Я не припускав, що ми колись ісподобимося чести познайомитися з ним: Блок молодший неприхильно відгукнувся про мене в розмові з Сен-Лу, а в розмові зі мною про Сен-Лу. Він навіть сказав Роберові, що я був (завше) страшенний сноб. «Атож, атож, він у захваті від того, що знайомий з Л-л-л-леґранденом», — бовкнув він. Манера вирізняти те чи інше слово була у Блока заразом ознакою іронії і літературносте. Ймення Леґрандена не говорило Сен-Лу нічого. «Хто се?» — спитав він здивовано. «О, цей йогомосць вельми поштивий!» — сміючись, відповів Блок, мерзлякувато встромляючи руки до піджачних кишень, і в цю мить йому здавалося, що перед ним уже маячить мальовнича й незвичайна постать провінційного шляхтича, проти якого провінційна шляхта Барбе д'Оревільї ніщо. Досадуючи, що він не вміє намалювати портрета Леґрандена, Блок примножив кількість «л» у його найменні і смакував його як найдобірніше вино. Але його втіха була надто суб'єктивна, щоб її відчув хтось інший. Якщо Блок сипнув наздогад на мене у розмові з Сен-Лу, то так само сипнув він наздогад на Сен-Лу в розмові зі мною. Як він нас паплюжив, ми довідалися в усіх подробицях обидва другого ж дня, хоча ми нічого одне одному не переказували, бо нам обом це видавалося б ганебним, зате Блок вважав це за цілком природне і майже неминуче; стурбований і твердо вірячи, що скаже кожному з нас лише те, що й так випливе, він волів забігти наперед і, відтягнувши Робера набік, признався, що мовив зле про нього навмисне, аби йому це внесли у вуха, присягнувся «Кроніоном Зевесом, клятво-хранителем», що любить його, що віддав би життя за нього, і втер сльозу. Того ж таки дня, вибравши час, коли я був сам, він склав покуту і заявив, що виступав у моїх інтересах, вважаючи, що деякі світські знайомства для мене згубні і що я взагалі «заслуговую на кращу долю». Після чого, взявши мене за руку з розчуленням пияка, хоча сп'яніння його було чисто нервове: «Можеш мені не вірити, — сказав він, — але хай мене одразу ж ухопить чорна Кера й потягне за пороги ненависного людям Гадеса, якщо вчора, думаючи про тебе, про Комбре, про безкраю ніжність, що я почуваю до тебе, про те, як ми разом протирали штани на шкільній лаві, хоча ти цього не пам'ятаєш, я не ридав усеньку ніч. Так, усеньку ніч, присягаюся, але, на жаль, я знаю, що то за штука — людська душа, і переконаний, що ти мені не віриш». Я й справді не вірив; його клятьба «на чорній Кері» не надавала більшої ваги його словам, які, як мені підказувало чуття, він оце щойно придумав, бо еллінський культ був у Блока чисто літературним. Зрештою, розчулившись і прагнучи розчулити когось своєю брехнею, він щоразу вигукував: «Клянуся тобі»; та й ці слова вимовляв він не так через те, що неодмінно хотів переконати когось у своїй щирості, як через те, що коли брехав, то зазнавав якоїсь істеричної втіхи. Я не вірив йому, але не сердився, бо це мені дісталося від матері й бабусі: не мати зуба навіть на тих, хто провинився куди більше, і ніколи на когось не кидати каменя.
Зрештою Блок був не такий уже й пропащий хлопець, він умів поводитися і дуже люб'язно. Відколи комбрейська раса, з якої вивелися люди такі напрочуд чисті, як моя бабуся та матір, майже вимерла, і я вже міг вибирати хіба між чесним бидлом, бездушним і лояльним, сам звук голосу якого зразу ж виказує, що твоє життя його зовсім не обходить, та іншим заводом людей, тими, хто, поки він з тобою, розуміє тебе, кохає тебе, розчулюється до сліз, відтак, через годину-другу, відшкодовує це тим, що візьме тебе на нещадний жарт, але потім повертається до тебе, такий самий святий та божий, такий самий тихий, хоч у вухо бгай, — і мушу сказати: я, мабуть, віддавав перевагу саме цьому поріддю людей, — не тим, що вони душевно чистіші, а тим, що їхнє товариство мені більше до вподоби.
— Ти не уявляєш, як мене болить, коли я думаю про тебе, — провадив Блок. — Власне, це щиро жидівська риса, — додав він іронічно, мружачи око, ніби брався визначити під мікроскопом безконечно манісіньку дозу «жидівської крови», — ці самі слова міг би сказати (але зроду не сказав би) той чи інший французький потужник, серед предків якого, найщирісіньких християн, числився і Самуїл Бернар, а як сягти глибше, то й Богоматір, від якої нібито пішло коліно Леві. — Я залюбки, — додав він, — відкриваю в собі почування — правда, їх небагато, — які можна вивести з мого жидівського походження. — Він виголосив цю тираду, бо йому здавалося дотепним і водночас сміливим говорити правду про своє плем'я, правду, яку він принагідно намагався якось по-особливому пом'якшити, — так скнари, пішовши нарешті на те, щоб покрити борги, набираються духу заплатити лише половину. Цей різновид ошуканства, коли правду ми здатні сказати не інакше, як із підмісом до неї добрячої дещиці брехні, цього спотворювача правди, поширений більше, ніж ми собі уявляємо, і навіть ті, хто його зазвичай нехтує, за якоїсь гризоти, надто любовної гризоти, рятуються ним.
Усі ці таємні Блокові вихватки проти мене в розмовах із Сен-Лу і проти Сен-Лу в розмовах зі мною завершувалися запрошенням на обід. Я не певен, що він спершу не пробував покликати Сен-Лу самого. Така спроба ймовірна, а, отже, можлива, проте вона провалилася, бо Блок одного дня сказав мені та Сен-Лу: «Любий метре, і ти, вершнику — улюбленцю Ареса, маркграфе де Сен-Лу-ан-Бре, поскромителю румаків! Скоро я спіткав вас на пінноголосних берегах Амфітріади, під шатрами Меньє, на крилатих байдаках, то чи не будете ласкаві ви обидва завітати на трапезу найближчого дня до мого зацного батька, такого щиросердого?» Він кликав нас, бо хотів ближче заприязнитися з Сен-Лу, сподіваючись, що той уведе його до вищого світу. Якби пролізти туди захотів я, і тільки ради самого себе, Блок побачив би в цьому ознаку наймерзеннішого снобізму, цілком відповідного думці, яку він склав собі про одну з рис моєї вдачі, яку, одначе, не вважав, принаймні досі, за головну; але в цьому самому прагненні, народженому в нього, він бачив доказ похвальної цікавости його розуму, спраглого соціальних відкрить, які могли дати йому матеріал як письменникові. Блок старший, дізнавшись, що його син збирається привести обідати свого друга, чиє ім'я і титул він вимовив саркастично-хвалькувато: «Маркіз де Сен-Лу-ан-Бре», — був уражений.
«Маркіз де Сен-Лу-ан-Бре! А, хай тобі грець!» — вилаявся він, — прокльоном у нього завжди передавалася найвища міра пошани до вельмож. І кинув на сина, здатного нав'язати такі високі стосунки, захоплений погляд, мовляв: «Оце здивував! Невже цей вундеркінд — моє дитятко?» Той погляд справив моєму колезі втіху не меншу, ніж коли б його місячне утримання зросло на п'ятдесят франків. Бо Блок почував себе в домі зле, він знав, що батько вважає його за схибнутого через його захоплення Леконтом де Лілем, Ередіа та іншою подібною «богемою». Але знайомство з маркізом де Сен-Лу-ан-Бре, батько якого — голова Суецького каналу (а, хай тобі грець!), — це здобуток «безперечний». Ось тільки шкода, що в Парижі залишився, щоб тут, бува, його не зіпсували, стереоскоп. Лише Блок старший умів чи принаймні мав право користуватися ним. Зрештою він показував його зрідка, і то при нагоді, в дні, коли скликалося гостей і донаймалося чоловічу челядь. Отож-бо стереоскопічні сеанси були наче нагородою, привілеєм, ласкою для тих, хто приходив, а господареві дому вони здобували таку саму славу, яку дає людині талант, ніби і знімки робив, і апарат винайшов він сам. «Ти не був учора в Соломона?» — питали одне в одного родичі. «Ні, я до кола обраних не потрапив! А що там було?» — «Ґвалт і репет, стереоскоп і всі ці штучки-дрючки». — «А, і стереоскоп? Тоді шкода, що мене не було, — я чув, Соломон здорово показує».
— Дарма, — сказав Блок старший синові, — не все зразу, це буде для нього принадою на майбутнє.
Батьківська ніжність його дійшла до того, що він уже подумував, аби потішити сина, виписати стереоскоп. Але «фізичного часу» не було, чи здавалося, що не було. А тим часом довелося через нас відкласти обід: Сен-Лу сидів на місці, дожидаючи вуйка, який мав приїхати на два дні до маркізи де Вільпарізіс. Вуйко дуже кохався у фізичних вправах, надто в ходьбі на далекі відстані, і хотів більшу частину шляху від замку, де відпочивав, пройти пішки, ночуючи на фермах, а тому ніхто не знав до пуття, коли саме він появиться у Бальбеку. Боячись рушати з готелю, Сен-Лу доручав мені носити до Енкарвіля, де було телеграфне бюро, депеші його коханці, а надсилав він їх щодня. Очікуваного вуйка звали Паламед — це ім'я він одідичив від предків, княжат сицилійських. А згодом, вичитавши в історичних книгах, що якийсь подеста чи князь Церкви носив таке саме ймення, цю гарну ренесансову медаль, а на думку інших, античну, яка завжди зоставалася в сім'ї, переходила від роду й до роду, а потім від ватиканської колекції до вуйка мого приятеля, я втішався, як втішаються ті, хто не має грошей, аби колекціонувати медалі, збирати пінакотеку, хто обмежується пошуками старих імен (імен країв, імен достеменних і барвистих, як стара мапа, як емблема, корогва чи збірка кутюм; імен хресних, де в гарних французьких кінцівках лунають і чуються мовні хиби, простацькі інтонації, огріхи вимови, всі ті перекручення, на які наші предки довго наламували латинські чи саксонські слова, і це каліцтво згодом було взаконене граматиками), словом, хто завдяки такій збираниці старовинних звучань влаштовує для себе концерти, як ті люди, які купують viola da gamba або viola d'amore, аби виконувати на старовинних інструментах старосвітську музику. Сен-Лу сказав мені, що навіть у найзамкнутішому аристократичному колі його вуйко Паламед вирізнявся своєю особливою неприступністю, що він гоноровитий, пишається своєю вельможністю і що він, братова та ще кілька обранців створили так званий «клуб феніксів». Але й там він так усіх залякав своєю зарозумілістю, що бували випадки, коли люди з товариства зверталися з проханням рекомендувати їх йому до його рідного брата і чули відмову: «Що ви, і думати забудьте просити мене, щоб я познайомив вас із моїм братом Паламедом. Моя дружина, ми всі, тут безпорадні. Або ж він буде з вами неласкавий, а мені б цього не хотілося». Разом зі своїми друзями він склав список членів Жокей-клубу, з якими нізащо в світі не хотів знайомитися, — до цього списку потрапило двісті душ. А у графа Паризького за свою гожість і за свою пиху він дістав прізвисько Принц.
Сен-Лу оповідав мені про давноминулу молодість свого дядька. Щодня дядько приводив жінок до ґарсоньєрки, яку винаймав укупі з двома приятелями, не меншими красенями, як сам, за що їх і охрестили «трьома Граціями».
— Якось один чолов'яга, котрий нині, за висловом Бальзака, на оці в Сен-Жерменському передмісті, а в певну давнішу, досить похмуру, пору життя виказував химерні вподобання, попрохав мого вуйка одвезти його до себе в ґарсоньєрку. Але не встиг він туди ввійти, як почав освідчуватися в коханні не жінкам, а моєму дядькові Паламеду. Вуйко вдав, ніби нічого не розуміє, під якимсь приводом повів двох своїх приятелів до суміжної кімнати, потім вони повернулися, згребли провинника, роздягли, спустили йому кров і викинули в десятиградусний мороз на вулицю, де його й знайдено напівживого. Поліція почала слідство, і нетяга ледве зумів затерти цю справу. Тепер дядько Паламед не вчинив би такої жорстокої екзекуції, ба більше: ти собі не уявляєш, скільки простацтва він, такий пиндючний зі світськими людьми, приголубив, скільком став підпорою, часто сам наражаючись на невдячність. Він влаштовує в Парижі служника, який обслуговував його в готелі, а якогось кмета посилає навчатися ремеслу. Либонь, у ньому це навіть гарне-миле, на відміну від його світських манер. — Сен-Лу належав до того розряду світських молодиків, які вже досягай такого рівня, що могли дозволити собі репліки на зразок: «Либонь, у ньому це гарне-миле, це добрий його бік», і з цього химерного насіння дуже швидко виростало таке розуміння речей, що, мовляв, ти — ніщо, а народ — усе, словом, цілковита супротивність плебейській гордині. — Кажуть, годі собі уявити, як він замолоду вів перед, виступав праводавцем усього товариства. Сам він при лихій чи добрій годині робив лише те, що йому здавалося найприємнішим, найзручнішим, і його сліпо наслідували сноби. Коли в театрі йому хотілося пити і йому приносили напої до ложі, то наступного тижня в усіх підсобках при кожній ложі з'являлися пляшки з прохолодним. Одного дощистого літа у нього почалися ревматичні болі, і він замовив собі пальто з вігоні, м'якої, але теплої, — з неї роблено лише пледи, а йому сподобалися сині й оранжеві смужки на цих коцах. Після цього клієнти модних кравців почали замовляти сині кошлаті пальта з торочками. Якщо вуйкові чомусь стріляло в голову, щоб обідали без усяких церемоній у замку, куди він приїздив на цілий день, і, щоб опрощатися, не прихоплював з собою фраку, сідаючи до столу в тому самому піджаку, в якому ходив до обіду, то одразу ж ставало модним обідати на селі в піджаку. Коли ж він їв тістечко замість ложечки виделкою або причандаллям власного винаходу, що його замовляв ювелірові, або пальцями, то інакше робити було не вільно. Йому забаглося знову послухати деякі квартети Бетховена (бо попри всі свої дикі витребеньки, він аж ніяк не дурний і дуже кебетливий), і він найняв музик, аби ті щотижня грали їх для нього та кількох приятелів. Того року верхом вишуканости стало влаштовувати невеличкі зібрання, щоб слухати камерну музику. Зрештою, я думаю, що світом він не нудив. Гарний, як бог, він не міг не бути бабодуром! Кого саме він дурив, я навряд чи міг би вам сказати, бо він людина дуже потайлива. Знаю лише, що не раз зраджував мою сердешну тітку. А проте він біля неї упадав, вона його божествила, і пізніше він довго її оплакував. У Парижі він ходить на цвинтар майже щодня.
Другого дня, потому як Робер оповідав усе це про свого вуйка, даремно його очікуючи, я вертався сам до готелю повз казино, аж це відчув, як хтось поблизу приглядається до мене. Я обернувся і помітив чоловіка сорока років, височенького й огрядненького, з дуже чорними вусами; нервово поплескуючи по штанях ціпочком, він уп'явся у мене гострими від пильности очима. Вряди-годи ці очі прошивали все довкола надзвичайно меткими поглядами, — так, угледівши незнайомця, нишпорить очима той, кого незнайомець чомусь навів на думки, що не спали б нікому іншому, скажімо, божевілець або шпиг. Кинувши на мене останній погляд, нахабний і водночас обачний, глибокий і швидкий, наче постріл (так стріляють, перш ніж дати драла), він роззирнувся навколо, відтак, раптом прибираючи неуважної й гордовитої міни, крутнувся на підборах і поринув у читання афіші, курникаючи щось і чепурячи пишну троянду в бутоньєрці. Потім дістав із кишені записника, удав, ніби записує титул п'єси, кілька разів позирнув на годинника, насунув на очі чорне солом'яне канотьє, прикладаючи до крис долоню, ніби виглядав когось, махнув з досади рукою, мовляв, скільки можна чекати, але ті, хто справді жде, ніколи так не махають, потім, зсунувши на потилицю капелюха, під яким стирчала щітка коротко стриженого волосся, хоч цілком могло бути, що обабіч у нього буяли довгенькі хвилясті голубині крила, він гучно зітхнув, як зітхають ті, кому аж ніяк не жарко, але хто хоче показати, що він задихається від жароти. Я подумав, що це готельний злодій, що він уже кілька днів вистежує бабусю та мене, аби пограбувати, а тепер побачив, що я розкусив, чому він мене пасе; можливо, лише на те, щоб спантеличити мене, він і намагався, змінивши позу, вдати неуважність і байдужість, але він так передавав куті меду, аж здавалося, ніби мав на меті не тільки приспати мою пильність, а й помететеся за кривду, якої я ненароком йому завдав, не так показати, що він мене не бачить, як створити враження, ніби я нікчема, не вартий жодної уваги. Він задерикувато випинав груди, шилив губи, підкручував вуса, а в його погляді стояло щось геть байдуже, недобре, майже образливе. Коротко кажучи, вираз на його обличчі був такий чудний, що я брав його то за злодія, то за навіженця. А його вбрання, мов допіру від кравця принесене, було куди строгіше й куди простіше, ніж у всіх бальбецьких літників, і, побачивши його, я перестав червоніти за свій піджак, який так часто принижувала сліпуча і банальна білота їхніх пляжних костюмів. Мене перестріла бабуся, ми пройшлись удвох, а через годину, коли я чекав на неї біля готелю, куди вона забігла на хвилинку, я побачив, що з готелю виходить маркіза де Вільпарізіс із Робером де Сен-Лу і з тим самим незнайомцем, який мене так пильно розглядав перед казино. Погляд його прошив мене зі швидкістю блискавиці, так само, як тоді, коли я угледів його вперше, і, ніби не помітивши мене, знов ледь потупився, відтак, утративши гостроту, задивився кудись у простору, погляд, який удає, ніби нічого не бачить зокола і не передає того, що всередині, погляд, який хоче показати лише те, як приємно йому відчувати довкола себе вії, які він розхиляє солодкою своєю круглявістю, погляд побожний і облесливий, притаманний іноді дурням. Я зауважив, що незнайомець переодягнувся. Тепер його вбрання було ще темніше, справжня гожість, звісно, ближча до простоти, аніж фальшива, але тут було щось інше: зблизька відчувалося, що костюм майже безокрасний не тому, щоб той, хто усунув барви, був до них байдужий, а радше тому, що з якихось міркувань він воліє їх зректися. Строгість його вбрання здавалася радше наслідком якихось режимних положень, ніж униканням того, що бере на себе очі. Темно-зелена нитка в матерії штанів гармоніювала зі стрілкою на шкарпетках, і лише ця добірність і свідчила про жвавість уподобань: скрізь цей смак тримали за поли, а тут на тобі — змилостивилися. Що ж до червоної плямки на краватці, то хай собі жевріє непомітно, як вільнощі, на які не кожен зважиться.
— Добрий вечір! Рекомендую вам мого братана, барона Ґермантського, — звернулася до мене маркіза де Вільпарізіс, тоді як незнайомець, не дивлячись на мене, прохарамаркав: «Радий», після чого, даючи наздогад, що його ґречність силувана, хмикнув: «Хм, хм, хм», — і, згинаючи мізинок, вказівець і палюх, подав мені середній палець і підмізинець, на яких не було перснів і які я потиснув крізь шведську рукавичку; потім барон, не підносячи на мене очей, обернувся до маркізи де Вільпарізіс.
— Ой леле мій, де моя голова, — сказала, сміючись, вона, — назвала тебе бароном Ґермантським! Рекомендую панові барона де Шарлюса. Зрештою помилка не така вже велика, — додала вона, — так чи інакше, а ти таки Ґермант.
Тим часом надійшла бабуся, ми всі рушили разом. Роберів вуйко не лише не зволив озватися до мене бодай слівцем, він навіть не глянув на мене. Незнайомців він обзирав (протягом цієї короткої прогулянки він кілька разів бликав моторошно й проникливо, ніби міряв щупом, на перехожих, усе простолюд, усе низота), а на знайомих, наскільки я міг судити по собі, не дивився ані секунди, — так детектив за друзями не наглядає, бо цього не вимагає його компетенція. Барон гомонів з бабусею і маркізою де Вільпарізіс, а я відстав з Робером іззаду.
— Скажіть-но, я, може, не те почув, маркіза де Вільпарізіс сказала вашому дядькові, що він Ґермант?
— Авжеж, так воно і є, він — Паламед Ґермантський.
— Він що, з тих самих ґермантів, які мають замок поблизу Комбре і вважають, ніби вони походять від Жене-в'єви Брабантської?
— Із тих самісіньких. Геральдичнішого над мого вуйка на світі нема нікого, так ось він розтлумачив би вам, що наш клич, наш бойовий клич, який потім став «Роздайся!», раніше був «Комбрезіс!» — сказав Робер і засміявся, аби я не подумав, ніби він хвалиться цим привілеєм: на клич мали право можновладці, отамани військові. — Він брат нинішнього кастеляна.
Отак породичалася з Ґермантами, та ще так близько, та сама маркіза де Вільпарізіс, яка довший час зоставалася для мене дамою, яка подарувала мені, коли я пішки під стіл ходив, качку з коробкою шоколаду в дзьобі, дамою, яка була така далека від Ґермантської сторони, ніби жила весь час на Мезеґлізькій стороні, яка здавалася мені не такою блискучою, як комбрейський оптик, яку я ставив нижче його і яка нині підскочила в ціні так само казково, як знецінюються деякі наші власні речі, при чому ці підвищення і зниження вносять у нашу молодість і в періоди нашого життя, в яких щось іще збереглося від нашої молодости, перетворення такі численні, Овідієві метаморфози.
— Чи це правда, що в замку зібрані всі погруддя давніх володарів Ґерманта?
— Атож, це дивовижне видовище, — сказав іронічно Сен-Лу. — Сказати по щирості, це, як на мене, дуже кумедно. Але в Ґерманті — це буде цікавіше! Тут є дуже зворушливий портрет моєї тітки пензля Кар'єра. Це така сама розкіш, як Вістлер чи Веласкес, — додав Сен-Лу, — у своїй горливості неофіта він іноді починав плутатися в величинах, — є там і приємні полотна Ґюстава Моро. Моя тітка, сестриниця вашої приятельки маркізи де Вільпарізіс, виросла при ній і вийшла за свого кузена, теперішнього дука Ґермантського, а герцог теж доводиться небожем моїй тітці Вільпарізіс.
— А хто ж тоді ваш дядько?
— У нього титул барона де Шарлюса. За положеннями по смерті мого діда у перших вуйко Паламед мав прибрати титул принца де Лом, який носив його брат, перш ніж став дуком Ґермантським, бо в цій родині титули міняються, як сорочки. Але вуйко на все це дивиться по-своєму. На його думку, нині надуживають трохи титулами італійських княжат, іспанських грандів тощо, і хоча він мав до вибору кілька титулів принца, проте з духу суперечности і щоб показати, який він простий, хоча за цією простотою криється велика пиха, зберіг титул барона де Шарлюса. «Нині всі принци, — каже він, — треба ж бодай чимось відрізнятися від інших; я носитиму титул принца, лише коли захочу подорожувати інкогніто». Він запевняє, що нема титулу давнішого, ніж титул барона де Шарлюса; аби довести вам, що цей титул давніший за титул Монморансі, які загарбали собі право називатися першими баронами Франції, хоча вони всього лишень перші барони Іль-де-Франса, де було їхнє лено, вуйко просторікуватиме цілими годинами і з дорогою душею, адже він людина хоча й дуже тонка, дуже кебетлива, а проте вважає це за животрепетну тему для розмови, — додав з усмішкою Сен-Лу. — Але я вдався не в нього, і ви не змусите мене говорити про родовід: що може бути нуднішого, кого це може тепер хвилювати? їй-бо, життя коротке.
У невблаганному погляді, який змусив мене озирнутися біля казино, я пізнав той самий погляд, який був звернений до мене в Тансонвілі, коли пані Сванн гукала Жільберту.
— Ви мені казали, що ваш дядько, барон де Шарлюс, мав багато коханок. А пані Сванн — теж?
— Ба ні, що ви! Він великий Сваннів друг, завжди палко за нього заступався. Але щоб був коханком його дружини, такого й на думку нікому б не спало. Якби світ дізнався, що ви в це вірите, то всі дивом дивувалися б.
Я не посмів відповісти, що якби у Комбре дізналися, що я в це не вірю, то дивувалися б ще більше.
Бабуся була захоплена бароном де Шарлюсом. Правда, барон надавав величезної ваги тому, якого хто роду і який у нього статус, і бабуся це зауважила, але ставилася до цього без тієї суворосте, яка складається звичайно з глибоко зачаєної заздрости та досади, що хтось інший, а не ти має такі бажані, але недосяжні переваги. Навпаки, рада з самої себе і не заздра на чиюсь пишноту і славу, бабуся, при її розумі помічаючи вади барона де Шарлюса, говорила про нього з тією невимушеною, усміхненою, майже співчутливою зичливістю, якою ми віддячуємося предметові нашої безкорисливої обсервації за ту втіху, яку він справляє, тим паче, коли цим предметом був той, чиї домагання здавалися їй хай і не законними, зате своєрідними, такими не схожими на ті, що вже надокучили її очам. Якщо бабуся так легко пробачала баронові де Шарлюсу його аристократичні упередження, то це переважно за його тямущість і вражливість, якими його, мабуть, ущедрила природа, на відміну від сили салонних шаркунів, над якими так збиткувався Сен-Лу. Але дядько не пожертвував, як небіж, забобонами задля високих ідеалів. Барон де Шарлюс, він сполучав у собі і те, і те. Власник на правах нащадка герцогів Немурських і принців Ламбальських архівів, меблів, Гобеленів, портретів його предків пензля Рафаеля, Веласкеса, Буше, наділений правом говорити, що при перегляді родинного літопису він одвідує музей і незрівнянну бібліотеку, барон де Шарлюс, навпаки, підносив аристократичний спадок до рангу, якого небіж його позбавляв. І ще одне: не такий ідейний, як Робер, не такий балакливий, більший реаліст у підході до людей, він не хотів нехтувати важливого у їхніх очах елемента свого престижу, а престиж не тільки давав його уяві безкорисливу втіху, а й прислужувався непомалу в його практичній діяльності. Розбіжності так і залишаться між людьми його десятка і тими, хто дотримується свого ідеалу, що велить їм зректися своїх переваг, аби пориватися, як це нерідко буває, лише до втілення ідеалу в житті — так малярі чи письменники жертвують своєю майстерністю, так народ-поет захоплюється модерном, так народ-воїн започатковує тотальне роззброєння, так усевладні уряди демократизуються і скасовують драконівські закони, попри те, що найчастіше життя не віддячує цих шляхетних зусиль; одні втрачають талант, інші позбуваються свого вікового панування; пацифізм множить іноді війни, потурання збільшує злочинність. Потяг Робера до щирости і до розкутости не можна було не визнати вельми шляхетним, а проте з житейського погляду можна було радіти, що його нема у пана де Шарлюса, бо той перевіз до себе з палацу Ґермантів усі гарні різьблені меблі, а не змінив їх, як небіж, на убрання «стиль-модерн», на Лебурів і Гійоменів. Правда, ідеал пана де Шарлюса був дуже штучний і — якщо лише цей епітет підходить до слова «ідеал» — настільки ж мистецький, як і світський. Лише в дуже небагатьох жінок великої вроди і високої культури, чиї бабусі два сторіччя тому втілювали славу і гожість давнього режиму, барон бачив вишуканість, йому було добре тільки з ними, і захоплення, звичайно, щире, живилося історичними і мистецькими ремінісценціями, пов'язаними з їхніми іменами, — так вивчення античности посилює захоплення науковця одою Горація, хоч та, може, поступається сучасній поезії, до якої цей учений зостався б байдужий. Кожна з цих жінок проти гарненької міщаночки була для барона тим, чим було б поряд із сучасною картиною, де зображено дорогу або ж весілля, старовинне полотно, чия історія добре відома, починаючи з того часу, коли його замовляв папа чи король, і далі, коли його дарували, купували, забирали чи діставали у спадок такі-то й такі-то, з ким пов'язана якась подія, принаймні шлюб, що становить історичний інтерес, — а отже, наші знання про полотно надають йому особливої вартости тим, що посилюють у нас відчуття багатства нашої пам'яти та ерудиції. Пан де Шарлюс тішився, що такі, як у нього, забобони, які не дозволяють кільком великим паніям приятелювати з жінками не такої блакитної крови, зберегли цих паній для нього з усією їхньою нерозтраченою шляхетністю, щоб він міг так само схилятися перед ними, як перед фасадами XVIII сторіччя, підпертими пласкими колонами рожевого мармуру, в яких нові часи нічого не змінили.
Пан де Шарлюс звеличував правдиву шляхетність розуму і серця цих жінок, граючи на тому, що слово «шляхетність» має два значення, і ошукуючи себе самого маною цього облудного розуміння, цієї суміші аристократизму, великодушности й артизму, маною, в якій таїться спокуса, небезпечна для таких людей, як моя бабуся, якій здався б дуже смішним грубіший, зате й простодушніший забобон магната, якого цікавить лише генеалогія і більше нічого, але яка була беззахисна перед личиною розумової вищосте, беззахисною аж так, що їй здавалася особливо завидною доля княжат лише тому, що вони могли мати вчителями Лабрюєра чи Фенелона.
Перед Ґранд-отелем троє Ґермантів покинуло нас; вони збиралися на сніданок до принцеси Люксембурзької. Коли бабуся прощалася з маркізою де Вільпарізіс, а Сен-Лу з бабусею, пан де Шарлюс, що досі не озвався до мене ні словечком, відступив назад, ближче до мене. «Ввечері після трапези я зайду на чаювання до тітки Вільпарізіс, — сказав він. — Маю надію, що ви зробите мені приємність, як прийдете з бабусею». Потім він наздогнав маркізу.
Попри неділю, фіакрів перед готелем стояло не більше, ніж на початку сезону. Наприклад, пані нотарева вважала, що наймати повіз щоразу лише на те, щоб не їхати до панства де Камбремер, — не з нашими грошиками, і вирішила сидіти в кімнаті.
— Чи здорова пані Бланде? — запитували у нотаря. — Щось сьогодні вона не показувалася.
— Її болить голова, ще б пак, така спека, буря. їй досить ледачого. А все ж увечері, гадаю, ви її побачите. Я порадив їй зійти вниз. Це їй піде тільки на користь.
Я думав, що, запрошуючи отак нас до тітки, яку він, звісно, попередив, пан де Шарлюс хотів спокутувати неґречність, якої він допустився щодо мене під час вранішньої прогулянки. Але коли, вступивши до вітальні маркізи де Вільпарізіс, я хотів привітатися з її небожем, то тільки даремно крутився біля нього. А він високим голосом оповідав досить ущипливу історію про свого кревного. Так і не зумівши перехопити його погляд, я поклав сказати йому добривечір, і то досить голосно, аби попередити його про мою присутність, але зрозумів, що він мене помітив, коли я йому вклонився, ще не встигши й рота розтулити, він подав мені два пальці, не повертаючи очей у мій бік і не урвавши розмови. Він мене, безперечно, бачив, хоча ніяк цього не показував, і тут я зауважив, що очі його, які ніколи не дивилися на співрозмовника, бігали навсібіч, як у переляканої звірючки або як у вуличного перекупника, який вихваляє і виставляє напоказ свій недозволений крам, але микуляє, не підводячи голови, очима, чи не йде поліція. Мене трохи здивувало, що маркіза де Вільпарізіс хоча й рада була нас бачити, але, очевидно, не чекала нас, одначе мене ще більше здивувало, що пан де Шарлюс сказав моїй бабусі: «О, це ви дуже добре придумали, дуже мило! Правда, тітонько?» Звісно, він помітив, що вона була здивована, побачивши нас, але як людина, привчена задавати тон, брати «ля», він був певен, що її подив зміниться радістю, тільки-но він покаже, що він і сам радий і що наша поява викликає саме таке почуття. Розрахунок цей справдився: маркіза де Вільпарізіс, яка дуже зважала на небожа і знала, як тяжко йому догодити, відкрила раптом ніби нові високі прикмети у моєї бабусі і весь час була солодка з нею на мову. Але у мене в голові не вкладалося, як міг пан де Шарлюс через кілька годин забути про своє запрошення, дуже небагатослівне, але, очевидно, й дуже не випадкове, загодя обмислене, яке я одержав від нього вранці, а нині подати справу так, ніби це добре придумала моя бабуся, хоча придумав він. Я був поборником точности аж до того віку, коли до мене дійшло, що допитування не найкращий спосіб зглибити чиїсь справжні наміри і що саме собою непорозуміння, яке може залишитися непоміченим, не таке незручне, як наївна наполегливість. «Але ж ви самі сказали мені, щоб ми до вас сьогодні прийшли, пам'ятаєте?» — зауважив я. Жодним рухом, жодним звуком не зрадив себе пан де Шарлюс, він ніби й не чув мого запитання. Тоді я його повторив — так дипломати чи розсварені молоді люди з невтомним і марним завзяттям домагаються правди, хоча позваний уперто її ховає. Пан де Шарлюс ізнов не пустив пари з уст. Мені здалося, ніби на баронових устах грає усміх того, хто дивиться спишна і на людей, і на те, як їх виховано.
Оскільки давати якесь пояснення барон відмовився, я спробував знайти його сам, але тільки снував усілякі здогади, з яких жоден не вдовольняв мене. Може, він уже не пам'ятав, а може, вранці я його не так зрозумів… Десь-найпевніш, він з гонору не хотів визнати, що запросив людей, якими гордував, і волів виставити так, ніби вони явилися сюрпризом. Та якщо він нами гордував, то навіщо ж покликав нас, певніше, бабусю, бо цілий вечір звертався лише до неї і ні разу не озвався до мене? Весело гомонячи з нею і з маркізою де Вільпарізіс і ховаючись за них, як ховаються у глибу ложі, він лише іноді відривав від них свій допитливо гострий погляд і втуплював його у моє обличчя, і тоді його очі ставали задумливими і стурбованими, ніби дивилися на майже нечитабельний рукопис.
Якби не ті його очі, пан де Шарлюс був би вродливцем над вродливцями. Сен-Лу, говорячи зі мною про інших Ґермантів, сказав якось: «Ба, в них же не відчувається роду, хіба про когось із них можна сказати, що це великий пан, як про мого вуйка Паламеда?», доводячи тим самим, що вельможність та аристократична гожість не є чимось таємничим і новим, що вони залежать від прикмет складників, які я завиграшки розпізнавав і які зовсім мене не вразили, — і тут я мусив визнати, що одна з моїх ілюзій розвіялась. Даремно пан де Шарлюс герметично замикав вираз на своєму виду, якому легкий шар пудри надавав чогось акторського; його очі були ніби шкалубинами, стрільницями, які він заткнути не міг і звідки, залежно від того, де ти був щодо нього, тебе раптово освітлювали перехресні відблиски якоїсь схованої всередині зброї, не вельми безпечної навіть для того, хто, не вміючи до пуття нею орудувати, носив її в собі, у стані хисткої рівноваги, стані вибухонебезпечному; а пильний, стурбований погляд разом зі страшенною зморою, судячи з великих синців під очима, пробиваючись крізь суворі й поправні риси, насували думку про інкогніто, маскування, до якого вдається впливова людина, як їй щось загрожує, або думку принаймні про особу небезпечну, але трагічну. Мені хотілося докопатися до цієї таємниці, якої не крили в собі інші люди і яка надавала такої загадковости поглядові пана де Шарлюса ще вранці, коли ми здибалися з ним біля казино. Проте, дізнавшись, якого він роду, я тепер уже не міг думати, що це погляд злодія, а послухавши його, не міг думати, що це погляд навіженого. Зі мною він тримався холодно, а з бабусею дуже ласкаво, але ця холодність могла породжуватися не особистою нехіттю, бо загалом наскільки барон був доброзичливий з жінками і наскільки потурав їхнім вадам, про які відгукувався завжди поблажливо, настільки ж дихав він тяжким духом на чоловіків, надто юнаків, — так гордують жінками деякі жінконенависники. Про якихось «жиґоло», чи то родичів, чи то Роберових приятелів, що Робер випадково про них згадав, пан де Шарлюс, забувши про свою завждішню стриманість, кинув майже люто: «Паскуди». Я зрозумів, що молодикам він надто ставить на карб те, що вони пожіночились. «Це сущі баби!» — казав він з погордою. Але який спосіб життя не видався б йому зніженим проти того, якого він вимагав для мужчини і який цілковито виключав брак енергії і властивого мужчинам гарту? (Сам він, відмахавши добрі гони на батьківських, кидався, розпашілий, у крижану воду.) Для нього було неприпущенним, щоб мужчина носив бодай один перстень. Але це щиро чоловіче уподобання сполучалося в ньому з найтоншою вражливістю. Маркіза де Вільпарізіс, попросивши його описати бабусі замок, де мешкала пані де Севіньє, додала, що в розпачі тамтої від розлуки з цією занудливою панією Гриньян відчувається щось надумане.
— Навпаки, мені це здається цілком щирим, — заперечив пан де Шарлюс. Зрештою в ту добу такі почуття були зрозумілі кожному. Мешканець Пономонати у Лафонтена біжить до свого приятеля, бо бачив його уві сні, і той виглядав сумним; те, що для голубка нема більшого горя, ніж розлука з іншим голубком, здається вам, тітонько, такою самою пересадою, як лист пані де Севіньє, яка жде не діждеться тієї хвилі, коли опиниться сама з дочкою. Яка розкіш усе те, що вона мовить, розлучаючися з нею! «Прощання завдає мені тілесного болю. В розлуці ми незбожно марнуємо час. Ми рвемося назустріч омріяному дневі».
Бабуся не тямилася з радощів, що її думка про листи збігалася з думкою пана де Шарлюса. її вразило, що чоловік може розуміти їх так тонко. Вона побачила, що пан де Шарлюс наділений жіночою чуйністю і вражливістю. Коли ми потім заговорили з нею про барона, то зійшлися на тому, що він, мабуть, чи не зазнав на собі великого впливу якоїсь жінки, матері або, згодом, доньки, якщо він не бездітний. Я сказав собі — коханки, подумавши про те, який вплив мала, в моїх очах, коханка на Робера, ось на кому було видно, як ушляхетнюють чоловіків жінки, з якими вони живуть.
— Коли вони жили разом, то навряд щоб пані де Севіньє мала що сказати доньці, — відповіла маркіза де Вільпарізіс.
— Та ні, мабуть, мала — хоча б те, що вона називала «щось таке ефемерне, що тільки ви та я й здольні це роздивитеся». У кожному разі вони були вкупі. А Лабрюйєр запевняє, що більше нічого й не треба: «Бути разом з коханою істотою, озиватися до неї чи не озиватися — все одно любо». Лабрюйєр має слушність: щастя тільки в цьому, — додав пан де Шарлюс меланхолійно, — та життя, на жаль, так зле влаштоване, що нам нечасто випадає ним тішитися. Пані де Севіньє була, до речі, не така вже й нещасна. Майже все життя вона прожила з коханою донею.
— Але ж бо це дочка, слово «кохання» тут не зовсім тичеться!
— Найважливіше в житті не те, кого ти кохаєш, — заговорив пан де Шарлюс упевненим, рішучим, майже гострим тоном, — важливо кохати. У почутті пані де Севіньє до її доньки більше дається взнаки пристрасть, яку Расін змалював в «Андромасі» та в «Федрі», ніж у банальних стосунках молодого Севіньє з його полюбовницями. Це те саме, що любов якогось містика до Бога. Ми відводимо для кохання якийсь п'ятачок, а все тому, що зовсім не знаємо життя.
— Ти так любиш «Андромаху» та «Федру»? — ледь зневажливо спитав Сен-Лу в свого вуйка.
— В одній расінівській трагедії більше правди, ніж у всіх драмах пана Віктора Гюґо, — відповів барон.
— Ці світські люди мене, хоч-не-хоч, лякають! — шепнув Сен-Лу мені на вухо. — Ставити Расіна вище за Віктора Гюґо — це не налазить ні на яку голову!