Дядькові слова його справді засмутили, зате йому трапилася нагода сказати: «хоч-не-хоч», а надто — «це не налазить ні на яку голову», і цим розважити душу.
У роздумах про те, як сумно жити далеко від коханої істоти (вислухавши їх, бабуся мені потім сказала, що братанич маркізи де Вільпарізіс далеко тонше, ніж його тітка, розуміє деякі твори, а головне, він має щось, чого й близько немає у всіх цих клубменів), пан де Шарлюс не лише виказав душевну лагідність, справді рідкісну в чоловіків; сам голос його, подібний до деяких контральто, де ще не поставлений середній регістр, через що їхнє звучання здається дуетом молодика і жінки, в ті хвилини, коли пан де Шарлюс висловлював свої тонкі думки, брав високі ноти, ставав несподівано солодким і ніби поєднував у собі хор наречених і хор сестер, які виливалися ніжністю. Але цей рій дівчат, який — на сором панові де Шарлюсу, ненависникові тих, хто збабився, — ніби звив кубло в його голосі, не обмежився інтерпретацією, не обмежився модуляціями в особливо зворушливих місцях. Коли барон говорив, нерідко можна було чути заливчастий молодий сміх пансіонерок і зальотниць, які пліткували про ближнього з ущипливістю злорік і спритних шельм.
Барон розповідав, що його посілість, де іноді ночувала Марія-Антуанетта, палацик із парком, що розбив Ленотр, нині перейшов до багатих фінансистів Ізраелів, які купили маєток. «Ізраелі, — так принаймні вони себе величають, — це, гадаю, не так імення власне, як родове, етнічне поняття. Хто їм там знає, цього розбору людей, може, вони й прізвища не мають, може, їм дається назва їхньої громади. Ну, та менше з тим! Бути колись садибою Ґермантів і тепер належати Ізраелям!!! — згукнув він. — Це нагадує покої в замку Блуа, про які мені сказав дозорець: «Тут молилася Марія Стюарт, а нині я ховаю тут свої мітли». Звичайно, я й чути не хочу про споганену оселю, як і про мою кузину Клару де Шіме, яка покинула чоловіка. Але я зберігаю знімок посілости, де її сфотографовано до споганення, і зберігаю знімок принцеси, ще з тих часів, коли її великі очі дивилися лише на мого кузена. Фото трохи надолужує те, чого йому бракує нині, коли воно вже не відтворює того, що є, а показує те, що минуло. Я можу подарувати першу світлину, якщо вас цікавить такого роду архітектура», — сказав він бабусі. Аж це він помітив, що з кишені йому виткнулася кольорова шлярка його вишиваної хустини, і хутенько запхав її назад із переляканим виглядом аж ніяк не невинної, але занадто сором'язливої жінки, яка, вдаючи недвигу серцем, вважає показувати свої принади за непристойність.
— Уявіть собі, — додав пан де Шарлюс, — ці люди почали з того, що вирубали парк Ленотра, це так само злочинно, як почикрижити полотно Пуссена. За це ті Ізраелі мали б сидіти в криміналі. Щоправда, — вів далі барон з усмішкою, — їх можна б затокарити туди за багато чого іншого! У кожному разі ви можете собі уявити, яке враження справлятиме при такій архітектурі англійський сад.
— Але ж будинок у тому самому стилі, що й Малий Тріанон, — озвалася маркіза де Вільпарізіс, — а Марія-Антуанетта заклала ж там англійський сад.
— Який, одначе, нівечить фасад Габріеля, — підхопив пан де Шарлюс. — Звичайно, тепер було б варварством нищити її Село. Але хоч би який був дух часу, я сумніваюся, щоб вереди пані Ізраель були вам такі самі дорогі, як пам'ять про королеву.
Тимчасом бабуся подала мені знак, щоб я йшов спати, попри наполягання Робера, який, на превеликий мій сором, зронив при панові де Шарлюсі, що мене перед сном бере за серце нудьга, а це його дядькові мало видатися зовсім бабським. Я ще трохи загаявся у маркізи, а потім пішов, і незабаром був дуже здивований, коли почув стук і на запитання, хто там, мені відповів баронів голос. Лунав він якось сухо:
— Це Шарлюс. Можна до вас? Мій сестринець, — заявив барон тим самим тоном, причинивши двері, — сказав, що ви погано засинаєте, а ще він сказав, що ви шанувальник Берґотта. Я привіз із собою його книгу, ви, мабуть, її не читали, ось вона, на сон грядущий.
Я розчулено подякував панові де Шарлюсу і сказав, що я, навпаки, боявся, як би, дізнавшись від Сен-Лу, що ніч діє на мене гнітюче, барон не подумав, ніби я ще дурніший, ніж є насправді.
— Ба ні! — вже лагідніше відказав він. — Може, ви нічим і не вражаєте, та чи ж багато є таких, що чимось вражають! Але поки що ви принаймні ходите в молодих, а молодість наділена якимось чаром. Зрештою, мій любий пане, геть-то нерозумно брати на жарти і на глузи те, чого не відчуваєш сам. Я люблю ніч, а ви кажете, що вас вона гнітить; я люблю запах троянд, а мого друга від їхнього аромату морозить. То що мені, через це зневажати його? Я намагаюся все зрозуміти і нікого не брати на зуби. Словом, ви не дуже переймайтеся. На серці прикро, авжеж, я знаю, що можна мучитися через те, що інші тебе не розуміють. Але ваше прив'язання до бабусі — це таке диво! Ви часто бачитеся з нею. До того ж ця любов розумна, я хочу сказати, взаємна. А це все-таки, повірте мені, рідкість!
Барон снував туди-сюди по номеру, то розглядаючи якусь річ, то беручи її до рук. У мене виникло враження, що йому хочеться щось сказати, але він ніяк не добере слушних слів.
— У мене з собою ще один томик Берґотта, я вам його передам, — додав він і подзвонив.
З'явився грум.
— Попросіть сюди метрдотеля. Він тут єдина тямуща людина, тільки йому й можна щось доручити, — згорда кинув пан де Шарлюс.
— Пана Еме, ваша ясновельможносте? — спитав ґрум.
— Я не знаю, як його звати… А втім, так, пригадую, його кликали Еме. Гайда, мені ніколи!
— Він зараз прийде, ваша ясновельможносте, я допіру бачив його внизу, — відповів грум, йому хотілося показати, який він знаючий.
Сплив якийсь час. Ґрум повернувся.
— Ваша ясновельможносте, пан Еме ліг спати. Але ваш розказ можу виконати я.
— Ні, ви повинні його збудити.
— Не можу, ваша ясновельможносте, він ночує не тут.
— У такому разі йдіть собі.
— Ваша доброта, пане, незмірна, — сказав я, коли ґрум вийшов, — але мені досить однієї книжки Берґотта.
— Зрештою і я так думаю.
Пан де Шарлюс никав і далі по номеру. Так збігло кілька хвилин, після чого, повагавшись і, мабуть, передумавши, він крутнувся на п'ятах, знову кинув гострим тоном: «На добраніч!» — і вийшов.
По всіх цих вечірніх речах про високі почуття назавтра (то був день його від'їзду) пан де Шарлюс неабияк здивував мене: на пляжі він підійшов до мене переказати, щоб я, після купання, одразу ж ішов до бабусі, ущипнув мене за карк і по-панібратському, з дурненьким смішком сказав:
— Ну що, лайдачисько, вам, звичайно, начхати на стареньку бабцю, ге?
— Що ви, пане, я кохаю її ревне!
— Пане! — сказав барон, відступаючи на крок і без усякого почуття. — Ви ще молодик, скористайтеся ж цим і навчіться двох речей. По-перше, утримуйтеся від виразу емоцій природних, зрозумілих і так. По-друге, не вихоплюйтеся зі словом, поки до вас не дійде те, що ви почули. Якби ви оце шанувалися, то не ляпнули б мені спохвату, наче глуха тетеря, і не сплохували б — ви й так кумедний при цих вишитих якорцях на купальникові. Мені потрібна Берґоттова книжка. Пришліть її за годину з метрдотелем, який носить таке смішне й неоковирне ім'я, він, мабуть, о тій порі вже не спить. Ви мені довели, що вчора я зарано заговорив з вами про чари молодощів, я б вам більше прислужився, коли б звернув увагу на їхню легковажність, нетактовність і нетямущість. Маю надію, любий пане, що цей маленький душ буде вам такий самий спасенний, як ікупання. Та не стовбичте на місці слупом, а то застудитеся. Моє шануваннячко, пане!
Очевидячки, барон пошкодував потім про свої слова, бо невдовзі я отримав назад книжку, яку він мені позичав і яку я йому відіслав, але не з Еме, «який десь відлучився», а з ліфтером. У сап'янову оправу книжки був уклеєний шкураток з витисненими на шкірі незабудками.
Коли пан де Шарлюс поїхав, ми з Робером зуміли нарешті пообідати у Блока. І ось під час цієї маленької учти я побачив, що історії, які здавалися нашому колезі смішними, він почув з уст Блока старшого і що отою «прецікавою людиною», про яку згадував Блок молодший, був один із друзів батькового дому, якого батько саме так характеризував. Є люди, якими ми захоплюємося в дитинстві: батько, найбільший сімейний дотепник, викладач, якого ми підносимо до небес за те, що він знайомить нас із метафізикою, товариш, розвиненіший за нас (таким був для мене Блок), який зневажає «Уповання на Бога» Мюссе, коли воно ще до вподоби нам, а коли ми доростаємо до батечка Леконта чи до Клоделя, захоплюється лише такими рядками:
Або ще:
А з усіх «Ночей» пам'ятає лише:
Отож, коли ми захоплюємося кимось на віру, ми збираємо в пам'яті і радо наводимо вирази куди гірші за ті, які покладаючись на власний смак, беззастережно відкинули б так письменник на тій підставі, що, мовляв, усе це достеменне, уживає в своєму творі такі «слівця» і виводить таких героїв, які в живій цілості є мертвим вантажем, які псують роман. Сен-Сімонові портрети, писані з нехіттю, чудові, а ті дотепи розумних людей, яких він знав і які йому здавалися блискучими, або зовсім нікудишні, або незрозумілі. Він би вважав за недостойне вигадувати те, що йому уявлялося таким тонким і колоритним в устах пані Корнюель або Людовіка XIV. Щось подібне можна завважити і в багатьох інших письменників і витлумачити по-різному, на разі обмежмося однією інтерпретацією: коли ти «спостерігаєш», ти стоїш на куди нижчому щаблі, ніж коли твориш.
Отож до мого товариша Блока заплішився Блок старший, який на сорок років відстав від сина, розповідав дуренські анекдоти і реготав над ними в душі мого друга ще голосніше, ніж Блок-батько зовнішній і достеменний, бо зі сміхом, яким пирскав Блок старший, вважаючи за потрібне разів зо два-три повторювати останнє слово, щоб слухачі розсмакували всю сіль розказаної історії, зливався галасливий сміх, яким син незмінно вітав за столом батькові придибашки. Бовкнувши щось дуже закрутисте, молодий Блок виставляв напоказ одібраний ним спадок: він втридцяте частував нас якимись словесами, які Блок старший добував (як і сурдут) у врочисті дні, коли молодий Блок приводив когось, на кого треба було пускати ману: когось зі своїх викладачів, колегу, увінчаного всіма відзнаками, або, як сьогодні, Сен-Лу і мене. Ось приклади: «Це могутній письменник-баталіст, він із фактами в руках довів, що в російсько-японській війні японці неодмінно будуть погромлені, а росіяни переможуть». Або: «Цю людину можна назвати найкращим політиком серед фінансистів, а серед політиків — найкращим фінансистом». Такі історії часом пересипалися анекдотами про барона Ротшильда або сера Руфуса Ізраеля — цих двох магнатів виводилося на сцену по-особливому — давалося наздогад, що Блок знає їх особисто.
Я сам попався на гачок і з того, як Блок старший говорив про письменника Берґотта, виснував був, що і той його давній приятель. Так ось, усіх цих видатних людей Блок бачив здалеку у театрі, на бульварах — на цьому його знайомство і кінчалося. Але йому здавалося, ніби його фізична подоба, його прізвище, його особа їм не чужі і що, розминаючися з ним, вони ледь стримуються, щоб не вклонитися. Світські люди можуть водитися з якимись талантами, диваками, можуть кликати їх до себе на обід, проте розуміти вони їх розуміють так само погано, як і перед знайомством. Якщо ми якийсь час жили у вищому світі, людська глупота аж занадто схиляє нас прагнути обертатися в тих темних колах, обертатися, не відмовляючи їм у можливому розумі, — де можна «бути знайомим, не знайомлячись». Я скоро в цьому переконався, знявши мову про Берґотта. Не один лише Блок старший тішився вдома успіхом. Мій товариш мав ще більший успіх у своїх сестер: він говорив до них через губу, уткнувшись у тарілку, а вони сміялися до сліз. Вони запозичили й собі братову мову і говорили скоромовкою, ніби ця мова була єдиною й обов'язковою для інтелігентних людей. Коли ми ввійшли, найстарша сказала молодшій: «Ходи попередь нашого премудрого батька і нашу чесну матір». — «Суки! — сказав їм Блок. — Перед вами вершник Сен-Лу, меткий списоборець, він прибув сюди на кілька днів з Донсьєра, де оселі з гладенького каменю і де комоні ржуть». Блок був не тільки очитаний, а й соромітник, а тому промова його завершувалася вже не таким гомеричним жартом: «Нумо, запніть ваші балахони на гарні клямри, чого ви такі нечупари? Адже це все-таки не батько!» І панни Блок лягали зо сміху. Я сказав їхньому братові, яку втіху зробив він мені, порадивши читати Берґотта, і як мені подобаються його книги.
Блок старший, який бачив Берґотта лише здалеку, а про його життя відав лише з пліток, мав таке саме опосередковане уявлення про його перо, вироблене з допомогою відгуків горе-літераторів. Він жив у світі, де все приблизне, все більш-менш, де уклоняються кудись у простору, де все насліпо, все без ладу. Плутанина, некомпетентність там не зменшує самовпевненосте, якраз навпаки, в цьому і є спасенне диво самолюбства, що ті, кому не пофортунило налагодити великі зв'язки і здобути глибокі знання (мало хто може похвалитися тим і тим!), усе ж мають себе за щасливчиків, бо оптика соціальних щаблів така, що кожен, хоч би де він сидів, вважає свій ряд за найкращий, а тих, хто набагато вище за нього, він називає невдахами, знедоленими, горопахами, перелічує їхні імена і бозна-що про них варнякає, хоча з ними незнайомий, судить і зневажає їх, хоча і не розуміє їх. Навіть у тих випадках, коли б жалюгідних особистих переваг самолюбству, хай би як він їх множив, однак не вистачило, аби ущасливити його більше за правдивих щасливчиків, недобір надолужується заздрощами. І справді: коли заздрощі удаються до презирливих реплік, то слова: «Я знати його не хочу» треба перекласти: «Я не можу з ним познайомитися». — Атож, саме це на умі. А на душі інше: «Я знати його не хочу». Людина знає, що це неправда, і все ж править так не з простої комедії, вона так править, бо так відчуває, і цього досить, щоб знищити відстань, тобто щоб ощасливити себе.
Отож егоцентризм дозволяє кожному з нас дивитися на світ згори вниз і уявляти себе його царем, — ось чому Блок старший давав собі право бути царем немилосердним: уранці, за шоколадом, побачивши Берґоттів підпис під статтею в газеті, яку він оце розгорнув, він на більшу зневагу учиняв над ним аж надто швидку розправу, ухвалював присуд і, смакуючи гарячим напоєм, приказував: «Берготт просто нечитабельний! Нудний, хоч вішайся! Треба відмовитися від газетної передплати. Теревені, плескання язиком!» — і шмарував маслом рогалика.
Зрештою Блок старший мав дешеву славу не лише у себе самого. Насамперед, власні діти дивилися на нього як на людину особливу. Діти завше схильні або недооцінювати або переоцінювати рідню, для люблячого сина його батько завжди кращий за інших батьків, хоча для такої думки жодних об'єктивних підстав нема. Кінець кінцем хай би там що, а Блокові діти мали для неї певні підстави до своїх послуг, він був людина освічена, дотепна, чадолюбна. Усі домівники за ним просто дух ронили; в «товаристві» людей судять за хай і недоречним, та все ж твердим критерієм, за хай фальшивими, але надійними правилами, їх порівнюють із загалом світських людей, тоді як розпорошеність міщанського життя призводить до того, що родинні обіди й вечори крутяться довкола осіб, які вважаються милими і цікавими, зате у «світі» вони маком сіли б на першому ж вечорі. Зрештою в тому середовищі, де немає поділу, коли серед панства вирізняють найвельможнішого, його заступає розмежування ще безглуздіше. Так близькі і навіть далекі родичі на підставі гаданої схожости вусів та перенісся охрестили Блока «безмаль не дук Омаль».
(Серед «гінців» деяких клубів хтось носить кашкет набакир і защіпнуту глухо куртку, — чи не гадає він, що це робить його схожим на чужинчого офіцера, і чи не дивляться колеґи на нього як на якусь цяцю?)
Подоба була вельми сумнівна, але можна було подумати, ніби це титул. Перепитувано: «Блок? а який це пак? дук Омальський?» — як перепитують: «Принцеса Мюрат? яка це пак? королева Неаполітанська?» Пановитого вигляду, на думку рідних, додавали йому якісь дрібні риси. На власний виїзд Блок не отягнувся і тому в певні дні винаймав у конярстві відкриту парокінну «вікторію» і катався в Булонському лісі, відкинувшись на сидінні, два пальці приставивши до скроні, а ще двома підщочившись, і хоча ті, хто його знав, обзивали його «гримасником», зате кревні були переконані, що стосовно шику вуйко Соломон заломить самого Грамона-Кадрусса. Він належав до тих, про кого після смерти у світській хроніці газети «Радикал» згадується, що цю людину знав у лице весь Париж, — а все через те, що він колись сидів за одним столиком у бульварному ресторані з редактором цієї газети. Роберові та мені Блок сказав, що Берготт добре знає, чому він, Блок, йому не кланяється; забачивши його здалеку в театрі чи в клубі, Берготт відводить очі. Сен-Лу зашарівся, бо подумав, чи це не жокей-клуб, головою якого був раніше його батько. А проте це, мабуть, більш чи менш закритий клуб, якщо Блок запевняє, що сьогодні Берґотта туди б не прийняли. Отож, побоюючись, як би не «скривдити противника», Сен-Лу спитав, чи це не клуб на Королівській вулиці; в його родині цей клуб вважали за «третьорядний», він знав, що туди приймали і жидів. «Ба ні, — з недбалою, гордою і зніченою міною відповів Блок, — цей клубик хоч і маленький, зате дуже приємний. Це «клуб дурнів». З публікою там не церемоняться». — «А хто ж там голова — чи не сер Руфус Ізраель?» — спитав батька Блок молодший, — він хотів дати тому нагоду мовити приємну для вух брехню, а що ім'я фінансиста могло ані кришечки Сен-Лу не вразити, такого йому й на думку не спадало. Насправді очолював «клуб дурнів» не сер Руфус Ізраель, а хтось із його підлеглих. Стосунки з принципалом у нього були чудові, до своїх послуг він мав візитівки великого фінансиста, і коли Блок їхав залізницею, у правлінні якої був сер Руфус, не відмовляв йому в візитівці, через що Блок старший казав: «Зайду до клубу попросити рекомендаційного листа сера Руфуса». Ця візитівка засліплювала обер-кондукторів. Панночок Блок більше цікавив Берготт; не підтримавши розмови про «дурнів», наймолодша повернулася до Берґотта і, гадаючи, що до талантів уживається лише таких виразів, які в ході у нього, спитала якнайповажніше: «А що, Берготт справді утішний тип? Він з розряду великих моголів, таких типів, як Вільє чи Катюль?» — «Я з ним зустрічався на прем'єрах, — сказав Ніссім Бернар. — Незграба, сущий Шлеміль». Сама собою алюзія на казку Шаміссо не мала нічого глибокодумного, але епітет «Шлеміль» належав до німецько-жидівського суржика, і Блок кохався у ньому в тісному колі, хоч при сторонніх суржик здавався йому вульгарним і недоречним. Ось чому Блок старший суворо глипнув на дядька. «Він — талант», — сказав Блок молодший. «А-а! — протягла поважно його сестра, ніби натякаючи цим, що тоді моє захоплення прощенне. «Всі письменники — таланти», — погордливо кинув Блок старший. «Здається навіть, — проголосив син, піднімаючи виделку і мружачи з диявольською іронією очі, — що він збирається кандидувати до академії». — «Де там, з таким багажем туди не пробитися, — заперечив Блок старший, настановлений до академії не так зневажливо, як його чада. — Він тонку кишку має». — «Зрештою академія — це салон, а Берґотт — нешеретований», — озвався дядько пані Блок, своєї спадкоємиці, нешкодливий і добродушний йогомосць, саме прізвище якого — Бернар — може, саме собою пробудило його діагностичний хист, але ніби розминалося з його зовнішньою подобою, побачивши яку можна було б подумати, ніби її перенесли з палацу Дарія і ніби її відреставрувала пані Дьєлафуа, коли б ім'я Ніссім, обране якимось аматором, який захотів увінчати по-східному цю сузьку постать, не розгорнуло над ним крил людськоголового бика з Хорсабада. Але Блок старший не переставав коренити дядька, чи то тим, що його під'юджувала безборонна добродушність жертви, чи то тим, що віллу оплачував Ніссім Бернар, і той, хто нею користувався, хотів показати, що він зберігає свою незалежність, а надто, що він не підсипається до цього багатія ради спадку.
Пана Бернара особливо ображало, що йому так грубіянять при метрдотелі. З прохарамарканої ним репліки можна було збагнути лише два слова: «При мешоресах». Мешоресами у Біблії називаються Божі служники. Між собою Блоки так називали челядь, і це завжди їх звеселяло; певність того, що їх не зрозуміють християни, не зрозуміють навіть слуги, тішила Ніссіма Бернара і Блока старшого у двоякому характері їхнього становища хлібодавців і жидів. Але відчуття радости змінялося невдоволенням при гостях. Тоді Блок старший, чуючи слово «мешорес», вважав, що дядько надто випинає свій східний корінь, — так кокотка, запросивши своїх товарок разом із порядними людьми, сердиться, якщо товарки натякають на своє ремесло або вживають гнилих слів. Отож-бо дядькова просьба не лише не зробила ніякого враження на Блока старшого, а ще й навпаки, його роздрочила. Тепер він при першій-ліпшій нагоді брався кобенити безталанного дядька. «Атож, коли у вас з'являється оказія ляпнути якусь дурницю, можна бути певним, що ви цієї нагоди не проґавите». — «Ви перший лизали б у нього халяву, якби він тут був!» — кричав Блок старший на Ніссіма Бернара, який сумно схилив свою кучеряву бороду, гідну царя Сарґона. Мій колега, як тільки він став носити бороду таку саму кільчасту і таку саму чорну, аж синю, дуже нагадував свого діда у перших.
— Що? Ви син маркіза де Марсанта? Я ж його знав як облупленого, — звертаючись до Робера, сказав Ніссім Бернар. Я подумав, що «знав» він ужив у тому значенні, в якому Блок старший казав, що знає Берґотта, тобто в лице. Але Бернар додав: «Ваш батько був моїм щирим приятелем». Тут Блок збуряковів, його батько мав дуже сердитий вираз, а панни Блок пирхали сміхом. Бо у пана Ніссіма Бернара хвалькуватість, яку стримували в собі Блок старший і його чада, виробила звичку брехати. Наприклад, зупинившись у готелі, Ніссім Бернар, як міг би це вчинити й Блок старший, наказував своєму лакеєві під час сніданку приносити до їдальні газету, аби всі бачили, що він подорожує з лакеєм. Але людям, з якими він зближувався в готелі, дядько казав (чого б ніколи не дозволив собі його сестринець), що він сенатор. Рано чи пізно його мали вивести на чисту воду, жодного сумніву він не мав, а проте не узурпувати собі цього титулу було понад його силу. Блок старший потерпав від дядькової брехні та від усіх клопотів, яких вона йому завдавала. «Ви не зважайте, він хвалько, яких мало!» — півголосом сказав він Роберові, але Робер ще більше зацікавився дядьком: його вабила психологія брешків. «Він як не брехне, то не дихне, куди тому ітакійцеві Одіссеєві, а Афіна ж узивала його найбрехливішим зі смертних», — додав наш товариш Блок. «Овва! — вигукнув Ніссім Бернар. — Чи міг я сподіватися, що обідатиму з сином мого приятеля? У Парижі я маю знімок вашого батька і силу-силенну листів від нього! Він завжди називав мене «вуйком», а чому — Господь його знає. Що за чудова, чарівна була людина! Пригадую, в Ніцці у мене обідали Сарду, Лабіш, Ож'є…» — «Мольєр, Расін, Корнель», — іронічно додав Блок старший, а завершив список син: «Плавт, Менандр, Калідаса». Пан Ніссім Бернар, допечений до живого, урвав розповідь і, позбавляючи себе неабиякої втіхи, стоїчно німував до кінця обіду.
— Мідношоломий Сен-Лу! — сказав Блок. — Доберіть-но трохи цієї тлустобокої качки, на яку славетний офірник не раз узливав червоне вино на вівтарі.