По-восьме, в шухляду складали старі та зужиті батарейки. Спочатку Міся взагалі їх не торкалася, так само, як того пружинного ножа. Батько сказав, що вони ще можуть бути заряджені електрикою. Але електрика, замкнена в малій пласкій коробочці, була надзвичайно привабливою. Це нагадувало ртуть, ув’язнену в термометрі. Однак ртуть можна було побачити, а тієї електрики — ні. Яка вона? Міся брала батарейку й якусь мить виважувала в руці. Електрика була важка. В такій малій коробочці її мало б бути багато. Либонь ту електрику топтали туди, як капусту в діжку, й трамбували пучками пальців. Потім Міся торкалась язиком жовтих кінчиків і відчувала ніжне пощипування — це з батарейки визволялися рештки невикористаної електричної енергії.
По-дев’яте, Міся знаходила в кухонній шухляді різні ліки й знала, що їх категорично заборонено брати до рота. Там були мамині таблетки і мазь тата. Особливу повагу викликали порошки в паперовій торбинці. До того, як мама почала їх уживати, була вона зла й дратівлива і в неї боліла голова. А згодом, коли їх ковтала, заспокоювалась і розкладала пасьянс.
Ну і, власне, по-десяте, лежали там карти для пасьянсу та гри в ремик. З одного боку вони були однакові — зелений рослинний орнамент, та коли Міся їх перевертала, то з’являлась ґалерея портретів. Вона годинами вдивлялася в обличчя королів і дам. Намагалась осягнути таємницю їхніх зв’язків. Підозрювала, що як тільки засувається шухляда, вони починають провадити між собою довгі розмови, може, навіть сваряться одне з одним через вигадані королівства. Найбільше любила пікову даму. Дама здавалася найкрасивішою і найсмутнішою. Мала недоброго чоловіка. Не мала друзів. Була дуже самотня. Міся завжди шукала її в пасьянсових рядах мами. Шукала також, коли мама починала ворожити. Але мама надто довго вдивлялась у розкладені карти, а Міся нудилася, коли на столі нічого не відбувалось. Отож вертала тоді до порпання в шухляді, в якій був увесь світ.
У Колосчиній халабуді на Видимачу жили вуж, сова та шуліка, вони ніколи не переходили одне одному дороги. Вуж мешкав на кухні, біля плити, і там Колоска ставила йому миску з молоком. Сова сиділа на горищі, в ніші замурованого вікна, мов статуетка. Шуліка сидів на склепінні даху, в найвищій точці будинку, та його справжнім помешканням було небо.
Найкраще Колоска приручила вужа. Щодень залишала йому молоко, а мисочку присувала все ближче і ближче досередини будинку. Якогось дня вуж приповз до її ніг. Вона взяла його на руки і, напевно, запаморочила йому голову своєю теплою шкірою, що пахла травою та молоком. Вуж обвився навколо її плеча і золотими зіницями вдивлявсь у світлі Колосчині очі. Вона дала йому ім’я Злотис.
Злотис закохався в Колоску. Її тепла шкіра розігрівала холодне тіло і холодне серце вужа. Він жадав Колосчиних запахів, оксамитового дотику шкіри, з яким нішо на світі не могло зрівнятися. Коли Колоска брала його на руки, йому здавалося, ніби він, звичайний гад, перетворюється у щось цілком інше, надзвичайно важливе. Він приносив їй у дарунок упольованих мишей, красиві камінчики з берега, шматочки кори. Колись приніс яблуко, і жінка, сміючись, підняла вужа до обличчя, а її сміх духмянів статком.
— Ти, спокуснику! — мовила вона до нього з ніжністю.
Інколи жінка кидала йому якусь свою одежину, тоді Злотис залазив у сукенку й розкошував Колосчиними запахами. Він підстерігав її на всіх стежках, якими та ходила, слідкував за кожним рухом. Колоска дозволяла йому лежати вдень на ліжку. Носила його на шиї, немов срібний ланцюг, підперізувала ним стан, вуж заміняв їй браслети, а вночі, коли спала, приглядався до її снів і крадькома лизав вуха.
Злотис страждав, коли жінка кохалася з Лихим Чоловіком. Відчував, що Лихий Чоловік чужий і людям, і звірам. Заривавсь тоді в листя або дивився сонцю просто у вічі. На сонці мешкав янгол-охоронець Злотиса. Янголи-охоронці вужів — дракони.
Якось Колоска йшла луками до Ріки за зіллям із вужем на шиї. Зустріла там парафіяльного ксьондза. Ксьондз побачив її й позадкував переляканий.
— Ти, відьмо! — кричав він і вимахував палицею. — Тримайся подалі від Правіка і Єшкотля та від усіх моїх парафіян. Це з дияволом на шиї розгулюєш? Хіба не знаєш, що каже Святе Письмо? Що Господь Бог сказав до вужа? «І я покладу ворожнечу між тобою та жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти жалитимеш його в п’яту».
Колоска розсміялася та задерла спідницю, показуючи ксьондзові грішне тіло.
— Згинь! Згинь, сатано! — закричав його преподобіє й перехрестився кілька разів.
Влітку двадцять сьомого року перед Колосчиною халабудою виріс дягель. Колоска спостерігача за ним відтоді, як випустив із землі товстий і твердий пагін. Бачила, як він поволі розгортає своє велике листя. Ріс усе літо, день у день, година за годиною, аж поки сягнув даху хати й розкрив над нею своє буйне суцвіття.
— Ну то що, парубче? — з іронією мовила до нього Колоска. — Ти так розрісся, так потягся до неба, що тепер твоє насіння проростатиме в стрісі, а не в землі.
Дягель мав зо два метри і таке велике листя, що воно відбирало сонце в навколишніх рослин. До кінця літа їх там не лишилося жодної. На Михайла дягель зацвів, і кілька гарячих ночей Колоска не могла спати через солодко-терпкий запах, яким було насичене повітря. Потужне, жилаве тіло рослини відбивалося гострими краями від срібного місячного неба. Інколи вітерець шелестів у суцвіттях та опадали зів’ялі квіти. Колоска підводилася на ліктях і прислухалась, як живе рослина. Вся кімната була повна звабливих запахів.
А коли Колоска нарешті заснула, постав перед нею юнак із світлим волоссям. Був він високий і міцно збудований. Плечі, руки та ноги були наче з відполірованого дерева. Його освітлювало місячне сяйво.
— Я розглядав тебе через вікно, — сказав він.
— Знаю. Ти пахнеш так, шо здуріти можна.
Юнак став посеред кімнати і простяг руки до Колоски. Вона втислась між ними і припала обличчям до могутніх твердих грудей. Він трохи підняв її, аби зустрілися їхні губи. Колоска побачила з-під примружених повік його обличчя — шорстке, мов стебло рослини.
— Я прагнула тебе все літо, — сказала в губи, що пахли цукерками, цукатами, землею після дощу.
— Я тебе також.
Вони лягли на підлозі і терлись одне об одного, як стебла трави. Потім дягель посадив Колоску на свої коліна і ритмічно вкорінювався в неї, дедалі глибше проникаючи в її тіло, досліджуючи його внутрішні закапелки, пив з нього соки. Він пив з неї до ранку, поки небо зблякло й защебетали птахи. Тоді дягеля пройняли дрижаки, а тверде тіло завмерло непорушно, наче дерево. Зашелестіти суцвіття, і на голе знеможене Колосчине тіло посипалося сухе колюче насіння. Згодом світловолосий юнак повернувся в двір, а Колоска ввесь день вибирала з волосся запашні зернятка.
Відколи побачив її, як бавилась у піску перед хатою, — Міся завжди була гарненька — він одразу ж полюбив її. Якраз пасувала до спустошеної місцинки в його душі. Він подарував їй кавовий млинок, якого привіз зі сходу воєнним трофеєм. Водночас із млинком віддав себе в руки маленької дівчинки, щоб почати все спочатку.
Дивився, як вона росте, як випадають у неї молочні зуби, а на їхньому місці з’являються нові — білі, завеликі як для дрібного личка. З насолодою приглядався до вечірнього розплітання коси і повільних сонних рухів гребеня. Місине волосся було спершу каштановим, а згодом стало темно-русявим і завжди мало червоні блискітки, мов кров чи вогонь. Міхал не дозволяв його стригти, навіть коли потім, під час хвороби, змокле від поту, воно прилипало до лоба й щік. Саме в такий момент лікар з Єшкотля сказав, що Міся може не вижити. Міхал просто зімлів, ізсунувся з крісла й упав на підлогу. Було зрозуміло: якщо Міся помре, то він також не житиме. Достоту так, буквально, без жодних сумнівів.
Міхал не знав, як виразити те, що відчуває. Йому здавалося, ніби той, хто любить, увесь час дає. Отож дарував Місі несподіванки, вишукував для неї в річці блискучі камінчики, вирізав свистульки з верби, робив видуті яйця, тулив птахів з паперу, купляв у Кельцах іграшки — робив те, що могло сподобатися маленькій дівчинці. Та, передовсім, залежало йому на речах великих, тривалих і разом з тим красивих, таких, з якими більше спілкується час, аніж людина. Ці речі мали затримати в часі його любов назавжди. І назавжди затримати в часі Місю. Завдяки їм їхня любов стала б вічною.
Якби Міхал був королем, то збудував би для Місі палац на горі, красивий і непорушний. Та Міхал був лише мельник, тож купляв Місі одежу, забавки і робив паперових птахів.
Міся мала найбільше сукенок серед усіх дітей в околиці. Вона була така красива, наче панянка з палацу. Мала справжніх ляльок, куплених у Кельцах, ляльок, котрі заплющували очі, а перевернуті горілиць, видавали звуки, що нагадували дитячий плач. Мала для них дерев’яний візочок, навіть два візки — один був зі старого капору. Мала двоповерховий будиночок для ляльок і кілька плюшевих ведмедиків. Хоч би куди їхав Міхал, завжди думав про Місю, завжди тужив за нею. Ніколи не підвищив на неї голосу.
— Дав би ти їй хоч раз по дупі, — бурчала Женовефа.
Сама думка про те, що він міг би вдарити це дрібне довірливе тільце, викликала в Міхала слабкість, ту саму, яка закінчилася колись утратою свідомости. Тому Міся часто тікала від розгніваної мами до батька. Ховалася, немов звірятко, в його запорошеному білим борошном піджаку. Міхал щораз нерухомів, захоплений її щирою довірливістю.
Коли вона пішла до школи, він щоденно надавав собі коротку перерву, щоб вийти з млина на міст і побачити, як Міся вертається. Дрібненька постать дівчинки з’являлася між тополями — цей вигляд повертав усе те, що Міхал утрачав з ранковим виходом Місі. Потім він переглядав її зошити, допомагав робити домашні завдання. Вчив її також російської та німецької мов. Проводив маленьку рученьку через усі літери абетки. Підстругував олівці.
Згодом, двадцять дев’ятого року, щось почало змінюватись. На світ з’явився вже Ізидор, змінився ритм життя. Міхал побачив якось обох, Місю та Женовефу, коли вони вішали на мотузках прання: обидві майже однакового зросту, в білих хустках, а на шворках — сорочки, ліфчики, інша білизна — лише одні трохи менші. На хвилину замислився, чиї ті менші, а коли второпав, то зніяковів, як молодий хлопець. Досі мініатюрність Місиної одежі його розчулювала. Зараз, коли дивився на мотузки з пранням, його охопила злість на те, що час біжить так швидко. Волів би цієї білизни не бачити.
У той самий час, може, трохи пізніше, якогось вечора, перед тим як заснути, Женовефа сказала йому сонним голосом, що Міся вже має місячні. Потім вона заснула, притулившись до нього, і зітхала крізь сон, мов стара жінка. Міхал не міг заснути. Лежав і дивився в темряву. Коли нарешті заснув, то йому наснилося щось дивне, далеке від реальности.
Привиділося, наче йде межею, а обабіч стоять чи то хліба, чи високі жовті трави. Травою бреде Колоска. В руці в неї серп, і вона жне колоски трави.
— Глянь, — каже до нього, — кривавлять.
Міхал нахиляється й справді бачить, як на зжатих стеблинах набрякають краплини крови. Здається йому, що це щось несправжнє й страшне. Відчуває страх. Хоче піти геть, а коли розвертається, то бачить у траві Місю. Вона лежить із заплющеними очима, на ній шкільна форма. Міхал знає, що вона померла від тифу.
— Міся жива, — каже Колоска. — Але це завжди так, що людина спершу помирає.
Вона схиляється над Місею й промовляє їй щось на вухо. Міся прокидається.
— Ходімо додому. — Міхал бере доньку за руку й намагається потягти за собою.
Та Міся ніби ще не опритомніла. Не дивиться на нього, але заперечує:
— Ні, тату, маю багато справ, їх треба владнати. Не піду.
Тоді Колоска киває пальцем на її губи.
— Дивись, вона не ворушить губами, коли говорить.
Міхал зрозумів у цьому сні, що Місі торкнувся якийсь різновид смерти, смерти неповної, але так само вражаючої, як і справжня.