Найпершими вмирають немовлята, від нестачі материнського молока. Старі вмирають найчастіше від небажання жити, віддаючи їжу дітям. Дорослі люди здатні накласти на себе руки, збожеволіти, часом убити і з’їсти чужих чи власних дітей.
Мільйони людей померли на Землі від голоду. І кожна людська істота невимовно страждала, молилась, проклинала, однак голос її не був почутий. Ніхто їй не допоміг, ні близький, ні далекий. І так триває досі. Може, голод, війни і нещастя мають бути одвічними супутниками людини, санітарами її існування? Звідти бере початок думка, ніби є кращі і гірші люди. Одні варті життя, інші ж на нього не заслуговують. Скажімо, немовлята — ще не люди, бо не вміють мислити і розмовляти, чи каліки, чи розумово відсталі, або старі, яких колись заводили у хащі й там покидали вмирати. Хтось досі вважає, що так само не заслуговують на життя темношкірі люди, які не здатні будувати технократичне суспільство, або євреї. Втім, нехай про це сперечаються інтелектуали, які не знають, що таке залежати від врожаю, плакати від безсилля над витоптаним хлібом, бачити, як згасають від виснаження твої діти… Благо людини вище за всі ідеології, релігії, філософські вчення, за благо людства. Соціалісти пробували побудувати справедливе суспільство без милосердя. Расисти обстоювали благо людей з певними біологічними ознаками. Релігійні фанатики лише обраним готували місце у раю. Але хіба важко зрозуміти, що найвищою справедливістю є оберігати й підтримувати кожне життя, не віддавати його на поталу забуттю та смерти? Не караючий меч у руці, а скибка хліба для кожного, хто її потребує.
«Що в нас було — все знайшли й забрали. Сім пудів ячменю, берегли на насіння, мішечок проса, бараболя закопана була, гілляками накрита. Все на підводу і повезли. З мами чоботи зняли, на зиму лишили босу. Собі забрали, це вже вони не Сталінові старалися, а собі… Щодня їздила «червона валка», вишукали вони все до грама. Тоді вже клуню розбирають. Мама каже татові: «Розбирають клуню, встань, Павле, подивися». А він хворий був, устав, подивився: «Діти! Де ж моя корова, де ж мій хліб!» І заломив руки, впав… Клуню розібрали, хлів, льох. І батька витягли неживого…
Наша сім’я була невелика: троє дітей, батько і мати. Мати і я лишилися. Я у садок ходила. І брат ходив. Спухлий — очей не видно. Рано приходжу — віддають мені його пайок — молоко, але там сама вода забілена. Він лежить уже неживий, такі пузирі по ньому. Кажуть: брат твій помер. Що будеш плакати, як сама не знаєш, чи до вечора доживеш. А сестра померла в хаті, мати на роботі була. Я приходжу, не дивлюся на неї, бо ж нема жалості в мені. Йде мама, я кажу: «Галя вмерла». Ну, що, вмерла — давай в мішок її, та й на цвинтар понесли у мішку…» [25], — розповідає про голод в Україні 1933 року Олена Дмитрівна Паликопа.
Існує таке поняття, як штучний голод — безкровна війна проти окремого народу. Спустошення і втрати тут жахливіші, ніж під час звичайної війни. Цей голод спрямований проти тих, хто працює на землі, основи кожної нації. У селян відбирають усе, або не дають їм жодної допомоги. Країна, охоплена штучним голодом, не має жодних шансів отримати допомогу ззовні.
Натомість іншим народам кажуть: «У нас все чудово. Жити стало краще, жити стало веселіше. Це наші вороги вигадують». І демонструють фільми, де колосяться ниви, столи вгинаються від наїдків, а підпилі кубанські козаки, свинарки і пастухи виспівують та витанцьовують. Нічого дивного у цьому немає: брехня та лицемірство найкраще вдаються акторам та митцям, приручених тиранами. Нерон був сам актором, Гітлер — оратором, а Сталін — вродженим комедіантом. Рано чи пізно кожна брехня зазнає поразки, але тим, хто помер, до того байдуже. Цифри лишаються історії. 1 мільйон померло від голоду в Ірландії 1846-47 рр., 7,5 млн. в Україні протягом 1932-33 років, 43 мільйони у Китаї внаслідок політики комуністичного режиму від 1955 по 1956 роки. Але політики не звикли брати уроки у свідченнях очевидців, бо якось нечасто трапляється, щоб влада свідомо винищувала власний народ, який її годує. Однак на землі періодично повторюються жахливі речі, в які неможливо повірити, настільки вони абсурдні. Це — наче рак, що знищує перероджені ділянки, доки не уб’є всього організму. Очі не бачать, серце не чує. У історії знайдемо повно жахливих аналогій, що означає застосування випробуваного механізму поневолення людини людиною, і це не випадково.
Колись голод, епідемії, війни сприймались як Божа кара, яку належить перетерпіти з похиленою головою, бо немає на світі жодної людини без гріха. Терпіння — велика річ. Воно допомагає зберегти людську гідність, коли її намагаються викоренити, і воно ж, коли його забагато, змушує цю гідність втратити. Бог, що зійшов на землю в образі абсолютного володаря, не є ні християнським, ні мусульманським, ні юдейським. Це — втілення зла, що лицемірно обдурює народи, і, зігнавши овець до купи, розтліває їхні душі. І яке має право розпоряджатись ними лише тому, що привласнило собі неіснуючий образ єдиної досконалої істоти. Коли зло розливається повсюди, потрапляючи у найглухіші закутки, тоді воно починає заперечувати навіть релігійні святині, бо віра у Бога передбачає не лише терпіння, а й милосердя, молитву, шлях, який кожен обирає сам. Тоталітарна держава заперечує усі шляхи, крім одного, спільного для всіх. Уздовж цього шляху стоять шибениці, а на узбіччі лежать трупи замордованих — для постраху. Спробуй відстати, перепочити, і тебе пристрелять конвоїри. Важко сказати, де починається і закінчується цей шлях. Майже так само, як збагнути сенс існування. Людина створена для того, щоб милуватись красою буття, освітлюючи його власним розумом і почуттями. Але розвиток цивілізації, радше колонізації, на Землі свідчить, що людина продовжує залишатись біологічним видом, здатним до самознищення.
Масові убивства найчастіше безкарні і є частиною історії, яку легко переписати. Голод в Україні 30-х років ХХ століття і через 50 років називали «тимчасовими труднощами колективізації». Лише через шістдесят років зникла потреба приховувати правду.
Механізм штучного голоду в Україні був таким. Щоб загнати селян до колгоспів, на них наклали величезні податки (за кріпаччини це називалось оброк), а потім вилучили те, що залишилось. «Червона мітла» вимітала з дворів останню зернину. Наставала зима, і не було чого їсти. Заможніших, отже, небезпечних, вивозили у вагонах для худоби до Сибіру і викидали просто у сніг, на вірну смерть. Решта помирала з голоду у себе вдома. Найгірше довелось тим селам, які потрапили у «чорний список». Була навіть постанова ЦК КП(б)У «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». До окремих селян застосовували щось на кшталт «автодафе».
«Швець Марію привели у штаб і силували, щоб вона перед усіма говорила: «Я враг народу, згноїла хліб». Вона не хотіла, її страшно побили. Або намалюють ці слова на рогожі, зроблять ніби прапор і ведуть людей селом колоною під тим прапором», — згадує жителька Одещини [26].
Багато сіл оточували військами, щоб люди не повтікали. Стріляли у кожного, хто шукав що-небудь їстівне на колгоспних полях. Весною 33-го року у Києві заборонили продавати хліб селянам. Але й цього виявилось замало. Запроваджено Закон про п’ять колосків, як його називали, згідно з яким діти від 12 років, спіймані зі жменею колосків, карались ув’язненням до десяти років, а дорослі — розстрілом. Опухлі від голоду діти писали негнучкими кволими пальчиками: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!»
Не можна сказати, що влада зовсім не цікавилась своїми громадянами. У Харків щотижня приходили зашифровані звіти, які одразу ж знищувались: «За пятидневку… месяца по… р-ну заготовлено (закуплено)… голов разного скота. Болеет по району ящуром… голов» [27]. Розшифровувались вони просто: «заготовленные головы разного скота» — померлі селяни, а «больные ящуром» — випадки канібальства.
Серед тих, хто вижив, залишилось чимало таких, що виривали з дитячої руки жменьку квасолин і влаштовували аукціони майна розкуркулених, продаючи їхнім землякам старе лахміття. В одному селі люди склались, аби викупити кожух і повернути його господареві. Так, ті, хто вижив, мовчали усе життя, але з різних причин. За правду могли посадити і через 30 років, і через 40. Нічого дивного, що нині українське село здеморалізоване, темне й ласе до чужого. Ціль Сталіна — знищити націю через основу її моральности, селянство, — досягла свого.
Таке вже було в історії. Голод в Ірландії середини XIX сторіччя, коли померло більше 1 мільйона осіб, а ще 2 мільйони покинули країну. Українські селяни не мали куди втікати. Їхні тіла, закопані як-небудь у бур’янах, балках, звалені в рови, давно стали землею. Але що може вирости на цвинтарі? У 1946-47 роках Ірландія була лише аграрним додатком британської метрополії: 6/7 населення працювало коло землі. То не була їхня земля. За несплату оренди селян виганяли з хати і полишали вмирати з голоду. Вони ставали ніким, тілом без душі. В України та Ірландії між собою багато спільного, вони завжди були колоніями, і мали мови, споріднені з мовами гнобителів. І прагнули звільнення, однак свободу кожен обирає сам і не кожному вона вигідна. Після такого нищівного удару, як голод, діти народжуються слабкими, боязкими, неспроможними до рішучих дій. Голод — найкраща зброя проти національного відродження.
Світ знав про їхню біду. На Західній Україні збирали зерно на допомогу голодуючим селянам, але через Збруч ешелон не пропустили. У портах Ірландії стояли баржі з зерном, а селяни пухли з голоду.
Який урок може винести народ, що пережив великий голод? Той, що і кожна людина, яка зазнала нещастя: її голос волає і завжди волатиме у пустелі. Їй немає звідки чекати допомоги. Співчуття не проб’ється через море, через гори, через кордони і колючий дріт. Тоді, коли насправді існують лише межі, накреслені самою природою та мирною працею людини: річки, стежки, ліси. Вони не розділяють, а урізноманітнюють світ. Так само почуття урізноманітнюють життя кожної людини. Безсилля — це штучна стіна, створена між людьми та суспільством, між людьми та владою. Безсилля виникає тоді, коли ти лишаєшся наодинці з купкою таких самих переляканих людей у місці, звідки не можна вибратись, хай це навіть ціла країна, така, як наша Україна чи ще більший Китай. Вам не покинути її. Ви не вільні йти, куди завгодно. Наприклад, прийти до іншої країни і заробити там шматок хліба. Вас зразу ж визнають за чужинця, бо ви не так виглядаєте, не так розмовляєте, По цей бік кордону, і по той бік вас вважають за ворога. Нікого не обходить, що ви вмираєте від голоду, особливо, коли таких багато. Голод — це ніби покара за якісь негідні вчинки, це — найгірша розплата, бо вона зачіпає ще й ваших рідних, яких так само повільно убивають. Самотня людина зможе знайти більше їжі, але вона не матиме стільки життєвої снаги, скільки та, котра ділиться з іншими усім тим, що має, тому і заслуговує не лише співчуття, а й поваги. Канібалізм під час голоду — це не завжди божевілля, а цілком свідоме вирішення проблеми нестачі їжі. Канібалізм викликає жах і паніку серед людей, його не схвалюють ні церква, ні суспільство, хоча це, по суті, убивство з метою мародерства. Навіть сьогодні у деяких занедбаних цивілізацією куточках Землі люди поїдають людей з іншого племені згідно з ритуалами предків. Як і на війні, під час голоду, існують кати та жертви. Перші виконують обов’язок. Ніхто ніколи не пред’явить їм рахунку, оскільки голод — це зброя тиха. Вона не стріляє і не ранить. Правда, майже завжди відомо, хто спричиняє страждання, але за життя до них не дістатися, а після смерті — кому це потрібно… Людина схильна довго пам’ятати дріб’язкові кривди, гострі слова, приниження, але коли йдеться про велике зло, вона розгублюється. Хіба можна докоряти Богові чи його земному втіленню, коли побутує думка, радше міт, ніби за найвищим злом приховується найбільше благо? Насправді, ті ідеали, за які найкращою платою є мільйони людських життів, нічого не вартують. Справедливість існує у кожному з нас. Вона не повинна комусь служити, не повинна шукати вигоди.
А що можна вдіяти, коли живеш у домі, де повновладний господар цілком розпоряджається тобою, і за непокору загрожує смерть? Незважаючи на те, що накази безглузді. «Великий стрибок» у комуністичному Китаї призвів до великого голоду, що забрав на той світ 43 мільйони людей. Великий керманич Мао Цзедун, наслідуючи «батька» Сталіна, вирішив збудувати комунізм шляхом віддавання наказів. Оскільки вчення марксизму проголосило, що основою економіки має бути важка промисловість, потрібно було спершу збільшити кількість заліза на душу населення. Тому кожна сім’я мала здати власноруч виплавлене залізо. У Китаї селяни перетопили навіть знаряддя праці, аби виконати план. Замість того, щоб працювати на полі, вони плавили брухт у домашніх печах. Коли хліб не вродив, винними виявились горобці, які нібито поїли зерно. Цілий світ здивовано спостерігав за війною китайських комуністів проти птахів. Коли було знищено горобців, розплодилась сила-силенна гусені. Отоді й настав трирічний голод, найбільший за всю історію людства, прикмети якого однакові для кожної тоталітарної держави. Стало звичним поїдання тіл померлих. Цілі села вимерли повністю. Так само, як і в Україні, ніхто не виступив на захист селян, ніхто не допоміг їм. Як і в Україні, було видано свій закон «п’яти колосків»: за об’їдання кори з дерев — 25 років ув’язнення у таборі праці «ляоґай». Як і в Україні, після індустріалізації та колективізації настала культурна революція, щоб дощенту знищити найменші прояви вільнодумства. Очолила цю акцію дружина Мао Цзедуна — Цян Цин. Червона гвардія, як і сумнозвісна інквізиція, палила книжки, вбивала інтелігенцію чи залишала її конати в таборах праці, що забрали життя щонайменше у 30 мільйонів осіб. У нас були Соловки, Сибір, а у Китаї й досі існують табори ляоґай, які є джерелом дешевої робочої сили. Китайська іграшка, яку ваша дитина, можливо, зараз тримає у руках, створена голодними, приниженими людьми, які не мають майбутнього. На місце одного вмерлого від голоду завтра привезуть іншого. Ідея виховання працею могла виникнути лише у суспільстві, яке керується принципом: хто не працює, той не їсть. Такі гасла висіли в бараках ҐУЛАҐу. За невиконання денної норми — розстріл або зменшення пайки хліба. Рабовласники дбали про рабів, бо заплатили за них гроші. Добрий господар старається нагодувати худобу. Натомість у колективних господарствах і донині обкрадають корів та коней, а у голодні зими тварини вмирають. Ким є істота, коли вона не річ, не раб, тобто, коли вона не є товаром? Ким була людина у концтаборах гітлерівської Німеччини, у таборах ҐУЛАҐу, в китайських таборах ляоґай? Найперше, що спадає на думку, — ніким. А її мучителі — усім.
«Через деякий час усі в’язні були такі виснажені, що заточувалися на кожному кроці, наче п’яні. Ми думали тільки про те, як роздобути щось їстівне. Для роботи у хліві призначили нас чотирьох. Завдяки цьому ми мали більше їжі, але за це довелося дорого заплатити. Кожну з нас неодноразово ґвалтували охоронці. І через якийсь час від нас залишилися самі шкіра та кості. Щоденно вмирало близько 15 в’язнів. Тіла померлих складали стосами і притрушували землею. Звідти йшов нестерпний сморід розкладених трупів. За рештки їжі, що часом лишалася на дні казана, зчинялися бійки. Охоронці вигадали розвагу — кидали на землю чайні поденки, на які накидалися знесилені в’язні.
В’язня, що звався Тубтен Дхардьє, упіймали, коли він намагався надгризти литку трупа, кинутого в одну з куп. Охоронці тяжко побили його і почали допит. В’язень захищався, кажучи, що «нічого не з’їв», бо на трупі лишилася сама шкіра — а він був такий знесилений, що не міг її навіть прокусити.
Із 100 жінок вижили 4. Решта померли від голоду», — згадує колишня ув’язнена одного з таборів ляоґай [28].
Хладік гадав, що за дверима — лабіринт переходів, сходів та кімнат. Дійсність виявилась трохи скромнішою: вони зійшли металевими східцями у дворик. Солдати — деякі у розстебнутих мундирах — перемовлялися, розглядаючи мотоцикл. Сержант глянув на годинник — восьма сорок чотири. Треба було чекати до дев’ятої. Хладік, почуваючись радше непотрібним, ніж нещасним, присів на ковбицю. Він зауважив, що солдати уникають дивитися на нього. Щоб скоротити очікування, сержант простягнув йому цигарку. Хладік не палив, але взяв — чи то з ввічливости, чи зі смирення. Припалюючи, він побачив, що пальці тремтять. Спохмурніло. Солдати розмовляли тихо, ніби при небіжчику. Хладік марно силкувався пригадати жінку, що стала прообразом Юлії Вайденау (…)
Солдати вишикувались. Хладік, ставши під стіною казарми, чекав залпу. Хтось занепокоївся, що кров може забруднити стіну. Засудженому наказали зробити декілька кроків уперед. Дурниця, але це нагадало Хладіку приготування фотографів. На скроню йому впала важка крапля дощу й повільно сповзла по щоці. Сержант викрикнув слово команди.
Хорхе Луїс Борхес, «Таємне диво» (1944)
Серед людей існує дивний звичай карати інших людей на смерть і вважати це чимось справедливим та необхідним. Деякі народи, відчуваючи якийсь дискомфорт, воліють робити це ім’ям Бога, який може називатись Ягве, Ісус, Аллах, Ваал або ще якось. Їм здається, що, позаяк Бог дав людині життя, то хай він його і відбирає. Ця думка не витримує критики. Мати дає людині життя, але її любов така велика, що вона нізащо не завдасть кривди власній дитині. Чому б у Бога любов мала бути меншою? А як бути, коли Бог присутній у кожному з нас? Тоді виходить, що ми засуджуємо самих себе. Справді дивно, коли кілька людей збираються й кажуть одному: ти помреш, бо винний. Не ми караємо тебе, а Бог. Іменем Бога (іменем держави) засуджуємо тебе до страти. Так само дивно, коли збігається юрба, щоб подивитись на чиюсь смерть. Монтень колись писав про публічність смерти й прихованість народження, бо чомусь нікому не кортить подивитися, як людина з’являється на світ. Публічна страта, навпаки, комусь дає чимало втіхи, а інших просто змушують прийти, щоб довести власну лояльність.
Ритуал узаконеного вбивства є жалюгідним плагіатом жертвопринесення: площа, стадіон, поміст, жертва з табличкою на грудях, у білому балахоні із зав’язаними очима… Іноді останні миті життя засуджених фіксує фотокамера. Це зовсім не те, що фотокартки милих серцю небіжчиків, які посміхаються, «не знаючи ні дня, ні години». Інша річ — обличчя тих, котрі знають, що через хвилину їх уже не буде. Уявімо себе на їхньому місці — цього досить, щоб відчути безмежний розпач. Це так, наче сон про себе, похованого живцем: ти ще є, тобі боляче, але тебе уже немає поміж живих, і тому допомога не прийде… Здається, подібний сон — свідчення нашого таємного співпереживання, небажання миритись із силоміць обірваним життям. Але прокинувшись, ми бачимо себе у кімнаті з вікном і дверима, через які можна вийти. А повернувшись із публічного перегляду страти, намагаємось поводитись так, ніби прийшли з кіно. Ми відділяємо власні почуття від реальности, яку вважаємо нереальною, бо не хочемо її визнавати. Десь далеко лежить купа кісток і м’яса, яку кинуть до безіменної могили. Закон жорстокий не лише до страчених, а й до їхніх рідних: здебільшого, тіла не віддають родині для поховання. І не тому, щоб приховати сліди попередніх катувань. Це — теж частина ритуалу. Душа і тіло навіть після смерти повинні належати тій караючій істоті, яку слід би назвати Машиною. Як у театрі, коли з-під стелі з’являється deus ex machina, щоб навести лад серед нерозумних людських істот. Така безмежна влада над мертвими, напевно, викликала б у тубільців з нецивілізованих країв думку, що тіла страчених з’їдають їхні вбивці, бо навіщо вони тоді потрібні…
У давнину уздовж доріг, якими ходили люди, стояли стовпи з повішеними, палі з настромленими головами, і це було звичним явищем, як і сморід розкладених тіл, для яких замало було смерти і безчестя за життя, то їх ще й забороняли ховати у землі. Це — теж ритуал, ритуал непоховання. Усе воно викликає жах лише тоді, коли бачиш вперше чи удруге. Із цього джерела, мабуть, виникли натюрморти vanitas із анатомічно точно вималюваними черепами, скелетами, «танці Смерти», ціла культура смерти, що мала привчати людей до думки, ніби їхнє життя нічого не варте.
Зрештою, і сучасна медицина знаходить вжиток із тіл страчених. Мертве тіло є товаром, а не поживою для ворон та бездомних псів. Органи щойно страчених у Китаї експортують для трансплантації в країни Европи та Америки. Дисидент Пін Гу згадує страту у 1978 році 21-річної Чун Гайюан:
«Коли ми під’їхали, солдати оточили нас щільним колом. Ми зняли Чун Гайюан з вантажівки. Зазвичай тих, хто зволікав, ми підганяли кількома копняками. Але, оскільки тіло дівчини було млявим, як старий килим, її довелося вести попід руки. Ми мали багато мороки, аби вона уклякла в належній «позиції смерти». Нарешті, після кількох невдалих спроб, нам вдалося встромити її коліна в пісок.
За моїм сигналом заступник командира карного батальйону вистрелив їй у праву скроню. Тіло дівчини полетіло вперед, мов стеблинка, зірвана подмухом вітру. Троє чи четверо військових лікарів негайно забрали тіло до закритого авто. З операційного столу кров спливала потоками. Один з хірургів кричав:
— Швидше, вона вмирає!
Після того, як нирки було вийнято, тіло кинули просто на землю…» [29]
Під час такої «операції» людина ще жива, і її залишають вмирати з пошматованим тілом. У книзі «Пекло червоних імператорів» Кшиштоф Лозінський наводить ціни 1995 року, за якими продавалися людські органи з Китаю: легені — 38.000 DM, печінка — 225.000 DM [30]. Уявіть, скільком людям врятували життя китайські комуністи, коли смертна кара у цій країні присуджується навіть за крадіжку худоби чи зберігання крамольних книг. І скільки вони заробили на цьому грошей… І на що були витрачені ці гроші. Звичайно, з такою метою вигідно страчувати найперше молодих і здорових. Ні для кого не є таємницею, що смерть вигідна матеріально. Власнику похоронного бюро, донощику, катові, навіть тим тихим громадянам, що не здатні й мухи скривдити. Особливо, пересічним громадянам. Їм буде спокійніше спати і плодити майбутніх жертв та їхніх катів. Тому держава мусить сама скасовувати смертну кару, бо жоден референдум не схвалить це скасування. І робітник, і вчитель, і домогосподиня у переважній більшості скажуть: «У деяких випадках смертна кара таки необхідна». Наприклад, для особливо небезпечних злочинців, маніяків (тобто психічно хворих). Тоді давайте убивати неповноцінних людей, як це робили фашисти під час Другої Світової війни, винищуючи цілі лікарні.
Коли Божа заповідь каже «Не убий!», то здійснюється один з найголовніших законів Всесвіту, тому ненависть є настільки небезпечною, що вважається смертним гріхом. Якби люди бодай трохи не боялися порушити ці закони, де були б ми нині?
Монтень наводить факт з хроніки Кромера «De rebus Poloniae»: «Розповідають про Вітовта, князя Литовського, що ним колись був виданий закон, згідно з яким засуджені на смерть злочинці повинні були власноручно виконувати над собою вирок, бо він не розумів, як це невинні треті особи можуть брати участь у людиновбивстві чи примушуватись до нього» [31].
Трохи дивний закон для п’ятнадцятого століття, правда? Але ще дивнішим видається те, що суддя чомусь сам не виконує вирок, а доручає це третій особі. Мені це теж важко збагнути. Але люди не замислюються над такими простими речами. Їм вистачає дотримуватись закону, який самі люди придумали, а не Вищої справедливости. У таких законах на першому місці завжди філологічна узгодженість. Будь-яка професія — це лише робота, яка повинна підтримувати життя, а не нищити його. Тому у давнину кати вирізнялись серед інших людей одягом, атрибутами, певною ізоляцією від громади. Вони викликали страх, зогидження, хоча були лише виконавцями.
Проте законодавець, суддя, які створюють і застосовують закони, спрямовані на знищення живих істот, виглядають навіть дуже поважно і вважаються майже священними особами, як колись жерці. Так вони захищаються від сумнівів людини, яка відчуває, що її вчинки суперечать самій природі. Єдина святість, що існує у Всесвіті, — це святість життя, зростання, вдосконалення. Наука вважає Всесвіт обмеженим у часі. Це все одно, що повторити: «Оскільки Бога немає, то все дозволено!» Але Всесвіт не один, і ніхто з людей не став ще свідком його кінця. Наше життя дуже коротке, ми ще не сягнули такої досконалости, аби усвідомити, що самі вигадали смерть і прирекли на неї усе існуюче.
Усі люди — смертні.
Кай — людина.
Отже, Кай — смертний.
І мусимо з цим жити. Пам’ятаю свій дитячий відчай, коли дізналась, що колись помру. Мені хотілось безкінечного життя. Смерть абсурдна, коли не миритися з нею. Я щосили чинила їй опір, виокремивши себе з-поміж інших людей, що є смертними. Я шукала виходу лише тому, що не хотіла, аби моїм життям розпоряджався хтось інший. Відколи людина повірила у смерть, відтоді намагається побороти її.
Страти — це глузування над смертю і над життям, спроба принизити велич буття кожної істоти, навіть найнепримітнішої. На ката надягають маску, каптур, поміст застеляють. На нього підіймається священик, щоб востаннє підготувати засудженого до смерти. І священик, і кат, і юрба сприймають це дійство, як щось невідворотне. Втім, вони бачили його не один раз і можуть лише порівнювати з іншими виставами, як затяті театрали. Засуджений для них у кращому випадку — вчинок, адже карають не людину, а вчинок. Тіло засудженого болить після катувань. Упродовж ув’язнення і розслідування людину, яка зараз стоїть на помості, намагаються відмежувати від інших людей, примушують змиритися з думкою, що їй не вдасться змінити власне життя. Однак, надія живе найдовше, аж до останньої миті. Засуджені поводяться по-різному: одні стають нечутливими, інші охоплені тваринним жахом, є такі, що жартують або проклинають. Тому зручніше зав’язувати їм рота і затуляти лице. У Китаї жертву обв’язують мотузкою так, що від найменшого поруху їй стискає шию і перехоплює подих.
Напевно тільки приречений на страту розуміє моторошну глибину вислову «смертна людина». Чим ближче до страти, тим щораз більше звужується коло подій. Іноді таке існування триває роками, часом лише кілька годин. Але навіть миті вистачає, аби переглянути власне життя, яке уже не вдасться змінити.
Ті, хто вважають, що без страт не обійтися, нехай самі пройдуть останньою дорогою разом зі смертником та його катом. На якомусь відтинку тінь стане плоттю, і вони відчують абсурдність і нелюдськість цього дійства. Незалежно від способу, місця і атрибутики самої страти, вона не є покаранням, а людиновбивством, у якому бере участь ціле суспільство і кожен зокрема. Суха, філологічно виважена мова карного кодексу, що пролунає у суді, не потребуватиме емоцій, коли дізнаєшся, за що у наш час страчують людей, окрім тих п’яти колосків, про які я вже писала у попередньому розділі.
Отже, за що страчують людей на планеті Земля ім’ям Бога чи держави? Багато людей вважає за необхідне страчувати убивць, що є відгомоном кровної помсти: життя за життя. Так вважають ті, хто часом спересердя можуть сказати до когось «я тебе вб’ю», але ніколи цього не роблять. Втім, не вони судять, а закон. Цей закон, який так усі поважають, мав би боронити права людини, а найпершим правом кожного з нас є право на життя. Захищаючи одних, він позбавляє захисту інших. Якщо закон — це Абсолют, то суддя — жрець. Правда він не має божественного походження і йому властиві недоліки, часом дуже прикрі, наприклад, схильність брати хабарі. Водночас, судді, присяжні, адвокати та інші правники не повинні мати людського співчуття. Вони анатомують вчинок обвинуваченого як вівісектори, і чим вправніше роблять це, тим вищий їхній авторитет.