Через кілька днів після Роберового від'їзду я упрохав Ельстіра влаштувати маленький підвечірок, щоб покликати й Альбертину, і раптом пожалкував, що привабливістю й гожістю, які брали на себе очі декого, коли я покидав Гранд-отель (а завдячував я їх довшому відпочинку і чепурінню), я не можу скористатися (як і Ельстіровим впливом) на підбій якоїсь цікавішої особи; я жалкував, що все це я згайную лише задля втіхи познайомитися з Альбертиною. Відтоді, як я переконався, що втіха ця мене не уникне, мій розсудок ставив її не дуже високо. Зате моя воля ні на хвильку не поділяла в мені цього самообману, бо воля — це настирливий і неодмінний служник чергових у нас особистостей, цей служник тримається в затінку, погорджуваний, безконечно відданий, він не зважає на зміни нашого «я» і трудиться невтомно, аби нашому «я» ніколи не бракувало необхідного. Якщо тієї миті, коли ми збираємося вирушити в омріяну подорож, розум і почуття загадуються над питанням: а чи треба подорожувати? — воля, свідома, що ці нероби зараз же почнуть вихваляти подорож, як тільки подумають, що вона не відбудеться, — воля не перешкоджає їм радитися біля вокзалу, все більше й більше сумніватися, — вона в цей час купує квитки і перед відходом потяга саджає нас до вагона. Вона настільки ж тверда, наскільки мінливі розум і почуття, та оскільки вона мовчазна і сперечатися не любить, то здається, що її нібито й немає; її рішучим ухвалам підкоряються інші частини нашого «я», але підкоряються непомітно для себе, натомість свої власні вагання їм видно дуже добре. Отож-бо, моє почуття і розум затіяли суперечку щодо вартости втіхи, яку може дати знайомство з Альбертиною, а я тим часом розглядав у свічаді марнославні й крихкі оздоби, які розум та почуття воліли б притримати для якоїсь іншої оказії. Але моя воля не проґавила години, коли треба було їхати, і дала візникові Ельстірову адресу. Кості кинуто, і тепер розум і почуття могли скільки завгодно шкодувати за тим, що сталося. Якби моя воля назвала іншу адресу, вони пошилися б у дурні.
Коли я прийшов до Ельстіра, мені спершу здалося, що панни Сімоне в ательє немає. Тут сиділа дівчина в єдвабній сукні, простоволоса, але гарне волосся, ніс, колір обличчя — все це було мені незнайоме і не мало нічого спільного з юною велосипедисткою в поло на голові, яку я спіткав на пляжі. А проте це була Альбертина. Але навіть коли я її впізнав, я не звертав на неї уваги. Замолоду ми, попадаючи в людне товариство, перестаємо жити для себе, ми стаємо іншими, отож-бо кожен салон — це якийсь новий Усесвіт, де згідно з законами іншої моральної перспективи ми розглядаємо людей, дивимося на танці, стежимо за картярською грою так, ніби в усьому цьому криється сенс нашого життя, а проте взавтра ми все це забудемо. Стежка до розмови з Альбертиною, втоптана зовсім не мною, привела мене спершу до Ельстіра, далі покривуляла між гостей, з якими мене познайомили, потім пролягла через буфет, де мене частовано і де я їв тістечка з полуницями і, стоячи, слухав музику, і ці епізоди мали для мене таку саму вагу, як моє знайомство з панною Сімоне, яке нині мені уявлялося лише одним з епізодів, і я геть забув, що всього лише кілька хвилин тому це було єдиною метою мого прибуття до Ельстіра. Зрештою, чи не те саме стається в житті діяльному з нашим правдивим щастям, з нашим великим нещастям? Ми отримуємо при комусь відповідь від нашої коханої — відповідь сприятливу чи убивчу, якої очікували цілий рік. А тим часом нам треба вести розмову, думки снуються, поступово утворюючи площину, якої лише вряди-годи ледве сягає згадка глибша й заразом дуже гнітюча згадка про те, якого ми зазнали нещастя. Якщо ж на нашу долю випадає не нещастя, а щастя, то лише через кілька років ми можемо собі згадати, що коли наспіла найбільша подія нашого сердечного життя, нам ніколи було навіть приділити їй належну увагу, ба більше: гаразд її усвідомити, — скажімо, у гостях, куди ми подалися з надією, що саме там та подія і станеться.
Коли Ельстір покликав мене, аби відрекомендувати Альбертині, яка сиділа оподаль, я доїв кав'яний еклер, а потім зі щирим зацікавленням заходився розпитувати про нормандські ярмарки старшого пана, з яким допіру познайомився і який милувався на троянду у мене в бутоньєрці, — зрештою я ту троянду йому подарував. Рекомендація мене Альбертині і трохи потішила, і піднесла мене у власних очах. Справжню втіху я відчув згодом, коли повернувся до готелю і знову став самим собою. Втіхи — це все одно що фотографії. Те, що ми сприймаємо в присутності коханої істоти, — це всього лишень неґатив, проявляємо ж його ми потім, у себе вдома, коли віднаходимо внутрішню «камеру обскуру», куди при сторонніх «вхід заборонений».
Якщо усвідомлення втіхи спізнилося на кілька годин, то важливість для мене цього знайомства я відчув зараз же. Під час знайомлення ми, звичайно, відчуваємо себе так, ніби нас ущедрено, відчуваємо себе власниками «бону» на прийдешні радощі, якого ми домагалися давно, і водночас ми розуміємо, що одержання бону кладе для нас край не лише утяжливим пошукам, — це могло б нас тільки врадувати, — а й край життю істоти, тієї, чию подобу наша уява спотворила, тієї, яку звеличив наш страх і тривога, що ця істота так ніколи нас і не знатиме. Ту мить, коли рекомендач вимовляє наше ім'я (надто як він, подібно до Ельстіра, вихваляє нас), ту сакраментальну мить, схожу з миттю у феєрії, коли дух велить одному дієвцеві раптово перекинутися іншим, та, до якої ми прагнули наблизитися, зникає; та чи й може вона залишитися колишньою, скоро-но — через те, що незнайомка мусить звернути увагу на наше ім'я і на нас самих, — у її ще вчора задивлених кудись у даль очах (а ми гадали, що наші очі, блудні, непевні, зрозпачені, верткі, ніколи не спадуть на ці очі!) свідомий погляд, недосяжна думка, яких ми шукали в них, навдивовижу і дуже просто заступаються нашим образом, одмальованим ніби в глибу усміхненого свічада! Якщо наше втілення в щось, що здавалося нам щонайвідміннішим від нас, — це те, що найбільше змінює особу, якій нас саме відрекомендовано, то подоба тієї особи залишається ще досить непевна; і ми можемо запитувати себе в душі, чим вона перекинеться: божеством, столом чи мідницею. Але такі самі моторненькі, як восківники, які перед нашими очима за п'ять хвилин ліплять погруддя, слова, сказані незнайомкою, окреслять її лик і нададуть їй чогось завершеного, виключивши всі здогади, які снувалися ще вчора нашою жагою і нашою уявою. Певна річ, ще перед цим підвечірком Альбертина не була для мене аж таким уже привидом, привидом, та й годі, гідним супроводжувати нас у житті, привидом, яким зостається перехожа, про яку ми нічого не знаємо і яку оце щойно тільки вгледіли. Уже її покревенство з пані Бонтан обмежило чудородні здогади, перекривши один зі шляхів, якими б вони могли ширитися. У міру того як я зближувався з цією дівчиною і пізнавав її, пізнання це робилося шляхом віднімання: те, що було творінням моєї уяви і жаги, витіснялося відомістю куди меншої вартости, відомістю, до якої, щоправда, долучався якийсь еквівалент того, що у практичному житті платять акціонерні товариства після внесення первісного паю і що називається пайовим рахунком. Альбертинине прізвище, спорідненість — ось що передусім стало першою межею для моїх здогадів. Ґречність, виявлена нею, поки я розглядав зблизька мушку на щоці в неї під оком, була ще одною обмежувачкою, зрештою, мене здивувало, що вона вживає прислівник «цілком» замість «зовсім»: так, відгукуючись про одну жінку, вона сказала: «Вона цілком намахана, але все-таки дуже мила», а про чоловіка: «Він цілком посполитий і цілком зануда». Хоча таке вживання «цілком» і ріже вухо, а проте воно свідчить про щабель цивілізації та культури, якого я не сподівався виявити у вакханки з ровером, у оргійної музи Гольфа. За першою метаморфозою пішла, одначе, низка інших. Достойності й вади людини, розміщені на передньому плані її обличчя, укладаються зовсім інакшим ладом, якщо ми підійдемо до неї з другого боку, — так якщо глянути з іншого пункту на вибудувані перією міські кам'яниці, то вони ешелонуються і міняють свою відносну величину. Спершу мені здалося, ніби Альбертина не самовпевнена, а, навпаки, доволі сором'язлива; вона виглядала в моїх очах радше доброго батька дитиною — про всіх дівчат, яких я згадував, відгукувалася так: «Вона лихого штибу», «вона дивацького штибу»; нарешті на її личку привертала до себе увагу скроня, розпашіла і досить прикра для ока, а не той особливий погляд, який я весь час пригадував до сьогоднішньої зустрічі. Але це просто виринула інша її подобизна, та й годі, ще інші, звісно, мали відкритися згодом. Отож-бо, лише виявивши чуттям нашу первісну ману оптичну, можна скласти собі точне враження про якусь істоту, якщо таке враження взагалі можливе. Але воно неможливе, бо поки ми підправляємо наше уявлення про ту істоту, вона сама, — не можемо ж ми її вважати за якусь пасивну меблину, та й край! — міняється сама собою, ми пробуємо за нею гнатися, вона перебігає з місця на місце, і коли ми нарешті бачимо її немовби ясніше, нам щастить хіба розпізнати старі знімки, які ми для себе були зробили і які вже втратили з нею схожість.
А проте, хай би які неминучі розчарування приносив нам похід до того, що тільки промайнуло повз нас, що потім знічев'я воскрешала наша фантазія, тільки цей похід благодатний для наших почуттів, тільки він підтримує у нас смак до них. Якою безпросвітною нудьгою сповнене життя ледачих чи сором'язливих людей, які ідуть коляскою просто до своїх приятелів, з якими познайомилися, ніколи раніше про них не мріявши, ніколи раніше не зупинявшись дорогою біля того, що їх приваблює!
Дорогою назад я згадував підвечірок у Ельстіра і знову бачив, як я доїдаю еклер і тільки потім іду до Ельстіра, а він підводить мене до Альбертини, згадував, як я дарую троянду старшому панові, бачив усі ці подробиці, які відбираються без нашої участи, в силу якихось там околичностей, і які, утворюючи неповторне, нехитре поєднання, разом складають картину першої зустрічі. Але я мав таке враження, ніби оглядаю цю картину з іншого пункту зору, здалеку-здалеку, мав тоді, коли переконався, що вона існувала не для мене одного, а переконався я в цьому, на превеликий свій подив, через кілька місяців, коли заговорив з Альбертиною про те, як відбулося наше знайомство, і вона нагадала мені про еклер, про подаровану мною квітку, про все, що не те щоб мало вагу для мене одного, але що, як я думав, бачив лише я і, одначе, неждано-негадано для мене в особливому записові зберегла Альбертинина пам'ять. Уже в день першого знайомства, коли, повернувшись додому, я зміг охопити поглядом принесений з собою спогад, я зрозумів, — чи ж не капосниця, які коники виливає! — що розмовляв із дівчиною, яка, силою якогось штукарства, не мавши ніякого стосунку до тієї, за ким я довго пантрував на узмор'ї, підмінила її. Зрештою я мав би це передбачити, адже дівчину-пляжницю створив я сам. А проте, оскільки я в розмовах з Ельстіром ототожнював її з Альбертиною, я відчував перед Альбертиною свій моральний обов'язок залишитися вірним у любові до Альбертини примрійної. Хай заручини проведені заочно, все одно хлопець має побратися з тією, кого йому засватано. До того ж попри те, що душу мою відпустив, бодай на якийсь час, серцевий щем, утишений спогадом про вихованість дівчини, про її зворот: «цілком посполитий» і про розпашілу скроню, цей самий спомин будив у мені інше почуття, почуття, щоправда, ніжне і нітрохи не прикре, близьке до братерського, але з часом здатне стати так само небезпечним, бо воно щохвилини зроджувало в мені хіть поцілувати цю нову дівчину, чиї добрі манери, сором'язливість і несподівана для мене незайнятість зупиняли зайвий порив моєї уяви і викликали у мене щодо неї розчулену вдячність. Зрештою, оскільки пам'ять, зараз же починаючи проявляти негативи, які існували геть незалежно, рве всякий зв'язок між сценами, рве хід подій, зображених у негативах, то останній з продемонстрованих нею не нищить попередніх. Поряд зі звичайнісінькою, зворушливою Альбертиною, з якою я розмовляв, я бачив таємничу Альбертину з-над моря. Це були вже спогади, тобто портрети, з яких жоден не видався мені правдивіший за інших. Перш ніж покінчити з нашою першою знайомістю, я хочу лише додати, що, коли Альбертина покинула Ельстірову робітню, я, намагаючись уявити мушку в неї під оком, бачив цю мушку в неї на підборідді. Словом, коли я потім зустрічався з Альбертиною, я щоразу помічав цю мушку, але моя блудна пам'ять водила нею потім по Альбертининому личку і вміщала її то тут, то там.
Бальбецька церква, що не справдила моїх надій, все ж не розбила моїх мрій про подорож до Кемперле, до Понтавене та до Венеції, і так само, попри розчарування, що спіткало мене, тільки-но я виявив, що панна Сімоне мало чим різниться від інших дівчат, я втішив себе, що принаймні — хай сама Альбертина й омилила мої сподівання, — завдяки їй я можу заприязнитися з її подругами з ватаги.
Одначе спершу я думав, що з цим мені не поведеться. До її від'їзду залишалося ще багато часу, до мого теж, і тому я вважав за краще не муляти їй очей, а чекати нагоди. Але в мене виникли великі побоювання, що навіть при щоденних зустрічах вона тільки здалеку відповідатиме уклоном на мій уклін, і тоді ця нагода, хоча б вона і траплялася мені щодня, не дасть мені нічогісінько.
Незабаром дощистого і прохолодного ранку мене зупинила на надбережжі дівчина в точку і з муфтою, така несхожа на ту, яку я бачив у Ельстіра, що, здавалося, просто неможливо визнати її за одну й ту саму особу; все-таки це мені вдалося, але першої миті я розгубився, і ця моя розгубленість, мабуть, не пройшла повз Альбертинину увагу. Мені згадалися її «добрі манери», якими вона так вразила мене в Ельстіра, і тому зараз мене особливо здивували брутальний її тон і поведенція ватаги. Та й скроня уже не була центром уваги і не Гарантувала того, що це Альбертина, — чи то тим, що я дивився на неї з другого боку, чи то тим, що її прикривав точок, чи то тим, що вона не завжди пашіла. «Оце поліття! — озвалася вона. — Вічне бальбецьке літо — все це пусті балачки. Ви тут нічим не захоплюєтеся? Вас не видно ні на Гольфі, ні на балу в казино, і верхи ви не їздите. Прийшла нудьга в гості! Вам не здається, що можна очманіти, пропадаючи цілі дні на пляжі? Я бачу, ви любите грітися на сонечку. Гулящого часу у вас подостатком. У нас із вами різні вподобання, я спортсменка! Ви на сонських перегонах не були? Ми їздили туди на трамі. Вас би поїздка на такій чортопхайці не потішила б, це як стань! Ми тряслися дві години! За цей час я своєю самокаткою тричі туди й назад мотонула б». Коли Робер називав місцевий потяг «паротягом», бо з нього пара аж бухала, то мене захоплювала природність, з якою він вимовляв це слово, зате від легкості, з якою Альбертина вимовляла «трам» і «чортопхайка», я ніяковів. Вона була мастачка щодо таких найменувань, і я боявся, як би вона не помітила, що я тут слабак, і не почала мене зневажати. А я ще й гадки не мав, яке багатство синонімів посідає ця ватага для найменування залізниці. Коли Альбертина з кимось розмовляла, то голова у неї залишалася нерухомою, зате ніздрі трепетали, а губи вона ледь випинала. Ось чому вона говорила повільно і в ніс, і вимова ця, може, почасти дісталася їй у спадок від предків-провінціалів, почасти пояснювалася дитинною грою під англійську флегму, почасти уроками навчительки-чужоземки і, нарешті, конґестивною гіпертрофією слизистої оболонки носа. Ця особливість у вимові, яка, проте, зникала, коли Альбертина сходилася з людиною і до неї поверталася її дитяча невимушеність, могла відштовхнути від неї. Але вона була своєрідна і цим чарувала мене. Якщо я кілька днів поспіль не бачився з нею, я, хвилюючись, повторював про себе: «Вас зовсім не видно на Гольфі», — з тим самим носовим прононсом, з яким вона тоді проказала ці слова, випроставшись на весь зріст і не рухаючи головою. І тоді я думав, що немає на світі нікого звабливішого за неї.
Того ранку ми утворювали з нею одну з тих парочок, що сходилися і пристоювали тут і там на пляжі, одну з тих парочок, яким потрібні ці побачення, аби лише перекинутися двома словами і які потім розходяться врізнобіч і гуляють собі далі. Я скористався з цієї зупинки, щоб подивитися і переконатись остаточно, де ж у неї мушка. І ось, подібно до фрази з Вентейлевої сонати, яка мене зачарувала і яка волею мого спогаду блукала між анданте і фіналом, аж поки до моїх рук потрапила партитура і я знайшов її і закріпив для неї в моїй пам'яті місця у скерцо, мушка, що уявлялася мені то на щоці, то на підборідді, нині назавше зупинилася на верхній губі, під носом. Достоту так само ми з подивом знаходимо вірші, які вміємо напам'ять, у творі, де ніяк не сподівалися на них наткнутися.
Тієї миті, ніби на те, аби коло самого моря міг розгорнути все розмаїття своїх форм пишний ансамбль, творений прегарним ходом дівчат, і золотавих, і рожевих, спалених сонцем та вітром, Альбертинині приятельки, геть усі — струнконогі, тонкостанні й водночас такі різні, йдучи нам назустріч, вишикувалися шиком паралельно до моря. Я попросив у Альбертини дозволу провести їх. На жаль, вона вдовольнилася тим, що помахала їм вітально рукою. «Ваші подруги будуть невдоволені, що ви не з ними», — сказав я, сподіваючись, що ми пройдемося разом.
Молодик із правильними рисами підійшов до нас, у руках він ніс ракетки. То був гравець у бакару, чиє навіженство обурювало суддиху. З холодною і байдужою міною, яка, мабуть, йому здавалася ознакою найвищої гожости, він привітався з Альбертиною. «Ви з гольфа, Октаве? — спитала та. — Як вам велося, ви були у формі?» — «Ет, набридло! Раз у раз хибив», — відповів він. «Андре була?» — «Так, у неї сімдесят сім». — «О, це рекорд!» — «Учора я заробив вісімдесят два». Молодик був син багатого промисловця, який мав відігравати неабияку ролю в організації Всесвітньої виставки. Мене вразило в Октаві, як і в інших нечисленних приятелях дівчат, ось що: знання всього, пов'язаного з одежею, манерою триматися, сигарами, англійськими напоями, конями, вивченого ними до найменших подробиць, — отож-бо, вони розводилися про це з гордовитою непохибністю, яка переходила в небагатослівну скромність науковця, — розвивалося в них самостійно, без опертя на будь-яку духовну культуру. Цей молодик не мав жодних вагань щодо того, при якій оказії личить смокінг, а при якій піжама, але не відчував, коли можна уживати такого-то слова, а коли ні, грамотій з нього був нікудишній. Цей розрив між двома культурами, мабуть, відчувався і в його батька, голови Спілки бальбецьких домовласників; у відозві до виборців, розліплених по всіх мурах, він писав: «Я хотів бачити мера, аби з ним про це поговорити, він не хотів чути мої слушні скарги». Октав здобував у казино нагороди на всіх танцювальних конкурсах: за бостон, за танґо тощо, і це дало б йому змогу, якби він тільки захотів, знайти вигідну партію на «морських купелях», де не в переносному, а в дослівному значенні дівчина віддає руку «кавалерові». Молодик закурив сигару, перш спитавши Альбертину: «Пані дозволить?» — так, як просять дозволу — не уриваючи розмови, шабашити. Він не міг «нічого не робити», хоча ніколи нічого не робив. Цілковите байдикування тягне за собою, зрештою, ті самі наслідки, що й надсильна праця, — як у царині духу, так само і в царині тіла, в царині м'язів, — ось чому постійна розумова порожнеча, яка зяяла під думним Октавовим чолом, зрештою, хоча зовні Октав зберігав той самий спокій, почала викликати в нього ялову сверблячку думки, яка не давала спати йому ночами, як це трапляється перепрацьованим метафізикам.
Думаючи, що якби я знав їхніх приятелів, я б зустрічався з дівчатами частіше, я вже збирався попрохати Альбертину зазнайомити мене з Октавом. Тільки-но він пішов, усе приказуючи: «Напрогравався — далі нікуди», — я сказав про це Альбертині. Я сподівався, що вона це зробить наступного разу. «Отакої, знайомити вас із жиґоло! Тут цих жиґоло хоч греблю гати. Але їм нема про що з вами розмовляти. Цей дуже добре гуляє в Гольф, та й край. Я знаю: він вам не до вподоби». — «Ваші приятельки будуть невдоволені, що ви не з ними», — сподіваючись, що вона зголоситься наздогнати їх, зауважив я. «Ба ні, вони чудово обійдуться без мене». Ми спіткалися з Блоком — він лукаво і значуще посміхнувся мені, а потім, знітившись, бо не знав Альбертини, або «знав, але не був знайомий», бундючно і хмуро нахилив голову. «Хто цей хамло? — спитала Альбертина. — З якої речі він мені кланяється? Адже я з ним незнайома. От я йому і не відклонилася». Я не встиг нічого сказати Альбертині, бо до нас рушив Блок. «Даруй мені, — озвався він, — я хотів лише тебе попередити, що взавтра я їду до Донсьєра. Зволікати ще було б просто непоштиво — що подумав би про мене Сен-Лу-ан-Бре! Щоб ти знав: я їду двогодинним. Будь здоровий». Але я думав тільки про те, як би знову зустрітися з Альбертиною і познайомитися з її приятельками, мені здавалося, що Донсьєр, куди вони не їздили і звідки я вернувся б потому, як вони забралися б геть із надбережжя, — це десь на краю світу. Я сказав Блокові, що не поїду. «Ну, гаразд, я поїду сам. Скористаюся двома дурними олександрійськими віршами йогомосці пана Аруе і скажу Сен-Лу, щоб підсюсюкати його клерикалізму:
«Мушу визнати, що він вродливий хлопець, — сказала про Блока Альбертина, — але який він мені відворотний!» Я не вважав Блока за вродливого хлопця, але він був справді вродливий. Чоло він мав досить пукате, ніс орлій, міну дуже саркастичну і певну того, що вона саркастична, словом, обличчя приємне. Але подобатися Альбертині він не міг. Зрештою це залежало, мабуть, від її поганих рис: жорстокости, нечуйносте, властивої всій ватазі загалом, брутальности з усім оточенням. Зрештою згодом, коли я їх познайомив, Альбертинина антипатія не змаліла. Блок належав до тих кіл, де між глузами над світом і пошаною до добрих манер, які неодмінно повинна мати людина, яка «миє руки», виникло щось середнє, яке відрізнялося від світської ґречности і водночас саме собою було на рідкість антипатичним родом світськосте. Коли Блока комусь відрекомендовували, він уклонявся, скептично посміхаючись, і воднораз виявляв пересадну шанобливість і, якщо це був чоловік, казав: «Дуже радий», — тоном, у якому відчувалися кпини над цими словами і водночас свідомість, що таким тоном не може говорити якийсь покидьок. Першу хвилину Блок присвячував тому чи тому звичаєві, якого дотримувався і з якого сам-таки й збиткувався (коли, приміром, віншував на Новий рік: «Щастя вам і успіху!»), а потім з хитрою і лукавою міною «виголошував тонкі речі», в яких часто було багато правди, але які «діяли на нерви» Альбертині. Коли при першій зустрічі я сказав їй, що його прізвище Блок, вона вигукнула: «Даю собі голову відрубати, це жидяра! Що-що, а паразитувати вони вміють!» Зрештою у Блокові дратувало Альбертину ще й інше. Як багато інтелігентів, він не вмів говорити просто про прості речі. Для кожної речі він добирав закрутистого виразу, а потім узагальнював. Це нудило Альбертину, до того ж вона не дуже любила, щоб хтось стежив за тим, що вона робить, і Блок не порадував її, коли, помітивши, що вона, підгорнувши ногу, сидить нерухомо, сказав: «Вона спочиває на лежаку, але завдяки своїй усюдисущості водночас ніби ґольфує й тенісує». То була просто собі «література», та й годі, але Альбертина подумала, що така «література» наражає її на прикрощі у стосунках із тими, хто її запрошував на гру і з ким вона не пішла, бо, за її словами, не могла належно рухатися, і цього було досить, щоб їй стали ненависні і лице, і сам звук голосу молодика, який так висловився. Ми з Альбертиною розлучилися, домовившись про те, що колись погуляємо. Я говорив з нею, не тямлячи, куди падають мої слова і в що вони обертаються, я ніби жбурляв каміння в бездонне провалля. Зазвичай той, до кого ми говоримо, наповнює наші слова сенсом, який він добуває зі своєї власної сутности і який неабияк відрізняється від того, що вкладали в ці самі слова ми, з таким явищем ми постійно стикаємося в житті. Ба більше, якщо ми маємо справу з особою, виховання якої (як Альбертинине для мене) є для нас загадкою, чиї нахили, коло читання і погляди нам невідомі, то ми не знаємо, чи викликатимуть у неї наші слова відгук прихильніший, ніж у тварини, в голову якої, проте, можна щось утовкмачити. Отож зробити спробу зблизитися з Альбертиною здавалося для мене тим самим, що доторкнутися до невідомого, як до неможливого, то була для мене вправа така сама нелегка, як виїжджування коня, і така сама заспокійлива, як догляд за бджолами чи плекання троянд.
Ще кілька годин тому я думав, що Альбертина відповість на мій уклін здалеку. Розходячись, ми снували плани спільної прохідки. Я пообіцяв собі, що коли знову побачуся з Альбертиною, то буду сміливіший, і загодя обміркував усе, що їй скажу і навіть (адже я тепер вірив у її легковажність) яких пестощів від неї домагатимуся. Але розум так само зазнає впливу, як рослина, як клітина, як хімічні елементи, а за середовище, яке змінює його, правлять околичності, нове оточення. Коли я знову зійшовся з Альбертиною, то, ставши іншим від того, що я був з нею, я сказав їй зовсім не те, що збирався сказати. Потім, згадуючи розпашілу Альбертинину скроню, я питав себе: чи не вище ставить вона якусь ґречність, що її сприйняла б як безкорисливу? Нарешті іноді мене пантеличили її позирки, її усмішечки. Вони могли означати і вітрогонство, і дурнуваті веселощі власне порядної козир-дівки. Один і той самий вираз на личку, один і той самий зворот, якого вона вживала в розмові, допускав різне тлумачення; я відступав перед усім цим, як відступає учень перед труднощами перекладу з греки.
Цим разом ми майже зараз же спіткали високу Андре, яка була перескочила через голову суду. Альбертина мусила відрекомендувати мене їй. її приятелька мала напрочуд світлисті очі, наче дверна прозурка з темного приміщення до покоїв, освітлених сонцем і зеленуватим відблиском іскрявого моря.
Нас поминуло п'ятеро панів, яких я добре запам'ятав з перших же днів мого перебування в Бальбеку. Я часто загадувався, хто це такі. «Панове не з шиковних, — озвалася Альбертина, згірдно посміюючись. — Старий у жовтих рукавичках — хлопець хоч куди, ге? Це, хай ти провалишся, дантист, добрий чолов'яга; гладун — це мер, тільки не отой опецьок, того ви, мабуть, бачили, він — учитель танців, теж добрий паталах, він нас не може зносити, бо ми галасуємо в казино, нівечимо стільці, не бажаємо танцювати на килимі, і за це він ніколи не дає нам призу, хоча тут ми тільки і вміємо танцювати. Дантист — славний хлопець, я б із ним привіталася, щоб подратувати вчителя танців, але не можу: з ними де Сент-Круа, старший радця, доброго роду, але за гроші перекинувся до республіканців, ніхто з пристойних людей йому не вклоняється. Знається з моїм вуйком по лінії урядовій, але решта родичів його цураються. Отой худорба у непромокальному плащі — це капельмейстер. Як, ви його не знаєте? Диригує він божисто. Ви не чули Cavaleria Rusticana? Для мене це просто ідеально! Ввечері він дає концерт, але ми не підемо, бо це в залі мерії. В казино ще нічого, але як ми підемо до зали мерії, звідки прибрано розп'яття, матір Андре поб'є грець. Ви скажете мені, що муж моєї тітки теж в уряді. Та що я маю діяти? Тітка — це тітка. Не перестати ж мені через це її кохати. Вона завше мала тільки одне бажання: як би мене здихатися. Справді стала мені за другу матір, і це подвійна її заслуга, бо вона ніяка мені не родичка, подруга, та й годі, я люблю її як рідну неньку. Ось покажу вам її знімок». До нас підійшов чемпіон з Гольфа і гравець у бакару Октав. Я подумав, що в нас із ним знайдеться про що побалакати, бо з'ясував з розмови, що він далекий родич та ще й улюбленець Вердюренів. Але Октав презирливо ставився до славетних серед і, крім того, заявив, що Вердюрен не петрає, з якої нагоди вдягають смокінг, тож-бо можна собі уявити цю радість: здибатися з ним у певних мюзик-холах і чути: «Як ся маєш, шибенику?» — з уст пана в піджаку та чорній краватці, як у сільського нотаря. Потім Октав покинув нас, а слідом за ним і Андре — добувшися своєї вілли, вона гулькнула в її двері, за всю дорогу не пустивши пари з уст. Я дуже шкодував, що вона пішла, і звернув Альбертинину увагу на те, яка її приятелька зі мною холодна. Виразну нехіть Альбертини до того, щоб познайомити мене з подругами, я подумки зіставив з ворожнечею, з якою, вволяючи мою волю, першого ж дня, либонь, зіткнувся Ельстір. Нас поминули дівчата д'Амбрезак, і ми з Альбертиною їм уклонилися.
Я гадав, що знайомство з д'Амбрезак піднесе мене в Альбертининих очах. То були дочки родички маркізи де Вільпарізіс, дочки знайомої принцеси Люксембурзької. Панство д'Амбрезак, власники невеличкої вілли в Бальбеку, були великі багатії, але життя вели дуже скромне, чоловік завжди ходив у одному й тому самому піджаку, дружина в темній сукні. Обоє низенько вклонялися моїй бабусі, але нічого цим не досягали. Дочки, прегарні, прибиралися з великою гожістю, але гожість ця була міська, а не пляжна. У довгих сукнях, у великих капелюшках, вони здавалися істотами іншої породи, ніж Альберта. Вона добре знала, хто вони такі. «А, ви знаєте малих д'Амбрезаків? Ба, у вас дуже шиковні знайомства. Зрештою вони дуже прості, — додала вона, ніби в цьому була якась суперечність. — Вони миленькі, але так добре вимуштрувані, що їх не пускають до казино, надто через нас, бо ми скандально поводимося. Вони вам подобаються? Ба, це як кому до густу. Чисто тобі білесенькі гусенята. У цьому, мабуть, є своя зваба. Якщо ви любите білесеньких гусеняток, то чогось кращого вам і не знайти. Очевидно, вони можуть подобатися, якщо одна з них заручена з Сен-Лу. До слова, на превелике горе молодшої: вона була закохана в цього юнака. Мене дратує вже те, як вони говорять — ледве ворушачи губами. А як смішно вони вдягаються! У ґольф ходять гуляти у єдвабних сукнях. У свої літа вони вбираються претенсійніше, аніж старші жінки, які розуміються на туалетах. От пані Ельстір — оце елеґантна жінка». Я відповів, що, як на мене, пані Ельстір убирається надзвичайно скромно. Альбертина засміялася. «Убирається вона дуже скромно, це так, але чудово, й на те, щоб досягти отої вашої скромности, витрачає шалені гроші». Сукні пані Ельстір не брали на себе очей тих, хто не мав у цій царині непомильного у своїй вибагливості смаку. Мені такого смаку бракувало. Ельстір, на думку Альбертини, виявляв смак бездоганний. Я про це не здогадувався, так само як і про те, що кожна гожа, але проста річ у нього в ательє була дивом, про яке він раніше мріяв, за яким уганяв по аукціонах, цілу історію якого вивчав аж до того дня, коли, заробивши потрібні гроші, мав нарешті змогу його запопасти. Чогось істотнішого про це Альбертина, одначе, не вміла розповісти, бо знала не більше, ніж я. Зате, освічена інстинктом кокетки і, можливо, жалем убогої дівчини, яка безкорисливіше й тонше смакує у багатих тим, у що їй не вирядитися самій, Альбертина багато говорила мені про те, як добре Ельстір знається на строях, який він витребенькуватий: кожна жінка видається йому зле вбраною, про те, що для нього в якомусь поєднанні, в якомусь нюансі відкривається цілий світ, от він і смітить грішми, замовляючи дружині парасольки, капелюшки, манто, чию красу, — на яку людина без смаку зважала б так само, як я, — він навчив розуміти Альбертину. До речі, Альбертина, дотепна трохи малювати, зрештою не маючи до того, як сама признавалася, жодного «хисту», взагалі мліла перед Ельстіром і, завдяки тому, що він розповів їй і показав, дуже добре зналася на картинах, що якось не в'язалося з її захопленням Cavaleria Rusticana. Бо хоч наразі це ще й не дуже давалося взнаки, вона, безперечно, була навдивовижу розумна, а в тих дурницях, які пливли їй з губи, була винна не вона, а її середовище та її вік. Ельстір впливав на неї доброчинно, але вузько. Розумовий її розвій ішов однобічно. її смак у малярстві майже наздогнав смак у строях та в усіх формах елеґантности, але музичний її смак трохи відставав.
Хоч Альбертина знала, хто такі панянки Амбрезаки, мені це, однак, не зарадило, бо подібно до того, хто здатний домогтися найбільшого, не завжди здатний домогтися й найменшого, Альбертина і тепер, навіть потому як я вклонився дівчатам, відмовлялася знайомити мене з приятельками. «Ви надто високо їх ставите. Не зважайте на них, вони нічого не варті. Що в таких шмаркачках може знайти така людина, як ви? Андре, принаймні, розумниця, другої такої тут нема. Це славна дівчина, хоча страшенна дивачка, а решта, сказати по щирості, зовсім дурненькі». Розлучившися з Альбертиною, я відчув досаду, що Сен-Лу приховав від мене свої заручини і так зле вчинив: сватався, не порвавши з коханою. Через кілька днів мене все-таки відрекомендовано Андре, і розмовляли ми з нею довгенько; це додало мені духу, і я запропонував їй побачитися завтра, але вона рішуче відмовилася, бо мати її нездужає і вона боїться покидати її саму. Через два дні, коли я зайшов до Ельстіра і той сказав мені, що я дуже сподобався Андре, я йому заперечив: «Бачте, вона мені самому сподобалася першого ж дня, та коли я запропонував їй зустрітися взавтра, вона відмовилася». — «Так, знаю, вона мені казала, — озвався Ельстір, — вона дуже шкодувала, але її запросили на пікнік за десять льє звідси, вона мала їхати туди бреком, і вже годі було щось зробити». Оскільки ми з Андре були мало ще знайомі, то її брехня небагато важила, та позаяк вона все-таки збрехала, то мені треба з нею розцуратися. Бо як хто вчинив щось раз, цьому вже не буде кінця. Хоч би ви й щороку намагалися навідати друга, якому раз-другий щось перешкодило прийти на побачення, скажімо, нежить, він хапатиме нежить і не з'являтиметься знов і знов — і все з цієї самої причини, хоча він і наводитиме інші, як до обставин, в які й сам віритиме.
Якось уранці, потому як Андре вимовилася материною хворобою, я прогулювався з Альбертиною, а надибав я її, коли вона підкидала на шнурку якийсь дивацький предмет, що змушувало згадати «Ідоловірство» Джотто: називається він «чортиком» і давно уже вийшов з моди, отож перед портретом дівчини з чортиком майбутні коментатори, чого доброго, ще й засперечаються, як перед алегоричною постаттю в Арені, що саме в неї у руці. Сливе зараз же надійшла її приятелька, та, що здавалася вбогою і хмурою і при першій нашій зустрічі так злосливо сміялася зі старого, якого Андре черкнула своїми легкими ніжками: «Бідолашний дідусь, мені його шкода», надійшла і сказала Альбертині: «Добридень! Я вам не заважатиму?» У капелюшку їй, мабуть, було гаряче, вона скинула його, і дівоче волосся тонким і ніжним листячком якоїсь невідомої чудової рослини отінило їй чоло. Можливо, Альбертині це не сподобалося, принаймні вона нічого не відповіла, вона зберігала гробову мовчанку, а та ніяк не йшла, хоча Альбертина тримала її від мене на відстані, то йшла удвох із нею, то йшла вдвох зі мною, лишаючи її позад нас. Мені нічого іншого не залишалося, як попросити Альбертину познайомити мене з цією дівчиною. Коли ж Альбертина назвала моє ім'я, на личку і в блакитних очах дівчини, яка здалася мені такою жорстокою, коли вона кинула: «Шкода дідуся», з'явилася і сяйнула привітна, доброзичлива усмішка, і вона подала мені руку. Волосся у неї було золотаве, але не тільки волосся: попри рожеві щічки й блакитні оченята, личко її було як уранішнє, ще пурпурове небо, де скрізь прискає і блистить золото.
Спалахнувши одразу ж, я сказав собі, що в коханні вона несмілива дитина, що це ради мене, з кохання до мене вона зосталася з нами, незважаючи на оприскливість Альбертинину, і що тепер вона, мабуть, щаслива, якщо нарешті зуміла усміхненим і добрим поглядом дати мені зрозуміти, що вона може бути зі мною такою самою лагідною, як буває грізною з іншими. Певна річ, вона помітила мене на пляжі, коли я» її ще не знав, і відтоді думала про мене; може, лише для того, щоб мені сподобатись, вона сміялася з дідуся, а потім, через те, що все не вдавалося зі мною познайомитися, мала таку смутну міну. З готелю я часто бачив її ввечері, як вона гуляє по узмор'ю. Очевидно, з надією здибатися зі мною. А тепер, соромлячись Альбертини, так само як соромилася б усієї ватаги, вона, мабуть, прихилилася до нас, — попри те що її приятелька дедалі холоднішала, — у сподіванні залишитися зі мною вдвох і вмовитися про побачення о такій порі, коли вона зуміє втекти від родини й товаришок і спіткатися зі мною в тихому куточку перед обіднею або після Гольфа. Сходитися з нею було надто важко, бо Андре дихала на неї лихим духом і не терпіла її. «Я довго зносила її дикий фальш, —
«Я якось не помітив», — заперечив я. «Але ви так на неї дивилися, можна було подумати, ніби ви наміряєтесь малювати її портрет, — сказала Альбертина, не власкавлена тим, що тепер я точнісінько так само дивився на неї. — Але, зрештою, не думаю, щоб вона могла вам сподобатися. Фліртувати вона зовсім не вміє. А ви, мабуть, любите зальотниць. У кожному разі скоро вона вже не буде в'язнути тут ні до кого, а потім хоч-не-хоч відлипати, бо вже збирається до Парижа». — «А інші ваші подруги теж?» — «Ні, тільки вона, вона і міс, у неї переекзаменування, доведеться бідній шмаркачці товкти невивчене. Заняття невеселе, що й казати. Може трапитися і добра тема. Це справа випадку. Одній моїй приятельці загадали: «Розкажіть-но про якусь немилу пригоду, якої ви були свідком». Оце поталанило! Натомість іншу дівчину попросили відповісти на запитання (та ще й письмово): «Кого б ви хотіли мати своїм другом: Альцеста чи Филінта?» Я б засипалася! Почнімо з того, що такі запитання дівчатам усе-таки не пропонується. Дівчата сходяться з дівчатами, і ніхто не в змозі змусити їх дружити з мужчинами. (Від цієї фрази, яка показала, що мені нема чого особливо сподіватися, мене морозом всипало). Але навіть якщо поставити таке запитання молодикові, що б ви на нього відповіли? Дехто скаржився в «Ґолуа» на труднощі таких запитань. Цікаво, що в збірникові учнівських творів, відзначених нагородами, вміщено два, в яких це питання розв'язується зовсім по-різному. Все залежить від екзаменатора. Одному хотілося, щоб у творі було написано, що Филінт — підлабузник і дурисвіт, а другому — що хоча перед Альцестом і не можна не схилятися, але він бурмило і за друга краще мати Филінта. Ну як тут не спантеличитися бідолашним ученицям, якщо самі вчителі дотримуються різних поглядів? Та це тільки квіточки! З кожним роком усе важче й важче. Жізель неодмінно провалиться, хіба має блат».
Я повернувся до готелю; бабусі не було; я довго її чекав, а коли вона нарешті прийшла, виблагав у неї дозвіл пустити мене на дводенну якнайкраще зорганізовану екскурсію, відтак поснідав з бабусею, найняв коляску і поїхав на вокзал. Я був певен, що Жізель не здивується, спіткавши мене там; у Парижі буде пересадка на паризький потяг, і там, у прохідному вагоні, коли міс засне, я поведу Жізель до якогось темного куточка і вмовлю про побачення після мого приїзду до Парижа, куди я постараюся вернутися якнайшвидше. Я проведу її до Каннів або до Евре, як їй захочеться, і повернуся першим зустрічним потягом. Так чи інакше, що б вона подумала, якби довідалася, що я довго вибирав між нею та її приятельками, що так само, як у неї, я був закоханий в Альбертину, у яснозору дівчину та в Розамунду? Тепер, коли взаємне кохання мало злучити мене з Жізеллю, я відчував докори сумління. Зрештою я міг би сказати їй цілком щиро, що Альбертина мені подобатися перестала. Я бачив уранці, як вона, майже повернувшись до мене плечима, йшла побалакати з Жізеллю. Йшла, невдоволено похнюпившись, і волосся у неї на карку, чорніше, ніж звичайно, блищало так, ніби вона допіру вийшла з води. Я подумав про мокру курку, і Альбертинине волосся здалося мені втіленням іншої її душі, не тієї, яку досі втілювали лілувате її личко та загадковий вираз. Блискуче волосся на карку — це все, що я встиг розгледіти в її подобі за ту хвилину, і тільки на нього я дивився й далі. Наша пам'ять подібна до крамничної вітрини, де виставляється то одна, то інша фотографія тієї самої особи. І зазвичай найостаннішої не знімають довше за інші. Візник поганяв коня, і в мозку моєму бриніли вдячні й ніжні Жізелині слова, навіяні її доброю усмішкою та потиском руки: адже коли я не був закоханий, але хотів закохатися, я носив у собі не тільки ідеал зримої тілесної вроди, який я розпізнавав здалеку, розпізнавав у кожній зустрічній дівчині на відстані, достатній для того, щоб невиразні її риси не могли його, той ідеал, розвіяти, а й видиво — завжди готове втілитися — жінки, яка захопиться мною, почне грати зі мною в любовній п'єсі, п'єсі, написаній у моїй голові ще в дитинстві, в якій, як я собі уявляв, однаково охоче гратиме будь-яка гідна кохання дівчина з більш-менш підходящими фізичними даними. В цій п'єсі, хоч би ким була нова «зірка», яку я благав створити новий образ або поновити колишній, на переліку дійовців, на розвитку дії, навіть на тексті стояло: ne varietur.
За кілька день, хоча Альбертина явно не бажала нас знайомити, я перезнайомився з усім гуртом у тому повному складі, в якому він постав переді мною під час першої нашої зустрічі (окрім Жізелі, з котрою через довге стояння перед шлагбаумом та зміну в розкладі я так і не побачився в потязі, що від'їхав за п'ять хвилин до мого приїзду на вокзал, і про котру я до того ж і думати забув), та ще з деким із її приятельок, з якими дівчата на моє прохання мене познайомили. А що втіха, якої я сподівався від нової дівчини, коренилася в іншій, тій, що знайомила мене з новою, то та найсвіжіша була ніби різновид троянди, виведеної завдяки іншому гатунку троянди. І коли я перепурхував з віночка на віночок у цьому квітковому ланцюжку, втіха побачити ще одну, несхожу на іншу квітку, змушувала мене озиратися на ту, яка дала мені цю втіху, — озиратися з удячністю, до якої домішувалася, як і до нової моєї надії, жага. Небавом я вже проводив з цими дівчатами цілі дні.
Леле! у найсвіжішій квітці можна добачити ледве помітні цяточки, які муарованому розумові вже малюють, на що зведеться після всихання чи запліднення розкішна нині плоть, накреслюють застиглу, наперед визначену форму. Ми захоплено розглядаємо носа, схожого на хвильку, яка так прегарно пузирить уранішнє плесо і здається майже нерухомою, хоч бери та малюй, бо море таке погідне, що припливу не помічаєш. Коли дивишся на людську твар, здається, ніби вона не змінюється, — перетворення відбувається в ній спроквола, і ми його не помічаємо. Але досить узріти біля якоїсь із цих дівчат її матір чи тітку, щоби зміряти шлях, який під внутрішнім впливом їхнього, переважно відворотного, типу пройдуть риси дівчини за неповні тридцять років, аж до тої пори, коли її зір почне згасати, а личко сховається за обрій і померкне. Я знав, що так само глибоко, так само конечно, як жидівський патріотизм чи християнський атавізм у тих, хто вважає, ніби він позбавлений усього расового, за рожевим квітом Альбертини, Розамунди, Андре до часу таяться без їхнього відома грубий носяра, обвисла губа, огрядність, що колись прикро вразять, хоч постійно були за лаштунками, чекаючи виходу на сцену; достоту як дрейфусизм, клерикалізм, раптовий, непередбачальний, фатальний, достоту як націоналістичний і феодальний героїзм, вибуялий за сприятливих обставин, характером своїм давніших за самого індивіда, який потім у силу цих обставин думає, живе, розвивається, вбивається у потугу чи вмирає, не годен відрізнити їх від своїх особистих рушіїв, плутаючи з ними ту глибшу силу. Навіть ментально ми залежимо від законів природи куди більше, ніж нам це уявляється: наш розум, подібно до спорових рослин, подібно до якогось зела, вже народжується з тими особливостями, які ми нібито обираємо. Насправді ж ми пізнаємо лише похідні поняття, не розрізняючи першопричини (жидівської раси, французької родини тощо), яка не може не викликати їх і яка певної миті виявляється в нас. Хай одні з цих відкрить ми сприймаємо як підсумок роздумів, а інші — як наслідок нашої негігієнічности, — насправді ми успадкували від нашої сім'ї, як успадковується метеликувата форма насіння, і ідеї, якими ми живемо, і хвороби, від яких ми помираємо.
Ніби в розсаднику, де квіти буяють у різну пору, я бачив своїх знайомих дівчат у старих жінках, на бальбецькому пляжі, бачив це зашкарубле насіння, зів'ялі бульбаки, на які рано чи пізно перетворяться мої приятельки. Але чи мене це обходило? Нині для них була пора пишання. Ось чому, коли маркіза де Вільпарізіс запрошувала мене на прогулянку, я під якоюсь приключкою відкручувався. Я одвідував Ельстіра лише вкупі з моїми новими приятельками. Я не міг навіть обрати день, аби з'їздити у Донсьєр до Робера, як я йому обіцяв. Світські розваги, поважні розмови, навіть приятельська бесіда, якби вони завадили мені прогулятися з дівчатьми, справили б на мене таке саме враження, як коли б перед самим сніданням мене покликано не до столу, а показати альбом. Чоловіки, юнаки, жінки старі чи дійшлого віку, чиє товариство ми нібито любимо, уявляються нам розташованими на пласкій і неміцній поверхні, бо ми усвідомлюємо їх через зорове сприйняття, та й годі; але це саме зорове сприйняття стає нібито посланцем усіх наших змислів, тільки-но воно звертається на дівчат; наші змисли відкривають у них нюхові, дотикальні, смакові властивості, якими можна тішитися навіть без допомоги рук та губ; і, — здольні завдяки мистецтву транспонування, завдяки генієві синтезу, яким наділена жага, відтворювати з барви щік чи персів дотик, куштування, недозволене лапання, — наші змисли надають дівчатам тієї самої медової густоти, яку вони утворюють, коли беруть узяток на трояндовому квітнику або коли їдять очима грона на виноградникові.
У дощ, коли геройкувата Альбертина гнала на ровері в непромокальному плащі під зливою, ми пропадали цілий день у казино, куди я неодмінно вирушав у негоду. Я зневажав до глибини душі панянок д'Амбрезак за те, що ті ні разу не переступили його порога. Я охоче допомагав своїм приятелькам збиткуватися над учителем танців. Зазвичай господар чи службовці, узурпуючи собі диктаторську владу, робили догану нам за те, що мої приятельки (навіть Андре, про яку я саме тому й подумав, що це натура діонісівська, хоч, якраз навпаки, вона була вутла, інтелектуальна і цього року часто хворіла, але не шанувалася і чинила так, як їй підказував її вік, а цей вік усе долає і єднає веселощами і хворих, і здорових) неодмінно влітали до холу чи до бальної зали з розгону, перескакували через стільці, ковзалися по паркету, утримуючи рівновагу граційним рухом рук та ще й наспівуючи, — так рання їхня молодість змішувала всі мистецтва, взоруючись на поетів стародавнього світу, які ще не знали жанрового розмежування і в чиїх епічних поемах рільничі поради чергувалися з душеспасенними місцями.
Андре, яка видалася мені першого дня холодніша за інших, насправді була куди чуйніша, добросердіша, тонша, ніж Альбертина, яку вона оточувала турботливою й лагідною ніжністю старшої сестри. Вона сідала в казино поряд зі мною і могла — на відміну від Альбертини — утриматися від туру вальсу чи навіть, коли я був утомлений, зректися казино і завітати до готелю. У її приязні зі мною та з Альбертиною були відтінки, що свідчили про її чудове розуміння сердечних справ, яке вона, може, трохи завдячувала своєму хворобливому стану. Вона з незмінно веселою усмішкою пробачала дитинність Альбертини, що з наївним палом пояснювала, яку непереборну спокусу становили для неї всілякі розривки, яких вона, не те що Андре, не вміла зректися задля розмови зі мною…
Коли наставала пора чаювання на Гольфовому полі, Альбертина одягалася і, як ми були в цей момент усі вкупі, приступала до Андре: «Ну, Андре, чого ти ждеш? Ти ж знаєш, пора вже чаювати на Гольфовому полі». — «Мені хочеться з ним побалакати», — озивалась Андре, показуючи на мене. — «Але ж тебе запросила пані Дюр'є!» — гукала Альбертина, ніби намір Андре побути зі мною пояснювався тим, що вона забула про запрошення. — «Слухай-но, серденько, не дурій!» — відповідала Андре. Альбертина не наполягала з обави, як би їй хтось не запропонував залишитись також. Вона крутила головою. «Роби, як знаєш, — казала вона: так розмовляють з хворим, якому подобається спалювати себе на малому вогні, — а я біжу, бо твій годинник, здається, відстає», — і брала ноги за пас. «Вона істота уроча, але нестерпна», — кидала Андре, обіймаючи приятельку лагідно-осудливою усмішкою. В Альбертининій любові до розривок було щось від колишньої Жільберти, і пояснювалося це дедалі більшою подібністю між жінками, яких ми кохаємо по черзі, подібністю, яка виникає зі стійкости нашого темпераменту, бо то ж він їх вибирає, відкидаючи всіх тих, хто не був би водночас нашою протилежністю і доповненням, тобто не вдовольняв би нашої чуттєвости і не мучив нашого серця. Ці жінки є витвором нашого темпераменту, образом, оберненою проекцією, «негативом» нашої вражливости. Отож-бо повістяр міг би, йдучи за плином життя свого героя, майже однаково змалювати його любовні захоплення, і було б таке враження, ніби він не повторюється, а щоразу творить заново, бо штучне врізноманітнення завжди слабше за повторення, яке має відкрити нову правду. Воднораз письменникові треба відзначати в характері коханця ознаку зміни, яка з'являється з його вступом на нові терени, в інші широти життя. І, можливо, письменник повідав би ще одну правду, якби, малюючи характери решти персонажів, взагалі утримався від окреслення характеру жінки, яку кохає герой. Чи знаємо ми характер байдужих нам людей так, як би він нам розкрився в істоти, чиє життя зливається з нашим життям, істоти, яка скоро стане для нас чимось невіддільним, про чиї спонуки ми ненастанно снуємо нові й нові лячні здогади? Пориваючись за межі свідомости, цікавість, пробуджувана у нас коханою жінкою, сягає далі її характеру; якби ми й могли на ньому зупинитися, то, звичайно, не захотіли б. Предмет нашого хвильного дослідження засадничіший за властивості характеру, подібні до ромбиків шкіряного покриву, розмаїте поєднання яких визначає чудесну неповторність тіла. Проміння нашої інтуїції проходить крізь них, і образи, які воно нам приносить, не є образами чийогось обличя, вони відтворюють похмуру і скорботну одноманітність скелета.
Андре була тяжко багата і напрочуд гойно давала змогу Альбертині, вбогій сирітці, користатися з розкошів, у яких жила сама. До Жізелі вона ставилася трохи інакше, ніж мені здалося спершу. Невдовзі, бач, від цієї учениці надійшли вісті, і коли Альбертина показала одержаного нею листа від Жізелі, де та писала ватазі, як вона доїхала, і перепрошувала, що через свої лінощі поки що не написала решті дівчат, я з подивом зачув, що сказала про це Андре, а вона ж, як я гадав, була смертельним ворогом Жізелі: «Я їй завтра напишу, а то як сподіватися листа від неї, то можна чекати до нових віників: вона така недбала!» І, звертаючись до мене, додала: «Звісно, вона нічим не вражає, але вона така славна дівчина, а потім я справді до неї прихилилася». Звідси я виснував, що Андре як і сердиться, то недовго.
У дні недощові ми вибиралися на роверах до бескеття або на село, і я вже за годину починав чепуритися і побивався, коли Франсуаза не дуже ретельно збирала мене в путь. Навіть у Парижі Франсуаза, коли її ловили на якомусь недогляді, гордо й обурено випростувала спину, вже згорблену під тягарем літ, — і це вона, така сумирна, така скромна й уроча в тих випадках, коли її самолюбство було влещене! Оскільки самолюбство було головною спружиною її життя, то вдоволення та гумор були в неї прямо пропорційні марудності роботи, яку їй загадували. Те, що вона робила в Бальбеку, було таке легке, що вона майже весь час #була не в гуморі, і це її невдоволення стократ посилювалося, і на обличчі її миттю з'являвся пихато-іронічний вираз, коли я, поспішаючи до приятельок, жалівся, що капелюх не вичищений, а краватки пожмакані. Найменший докір (скажімо, я зауважив, що піджак не на місці) разив її в саме серце, але вона не визнавала своєї провини і зараз же починала пиндючитись, що, мовляв, «зумисне сховала його до шафи, щоб жодна порошинка на нього не сіла», ба більше: вона за всіма канонами мистецтва виголошувала панегірик своїй працьовитості, уболівала, що в Бальбеку вона ще не мала промитої години, і запевняла, що на таке місце, окрім неї, ніхто б не позаздрився. «Треба ж отак порозтикувати свої речі! Все гамузом навалено! Сам чорт ногу собі вломить!» Іноді Франсуаза з виглядом королеви світила на мене вогненними очима і зберігала мовчанку, яку, одначе, порушувала, тільки-но зачиняла за собою двері; тоді коридор озивався вигуками, очевидно, образливими для мене, але такими самими нерозбірливими, як репліки акторів, які виголошують свої перші слова за лаштунками, ще до появи на кону. Зрештою, коли я збирався йти погуляти зі своїми приятельками, навіть якщо нічого не бракувало і Франсуазу не зраджував добрий гумор, вона все-таки бувала нестерпна. Користуючись тим, що я, відчуваючи потребу говорити про дівчат, пришивав іноді якусь квітку, вона з таємничим виглядом розповідала про них такі речі, що їх я знав би краще за неї, якби це була правда, — просто Франсуаза не так мене розуміла. Вона мала, як усі наші ближні, свої характерні особливості: людина ніколи не уподібнюється до прямої стежки, вона вражає нас неодмінними дрімучими манівцями, непомітними для інших, якими продиратися нам справжня мука. Якщо я казав: «Де капелюх?», або: «Нехай чорти візьмуть цю Андре!», «Нехай чорти візьмуть цю Альбертину!», Франсуаза щоразу спроваджувала мене на дурнячі позавгородні стежки, і я через це незбожно барився. Те саме бувало, коли я просив її приготувати сандвічі з честером чи з салатою і купити соложеників на підвечірок, який я збирався влаштувати на скелях для себе та дівчат. «Могли б і вони прихопити з собою якусь перекуску, якби не були такі жили», — запевняла Франсуаза, підсобляти якій поспішала в цю мить уся вспадкована нею провінційна зажерливість та вульгарність, і можна було подумати, що коли одна половина душі небіжки Евлалії ввійшла у святого Елігія, то друга — аж надто хвацько — вбилася в чарівну плоть моїх приятельок із ватаги. Я кипів, слухаючи ці пащекування і відчуваючи, що дійшов до такого місця, після якого знайомий путівець Франсуазиного характеру робиться непролазним — на щастя, ненадовго. Нарешті піджак знаходився, сандвічі з'являлися, і ми з Альбертиною, Андре, Розамундою, а іноді з кимось іще, пішки чи роверами пускалися в путь.
Ще зовсім недавно така прогулянка мені більше подобалася в негоду. Тоді я шукав у Бальбеку «краю кіммерійців», а в цьому краю погідних днів бути не могло: вони означали б для мене впад вульгарного літа купальників у криту туманами старожитну дідизну. Але до того, чим раніше я гордував, що гнав з-перед своїх очей геть (то була не тільки гра сонячних зайчиків, а й регати і верхогони), тепер я жадібно поривався з тієї самої причини, з якої давніше мені хотілося дивитися лише на бурхливе море і яка в обох випадках пов'язувалася з моїми художніми запитами. Я кілька разів одвідував з моїми приятельками Ельстіра, і в ті дні, коли приходив до нього з дівчатами, він найохочіш показував нам крокі ладних yachtswomen або ескіз, зроблений на іподромі поблизу Бальбека. Спершу я несміливо признався Ельстірові, що мене не приваблюють тамтешні збіговиська. «А даремно, — кинув він, — там дуже гарно і дуже цікаво. Узяти хоча б таку прояву, як жокей: до нього прикуто стільки очей, а він стоїть похмуро на краю paddock'a сіренький, хоча на ньому осяйний камзол, злитий в одне ціле з баским конем, якого він приборкує, — як було б цікаво віддати його жокейські порухи, показати яскраву пляму, яку він, а також масть коней творять на біговому крузі! Яке все мінливе на цьому пишному огромі бігового круга, де ваше око чарує стільки тіней, стільки відблисків, яких ви більш ніде не побачите! А жінки — якими прегарними вони можуть бути тут! Надто пишно було на відкритті, — я бачив там напрочуд гожих жінок у якомусь вогкому, голландському світлі, — це коли пронизлива вогкість відчувається у всьому, навіть у сонці. Доти мені жодного разу не доводилося бачити жінок із біноклями — жінки під'їжджають у колясках, у такому, власне, світлі, а вогкість такого світла залежить, звісно, від близькости моря. От би це віддати! Я повернувся з верхогонів не тямлячись від захвату, і мені так закортіло творити!» Потім Ельстір з іще більшим надпоривом перекинувся з верхогонів на yachting, і тут до мене дійшло, що регати, спортивні змагання, коли вичепурені жінки купаються в зеленасто-блакитному світлі морського іподрому, для сучасного художника такий самий цікавий сюжет, як фестини, що їх так уподобали малювати Веронезе чи Карпаччо. «Ваше спостереження влучне, — зауважив Ельстір, — тим паче що місто, де вони малювали, надавало їм чогось морського. Тільки краса тодішніх кораблів найчастіше спочивала в їхній ваготі, в їхній складності. Там теж були змагання на воді, як тут; зазвичай — на честь якогось посольства, такого, як от Карпаччо зобразив у «Легенді про святу Урсулу». Судна були тоді невкладисті, не судна, а архітектурні споруди, кожне з них — щось наче амфібія, щось наче маленька Венеція всередині великої, і ця схожість посилювалася ще й тим, що, швартовані з допомогою похідень, криті шарлатним атласом та перськими килимами, вони возили жінок, убраних у вишневий златоглав чи зелений адамашок, які стояли близесенько від інкрустованих барвистим мармуром балконів, звідки звішувалися й дивилися інші жінки — в сукнях із чорними рукавами та білими вильотами на них, отороченими перлами чи оздобленими мереживом. Уже не видно, де закінчується суходіл, де починається вода, не видно, що це — досі палац чи вже судно, каравела, галеас, буцентавр». Альбертина жадібно слухала Ельстіра, який так докладно описував строї, малював нам картини пишноти. «Ой, хоч би колись глянути на мереживо! Венеційське мереживо — така краса! — вигукувала вона. — Ах, як мені кортить поїхати до Венеції!» — «Можливо, вам незабаром удасться помилуватися тканинами, які носили там тоді, — сказав Ельстір. — Досі їх можна було бачити лише на полотнах венеційських майстрів або — дуже рідко — у церковних ризницях, а то ще було наскочиш на якусь на розпродажу. Кажуть, венецький художник Фортуні відкрив секрет їхнього виробу, і не мине й кількох літ, як дами матимуть змогу гуляти, а головне — сидіти у себе в сукнях із того чудового златоглаву, який по-східному оздоблювала Венеція для своїх патриціянок. А втім, не знаю, чи мені це сподобається, чи не здасться таке одіння на сучасних жінках занадто анахронічним навіть під час регати, бо наші теперішні прогулянкові кораблі — цілковита протилежність старосвітським кораблям, кораблям тих часів, коли Венецію величали «королевою Адріатики». Найбільша зваба яхти, убранства яхти, туалетів яхтінга — це їхня морська простота, така суголосна моїй любові до моря! Сказати по щирості, мені більше до мислі сьогочасні моди, ніж моди часів Веронезе і навіть Карпаччо. Найкрасивіше в наших яхтах — надто в невеличких яхточках, здорових я не люблю, це вже майже судна, тут, як у капелюхах, треба дотримуватися міри, — їхня однобарвність, простота, ясність, сірота, у хмарні, синясті дні — з молочним полиском. Каюті годиться виглядати маленькою кав'яренькою. Те саме можна сказати і про жіночі строї на яхті: чарівні, легенькі туалети, білі й гладенькі, полотняні, батистові, пекінські, тикові — проти блакиті моря на сонці вони світять такими самими сліпучо-білими плямами, як білі вітрила. Зрештою мало хто з жінок гарно зодягається, натомість деякі — чудово. На верхогонах панна Леа була в білому капелюшкові і з білою парасолькою, — диво, та й годі! Я б усе віддав за таку парасольку». Я прагнув довідатися, чим ця парасолька відрізняється від інших; що ж до Альбертини, то вже з іншої причини, з причини жіночого кокетства, у неї це прагнення було ще дужче. Та подібно до «спритності рук», якою Франсуаза пояснювала смакові якості свого збитого печива, тут уся річ була у фасоні. «Парасолька» була маленька, кругленька, достоту китайська», — відгукувався про неї Ельстір. Я описав кілька дамських парасольок, але все це було не те. Ельстір вважав, що всі ці парасольки жахливі. Наділений вимогливим, бездоганним смаком, Ельстір навіть у дрібничках, а дрібничка була для нього не дрібничкою, а частиною цілосте, бачив різницю між тим, що носили три чверті жінок і що будило в нього огиду, та гарною річчю, яка викликала його захоплення і — супротивно мені, бо мене пишнота знепліднювала, — заохочувала його малювати, «аби спробувати створити щось таке саме прегарне».
«А оце дівча зрозуміло, які були капелюшок та парасолька, — промовив Ельстір, показуючи на Альбертину, чиї очі палали заздрощами». «Як би мені хотілося бути багатою, аби мати яхту! — сказала вона маляреві. — Я б з вами порадилася, як її опорядити. Які гарні подорожі я б робила! Добре було б поїхати на реґати до Кауза! І авто! Як по-вашому: красиво виглядають жіночі моди в авті?» — «Ні, — відповів Ельстір, — не настав ще час. Адже у нас так мало справжніх кравців, один-двоє: Кало, хоча він надто кохається в мереживі, Дусе, Шерюї, іноді Пакен. Решта — партачі». — «Отаке, виходить, є величезна різниця між туалетом від Кало і від якогось іншого кравця?» — спитав я Альбертину. «Колосальна різниця, чоловіче! — відповіла вона. — О, перепрошую… Тільки, на жаль, те, що деінде коштує триста франків, у них обійдеться у дві тисячі. Зате — небо і земля, тільки невігласи можуть сказати, що нема ніякої різниці». — «Ваша правда, — озвався Ельстір, — але різниця не така істотна, як між статуєю в Реймському соборі та статуєю в церкві Святого Августина. До речі, щодо соборів, — вів далі він, звертаючись уже тільки до мене, бо в розмовах на цю тему дівчата не брали участи, та вона їх, відверто сказати, нітрохи й не цікавила, — я вам якось розповідав, що бальбецька церква скидається на високу скелю, на купу бальбецького каміння, і навпаки, — він показав мені акварель, — подивіться на це бескеття (ескіз я зробив зовсім близенько звідси, у Креньє), подивіться, як ці скелі своїм потужним і ніжним обрисом нагадують собор». Справді, можна було сказати, що це високе рожеве склепіння. Але художник малював їх спечного дня, і тому здавалося, ніби сквар перетворив їх на порох, на летку речовину, а половину моря випив, обернув його на всьому протязі полотна в газуватий стан. Того дня, коли світло начебто зруйнувало дійсність, вона зосередилась у проявах темних і прозорих, які за контрастом творили глибше, дотикальніше враження матеріальносте: у тінях. Прагнучи прохолоди, майже всі вони, покинувши запалену морську далечінь, сховалися від сонця біля підніжжя бескеття; деякі, ніби дельфіни, повільно пливли, чіпляючись за човни, а човни на блідій воді робилися нібито ширші від їхніх синіх блискучих тіл. Можливо, прагнення прохолоди, відчутне в них, посилювало враження спечного дня і змусило мене вголос пошкодувати про те, що я не бачив Креньє. Альбертина з Андре переконували мене, що я сто разів там бував. У такому разі я був там, не знаючи про це, не підозрюючи, що цей краєвид колись викличе у мене таку жадобу краси, але не природної, якої я аж до сьогодні шукав серед бальбецького бескеття, а радше архітектурної. Я, хто приїхав сюди оглянути царство бурі під час прогулянок із маркізою де Вільпарізіс, коли ми часто помічали океан лише звіддалік, у прогалинах між деревами, ніколи не бачив його досить реальним, досить плинним, досить живим, здатним здіймати й вергати на суходіл гори води; я, хто готовий був замилуватися його нерухомістю хіба під зимовим саваном туманів, ніколи б не повірив, що мріятиму про море, яке стало лише білястою парою, утратило дебелість і колір. Але Ельстір, як ті, хто марив у тих човнах, скутих жаротою, так глибоко пройнявся чарами цього моря, що зумів віддати, закріпить на полотні непомітний відплив, живець відрадної миті, і, споглядаючи цей чудородний образ, ви не тямилися з радощів і прагнули тільки одного: оббігти цілий світ, наздоганяючи проминулий день з його летючою і дрімотною знадою.
Отож перед тими візитами до Ельстіра, перед тим, як я побачив на його марині в яхті під американським прапором молоду жінку чи то в барежовій, чи то ліноновій сукні і в моїй уяві замріла нематеріальна «копія» сукні з білого лінону та «копія» прапора, викликавши в мене палке бажання зараз же побачити недалеко від берега сукні з білого лінону та прапори, ніби досі такого зі мною ніколи не траплялося, — я завжди силкувався, коли був біля моря, вигнати з поля мого зору і купальників на передньому плані, і яхти з надто білими, наче пляжні костюми, вітрилами, — все, що заважало мені вмовити себе, що от я споглядаю первісну морську стихію, яка розгортає сувій свого таємничого буття ще перед появою людського роду і живе цим життям і далі у ці яснозорі дні, які надавали, як мені здавалося, банального, повсюдного літнього вигляду цьому узбережжю туманів та бур і свідчили просто про перерву, відповідник тому, що в музиці називається паузою, — зате нині я сприймав негоду як безголов'я, якому не повинно бути місця у світі краси; я прагнув знову віднайти в реальності те, що так мене поривало, і мав надію, що дочекаюся такої години, коли з високого бескеття замріють ті самі синясті тіні, що й на Ельстіровім полотні.
Дорогою я вже не наставляв дашком руки до очей, як у ті дні, коли шукав у природі життя первісного, яким воно було ще до з'яви людини; коли на злість усім нудним здобуткам промислового поступу, від якого на мене нападали позіхи у залах всесвітніх виставок і в модисток, я намагався бачити лише ту частину моря, де не було пароплавів, аби воно уявлялося мені одвічним, ніби сучасником тій добі, коли воно відлучилося від тверді, принаймні сучасником перших віків Греції, а це давало мені право вірити, що «батечко Леконт» не розминувся з правдою у віршах, які так хвалив Блок:
Я перестав зневажати модисток, бо Ельстір сказав, що та делікатність, з якою вони розпростують востаннє стьожки чи пера готового капелюшка, та шляхетна ніжність, з якою вони їх пестять, так само для нього, мистця, цікаві, як рухи жокеїв (цим він захопив Альбертину). Але подивитися на модисток я міг, тільки повернувшися з купань, у Парижі, а на верхогони і регати — в Бальбеку, але вже в наступному сезоні. А тут навіть яхти з жінками в білих лінонових сукнях уже пропали.
Ми часто здибали Блокових сестер, і від того дня, коли я обідав у їхнього батька, я мусив їм уклонятися. Мої приятельки були з ними незнайомі. «Мені заказано знатися з ізраїлітками», — хвалилася Альбертина. Уже сама манера казати «ісраїлітка» замість «ізраїлітка» показувала, навіть як ви й не чули початку репліки, на те, що ці юні буржуазки з побожних родин аж ніяк не симпатизували обраному народові, очевидно вірячи, що жиди мордують християнських діток. «Зрештою ваші приятельки не можуть похвалитись особливим смаком», — казала мені Андре з усмішкою, яка свідчила про те, що вона і не думає вважати їх за моїх приятельок. «Таке вже їхнє плем'я», — притакувала Альбертина повчальним тоном знавця. Треба визнати, що Блокові сестрички, виряджені й напівроздягнені, млосні, нахабні, чепурухи і нечупари, справляли не найкраще враження. А одна з їхніх кузинок, п'ятнадцятирічне піддівча, обурювала казино своїм обожнюванням напоказ панни Лії, чий акторський талант високо ставив Блок старший і на чию увагу заслуговували здебільшого не чоловіки.
Вряди-годи ми чаювали в поблизьких фермах-ресторанах. Ресторани ці називалися «Дезекор», «Марія-Тереза», «Гейландський хрест», «Марничка», «Каліфорнія», «Марія-Антуанетта». Цей останній і вподобала собі ватага.
Але іноді, замість іти до ресторану, ми спиналися на шпиль бескеття і, порозсідавшись на траві, розпаковували сандвічі й соложеники. Дівчатам більше смакували сандвічі, і вони дивувалися, що я їм лише шматок шоколадного торта, зацукрованого Готичним узором, чи соложеник з морелями. Річ у тім, що сандвічі з честером чи салатою — їжа темна, пустоголова, нова, і мені ні про що було з ними говорити. Зате шоколадний торт був дока, соложеники балакучі. Торт мав м'який смак вершків, а в соложениках відчувалася свіжість плодів, які багато знали про Комбре, про Жільберту, і не лише про комбрейську Жільберту, а й про паризьку, на чаюванні в якої я знову їх знайшов. Вони нагадували мені про десертні тарілочки зі сценами з «Тисячі й одної ночі», «сюжети» яких розважали тітку Леонію, коли Франсуаза приносила їй то Аладдіна, або Чарівну лампу, то Алі-Бабу, то Того, що снить наяву, то Синдбада-мореплавця, який вантажить на судно в Бассорі всі свої скарби. Мені хотілося побачити їх ізнову, але бабуся не знала, куди вони запропастилися, та й зрештою для неї то були найзвичайнісінькі тарілочки, куплені на місці. Натомість мене вони радували тим, що й самі тарілочки, і барвисті малюнки на них врізалися в сірий шампанський Комбре, як у темну церкву — вітражі з їхньою самоцвітною грою, як у сутінь моїх покоїв — проекції чарівного ліхтаря, як у видимий з вікна вокзалу чи з полотна департаментської залізниці краєвид — індійський жовтець і перський без, як старосвітська китайська порцеляна моєї бабусі у перших — у її похмуру оселю провінційної старої дами.
Лежачи над урвищем, я бачив перед собою тільки луки, а над ними не сім небес із християнської фізики, а лише два неба, одне над одним: темніше — море, а над ним ще одне — блідіше. Ми ласували, і якщо я приносив з собою якийсь сувенірник, що міг потішити ту чи ту мою приятельку, радощі з такою раптовою рвією переповнювали їхні майже прозорі личка, які притьмом шаріли, що устам було несила стримати тих радощів і, аби дати їм вилитися, уста вибухали сміхом. Дівчата обступали мене, і просвітки між їхніми не щільно зсунутими голівками скидалися на блакитні сакомки, оті прополоті в гущавині прогайльовини, які залишає садівник, аби зручніше було крутитися серед розарію.
Вичерпавши наші запаси, ми гуляли в ігри, які до зустрічі з дівчатами здалися б мені нудними, іноді в зовсім дитячі, як от Вежо рятуйся або Хто перший засміється, але які я тепер не проміняв би й за царство; зоря молодощів, яка жевріла на личках дівочих і вже згасла для мене, все перед ними осявала і, як на примітивах легких тонів, різьбила на золотому тлі навіть найдріб'язковіші подробиці їхнього життя. Дівочі личка майже всі зливались у тьмяному пурпурі зорі, крізь який справжні їхні риси ще не встигли пробитися. Видний був лише урочий колорит, під яким те, що має стати профілем, ще не розрізнялося. Теперішній профіль не мав нічого остаточного і міг бути лише хвилевою подібністю з якимсь померлим членом родини, якого природа удостоїла цією посмертною благодією. Швидко, швидко настає хвилина, коли вже нема чого очікувати, коли тіло сковує нерухомість, без усяких сюрпризів, коли втрачаєш усяку надію, бачачи, як, ніби з дерев у розпал літа сухе листя, з іще молодих голів падає волосся (або береться на них сивиною); він такий короткий, цей променистий поранок, що хочеться кохати лише дуже молоденьких дівчаток, чия плоть ще тільки-тільки сходить, як гарне тісто. Дівчата — це тужава маса, щомиті розгнічувана мимовільними враженнями, яким вони улягають. Про кожну з них можна сказати, що вона — то статуетка веселощів, то статуетка молодечої поважности, то статуетка пестливости, то статуетка подиву, і всі ці статуетки ліпить якийсь вираз на личку, щирий, цілісний, миттєвий. Завдяки такій пластичності дівчина щоразу по-особливому чарує нас любою своєю увагою. Певна річ, це має бути притаманне не лише дівчині, але жінка, і та, якій ми не подобаємося, і та, яка не подає навзнаки, що ми їй подобаємося, прибирає в наших очах якоїсь понурої одноманітности. Коли жінка вбивається у зрілі літа, знаки її симпатії уже не віддзеркалюються легкими брижами на її обличчі, скам'янілому від боротьби за існування, скутому назавше войовничим чи екстатичним виразом. Одне з жіночих облич — через вічну покору жінки чоловікові — радше нагадує лице солдата; інше, вирізьблене тими щоденними жертвами, які мати складає ради дітей, — це обличчя апостола. Ще одне лице після багатьох випробувань і бур робиться лицем морського вовка, і тільки одяг засвідчує, що це жінка. Звичайно, якщо ми любимо жінку, то її увага до нас ще може по-новому хвилювати нас, поки ми з нею. Але в ній самій ми не бачимо щоразу нової жінки. Веселощі залишаються тільки оболонкою її незмінного обличчя. Але передує цьому остаточному закляканню молодість, і тим-то близькість дівчат так само відсвіжує нас, як видовисько мінливих, супротивних форм, схоже на безперервне відродження праприроди, яке ми спостерігаємо, стоячи перед морем.
Не тільки світським раутом чи прогулянкою з маркізою де Вільпарізіс пожертвував би я ради того, щоб погуляти в мотузочок або в шаради зі своїми приятельками. Кілька разів Робер де Сен-Лу переказував мені, що скоро я не приїжджаю до нього до Донсьєра, він попросить відпустку на добу і приїде до Бальбека. Щоразу я писав йому, щоб він не приїздив, виправдуючись тим, що саме цього