Винищення немовлят чоловічої статі федеральними військами у Чечні (солдати заходили у будинки і виривали дітей з рук чеченських матерів) належить до тих фактів, які приховуються від загалу. Нелюдські злочини, скоєні під час війни, вдалося поставити перед лицем людства лише один раз: на Нюрнберзькому процесі. Сучасні локальні війни тривають десятиліттями, і важко сказати, коли вони будуть засуджені. Замість того, щоб прозорішати, кордони стають усе щільнішими і випускають та впускають лиш тих, кого можна змусити мовчати. Це називається «невтручанням». А тим часом замкнуте, залякане населення, якому не вдалося втекти, або й немає куди, поволі деградує, втративши віру в справедливість. Переслідування за національною чи релігійною приналежністю — типова ознака сучасних воєн. Це двосічний меч, кожне лезо якого несе смерть. У Руанді тривала війна між племенами закінчилась примусовим поселенням переможеного племені у резервацію. Досвід, очевидно, запозичений з американської історії. У Чечні існують фільтраційні табори, реальність яких не заперечують навіть російські федерали. Перед приїздом міжнародних спостерігачів на нари стелять білі простирадла, що робили колись у сталінських та брежнєвських в’язницях. Так поширюється неправдива інформація. Свідчення жертв можуть вважати вигадкою, наклепом. Ще одна прихована зброя ворожої миру пропаганди.
«Охоронці почали бити нас з тієї миті, як ми увійшли до табору. У дворі було приблизно 20–25 чоловіків у масках: вони вишикувались двома рядами, утворюючи живий коридор. Нас штовхали, змушуючи йти через цей коридор, і кожен охоронець бив нас кийком. Потім вони наказали роздягнутись догола і заштовхали до морозильної кімнати. Вони протримали нас там якийсь час, а потім наказали вийти і одягнутись. Ми вийшли і нас знову почали бити. У камері били також. Протягом першої ночі у таборі мене били чотири рази. Коли проганяли через стрій, хтось вдарив мене молотком по спині. Біль був настільки нестерпний, що я не відчув уже наступних ударів кийками», — розповідає «Муса», колишній в’язень Чернокозовского СІЗО [21].
Фільтраційні табори у Чечні створені не з метою безпеки, а як спосіб тортурами і погрозами виманити викуп. Ціни бувають різні: від кількох сотень доларів до кількох десятків тисяч. В’язнями фільтраційних таборів стають не лише чоловіки, а й жінки, діти. Родичам, у кого вони є, нестерпно усвідомлювати, що кожного дня, поки вони збирають викуп, катують їхніх рідних. Багато хто з в’язнів помирає. Трупи загиблих знаходять у покинутих рефрижераторах, вагонах, у канавах, де вони стають здобиччю здичавілих псів…
Натомість чеченські бойовики тримають полонених у ямах, іноді по кілька місяців. Не дійшовши згоди щодо викупу чи обміну заручниками, відрізують їм голови. Відомі випадки посмертного глумління над трупами: їх знаходили з відрізаними статевими органами.
При звільненні з фільтраційних таборів колишнім в’язням відбирають довідки на першому ж блокпості, і затримують на другому, як підозрілих осіб. Тих, кому вдалося покинути це пекло й перейти кордон, чекає не співчуття, а байдужість, ксенофобія. Ті, хто залишаються, цілком беззахисні. Будь-який російський офіцер може зайти у дім чеченця і забрати усе, що йому подобається. Колись, у відставці, якщо його, звісно, не вб’ють на війні, напише мемуари про цю ганебну війну, ні словом не обмовившись про те, як наживався на чужому добрі. Правду можуть розповісти лише жертви, які вже втратили все, якщо суспільство дозволить їм говорити. А матері загиблих оплакуватимуть синів, яких ніхто не змушував убивати, просто їм захотілось вирватись з убогого сірого існування, натомість вони потрапили до пекла, де вогонь не очищає золото від крові.
На могилі кожного вбитого солдата, на обличчі того, хто повернувся живим, напишуть: він тільки виконував наказ. Для них — це не виправдання, для нас — це ганьба. Людина не повинна убивати. Зброя — це іржа, що роз’їдає душу. Ніхто не буде вже чистим, торкнувшись руками чи помислами зброї.
Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж
І пошестей — це те, що серця не знайдеш,
Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.
Ось так писав німецький поет Андреас Гріфіус у сонеті «Плач Батьківщини 1636 року» [22].
Майдан здавався мертвим, та Андрієві наче причувся якийсь кволий стогін. Роздивившись, він помітив на другому боці купку людей, три-чотири душі, що нерухомо лежали на землі. Він приглянувся до них пильніше, щоб роздивитись, чи то були поснулі, чи померлі, і тієї ж миті наткнувся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тіло жінки, жидівки: вона була мабуть ще нібито молода, хоч того не видно було з її спотвореного, вимученого обличчя. На голові у неї була червона шовкова хустка; два разки перлів, а чи може намиста, облямовували її навушники, два чи три довгі в кучерях пасма волосся вибилися з-під них на висохлу шию з набряклими жилами. Коло неї лежало немовля, судомно вхопившись ручкою за висохлі груди і скрутивши їх пальцями зі злості, що не знайшло в них молока. Воно вже не плакало і не кричало, і лише з поруху його животика, що ледь-ледь то опускався, то підіймався, можна було здогадатися, що воно ще не вмерло чи принаймні от-от мало сконати. Вони звернули на вулицю, і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія коштовну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього й крикнув:
— Хліба!
Та його сила не дорівнювала силі його несамовитості; Андрій відштовхнув його і він полетів на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, і той, немов скажений собака, кинувся його кусати, гризти, і тут таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо давно вже відвик харчуватися, Майже на кожнім кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши муки, багато хто зумисне вибігав на вулицю: чи не послано буде з повітря чогось такого, що підживлює сили. Біля воріт одного будинку сиділа баба, й не можна було збагнути, чи вона заснула чи вмерла, чи просто знепритомніла, вона вже нічого не бачила й не чула і, схиливши голову на груди, сиділа нерухомо, як каліка.
Микола Гоголь, «Тарас Бульба» (1835)
Усіх людей звикли поділяти на розумних чи дурних, багатих чи бідних, ситих або голодних… Кращого завжди мало. Зла більше, ніж добра, злиднів більше, ніж багатства. Однак це ще не означає, що так повинно бути. І зовсім не означає, ніби зло та нещастя посилаються нам задля науки, чи задля рівноваги, чи просто ради гостроти відчуттів. Вони є лише наслідками хибних кроків людини, котра сама творить зло і тому глибоко переконана у його незнищенності. Більшість людей вважає саме так і нема чого дивуватися. Зло, на відміну від добра, яке завжди легко впізнається і викликає одностайне схвалення, має безліч різних форм і ще більше тлумачень. Мені вже доводилось говорити про арґументи на користь знищення хворих тварин, на користь війни, яка скорочує населення, а також на користь знищення розумово та фізично неповноцінних дітей. У XVIII сторіччі опозиційний французький філософ Ламетрі в’їдливо розповів про людину-машину, котра ненавидить усе, що могло б завадити роботі її механізму. Розум у неї — не для пізнання світу, а для виживання у цьому світі. Замість гармонійного існування людина обирає добробут, прогрес, що гарантує їй це виживання. Заради такої мети можна убивати інших істот. Отруйна думка про недоцільність утримання неповноцінних істот, що поширювалась нацистською пропагандою, досі має таємних прихильників. Такі ідеї мандруватимуть світом, доки людина і, мабуть, усе людство, не усвідомлять, що у Всесвіті немає чужих, тому людей не можна ні розділяти, ні протиставляти. Злі й добрі люди однаково прагнуть жити. Багатих і бідних тривожить завтрашній день. Розумні й дурні мають почуття гідности. Ситі й голодні — їм не вдається забути про існування власних антиподів…
Голод — це зло, яке і тут не може обійтися без личини. Наприклад, існує міт про те, що голод є причиною воєн. Тобто, війну розпочинають тому, що населенню якоїсь країни загрожує голод, і потрібно розширити життєвий простір коштом іншого народу. Якщо ж війни не вдається влаштувати, тоді тисячі людей еміґрують до інших країн.
Голод, кажуть також, є наслідком перенаселення. Отже, потрібні заходи регулювання народжуваности.
Світ поділений на багато різнокольорових квадратиків, які називають державами. Кожна держава має кордон, часом прозорий, часом непроникний, котрий має начебто охороняти національну незалежність, а насправді кордони існують для того, щоб не ділитися з іншими, слабшими державами. Коли у сусідній країні настає голод, ближчі країни відгороджуються від неї стіною. Їм треба дбати про власних громадян. Так, ніби одні люди кращі за інших. Вони ще й пишаються власною відособленістю і міцними кордонами, називаючи це патріотизмом. У багатьох народів є приказка, сенс якої у тому, що «ситий голодного не розуміє». Люди однієї країни вважають, що жителі іншої голодують через те, що їх забагато, або вони не вміють господарювати. Навіть, якби це було правдою, люди не повинні вмирати й вироджуватись через голод. Потрібно їм допомогти. Однак, побутує думка, ніби деякі народи, особливо африканські, незугарні до будь-яких видів трудової діяльности. Вони ледачі, легковажні, чи ще якісь. Коники-стрибунці, на відміну від мурашок, у яких спільна свідомість і жорстка дисципліна, тому кожен отримує те, що заробив. Одна сім’я не буде годувати іншу сім’ю і замикатиме свою комору. Так само держава не стане утримувати іншу державу, бо це викликало б протести всередині її суспільства. Добре, що у моєму домі все гаразд. Розсудливість та практичність — це вже «цивілізована жорстокість», хоча ніхто її так не називає. Відкритість може призвести до хаосу. Краще локальний хаос, ніж всесвітній. Зазвичай, ті люди, яких так непокоїть відміна смертної кари в багатьох чи власній країні, хворіють на цивілізовану жорстокість.
А що ж діється з голодною людиною? Голод — це несамовитий інстинкт, вгамувати який може лише їжа, будь-яка, навіть зіпсута. Голод — це війна, яка починається у твоєму тілі, а потім виривається назовні, змушуючи декого чинити страшні речі. Наприклад, красти, вбивати. Недоїдання змушує заздрити. Дехто заздрить, що сусідка купує дитині щодень йогурти, а його власна дитина не має чим помастити хліб. Матері особливо нестерпно бачити свою дитину голодною. Вона гадає, що народила її для кращого життя. Але заздрість породжує ненависть. Вона ніколи не приносить добрих плодів, не вдовольняє бажань. Лише відчужує, переносячи побут у царину моралі. Голод змушує красти у тих, хто має трохи більше; він, як і війна, звільняє від будь-яких моральних табу. А далі — вбивство за шматок хліба. І те, до чого може змусити лише нестерпний голод, — канібалізм. Існує безліч моторошних історій про те, як матері поїдали власних дітей, що не порівняти з найкрутішими фантазіями письменників. Я знаю іншу історію про вагітну жінку, яка у хатині, заваленій снігом, напувала власною кров’ю чотирирічну доньку і так її врятувала. І та мати, й інша мали вибір. Більшість божеволіє. Це ті, хто не зумів зробити вибору, навіть тихого байдужого згасання.
Голод затьмарює свідомість. Немає такої сили, яка б змусила не думати про їжу, хоча є люди, наділені особливою духовною міццю, що до останку залишаються шляхетними. Той, хто пережив голод, ніколи вже не стане таким, як був досі. Він завжди відчуватиме страх перед тим, що їжа знову може зникнути. Тому буде обачним: намагатиметься або їсти багато, або тримати щось про запас. Очі цього нещасливця здаватимуться голодними, а серце — неспокійним. Ось як описує Алєксандр Солженіцин поведінку одного в’язня з сталінського концтабору, який створив для себе цілу теорію виживання:
«…людиноподібна істота сидить у видолинку над ямою, в якій зібралась коричнева, торф’яна вода. Довкола ями розкладені оселедцеві голови, риб’ячі кості, хрящі, шкоринки хліба, грудочки каші, сирі картопляні лушпайки і ще щось таке, що важко навіть назвати. На шматку бляхи розкладене маленьке вогнище, над ним висить солдатський, закопчений до чорноти, казанок з варивом. Здається, готове! Дерев’яною ложкою доходяга починає черпати темну бурду з казанка і по черзі заїдає її то картопляним лушпинням, то хрящем, то оселедцевою головою. Він дуже довго, дуже уважно пережовує (спільне лихо доходяг — ковтати квапливо, не прежовуючи). Його ніс ледве видно серед темно-сірої шерсті, яка покриває шию, підборіддя, щоки. Ніс і чоло — буро-воскового кольору, місцями шкіра облізла і лущиться. Очі сльозяться, часто кліпають.
Помітивши стороннього, доходяга швидко збирає все розкладене, чого не встиг з’їсти, припадає до землі, згортається, наче їжак…» [23]
Як згадує Солженіцин, той чоловік, колишній інженер-хемік, оперуючи цифрами хемічних сполук, доказує, що усе необхідне для харчування можна одержати і з відходів, треба лише побороти у собі відразу.
Втім, голодний не почуває огиди. Колись у нацистській Німеччині цивільне населення споживало ерзац-продукти, а газети друкували рецепти, як з картопляних лушпайок спекти оладки. Здається, саме Гітлер казав, що для того аби людина слухалась, треба змусити її думати лише про їжу.
Голод — найсильніша зброя війни. Щоб взяти фортецю, досить оточити її і вичекати, доки там не закінчаться запаси їжі та води.
Однак, ситість, переїдання роблять з людини таку ж неповноцінну, здеморалізовану істоту, як і з голодної. Вона хворіє, перестає думати, вона, згорнувшись у клубок, буде люто захищати власний казанок із їжею, щоб хтось не відібрав. І звичайно, така людина байдужа до страждань інших. Уся різниця між голодним і ситим полягає лише у тому, що ситий не знає, чого він хоче. Пересиченість вимагає гострішого смаку, витонченіших розваг. У світі достатку, що існує паралельно зі світами сірими та непривабливими, кожному запропонують вишукані рецепти, криваві видовища, сексуальні збочення і безліч «перевірених на практиці», патентованих ліків.
Це — складові частини масової культури сучасного суспільства, той фантастичний світ, до якого мріють приєднатися голодні з інших паралельних світів. Вони милуються ним на екранах телевізорів, і той світ здається чудовим. Цей рай створює реклама, яка намагається наповнити шлунки і голови. Втім, багато хто знає, що той світ, створений комп’ютерними технологіями, насправді не існує. Але нас переконують, що, коли ми купимо які-небудь чудові речі, нам вдасться наблизитись до мрії. Навіть жуйка «після пікантної їжі» додасть більше впевнености. Щастя знецінюється: така вже людина дивна істота. Одним махом вона виринає з грузького баговиння буденного існування і опиняється під ілюзорним сонечком вічного достатку і злагоди, де за столом сидить усміхнена родина і споживає суп із концентратів. Людина відчуває власну причетність до свята. Навіщо їй знати, що це усе фантоми, демони з темного царства, у якому тривають безконечні криваві війни задля прибутку, руйнуючи чужі долі й розтліваючи душі…
Тому, хто справді голодний, досить простої їжі, що піде йому на користь, — тієї, що її називають у молитвах і пам’яті людей хлібом насущним.
Реальність, в якій ми перебуваємо нині, викликає підсвідоме бажання захисту. Ізолюватись настільки, аби мати змогу отримувати щось від суспільства, віддаючи йому якнайменше тепла і життєвої енергії. Тому найбільшою цінністю такого життя є дім, у якому вдосталь їжі. Запаси харчів допоможуть вижити тоді, коли всілякі коники-стрибунці вимруть з голоду й холоду. Адже ви це заслужили. Ви варті найкращого. Ваша ціна — це пральний порошок, що виводить плями від кетчупу, модні парфуми, дезодорант чи пляшка газованого напою… Смішно це чути, але скільки людей пишаються символами достатку у вигляді вміло розрекламованих речей! Це для тих, хто відчуває якийсь неспокій чи невпевненість у собі.
Іншим необхідні сотні банок компотів, салатів та маринадів, мішки цукру, борошна, каністри олії… Біганина, де дешевше, по ринках і гуртівнях. Культ кухні, цього домашнього божка, який потребує величезних затрат грошей і праці. Літні опасисті жінки не знають іншої втіхи, як нагодувати дітей та онуків. Далі все повторюється. Домашнього божка може прогнати лише якийсь жахливий катаклізм. У ефемерній боротьбі з можливим голодом приноситься у жертву духовність і навіть людяність. Не можна одночасно служити Богові та Мамоні. Колись протестантська віра спробувала їх поєднати, і виникло суспільство, метою якого є лише матеріальний добробут, тобто те, що ближче до тіла. Основні інстинкти завжди ближчі, аніж те, що Кант назвав моральним законом.
Люди не живуть, як раніше, племенами, коли харчі ділились порівну. Нині їх об’єднує лише сім’я, хоча це об’єднання відбувається не на соціальному рівні, а на рівні володіння спільним майном та вирощуванні дітей. Саме вирощування, бо виховання швидше нагадує клонування. Батьки прагнуть створити копії себе самих. Якщо у них бракне почуття власної гідности, вони робитимуть усе, щоб заглушити його у дітях. Любов виливається у щось однобічне: це любов, яка дає одяг, ласощі, безліч іграшок, серед яких є й живі. А діти лише беруть цю любов, і їхнє пересичене існування робить їх байдужими до інших, і що дуже прикро, безпорадними. Людина з високорозвиненої країни не здатна знайти для себе їжу десь, окрім супермаркету, не вміє обійтись без різних технічних засобів на кухні. На неї працює уся промисловість, усе йде на задоволення її потреб. Вільям Блейк вклав в уста Диявола слова: «Надмірність веде до палацу мудрости», хоча, можливо, він мав на увазі інше пересичення. Блага ціль — полегшити людський побут — обертається змушуванням людини до купівлі щораз більшої кількости непотрібних речей. Замість того, щоб дати необхідне тим народам, чиї діти вмирають від голоду, не мають у що вбратися і не ходять до школи, розвинуті суспільства пропонують демократію, суть якої полягає у тому, що всі мають рівні можливості, окрім чужих.
Реклама пропонує викинути старий холодильник і купити нову модель, хоча раніше меблі служили кільком поколінням. Свята давно втратили таємничість і перетворились на бізнес. Бажати стати рівними тоді, коли кожен повинен би мати стільки, скільки він потребує, це та сама дорога, яка веде до пекла. Рівність — це право на гідність, на почуття, на розуміння. Рівність — це коли ніхто нікого не вважає гіршим за себе, а просто іншим.
Соціальну справедливість ми вже бачили: грабуй награбоване, а далі таке собі клонування, однакове для тоталітарного та демократичного суспільства. Звідси починається нетерпимість: релігійна, політична, соціальна. Розум стає безсилим, коли йдеться про вищу правду — природні права людини. Коли відібрати їх у неї, вона перестає бути особистістю, ніколи не почуваючи себе у безпеці. Жорстокість, насильство, війна, голод, каральна машина страт і тортур, божевілля, фанатизм — ось що таке абсурдне існування людини, метою якого є допровадити її до фізичного і духовного знищення.
Сучасна розвинута цивілізація — наче смітник, куди від достатку викидають зайве, тоді як інші їдять кору з дерев і листя. Кажуть, у ресторанах на Заході страву, яку ніхто не замовив протягом двадцяти хвилин, викидають. Турбуються про здоров’я. Шкідливе виробництво переносять до третіх країн, теж турбуючись про здоров’я громадян демократичних держав.
…Тринадцятирічна дівчинка-біженка із Сьєрра-Леоне тричі на день йде за 5 км по воду для двох братів, сестрички та двох стареньких родичів. Щодень вона мусить роздобути в’язанку хмизу, жменьку рису і трохи бананів. Їй легко стати щасливою. Знайти батька, який загубився у хаосі війни, чи сім’ю, що стане ними опікуватись, і, звичайно, змогу заробляти на життя [24]. На світі безліч таких осиротілих дітей, які ніколи не їли вдосталь. Щастя не може бути для всіх одне. Це — завжди особливий стан душі. Щасливими не зроблять ні релігія, ні ідея, ні суспільство, а саме вони прагнуть нас ощасливити. Щастя — це те, на що ніхто не повинен зазіхати. Іноді воно — просто їжа в твоїх руках, яка продовжить життя сьогодні і завтра.
Людина знає, що потрібно зробити, аби позбавити інших можливости продовжувати життя. Кожен з нас — смертний. Після смерти він не потребуватиме ні їжі, ні дому, ні книг, ні свободи. Коли у нас відбирають усе це за життя, ми ніби перестаємо існувати. Нас викреслюють зі списку живих. Хлібна картка, загублена під час війни, отой жалюгідний шматок паперу, робить людину мертвою, так ніби хтось відібрав у неї усе її збіжжя. Влада над людьми — це можливість їх вбивати миттєво, або повільно. Вбиваючи людину, вбивають її рід, плем’я, народ. Коли вбивства стають помітними, масовими і жорстокими, це означає, що держава використовує можливість влади. Уся історія сучасної цивілізації — розростання ракової пухлини лицемірства. Щоб людина усвідомила необхідність насильства, убивства, жорстокости, її обдурюють, апелюючи до святости нації, релігії чи кордонів. Але ця дорога веде в Нікуди.
Військове мистецтво полягає у тому, щоб не тільки захопити владу, а й зробити людину безпомічною, не дати їй вижити на рідній землі. Коли захопили Картаген, то зруйнували усі будівлі дощенту, відтак переорали, а в борозни насипали сіль. А для певности ще й прокляли, щоб місто не відродилось.
Сумнозвісний Чинґізхан знищував усе на своєму шляху. У квітучій Месопотамії, колисці цивілізації, він зруйнував зрошувальну систему, що створювалась упродовж тисячі років. І земля назавжди втратила родючість.
Вавилонська вежа — це символ того шансу, який мало людство, але втратило. Війни, які супроводжуються знищенням врожаю, тобто джерела існування народу, доволі невинно називаються економічними. Коли старий чоловік садить яблуню, він знає, що, можливо, не їстиме з неї плодів. Але й не збирається забрати дерево з собою до могили. Він — ще не останній на землі. Але політика — це щось зовсім інше. Жодної логіки у тому, щоб знищити врожай і саму землю, не може бути.
Війна американців у В’єтнамі — та ж сама війна Чинґізхана. Поливались отрутою і знищувались ліси, бульдозери зрівнювали села з землею. Можливості сучасної техніки значно більші, але бульдозер — той же плуг, а сіль у борознах — токсичні хемікалії. У 1967 році було втрачено 80 % урожаю. Потрібно щонайменше 100 років, щоб земля у В’єтнамі стала родити, як це було до тієї ганебної війни. Держава, яка на увесь світ декларує демократію, гуманність, допровадила іншу державу до цілковитого руйнування, а її народ до фізичної та моральної деґрадації. Голод завжди позначається на наступному поколінні, яке буде хворобливим, недорозвинутим, слабким, а у наш час внаслідок хемічної інтоксикації ще й із порушеннями генетики. Людина, що пережила велике нещастя, відчуватиме його вплив протягом усього життя.
Інші ж або не бажають вірити, або почувають великий страх перед правдою. Їм здається, що серце не витримає. Але це не так. Потрібно усвідомити, навіщо нам знати про страхіття війни, про голод, про знущання над дітьми, про страждання інших істот. Хоча б для того, аби знайти місце у світі, який не повинен мати кордонів, який є водночас прекрасним і гидким, щасливим і нещасливим, жорстоким і милосердним, а зменшити частку зла власною доброзичливістю і правдивістю ніколи не пізно. Найгірше, що загрожує людині, це зневіра у собі, котра штовхає її до виживання, а не до життя. Той африканець, який продовжує собі дні листям, корінцями, краплями роси чи пригорщею води з калюжі, живе надією, що наступний день буде не згіршим. Натомість, для іншої людини втрата папірця, роботи — це соціальна смерть, зло, перед яким вона падає ниць. Шкода їх обох: того виснаженого недоїданням, що може завтра підірватись на міні чи побачити смерть власних дітей від голоду, і того, який помре на вулиці, бо суспільство ще за життя викреслило його зі своїх списків. Однак у обох є вихід — йти через пустелю власної душі, доки не знайдеться притулок.
Беззахисність кожної істоти спонукає її до пошуків захисту, отже, вона мусить кудись іти. Людина беззахисна перед вітром, водою, вогнем, владою, усім тим, що позбавляє її дому і їжі. Але замість того, щоб збирати сили, концентрувати розум і вміння, піддається страхові, панікує. Їй затишно перебувати під опікою пильного Володаря, віддаючи йому тіло, душу і думки. Перед собою така людина — лише чутливий клубочок болю і примітивних бажань. Вона силкується зберегти у собі іскорку життя, і від того, якими засобами буде користуватись, залежить її сутність.
Голод — найстрашніше випробування, смерть від нього — довга і болісна. Людина ніби проходить усі стадії розкладу. Спочатку опухає від води тіло. Ті, хто вижив, радять якнайменше вживати рідини. Потім опух спадає, тіло висихає і людина перетворюється на скелет. Якщо їй дати багато їжі, організм не прийме її.
У сталінських таборах в’язні вмирали з голоду, проходячи через цингу і пелагру. Цинга — це авітаміноз, а при пелагрі лице темніє, наче від засмаги, шкіра вкривається лускою, з’являється пронос. Настає слабість, втрата пам’яти. Іноді тіло покривають чорні нариви, які потім лускають. Чим довше організм бореться, тим жахливіші страждання.