— Це ти мені закрутила голову, — сказав Елі.
— Знаю.
Вона полишила прання й притулилася головою до його плеча. Елі відчув запах її волосся.
— Я покохала тебе, як побачила. Відразу. Така любов ніколи не минається.
— Хіба це любов?
Женовефа відповіла.
— З моїх вікон видно млин, — сказав Елі.
Людям часто здається, буцімто причиною божевілля має бути велика драматична подія, страждання, котре не можна пережити. Їм здається, що божеволіють з якихось причин — через незбутнє кохання, через смерть найближчої людини чи втрату маєтку, через те, що зазирнув в обличчя Богу. Люди також думають, начебто божевільними стають несподівано, відразу, за незвичайних обставин, а божевілля спадає на людину, мов тенета, обплутує розум, каламутить почуття.
Тим часом Фльорентинка збожеволіла зовсім звичайно й, можна сказати, без причини. Раніше мала б причину для божевілля — коли її чоловік утонув зоп’яну в Бялці, коли померло семеро з дев’яти її дітей, коли передчасно викидала вагітність за вагітністю, коли позбувалась тих, кого не народила, й коли двічі від цього мало не померла, коли згоріла її стодола, коли покинула двох живих дітей і валандалася десь світами.
Тепер Фльорентинка стала стара, й усе пережите було позаду. Суха, як дошка, й геть беззуба жила собі в рубленій хатині біля Гірки. Одні вікна виходили на ліс, інші — на село. У Фльорентинки залишилося дві корови, які годували господиню та її псів. Вона мала невеличкий садок, повен хробачливих слив, а влітку біля хати квітли великі кущі гортензії.
Фльорентинка божеволіла непомітно. Спершу в неї боліла голова, й вона не могла вночі спати. Заважав їй місяць. Казала сусідкам, що місяць на неї пантрує, його пильний погляд проникає крізь стіни та шибки, а блиск розставляє на неї пастки в дзеркалах, шибках і відображеннях на воді.
Згодом Фльорентинка почала виходити вечорами у двір і чекати на місяць. Він сходив над толокою, завжди той самий, хоча й іншої форми.
Фльорентинка погрожувала йому кулаком. Люди побачили цей кулак, звернений до неба, і сказали: звар’ювала.
Фльорентинчине тіло було дрібне та кощаве. Після періоду, коли вона постійно народжувала, їй залишивсь округлий живіт, який тепер видавався смішним, наче хлібина, запхнута під спідницю. Після стількох вагітностей не лишилось їй жодного зуба, геть як у прислів’ї: «Одна дитина — один зуб». Щось за щось. Фльорентинчині груди були пласкі та довгі, ніжно тулилися до тіла. Їхня шкіра нагадувала тонкий папір, у який пакують після свят ялинкові прикраси, а крізь неї видніли голубі жилки — ознака того, що Фльорентинка досі живе.
А були це часи, коли жінки помирали раніше від чоловіків, матері — раніше, аніж батьки, адже жінки завжди були резервуарами, з яких виходило людство. Діти вилуплювалися з них, наче пташенята з яєць. Яйце потім мусило само склеїтись докупи. Що сильнішою була жінка, то більше дітей народжувала, а Фльорентинка ж була слабка. На сорок п’ятому році життя її тіло, визволене з кола вічного народжування, досягло своєрідної нірвани безплідности.
Відколи Фльорентинка збожеволіла, на її обійстя почали збігатися коти та собаки. Незабаром люди стали трактувати сусідку як порятунок своєї совісти й, замість топити малих цуценят чи кошенят, підкидали їх у кущі її гортензій. Молока двох корів вистачало на всіх. До тварин Фльорентинка ставилася завжди з повагою, так, як до людей. Уранці казала їм «доброго дня», а коли ставила миски з молоком, не забувала побажати «смачного». Мало цього, не називала їх «псами» чи «котами», бо це звучало б зневажливо. Казала «панове пси» чи «панове коти», як ото панове Маляки чи панове Хлипали.
Фльорентинка зовсім не вважала себе божевільною. Місяць за нею ганявся, наче звичайний переслідувач. Але однієї ночі сталося диво.
Як завжди, коли місяць був уповні, Фльорентинка зі своїми псами вийшла на пагорб посваритися з місяцем. Пси вляглися навколо неї на траві, а вона кричала в небо:
— Де мій син? Чим ти його спокусив, товста срібна жабо? Ти надурив мого старого й утягнув його в воду! Я бачила тебе нині в криниці, зловила тебе на гарячому — ти затруїв нам воду…
В будинку Серафинів засвітилося, й чоловічий голос крикнув у темряву:
— Замовкни, дурнувата! Тут люди сплять…
— Та спіть собі, спіть, поки й ратиці відкидаєте! Нащо було народжуватися, щоб тільки спати?
Голос замовк, а Фльорентинка всілася на землю й дивилась у срібне обличчя свого ворога. Воно було зоране зморшками, сльозаве, зі слідами якоїсь космічної віспи. Пси всідалися на траві, в їхніх темних очах також відбивався місяць. Вони сиділи тихо, а стара поклала руку на голову великій кудлатій суці. Тоді відчула в своєму розумі чужу думку, навіть не думку, а контури думки, образ, враження. Це було щось чуже її мисленню, не лише тому, що походило — як вона відчувала — ззовні, а тому, що було геть іншим: однотонним, виразним, глибоким, чуттєвим, пахучим.
Були в ньому небо й два місяці, один побіля одного. Була річка — холодна та радісна. Були хати — привабливі й страшні водночас. Лінія лісу — пейзаж, повен дивного хвилювання. На траві лежали гілки, каміння, листя, наповнені образами, згадками. Поряд них, мов стежки, в’юнилися смуги, повні значення. Під землею — теплі живі коридори. Все було іншим. Лише обриси світу залишилися тими самими. Тоді своїм людським розумом Фльорентинка збагнула, що люди мають рацію: таки — здуріла.
— Я розмовляю з тобою? — запитала великої кудлатої суки, голова якої лежала на її колінах.
Авжеж.
Вони повернулись додому. Фльорентинка вилила в миски рештки вечірнього молока. Сама також узялася вечеряти. Мочила в молоко шматок хліба та жувала його беззубими яснами. Коли їла, подивилася на одного з псів і спробувала сказати щось йому однією лиш думкою. Послала думку, «уявляла» щось на зразок: «я є, і я їм». Пес підвів голову.
Тож цієї ночі чи то через свого переслідувача, чи то через божевілля Фльорентинка навчилася розмовляти зі своїми псами та котами. Розмови полягали у посиланні образів. Те, що думали тварини, не було таким компактним та конкретним, як мова людей. Не було там рефлексій. Натомість були речі, бачені зсередини, без тієї людської віддалі, яка приносить почуття відчужености. Світ відтак здавався більш приязним.
Найважливішими для Фльорентинки були ці два місяці з образів тварин. Дивно, що тварини бачать два місяці, а люди лише один. Фльорентинка не могла цього збагнути, отож зрештою втратила бажання розуміти. Місяці були різні, в певному сенсі навіть протилежністю один одному, але й однакові водночас. Один був м’який, трохи вологий, ніжний. Другий світив і радісно дзвенів, був твердий, наче срібло. Через це природа Фльорентинчиного переслідувача була подвійною, і цим він загрожував їй ще більше.
Міся, коли їй минало десятий, була найменшою в класі й тому сиділа на першій парті. Вчителька, походжаючись поміж партами, завжди гладила її по голові.
Дорогою зі школи Міся збирала потрібні лялькам речі: каштанову шкаралупу на тарілочки, жолудеві шапочки на філіжанки, мох на подушки.
Однак коли приходила додому, то не могла вирішити, в що погратися. З одного боку, її вабили ляльки, перевдягання їх у сукні, годування стравами, яких не видно, але які все ж таки існують. Їй хотілось повивати їхні нерухомі тільця пелюшками, розповідати їм перед сном простенькі історії. Та згодом, коли брала ляльок на руки, її охоплювала нехіть. Не було вже Карміли та Юдити, ані Бобаска. Місині очі бачили пласкі, намальовані на рожевій пластмасі очі, рожеві щоки, завжди стиснуті губи, для котрих не існує жодної їжі. Міся відвертала Кармілу й давала їй ляпаса. Відчувала, що б’є тирсу, обтягнуту матерією. Лялька не скаржилась, не протестувала. Отож Міся саджала її пластмасовим обличчям до шибки й переставала нею цікавитись. Йшла порпатися в маминих речах.
Чудово було прокрастись у спальню батьків і сісти перед двійчастим дзеркалом, яке могло показати навіть те, що зазвичай невидиме — тіні в кутках, потилицю… Міся приміряла коралі, каблучки, відкривала пляшечки й довго вивчала таємницю губної помади. Якогось дня, зовсім розчарувавшись у своїх Кармілах, вона піднесла помаду до губів і наквацяла їх кривавочервоним. Червінь помади зрушила час, і Міся побачила себе старшою на кілька десятків років, такою, якою помре. Негайно витерла помаду й повернулася до ляльок. Взяла у свої руки грубі, набиті тирсою ручки і заплескала ними.
Однак вона завжди поверталася до маминої кімнати. Приміряла її атласні ліфчики і черевики на високих підборах. Із нічної мереживної сорочки робила собі сукню до п’ят. Вона дивилася на своє відображення в дзеркалі — і зненацька здавалася собі смішною. «Може, було б краще пошити вечірню сукню для Карміли?» — думала вона й, збуджена цією думкою, поверталася до ляльок.
Якогось дня на роздоріжжі між маминою кімнатою та ляльками Міся висунула шухляду кухонного столу. Тут було все. Ввесь світ.
По-перше, тримали тут фотографії. На одній з них був тато в російському мундирі з якимись приятелями. Вони стояли обійнявшись, неначе друзі. В Міхала були вуса від вуха до вуха. На задньому плані бризкав фонтан. На іншій світлині були татові та мамині обличчя. Мама в білому вельйоні, тато — в тих самих чорних вусах. Улюбленою Місиною світлиною була фотографія мами з коротко стриженим волоссям і пов’язкою на чолі. Мама здавалася справжньою леді. Була тут також і Місина світлина. Міся сиділа на лавці перед будинком із млинком на колінах, над головою в неї квітнув бузок.
По-друге, тут лежав найцінніший, на думку Місі, предмет — «місячний камінь», як вона його називала. Колись його знайшов на полі тато й сказав, що камінь не схожий на звичайне каміння. Він, справді, був ідеально круглий, а в його поверхні потонули крихти чогось дуже блискучого. Нагадував ялинкову прикрасу. Міся прикладала його до вуха й чекала на якийсь звук, голос каменю. Та небесний камінь мовчав.
По-третє, був у кухонній шухляді старий термометр із розбитою ртутною трубочкою всередині. Тож ртуть могла вільно мандрувати термометром, необмежена жодною позначкою, незалежна від температури. Вона то розтягалася струмочком, то знову нерухоміла, зібравшись в кульку, мов перелякане звіря. Іншим разом здавалася чорною, а бувала водночас чорною, срібною й білою. Міся любила гратися термометром із замкненою у ньому ртуттю. Вважала, що ртуть — це живе створіння, отож назвала її Іскрою. Коли висувала шухляду, казала тихо:
— Доброго дня, Іскро.
По-четверте, в шухляду складали стару, попсуту біжутерію: розірваний ланцюжок, на якому витерлось жовте покриття й оголився тепер сірий метал, рогова брошечка, ажурна й делікатна, на ній була Попелюшка, якій птахи допомагали вибирати горох з попелу — всі ті ярмаркові закупи, перед якими не можна було встояти. Між паперами блищали скляні очі забутих каблучок, сережки, скляні коралі різних форм. Місю дивувала їхня проста непридатна краса. Вона дивилась на вікно крізь зелене око каблучки. Світ робився іншим — красивим. Вона ніколи не могла вирішити, в якому світі воліла б жити: в зеленому, рожевому, блакитному чи жовтому.
По-п’яте, поміж іншими речами в шухляді лежав схований від дітей пружинний ніж. Міся боялася цього ножа, хоча інколи уявляла собі, як вона могла б ним скористатися. Наприклад, захищаючи тата, коли б хтось намагався завдати йому кривди. Ніж мав невинний вигляд. У його ебонітовій колодочці підступно ховалося лезо. Міся бачила колись, як батько звільнив те лезо одним рухом пальця. Клацання здавалось погрозою й насилало на Місю дрижаки. Тому вона остерігалась навіть випадково торкнутися ножа. Залишала його на своєму місці, в найдальшому правому кутку шухляди, під святими образками.
По-шосте, на ножеві лежали збирані роками маленькі святі образки, ті, які парафіяльний ксьондз роздавав дітям після коляди. Всі вони зображували або Матір Божу Єшкотльовську, або малого Господа Ісуса в куцій сорочці; він пас ягнятко. Господь Ісус був пухкенький і мав світле кучеряве волосся. Міся любила такого Господа. На одному з образків був бородатий Бог Отець, що розсівся на небесному троні. Бог тримав у руці ламану палицю, і Міся довго не знала, що це таке. Згодом зрозуміла, що то не палиця, а блискавка, й почала боятися Господа.
Серед образків вилежував медальйон. Незвичайний медальйон, бо зроблений з копійки. З одного боку було викарбувано зображення Матері Божої, з другого — розкинув крила орел.
По-сьоме, в шухляді торохтіли дрібні, однакової форми свинячі кісточки, якими можна було гратися «в креймахи». Міся пильнувала за мамою, коли та робила холодець зі свинячих ніжок, аби не повикидала кісточок. Їх треба було ретельно очистити, а потім висушити на печі. Міся любила тримати їх у руці — вони були легенькі й такі схожі між собою, однакові навіть з різних свиней. Як це може бути, задумувалась Міся, що всі свині, яких колять до Різдва Христового чи Великодня, мають у собі такі самі «креймахи» для гри? Часом Міся уявляла собі живих свиней і відчувала до них жаль. У їхній смерті була бодай одна добра річ — зоставалися після неї креймахи для гри.