Виздоровник, який цілі дні пропадає в саді чи на городі, з меншою гостротою відчуває просяклість пахощами квітів та плодів сили-силенної дрібничок, що з них складається його дозвілля, ніж та, з якою я, дивлячись на дівчат, розрізняв їхні барви й аромати, ніжність яких уливалася потім і в мене. Так виноград стає солодким на сонці. І своєю повільною тяглістю ці радощі, такі прості, викликали у мене, як у тих, хто весь час лежить біля моря, дихає сіллю, засмагає, відчуття відпруження, викликали на обличчі блаженний усміх, викликали якусь засліпленість аж до змутніння в очах.
Іноді від чийогось утішного знаку уваги по всьому тілу моєму перебігав трепет, і цей трепет гасив на час мій потяг до інших. Так одного дня Альбертина спитала: «Хто має олівця?» Андре дала їй олівця, Розамунда паперу, а Альбертина їм сказала: «Дівчата! Підглядати заборонено!» Тримаючи чвертку на колінах, вона намагалася писати якнайрозбірливіше, потім подала мені папірця і сказала: «Тільки щоб ніхто не бачив!» Я розгорнув цидулку і прочитав: «Ви мені подобаєтеся».
«Замість писати дурниці, — гукнула вона, обертаючися з поважною і владною міною до Андре й Розамунди, — мені треба було б показати вам листа від Жізелі, він надійшов уранішньою поштою. Яка я дурепа, тягаю його в кишені, а він же може стати нам у великій пригоді!» Жізель вважала за свій обов'язок надіслати приятельці з тим, щоб та показала іншим, свій твір, написаний на випускному екзамені. Складність двох тем, запропонованих на вибір Жізелі, перейшла всі Альбертинині побоювання. Одна з них була така: «Софокл пише з Пекла Расінові, щоб утішити його після провалу «Аталії»». Друга: «Що пані де Севіньє могла б написати пані де Лафайєт про те, як вона шкодувала, що її не було на прем'єрі «Естер»». Отож-бо Жізель, надумавши вразити й розчулити екзаменаторів, обрала першу тему, важчу, написала чудово, і їй поставили чотирнадцять, а екзаменаційна комісія ще й повіншувала її. Вона дістала б загальну оцінку «дуже добре», якби не «зрізалася» на іспиті з іспанської мови. Твір, копію якого надіслала Жізель, Альбертина нам зараз же прочитала — на неї чекав такий самий екзамен, і вона цікавилася думкою Андре, бо Андре знала більше за всіх, разом узятих, і могла її підкувати. «їй добре повелося, — озвалася Альбертина. — Саме над цією темою вона сиділа крячкою з учителькою французької». Лист, який Жізель написала Расінові від імени Софокла, починався так: «Любий друже! Даруйте мені, що пишу до Вас, не маючи чести бути особисто з Вами знайомим, але Ваша нова трагедія «Аталія» свідчить про те, що Ви досконало вивчили мої скромні твори. Ви не тільки вложили рими в уста протагоністів, себто головних дійовців, але створили вірші, вірші чудові, кажу це Вам без підхлібства, і для хорів, які, на думку багатьох, були незлі в грецькій трагедії, але які для Франції стали чимось геть-то новим. Більше того, Ваш талант, такий гнучкий, такий гожий, такий звабливий, такий урочий', такий легкий, осягає тут великої сили, перед якою я схиляюся. Навіть Ваш суперник Корнель не міг би краще вималювати Аталію і Йодая. Характери сильні, інтрига проста й цікава. Спружиною Вашої трагедії не є кохання, і, як на мене, в цьому величезна її достойність. Найславетніші вирази не завжди найправдивіші. Як, приміром, оцей:
Ви-бо довели, що релігійне почуття, яким сповнені Ваші хори, здатне схвилювати так само сильно. Широку публіку Ви, мабуть, спантеличили, проте справжні знавці віддають Вам по заслузі. Отож, віншую Вас, любий субрате, і принагідно висловлюю Вам свої найкращі почуття». Поки Альбертина читала твір, очі в неї блищали. «Певне, здерла! — гукнула вона, дочитавши. — Зроду не повірю, що все це сама Жізель придумала. Та ще вірші! У кого ж це вона поцупила?» Від захвату, викликаного, зрештою, вже не твором Жізелі, але ще дужчого, ніж перед хвилиною, від захвату і від напруження, в Альбертини «очі лізли на лоба», коли вона слухала Андре, чиєї думки як найстаршої і найпідкованішої вона чекала, а та, заговоривши про твір Жізелі з легкою іронією, потім удавано недбало, хоча відчувалося, що мовить вона цілком поважно, заходилася переробляти твір. «Написано незле, — сказала вона Альбертині, — але я, бувши тобою й обравши таку тему, а це може статися, її задають частенько, — зробила б інакше. Я б її потрактувала так. Найперше на місці Жізелі я б не кинулася наосліп, а накреслила на окремому аркушику план. Спершу постава питання і виклад, потім загальні ідеї, які треба розвивати у творі. Нарешті оцінка, стиль, висновок. Розставивши такі віхи, вже дороги не змилити. Уже в експозиції, або, якщо хочеш, — оскільки йдеться про лист, — у вступі, Жізель дала хука. Людині, яка жила в XVII столітті, Софокл не міг би написати: «Любий друже!»» — «Атож, атож, їй треба було написати «Любий Расіне!» — підхопила Альбертина. — Так було б куди краще!» — «Ба ні, — заперечила Андре трохи лукаво, — звертатися слід було б так: «Ласкавий пане!» І зрештою вона мала б написати у такому дусі: «З правдивою пошаною маю за честь бути, ласкавий пане (у крайньому разі, любий пане мій), Вашим покірником». Потім, Жізель запевняє, що хори «Аталії» — новина. Вона забула «Естер» і ще дві трагедії — вони мало знані, але саме цього року їх розбирав навчитель, бо це його коник, назви їх — і можеш уважати, що витримала. Це «Жидівки» Робера Гарньє та «Аман» Монкретьєна». Назвавши ці дві п'єси, Андре не могла стримати почуття доброзичливої вищости, яка відбилася в її усмішці, зрештою досить лагідній. Альбертина зраділа великою радістю. «Андре, ти диво! — вигукнула вона. — Напиши мені ці два титули. Уявляєш, який я матиму козир, якщо мені трапиться це питання, навіть на усному? Я їх назву і всіх по тім'ю вдарю». Але згодом, коли Альбертина зверталася до своєї вченої приятельки, аби та сказала ще раз, як ці п'єси називаються, бо їй хотілося записати назви, Андре запевняла, що вони вилетіли в неї з голови, і більше про них не згадувала. «Далі, — тягнула Андре з ледве вловною погордою до своїх подруг, на яких вона дивилась як на дітей, щаслива, що нею захоплюються, і сама захоплюючись, непомітно для себе, твором, — Софокл у Пеклі має бути в курсі всього. Отож-бо, йому відомо, що «Аталію» давали не для широкої публіки, а для Короля-Сонця та жменьки двораків. Про визнання знавців у Жізелі сказано незле, але це можна розвинути. Безсмертний Софокл цілком може бути наділений пророчим даром і ознаймити думку Вольтера, що «Аталія» — це не тільки шедевр Расіна, а шедевр людського духу». Альбертина пила ці слова. Очі її палали. І вона з найглибшим обуренням відкинула пропозицію Розамунди пограти. «Нарешті, — знов озвалася Андре так само недбало, невимушено, трохи глузливо і водночас певно, — якби Жізель записала для себе ті загальні думки, які їй слід розвинути, вона, мабуть, прийшла б до того самого, що зробила б на її місці я, — тобто показала б різницю між релігійним духом софоклівських та расінівських хорів. Я зауважила б устами Софокла, що хоча расінівські хори пройняті релігійним почуттям, як і хори у грецькій трагедії, але боги тут і там ріжні. Йодаїв бог не має нічого спільного з Софокловим. А дальший розвиток цієї думки привів би до цілком природного висновку: «Ну, й що з того, що вірування різні?» Софокл навряд чи про це розводився б. Він побоявся б уразити Расінові почуття і волів би, сказавши хіба кілька слів про його наставників з Порт-Рояля, з особливою хвалою відгукнутися про те високе, що притаманне поетичному хистові його суперника».
Від захвату і від уваги Альбертинине личко так розпашіло, аж по ньому котилися краплини поту. Андре зберігала усміхнену флегму — флегму жіночого денді. «А ще було б незле процитувати відгуки славетних критиків», — кинула вона, перш ніж повернутися до гри. «Авжеж, — погодилася Альбертина, — мені казали. Найбільше гідні уваги, очевидно, судження Сент-Бева й Мерле, еге ж?» — «Десь так, — відповіла Андре, відмовляючись, проте, попри всі Альбертинині благання, написати на папері нові прізвища після того, як сама їх назвала. — Мерле і Сент-Бев — це непогано. Але найперше слід цитувати — Дельтура і Ґаск-Дефосса».
Тим часом я думав про аркушик із нотатника, який сунула мені Альбертина: «Ви мені подобаєтеся», а через годину, спускаючись закрутою, як на мене, дорогою до Бальбека, я сказав собі, що це з нею буде в мене роман.
Стан, характеризований сукупністю ознак, з яких ми зазвичай здогадуємося, що ми закохані, як, скажімо, мої накази в готелі будити мене лише, як прийде котрась дівчина, серцебиття, що дошкуляло мені, коли я їх чекав (байдуже, кого саме), лють, яка мене поймала, якщо в день їхньої появи я не міг знайти перукаря, аби поголитися, через що мусив поставати непривабливим перед Альбертиною, Розамундою чи Андре, — звичайно, подібний стан, знов і знов збуджуваний котроюсь із цих дівчат, так само відрізняється від того, що ми звемо коханням, як відрізняється людське життя від життя зоофітів, чиє існування чи, сказати б, індивідуальність розподіляються між різними організмами. Але природнича історія навчає, що такі життєві форми спостерігаються і що наше власне життя, хоч у своєму розвитку ми й пішли трохи далі, так само підтверджує реальність досі не підозрюваних розвиткових щаблів, що їх ми мусимо пройти, хай ми потім їх і покинемо: у подібний спосіб на мене діяв стан закоханости, поділений порівну між кількома дівчатами. Почуття моє було ніби розщеплене, а по суті неподільне, бо тим, що видавалося мені найпривабливішим, найнеповторнішим у світі й ставало для мене таким дорогим, що сподівання на завтрішню зустріч із ним оберталося найбільшою радістю мого життя, була радше вся ватага дівчат укупі з вітряним полуднем на бескетті, укупі з крайкою трави, де кілька годин ніжилися Альбертина, Розамунда й Андре, чиї личка так хвилювали мою уяву; і мені не з руки було б відповісти на питання, через кого мені такі любі ці місця, кого з них мені більше хочеться покохати. На початку кохання, так само як і наприкінці його, ми не поглинені єдиною нашою пасією, — жадоба кохання, ота жадоба, що є причинцем кохання (а згодом — спогад про кохання), заласно мандрує в краю взаємозамінних утіх, утіх, яких ми іноді зазнаємо просто від природи, лакомства, внутрішнього опорядження житла і які такі між собою дружні, що жодна з них не чужа нашій любовній жазі. Зрештою у стосунках із дівчатами я ще не зазнавав переситу, породжуваного звичкою, а тому не втрачав здольности бачити їх, тобто, опинившись у їхньому товаристві, щоразу дивом дивувався.
Безперечно, подив цей виникає почасти через те, що наша знайома показується тоді нам з нового боку; але яка багатолика всяка жінка, які розмаїті риси її обличчя та лінії тіла, з яких лише небагато, коли ця жінка відсутня, зараз же спливають у нашій схильній до свавільних спрощень пам'яті! Оскільки пам'ять обирає якусь одну разючу для нас особливість, випинає її, примножує, обертаючи жінку, яка здалася нам високою, в етюд, на якому вона велетка, а жінку, яка здавалася нам рум'яною білявкою, в найчистішу «гармонію рожевого й золотого», то тільки-но ця жінка знов постає перед нами, всі інші її властивості, забуті, протилежні цій, облягають нас у своїй багатозбірності, применшуючи зріст, гасячи рожевість, замінюючи те єдине, чого ми в ній шукаємо, іншими особливостями; і тут пам'ять нам підказує, що ми їх примітили ще за першої зустрічі, і ми не можемо вийти з дива, чому вони стали для нас сюрпризом. У спогадах ми йшли назустріч павичеві, а перед нами — снігур. І цей неминучий подив не єдиний, з ним уживається інший, теж викликаний різницею, але не між стилізованими споминами і реальністю, а між жінкою, яку ми бачили востаннє, і тією, яка явилася нам сьогодні під іншим кутом і в іншій постаті. Справді, обличчя людське подібне до Божого лику зі східної теогонії; ціле гроно ликів, які сусідують у різних площинах і які годі побачити водночас.
Але переважно наш подив виникає тому, що жінка показує нам одну й ту саму твар. Відтворити у пам'яті все, що не йде від нас особисто, бодай сам смак плоду, — річ надзвичайно морочлива: щойно вхопивши образ, ми непомітно для себе починаємо сповзати по похилій спогаду і невдовзі, навіть не встигнувши це усвідомити, опиняємося дуже далеко від тільки-но відчутого. Отож кожне нове побачення немовби відсилає нас назад до того, що ми вже бачили раніше. На той час спогад уже встиг поблякнути, адже пам'ятати когось фактично майже те саме, що його забувати. Та поки ми ще не втратили вміння бачити, ми впізнаємо забуту рису тієї миті, коли вона постає перед нами, ми змушені випростувати скривлену лінію, — ось чому ненастанний і животворний подив, завдяки якому щоденні зустрічі з дівчатами на пляжі були для мене такими спасенними і заспокійливими, народжувався не лише з відкриттів, а й із пригадувань. Додайте до цього хвилювання, пов'язане з тим, як багато важили для мене ці зустрічі, не завжди зовсім суголосні моїм сподіванням на прийдешню зустріч не з похованою уже надією, а з трепетним ще спогадом про останню розмову, і тоді буде вам легко зрозуміти, скільки думок у мене викликала кожна прохідка, а снувалися мої думки в той час інакше, ніж я виношував їх, сидячи сам у кімнаті, на свіжу голову. Коли я повертався до себе, нагадуючи вулик, повний хвильного і немовчного словесного гуду, нічого від попереднього напрямку думок уже не було. Кожна істота гине, тільки-но ми перестаємо бачити її; потім наступна її поява — це вже нове створіння, відмінне як і не від усіх, то принаймні від попереднього. Два таких створіння — це вже розмаїття, хоча й мінімальне. Якщо нам запам'ятається твердий погляд, зухвала міна, то при наступній зустрічі ми будемо неминуче здивовані, ба більше: майже вкрай вражені буцімто млосним профілем, якоюсь мрійливою лагідністю — тим, що не запало нам упомку минулого разу. Саме при зіставленні спогаду з новою реальністю виявиться наше розчарування чи подив, саме це зіставлення покаже нам справжню реальність, відкривши нам провали в нашій пам'яті. І нині вже риси обличчя, минулого разу проочені і саме тому особливо разючі для нас цього разу, особливо достеменні, особливо ретельно підчищені, стають матерією наших марень і споминів. Млосний, овальний профіль, тихий і мрійливий вираз — ось що нам хочеться побачити знов. А наступного разу все вольове, що прозирає у пронизуватому погляді, гострому носі, зціплених устах, знову підправить розрив між нашою заповітною мрією та її предметом, який у наших очах досі їй відповідав. Певна річ, надійність перших моїх вражень, вражень чисто зовнішніх, від кожної зустрічі з моїми приятельками стосувалася не лише їхньої подоби, — адже я, як відомо, був особливо чуйний до їхніх голосів, що хвилювали мене, мабуть, ще дужче (голос наділений не лише особливими, змисловими гранями, він ще й частина нездоланної безодні, яка робить такими запаморочливими безнадійні поцілунки), до звуку їхніх голосів, подібних до своєрідного звуку якогось маленького інструмента, в який кожна дівчина вкладала всю себе і який мала тільки вона. Проведена в одному з цих голосів якоюсь модуляцією борозенка, забута мною, вражала мене своєю глибиною, коли я про неї згадував. Отож-бо, поправки, які я з кожною новою зустріччю мусив уносити, аби скласти собі якнайточніше уявлення, — це були поправки ладнача, учителя співу, мальовника.
Що ж до гармонійної єдности, де віднедавна, завдяки тому, що кожна дівчина чинила опір перевазі інших, зливалися хвилі почуттів, здійняті в мені цими дівчатами, то єдність була порушена на користь Альбертини одного дня, коли ми гуляли в мотузочка. Це було в ліску, вирослому на бескетті. Стоячи між двома панянками, які не належали до ватаги і яких ватага привела сюди, щоб сьогодні нас було більше, я заздро дивився на Альбертининого сусіду, молодика, і казав собі, що, аби я стояв там, де він, я міг би торкатися руки моєї подруги протягом тих нежданих хвилин, які, може, не повторяться і які могли б завести мене дуже далеко. Навіть сам собою, незалежно від наслідків, які він, безперечно, спричинив би, доторк до Альбертининої руки був для мене щастям. Не те щоб я не бачив рук гарніших, ніж у Альбертини. Навіть у гурті її приятельок руки Андре, щупляві й набагато делікатніші, жили ніби своїм особливим життям, таким скірним цій дівчині й водночас самостійним, часто-густо вони витягалися перед нею, різко розчепірюючи пальці, наче ледачі, мрійні породисті хорти, отож-бо недарма Ельстір намалював кілька етюдів її рук. На одному з них, де Андре гріла руки при вогні, освітлення надавало їм золотавої прозірчастости осіннього листя. А Альбертинині руки, повніші, ніж у Андре, на мить піддавалися, але потім знову пручалися руці, яка їх стискала, і від цього виникало зовсім інше відчуття. У Альбертининому потиску було щось від змислових пестощів, ніби суголосних лілувато-рожевому кольору її шкіри. Потиск допомагав вам проникнути в цю дівчину, у глиб її почуттів, подібно до дзвінкого її сміху, нескромного, як вуркотання або як деякі скрики. Вона належала до жінок, чиї руки ми потискуємо з утіхою і з удячністю цивілізації за те, що вона зробила з shake-hand узаконений акт вітання між хлопцями та дівчатами. Якби звичай замінив рукостискання іншим рухом, я б цілі дні дивився на неприступні Альбертинині руки з таким самим палким бажанням доторкнутися до них, як бажання відчути смак її щічок. Але в насолоді довго тримати її руку в своїй, — якби я був її сусідою у грі в мотузочок, — я вгадував не лише саму насолоду. Скільки освідчень, скільки слів, не сказаних через мою несміливість, міг би я довірити деяким потискам руки! А як би легко було їй потиском у відповідь переконати мене в тім, що я щасливо з нею люблюся! Адже це вже спільництво, адже це вже початок розкошів! Моє кохання могло просунутися далі за кілька хвиль, проведених поряд із нею, ніж за весь час нашого знайомства. Я відчував, що наша гра небавом' урветься, що вона от-от завершиться, адже довго гуляти в неї ми не будемо, а коли настане їй кінець, то буде пізно, і мені не стоялося на місці. Я зумисне не намагався утримати в своїх руках кільце, став у коло і вдав, ніби не бачу, як воно рухається, хоча насправді пильнував його, поки воно опинилося в руці Альбертининого сусіди, і дівчина зашарілася, звеселена грою, й щосили зареготала. «А ми й справді в дивовижному лісі», — сказала мені Андре, показуючи на навколишні дерева; причому її усмішка призначалася мені одному і була сповнена зневаги до решти учасників гри, ніби лише ми з нею були такі кебетливі, що могли по-спільницькому коментувати гру поетичними заувагами. У своїй делікатності вона дійшла до того, що, правда, без особливого бажання, прокурникала: «Гуляв у лісі якось тхір, гуляв у лісі тхір», — нагадуючи цим людей, які неодмінно влаштовують у Тріаноні забаву в стилі Людовіка XVI або вважають за особливо дотепне заспівати пісеньку, приурочену до таких оказій. Якби я мав час подумати, то, мабуть, зажурився б, бо така імпровізація була б мені неприємна. Але мої думки витали деінде. Ті, хто грав, дивувалися, чому я такий незграба — як це я досі не зумів схопити кільця? А я дивився на Альбертину, таку гарну, таку до всього байдужу, таку веселу; вона не передбачала, що стане моєю сусідкою, тільки-но я нарешті схоплю кільце завдяки маневру, про який вона не здогадувалася і який, коли б вона дізналася про нього, обурив би її. У запалі гри довге волосся Альбертинине розповилося і, спадаючи кучериками їй на щічки, темним своїм обрамленням ще більше підкреслювало їхню рожевість. «У вас коси, як у Лаури Діанті, Елеонори Ґвієнської, а також її правнучки, вельми укоханої Шатобріаном. Вам би личило, якби волосся у вас завжди ледь-ледь спадало», — шепнув я Альбертині на вухо, щоб наблизитися до неї. Нараз кільце перейшло до її сусіди. Я кинувся, рвучким рухом розтис йому кулаки, вихопив кільце, і тоді він став на моє місце в середині кола, а я зайняв його місце поряд з Альбертиною. Ще кілька хвилин тому я заздрив молодикові, дивлячись, як його руки ковзають по мотузочку і весь час стикаються з Альбертининими руками. Тепер настала моя черга, але я надто ніяковів, щоб шукати доторку, з хвилювання не смакував ним і лише чув, як тьохкає і як щемить у мене серце. На мить Альбертина похилилася до мене своїм повним і рум'яним личком, даючи наздогад, що кільце в неї, аби одурити «тхора», не дати йому поглянути в той бік, де кільце було насправді. Я зразу збагнув, що значущі Альбертинині погляди — викрут, а все ж мене схвилював, майнувши в її очах, образ, який вона створила лише в інтересах гри, — образ якоїсь тайни, змови, якої насправді у нас із нею не було, але яку я вже тепер вважав за можливу і яка була б мені дуже приємна. Врадуваний цією думкою, я нараз відчув, що Альбертинина рука торкається моєї, а її палець, ластячись, підлазить під мій палець, але так, щоб інші нічого не побачили. В одну мить для мене викристалізувалося багато надій, які досі чаїлися від мого зору. «Вона користається з гри, аби дати мені відчути, що я їй подобаюся», — помислив я на вершку блаженства, з якого одразу злетів, тільки-но почув, як розгнівана Альбертина сичить мені: «Та беріть же швидше, я-бо вам цілу годину передаю!» З горя я випустив з рук мотузочок, тхір побачив кільце, кинувся на нього, я знов мусив стати в коло, і тепер я з розпукою дивився на ошалілий танок круг мене, з мене кепкували всі дівчата, хоча мені було не до сміху, а в цей час Альбертина не переставала мене ганити: «Хочеш грати — будь уважний, а то тільки інших підводиш. Не будемо більше запрошувати його грати, Андре, — або він, або я». Андре, яка не дуже захопилася грою і курникала й далі пісеньку «Гуляв у лісі тхір», яку, наслідуючи її, але без захоплення, підхопила Розамунда, захотіла перебити Альбертинине бурчання і сказала, звертаючись до мене: «Вам дуже хотілося побувати у Креньє, а ми зараз за два ступні звідти. Поки ці своєумки казяться, наче їм по вісім рочків, я проведу вас туди гарною стежиною». Андре була зі мною дуже мила, і дорогою я звірився їй, чим мені подобається Альбертина. Андре сказала, що вона також дуже любить Альбертину і що Альбертина чарівна, а все ж мої компліменти на адресу приятельки Андре не потішили. Стежина спускалася вділ, аж це взяв мене за серце спогад дитинства, і я несамохіть пристанув: по землі слалося зубчасте блискуче листя, і я впізнав кущ ґлоду, та ба! відцвілого наприкінці весни. На мене дихнуло повітрям колишніх богородицьких відправ, недільних днів, забутих вірувань та заблудів. Мені хотілося вдихнути в себе це повітря. Я зупинився, і Андре, зачарувавши мене своєю здогадливістю, дала мені змогу погомоніти з листям. Я спитав, як ся мають квіти, квіти Глоду, подібні до веселих дівчат, пустотливих, зальотних і побожних. «Панянки давно поїхали», — відповіло мені листя. І може, вони думали, що я хоч і ходжу в їхніх друзях, але не вельми обізнаний з їхнім життям-буттям. Дружити я, мовляв, дружу, але скільки років обіцяю прийти, а все не приходжу. Проте, як Жільберта була моїм першим коханням серед дівчат, так квіти Глоду були моїм першим коханням серед квітів. «Так, я знаю, вони відходять у середині червня, — озвався я, — але мені приємно поглянути на те місце, де вони мешкали. У Комбре вони приходили до моїх покоїв, їх приводила моя мати, коли я хворів. А потім ми зустрічались у суботу ввечері, на травневому богослужінні. Тут вони на ньому бувають?» — «Авжеж. Цих панянок завжди запрошують до церкви Святого Діонісія Пустельника, у найближчій парафії». — «А як із ними побачитися?» — «О, це вже не раніше ніж у травні наступного року». — «Але вони неодмінно там будуть?» — «Вони бувають там щороку». — «Ось тільки я не знаю, чи втраплю я туди сам». — «Втрапите! Панянки веселенькі, не сміються хіба, як мають співати канти, отож-бо ви не заблукаєте, тільки ступите на стежину, зараз відчуєте їхнє благоухання».
Я наздогнав Андре і знову заходився вихваляти Альбертину. Я підносив її до небес і був певен, що Андре перекаже мої слова Альбертині. Але я так ніколи й не почув, чи довідалася щось про це Альбертина. Бо ж у сердечних справах Андре була куди тямущіша за Альбертину, куди тонша у своїй ґречності; якимсь одним поглядом, словом, учинком потішити людину, утриматися від суду, здатного уразити, пожертвувати (вдаючи, що це ніяка не жертва) годиною забави, навіть якимсь підвечірком, garden party, щоб побути з засмученим другом чи подругою, і цим показати, що вона воліє їхнє скромне товариство марнотним розвагам, — ось у чому зазвичай виявлялася її чуйність. У тих, хто знав її ближче, складалося враження, ніби вона схожа на тих боягузливих героїнь, які вміють переборювати в собі страх і чия одвага гідна всякої хвали; складалося враження, що у глибу душі вона аж ніяк не така добра, що вона щохвилі показує свою доброту лише через свою душевну шляхетність, вразливість, великодушне прагнення показати себе доброю товаришкою. Вона говорила стільки милих речей про мої взаємини з Альбертиною в майбутньому, що я повірив у її беззастережну підтримку. Але, можливо, випадково, вона ні за холодну воду не взялася, аби поєднати нас з Альбертиною, і я не міг би присягнути, що мої зусилля здобути серце Альбертинине не викликали з боку її подруги таємних каверз та якогось недоброго почуття, з яким вона, зрештою, таїлася і навіть намагалася завдяки своїй душевній делікатності боротися. На властиву Андре увагу до людей, навіть у дрібницях, Альбертина була нездатна, а проте, я не був певен, чи Андре добра по-справжньому, а ось у щирій доброті Альбертининій я згодом переконався. Завше сповнена лагідного потурання до дивовижної легковажности Альбертининої, Андре і словами й усмішками показувала, що вона їй друг, та й поводилася вона як друг. Я щодня бачив, як вона витрачала цілком безкорисливо більше зусиль, ніж дворак, що запобігає ласки у можновладця, на те, аби якнайбільше осипати Альбертину своїми щедротами, аби ущасливити вбогу свою приятельку. Вона була чарівна у своїй лагідності, в кожному своєму смутному й ніжному слові, коли при ній уболівала над Альбертининою вбогістю, і робила їй у тисячі разів більше послуг, ніж якійсь заможній подрузі. Проте як хтось починав сумніватися, чи Альбертина така вже бідна, ледь помітна хмарка отінювала чоло й очі Андре; здавалося, вона в поганому гуморі. А як хтось добалакувався до того, що одружитися Альбертині буде не так важко, як це гадається, Андре рішуче заперечувала і доводила майже люто: «Тим-бо й ба, чоловіка вона не знайде! Я це знаю напевне і тому побиваюся!» Навіть мені Андре, єдина з усієї ватаги, ніколи не переказувала чогось прикрого, що було б сказано за моїми плечима; ба більше: якщо я сам себе обмовляв, вона вдавала, ніби не вірить, або так тлумачила мої слова, що вони ставали невинними, поєднання таких прикмет ми називаємо тактовністю. Такт — це властивість людей, які, перш ніж вийти з нами на двобій, вихваляють нас та ще й додають, що в нас не було приводу для виклику, додають на те, аби ми самі собі здавалися хоробрішими, — мовляв, ми виявили хоробрість, коли в цьому не було безпосередньої потреби. Ці люди — антиподи тих, хто за таких самих околичностей скаже: «Вам, певно, дуже не хотілося битися, але, з другого боку, ви не могли дарувати такого афронту, вам годі було вчинити інакше». Але кожна палиця на два кінці. Утіха чи бодай байдужість, з якими наші друзі переказують нам щось для нас образливе, свідчать, що вони не входять у наше становище, коли нам це переказують, і втикають у нас шпильку чи ножаку, як у повітряну кулю, а от уміння приховувати від нас усе немиле, що пащекують про нас, або ж уміння приховувати свою власну думку про наше поводження може доводити, що наші приятелі іншого тіста, приятелі тактовні, надзвичайно потайливі. У потайливості нічого лихого нема, якщо тільки друзі справді не думають про нас зле і якщо від того, що їм про нас кажуть, вони уболівають так само, як уболівали б ми самі. Я думав, що це саме стосується Андре, хоча й не був цілком певен.
Ми вийшли з ліска й рушили плетивом досить безлюдних стежок, у яких Андре орієнтувалася дуже добре. «Ну от, — озвалася нараз вона до мене, — це і є ваш славетний Креньє, і вам пощастило: саме в таку пору і за такого освітлення його малював Ельстір». Але я досі не міг оговтатися після падіння під час гри в мотузочок з верха надій. Тим-то я з меншою втіхою, ніж та, якої сподівався, раптом побачив унизу, серед бескеття, де вони ховалися від сонця, Морських Богинь, яких Ельстір вистежив і впіймав над темним проваллям, таким самим чудовим, як на полотні Леонардо, чудородні Тіні, зачаєні й ульотні, прудкі й безмовні, готові при кожному новому напливі світла шаснути під скелю, сховатися в якійсь розпадині й мерщій, скоро вогненна загроза минеться, вернутися до каменя, до водоростей, чию дрімоту під сонцем, цим крушителем скель та вицвілого Океану, вони, нерухомі й легкі стражарі, наче оберігають, тримаючись на воді так, що видно їхнє липуче тіло і пильний погляд темних очок.
Ми наздогнали інших дівчат, і всі гуртом подалися додому. Тепер я знав, що кохаю Альбертину, проте — леле! — освідчуватися їй не збирався. Бо з часів Єлисейських Полів моє уявлення про кохання змінилося, хоча дівчата, в яких я закохувався, були дуже подібні між собою. Передовсім, освідчення, відкриття серця тій, кого я любив, уже не здавалося мені найважливішим актом, необхідним для кохання; а саме кохання здавалося мені нині вже не даністю, а всього лишень суб'єктивною втіхою. І почуття мені підказувало, що Альбертина зробить усе від неї залежне, щоб продовжити мою втіху, якщо тільки про неї не знатиме.
Поки ми йшли назад, Альбертинин образ, розчинений у світлі, випромінюваному іншими дівчатами, був для мене не єдиним. Але як місяць, який удень здається лише білою хмаркою, тільки що чіткою і незмінною, і знов набирає всієї своєї потуги, тільки-но день померкне, Альбертинин образ, один цей образ, коли я повернувся до готелю, зійшов у моєму серці і засяяв. Переді мною були немовби нові покої. Звичайно, вони вже давно перестали бути ворожими мені покоями, якими я побачив їх першого вечора. Ми безнастанно змінюємо нашу оселю, і в міру того як звичка звільняє нас від учувань, ми усуваємо вадливість фарбування, розміру, запаху, здатну об'єктивізувати нашу досаду. Досі пануючи над моєю вражливістю, тільки, замість мук, даруючи радощі, ті покої вже не були саджавкою погідних днів, чимось наче басейн, де на середині глибини волого леліє світляна блакить, заслонювана віддзеркаленим хвилями летючим запиналом, нематеріальним і білим, як гаряче марево; не були то й покої, сказати б, чистого мистецтва — покої мальовничих вечорів; то були покої, де я прожив так довго, що вже їх не бачив. І от у мене знов розплющилися очі, але тепер я дивився на них з егоїстичного погляду, а це і є погляд любови. Я думав про те, що якби Альбертина до мене зайшла і звернула увагу на гарне, похило повішене свічадо, на гожі засклені книжкові шафи, то я б виріс у її очах. Досі щось на зразок зали для пасажирів, де я проводив певний час, перш ніж помчати на пляж чи до Рівбеля, тепер мої покої знову ставали речовими і відрадними, вони оновлювалися, бо кожну річ у них я розглядав і поціновував Альбертининими очима.
Коли через кілька днів після гри в мотузочок ми зробили дуже далеку прогулянку і тішилися, знайшовши в Менвілі два «повізки» на дві особи, а то б ми не вернулися до обіду, я вже так палко кохав Альбертину, що запропонував їхати зі мною спершу Розамунді, потім Андре, але ще не Альбертині, а потім, умовляючи й далі Андре та Розамунду, привів усіх, хитро аргументуючи міркуваннями щодо пори, дороги й одягу, до переконання, начебто, і сам того не хотівши, що з причин чисто практичних мені краще їхати з Альбертиною, з товариством якої я нібито змирився. На горе мені, кохання рветься до любої йому істоти, і самою розмовою з нею ти не вситишся, а тому, хоча Альбертина всю дорогу поводилася зі мною дуже мило і, довізши її до дому, я відчував себе щасливим, водночас я відчував, що зголоднів за нею дужче, ніж коли ми від'їздили, бо час, проведений з нею удвох, здавався мені лишень прелюдією, аж ніяк не самодостатньою, до того часу, який прийде потім. А проте в ньому була та первісна знада, яка так і залишається неповторною. Я ще ні про що не просив Альбертини. Вона могла тільки здогадуватися, чого я прагну, але, ще бувши непевна, могла й гадати собі, що мене цілком влаштовують стосунки, які не мають якоїсь мети, тимчасом як для моєї приятельки такі взаємини мали таїти в собі невимовне, сповнене сюрпризів сподівання, сподівання роману.
Наступного тижня мене не вабило до Альбертини. Я удавав, ніби волію Андре. Починається кохання, нам хочеться зостатися для коханої незнайомцем, якого вона здатна кохати, але ми відчуваємо в ній потребу, відчуваємо потребу доторкнутися навіть не її тіла, а її уваги, її душі. Ми вставляємо в листа якусь гризькість, яка змусить байдужу просити нас бути з нею ласкавішою, і так кохання, озброєне безвідмовною технікою, затягує нас повторними обертами у триби, де вже годі не кохати і не бути коханим. Я проводив з Андре ті години, коли інші йшли на якісь розваги, якими, як я знав, Андре залюбки жертвувала задля мене і якими зрештою пожертвувала б і з нехіттю, з великодушності, аби ніхто, та й вона сама, не подумав, що вона дорожить якимись там світськими розривками. Я не хотів викликати в Альбертини ревнощі тим, що Андре всі вечори проводила тільки зі мною, — я прагнув лише піднести себе в її очах чи бодай не принизити себе, освідчившись про кохання їй, а не Андре. Не мовив я про це й Андре з обави, як би вона не переказала все Альбертині. Коли ми гомоніли з Андре про неї, я вдавав себе холодним, але, по-моєму, її не так ошукувала моя холодність, як мене її позірна легковірність. Вона прикидалася, що вірить у мою байдужість до Альбертини і що прагне якнайтісніше зблизити Альбертину й мене. Правдоподібніше інше: вона сумнівалася в моїй байдужості й не хотіла мого зближення з Альбертиною. Я переконував Андре, що аж ніяк не захоплений її приятелькою, а сам думав лише про те, як би його ближче зійтися з пані Бонтан, яка приїхала сюди на кілька днів і оселилася в околицях Бальбека і в якої Альбертина мала гостити три дні. Звичайно, я це потаїв від Андре; коли ж заговорив з нею про Альбертинину рідню, то розігрував цілковите безприхилля. Чіткі відповіді Андре ніби свідчили, що вона не піддає сумнівам моєї щирости. Чому ж тоді одного разу злетіло з її уст: «А я саме бачилася з Альбертининою тіткою»? Звичайно, вона не додала: «Я вгадала з ваших нібито випадкових слів, що ви тільки й думаєте, як би його підсипатися до Альбертининої тітки». Але, мабуть, з цією думкою, якою Андре ділитися зі мною не стала, в и голові спліталося слівце «саме». Це слово було з того ґатунку, що й деякі погляди, деякі жести, позбавлені логічного, раціонального зерна, яке діє на свідомість співрозмовника, а проте здатні доносити своє правдиве значення, — так людське слово, в телефоні обертаючись в електрику, знову робиться словом на те, аби його почули. Домагаючись, аби Андре викинула з голови думку, ніби я цікавлюся пані Бонтан, я нині відгукувався про неї не просто недбало, а недоброзичливо: мовляв, я знаю цю вар'ятку й обходжу її десятою вулицею. Насправді ж я намагався зустрітися з нею.
Я в'язнув до Ельстіра, але потай від інших, аби він побалакав з нею і звів нас. Він пообіцяв познайомити мене з нею, але не без подиву, бо зневажав її як інтриганку і банальну інтересантку. Зваживши на те, що як я зійдуся з пані Бонтан, рано чи пізно Андре знатиме про це, я подумав, що ліпше довести це до її відома загодя. «Чого всіляко цураєшся, на те й напорешся, — сказав я. — Що може бути нудніше за зустріч із пані Бонтан, але мені цього не уникнути, Ельстір запрошує її та мене». — «Я в цьому не сумнівалася ані на хвильку!» — вигукнула Андре з гіркотою, і її потьмарені досадою очі вп'ялися кудись у простору. Слова Андре дуже неточно передавали її думку, яку коротко можна було б викласти так: «Я бачу, що ви кохаєте Альбертину й зі шкури пнетесь, аби пролізти в її родину». А проте то були безформні, хоч їх і давалося зліпити знов докупи, друзки тієї думки, на яку я наразився і яку, всупір бажанню Андре, тим самим висадив у повітря. В цих словах Андре, так само як і в «саме», найважливіший був підтекст, себто це були такі слова, які (на відміну від слів, сказаних навпрошки) будять у нас пошану чи недовіру, сварять нас із кимось.
Якщо Андре не повірила мені, коли я сказав, що до Альбертининої рідні мені байдуже, значить, вона думала, що я кохаю Альбертину. І, мабуть, це їй радощів не додало.
Зазвичай мої побачення
Андре до розмови не мішалася, вона не знала, так само зрештою, як Альбертина і Октав, маркізи де Вільпарізіс. «Навіщо було цій дамі зчиняти такий шарварок? — нарешті озвалася Андре. — Опука влучила в стару Камбремер, але ж вона не скаржилася». — «Зараз я вам поясню, в чому тут різниця, — поважно сказав Октав, витираючи сірника, — по-моєму, пані де Камбремер — великосвітська дама, а пані де Вільпарізіс — пройдисвітка. Ви сьогодні будете на гольфі?» І він покинув нас разом з Андре. Ми з Альбертиною зосталися вдвох. «Ось бачите, — сказала Альбертина. — Я почала зачісуватися, як подобається вам, подивіться-но на це пасмо. Всі з мене збиткуються, і ніхто не знає, для кого я так зачісуюся. Тітка теж жартуватиме з мене. Я й тітці нічого не скажу». Я дивився збоку на Альбертинині щічки: звичайно бліді, зараз від припливу крови вони пашіли, вони блищали, як блищать іноді зимового ранку не цілком освітлені сонцем, схожі на рожевий граніт камені, які дихають радістю. А от радість дивитися зараз на Альбертинині щічки була така сама захоплива, але вони будили інше бажання — не прогулянки, а поцілунку. Я спитав, чи правда те, що я чув про її найближчі наміри. «Так, — відповіла вона, — я переночую у вашому готелі і ляжу ще перед вечерею — я трохи застудилася. Посидите зі мною, поки я повечеряю в ліжку, а потім ми погуляємо, в що захочете. Мені було б приємно, якби ви завтра вранці приїхали на вокзал, та боюся, як би це не здалося дивним, — не Андре, Андре розумниця, — а іншим, які мене проводжатимуть, розкажуть тітці, і з цього вийде ціла історія; але сьогоднішній вечір ми можемо провести удвох. Тітка про це не дізнається нічого. Піду попрощаюся з Андре. Отож-бо, до побачення! Приходьте раніше, щоб довше побути разом», — додала вона, всміхаючись. Ці слова перенесли мене в часи ще дальші, ніж ті, коли я кохав Жільберту, в ті, коли кохання уявлялося мені не лише абстрактним поняттям, а й чимось цілком досяжним. Жільберта, яку я бачив на Єлисейських Полях, була не тією, яку я віднаходив у собі самому, тільки-но зоставався сам, тимчасом як у достеменну Альбертину, яку я бачив щодня, сповнену, як мені здавалося, міщанських забобонів і, мабуть, дуже відверту зі своєю тіткою, нараз утілилася Альбертина уявна, та, яка, як мені уявлялося, коли ми ще не були знайомі, глипала на мене на пляжі, та, якій, коли вона озиралася на мене, наче не хтілося іти геть.
Обідати я мав з бабусею; я відчував, що між нами стоїть таємниця. Так само себе почуватиме й Альбертина, бо завтра на проводах її приятельки не знатимуть про те нове, що нас із нею тепер єднає, і пані Бонтан, цілуючи сестриницю в чоло, і гадки не матиме, що між ними я, що я в цій зачісці, яку Альбертина почала носити з таємною метою сподобатись мені, хто досі заздрив пані Бонтан, бо вона спокревнена з тими самими людьми, що і її небога, вона водночас із нею носила жалобу, їздила з візитою до тих самих родичів; і ось тепер я означаю для Альбертини навіть більше, ніж її тітка. У тітки вона думатиме про мене. Що мало відбутися зараз, я не уявляв ще собі. У кожному разі в Ґранд-отелі і в теперішньому вечорі я не відчував пустки; її заповнить моє щастя. Я викликав ліфт, аби піднятися до Альбертининої кімнати, повернутої вікнами на долину. Найлегший рух, приміром, той, який я зробив, сідаючи на лавку в ліфті, був мені приємний, бо відгукувався у моєму серці; на линви, з допомогою яких підносився вгору ліфт, на кілька приступок, якими я ще мав піднятися, я дивився як на пасовий механізм, як на матеріальні підступи моїх радощів. Я мав тільки ступити кілька кроків по коридору до того номера, де було коштовне рожеве тіло, — до номера, який, навіть як там і стануться чудовні події, збереже свою буденність, свою подібність — для несвідомого пожильця — до будь-якого іншого номера; і ця його особливість зробить із тих речей, що в ньому, вперто мовчазних свідків, сумлінних повірників, надійних охоронців розкошів. Ці кілька кроків від сходового помістка до Альбертининого порога, ці кілька кроків, яких уже ніхто не міг стримати, я ступав з люботою, з побоюванням (ніби занурений у якусь нову стихію, ніби, простуючи вперед, я поволеньки переносив щастя) і водночас із новим для мене відчуттям усесили, зі свідомістю, що нарешті я вступаю у володіння спадком, належним мені справіку. Потім я раптом подумав, що сумнівів тут бути не може: вона сказала мені, щоб я прийшов, коли вона буде в ліжку. Все зрозуміло! Я затрепетав з радощів, ледве не збив з ніг Франсуазу, яка йшла мені назустріч, я з вогненними очима біг до номера моєї приятельки. Я застав Альбертину в ліжку. Відкриваючи шию, біла сорочка міняла риси її личка, розпашілого чи то тим, що вона угрілася в постелі, чи то з гарячки, чи то тим, що недавно повечеряла; я подумав про барви, які кілька годин тому бачив біля себе на пляжі і смак яких міг нарешті відчути; її щічку протинало згори донизу пасмо чорного і хвилястого волосся, яке вона, на догоду мені, розпустила. Вона дивилася на мене з усмішкою. За нею, у вікні, біліла під місяцем долина. Гола шия Альбертини й розшарілі її щічки так п'янили мене, — тобто достеменним був для мене зараз не реальний світ, а нурт чуттів, які я ледве стримував, — що порушувалася рівновага між безконечним і незнищенним життям, що точилося в глибині мене, і життям Усесвіту, таким нікчемним проти нього. Море, видне у вікно по один бік долини, тугі перса поблизьких менвільських скель, небо, місяць, ще не в зеніті, — все це здавалося легшим за пір'їнку моїм очним яблукам, — адже я відчував, як вони вирячились, як стужавіли і могли б двигати на своїй делікатній поверхні куди важчу кладь, бодай навіть усі гори круга земного. Весь обрій не міг би заповнити моїх очниць. Та й життя всієї природи здалося б мені надто жалюгідним, гомін моря уявлявся б мені надто кволим проти якнайглибшого подиху, що здіймав мої груди. Я нахилився до Альбертини, аби поцілувати її. Якби я знав, що зараз умру, то поставився б до цього спокійно або, точніше, подумав би, що це неможливо, бо життя було не поза мною, воно було в мені. Я всміхнувся б поблажливо, якби якийсь філософ сказав, що рано чи пізно настане день, коли мені випаде померти, що мене переживуть вічні сили природи, природи, під божистими стопами якої я всього лишень порошинка; що й по мені існуватимуть круглі, повногруді скелі, море, місячне сяйво, небеса! Як же це може бути, як світ може тривати довше, ніж я, якщо я не загублений у ньому, якщо він, навіки замкнений у мені, ще й далеко не всього мене наповнює, у мені, де, я відчуваю, знайдеться ще стільки місця для сили-силенної інших скарбів, і тому зневажливо звалюю в один кут небо, море та скелі? «Перестаньте, бо я подзвоню!» — гукнула Альбертина, бачачи, що я хочу накинутися на неї з поцілунками. Але я сказав собі, що недарма дівчина запрошує до себе молодика потаєнці, так, щоб не дізналася тітка, і що чия відвага, того й перемога; я був такий збуджений, що кругле Альбертинине личко, осяяне ніби світлом нічника зсередини, набуло в моїх очах незвичайної пластичности і, наслідуючи оберти вогненної сфери, закрутилося, як постаті Мікеланджело, підхоплені нерухомим, але запаморочливим виром. Зараз я спізнаю запах, смак цього незнаного мені рожевого плоду. Аж це я почув ґвалтовний, довгий і різкий звук. Альбертина дзвонила щосили.
Я гадав, що моє кохання до Альбертини не спирається на прагнення фізичної облади. Але коли цей вечір довів мені, що така облада, мабуть, неможлива, і я (хоч при першій нашій зустрічі на узмор'ї гадав, ніби Альбертина зіпсута) по довгому ваганню буцімто дійшов твердого переконання, що Альбертина дівчина дуже порядна (коли через тиждень, повернувшися від тітки, вона сухо кинула мені: «Я вам вибачаю, дуже шкода, що завдала вам прикрощів, але більш ніколи так не робіть»), то я дізнав чогось протилежного тому, що пережив, коли Блок запевнив мене, ніби всі жінки доступні: замість живої дівчини я побачив воскову ляльку; і поступово моє прагнення проникнути в її життя, піти до неї в той край, де минуло її дитинство, прилучитися через неї до спорту відвернулося від неї, цікавість знати її думку щодо того чи іншого не пережила моєї віри в те, що я зможу її поцілувати. Мої марення — а я ж гадав, ніби вони існують незалежно, — покинули її, тільки-но я перестав гріти надію на обладу. Тепер маренням моїм було вільно — залежно від того, котра з дівчат сьогодні надто надила мене до себе, а головне, залежно від того, кого з них я з найбільшою певністю в успіхові міг сподіватися завоювати, — перенестися на першу-ліпшу Альбертинину приятельку і насамперед на Андре. А проте, аби не було на світі Альбертини, може, я не зазнавав би з кожною дниною все більшої втіхи від уваги до мене Андре. Про те, що Альбертина дала мені відкоша, вона нікому не сказала. Вона була одна з тих гарненьких дівчат, які замолоду завдяки своєму повабу, а надто завдяки своєму завжди трохи загадковому чарові, усій своїй незрозумілій гожості, живленій, можливо, запасами життєвої снаги, якими користуються ті, кого не так гойно ущедрила природа, скрізь — у сімейному колі, серед подруг, у світі — мають більший успіх, ніж ті, хто гарніша, ніж ті, хто багатша за них; вона була однією з тих, від кого ще перед їхнім вступом у пору кохання, а надто — коли та пора для них настає, вимагають більшого, ніж вимагають вони, і навіть більшого, ніж вони можуть дати. Альбертина уже в дитинстві звикла до захоплення подружок, зокрема до захоплення Андре, хоча Андре була куди розвиненіша за неї і сама це розуміла. (Можливо, саме несвідома притягальна сила, яку мала Альбертина, і була початком та підставою виникнення ватаги.) Ця притягальна сила відчувалася навіть на відстані, у блискучішому товаристві, де танцювати панну Альбертину запрошувано частіше, ніж дівчат шляхетнішого коліна. Цю безпосажну дівчину, яка жила бідно на ласці пана Бонтана, чоловіка непевного, схильного її спекатися, кликали не лише на обід, а й у гостину люди, якими Сен-Лу погордував би, але які засліплювали своєю пишнотою матерів Розамунди та Андре, жінок дуже багатих, але з ними незнайомих. Так, скажімо, Альбертина жила по кілька тижнів у родині голови управи великої залізничної компанії. Жінка цього фінансиста приймала у себе значних осіб і ніколи не запрошувала на свій «журфікс» матері Андре, яка, хоч і мала її за невігласку, дуже цікавилася всім, що відбувалося в оселі фінансиста. Ось чому вона щороку вмовляла Андре запросити Альбертину погостювати в них на віллі; вона доводила, що це добре діло — дати змогу пожити біля моря дівчині, яка не має коштів на подорож і про яку тітка майже, не дбає; звичайно, мати Андре не сподівалася, що банкір і його жінка, дізнавшись, як вона та її донька гостять Альбертину, будуть про них доброї думки; тим паче, вона не розраховувала, що Альбертина, хоч яка привітна і спритна, доб'ється запрошення для неї чи бодай для Андре на garden party до фінансиста. Але щовечора за обідом, прибираючи погордливої і байдужої міни, вона захоплено слухала Альбертинині розповіді про те, що діялося в замку, коли вона там мешкала, і кого там приймали, хоча мати Андре знала майже всіх у вічі або з імени. Сама навіть думка, що вона має про них невиразне уявлення, точніше, зовсім його не має (вона називала таких людей своїми «давніми знайомими»), викликала у матері Андре тінь меланхолії, — хоча розпитувала вона крізь зуби, пихато і з нехіттю, — і могла б посіяти у ній неспокій та непевність свого становища в суспільстві, якби вона сама себе не підбадьорювала і не «поверталася до реальности», мовлячи метрдотелеві: «Скажіть кухареві, що горошок цупкий». Тоді вона знову віднаходила погідність духу. Вона налаштувалася пошлюбити Андре з чоловіком, певна річ, із путящої родини, але таким заможним, аби вона могла мати кухаря та двох візників. Так вона уявляла підвалини, запоруку міцности становища. Але той факт, що Альбертина обідала в банкіровому замку з тією чи тією дамою і що одна з них запросила Альбертину погостювати у неї взимку, в очах матері Андре таки підносило Альбертину, але це любісінько вживалось у неї зі зневагою до знедоленої Альбертини, зневагою, посилюваною ще й тим, що пан Бонтан зрадив свій штандар і, за чутками, бувши причетний навіть до «Панами», тягнув тепер руку за урядом. Це не перешкоджало зрештою матері Андре з правдолюбства кидати громи на голови тих, хто нібито вважав, ніби Альбертина низького роду. «Отакої! Роду якнайкращого! Вона з тих Сімоне, що пишуться через одне «н», еге ж!» Звісно, в тому середовищі, де все вирішують гроші, де гожість запорука того, що дівчина матиме вступ до дому, але не тому, що її посватають, Альбертина не могла сподіватися на «пристойний» шлюб, себто не могла скористатися схилянням перед нею, бо воно, схиляння, не надолужувало її вбозтва. А проте сам її «успіх», хоча й не подавав їй матримоніальних сподіванок, все ж будив завидки у деяких злосливих матерів, лютих на Альбертину за те, що її вітала в себе як «рідну дочку» жінка банкіра і навіть мати Андре, з якими вони були заледве знайомі. Ось чому вони казали тим, хто дружив і з ними, і з тими двома дамами, що ті дві дами були б обурені, якби знали істину, знали про те, що Альбертина буцімто розповідає одній (і vice versa) про все, що дізналася про іншу, бувши знеобачки втаємниченою в інтимний бік її життя, буцімто вона роздзвонила силу-силенну маленьких секретів, розголошення яких було б геть-то неприємне для зацікавленої особи. Заздрісниці пускали плітки на те, щоб їх підхопили інші, на те, щоб посварити Альбертину з її опікунками. Але їхні підступи, як це часто буває, провалилися. Надто вже відгонило все завидками, і пліткарки домагалися лише того, що їх зневажувано ще більше. У матері Андре склалася про Альбертину цілком певна думка, і схитнути її було годі. Вона вважала Альбертину за «піддурену», але за добру в душі дівчину, в якої на умі тільки одне, як би догодити іншим.
Хоча така незвичайна славетність Альбертинина не заповідала жодних практичних наслідків, зате вона назнаменувала приятельку Андре ціхою, прикметною для того, хто шукає знайомства, але сам на знайомство не набивається (ціхою, природною з тих самих мотивів у найвищому товаристві, у незвичайно гожих дам), того, хто не хизується своїми успіхами, а, радше навпаки, їх приховує. Альбертина ніколи не казала: «Він пропадає за мною», вона про всіх говорила дуже доброзичливо, немовби запобігала ласки в інших, шукала з ними знайомства. Коли при ній мова заходила про молодика, який за кілька хвилин перед тим осипав її віч-на-віч гіркими докорами за те, що вона відмовилася від побачення з ним, вона мало того, що не хвалилася своєю перемогою, мало того, що нітрохи на нього не гнівалася, а ще й захоплювалася ним: «Він славний хлопчина». їй було навіть прикро, що вона подобається, бо цим викликала досаду в інших, а вона ж народилася, щоб робить людям приємне. Вона так любила робити приємне, що навіть удавалася до брехні, до якої охочі деякі ділові люди, деякі кар'єристи. Цей різновид нещирости, притаманний у зародковому стані багатьом, полягає в тім, що людина не обмежується самим учинком, приємним тій чи тій особі. Скажімо, якщо Альбертинина тітка хотіла, щоб сестриниця їхала з нею з якоюсь нудною візитою, то Альбертина, погодившись, могла б дістати цілковиту моральну втіху через те, що це приємно тітці. Але господарі зустрічали її радо, і вона вважала за свій обов'язок сказати їм, що вона давно мріяла з ними побачитися і що, скориставшися з нагоди, вона попросила тітку, аби та взяла її з собою. Але це ще не все: Альбертина зустрічала там свою подругу, яку спіткала велика рахуба. Альбертина казала їй: «Я боялася, що тобі дуже важко самій, я подумала, що зі мною тобі буде легше. Як хочеш, ходімо звідси кудись іще, я все для тебе зроблю, аби ти лише не журилася» (і тут вона була щирісінька). Але бувало й так, що фальшива мета нівечила мету реальну. Коли Альбертина збиралася просити подругу про якусь послугу, вона задля цього їхала до якоїсь дами. Але, явившись до цієї милої і симпатичної дами, Альбертина несамохіть улягала засаді добування з одного й того самого вчинку множинної користі і, скоряючись найкращій спонуці, вдавала, ніби приїхала ради втіхи побачитися з господинею дому. Господиня була дуже зворушена тим, що Альбертина приїхала здалеку лише з дружніх почуттів. Бачачи, що дама схвильована мало не до сліз, Альбертина любила її зараз дужче, ніж колись. Закінчувалося ж це ось чим: Альбертина брехала, ніби приїхала сюди з дружніх почуттів, але втіха приязні брала над нею таку силу, що вона починала боятися, як би дама не запідозрила нещирости її справді доброзичливого до неї ставлення, якщо вона попросить за свою подругу. Дама може подумати, ніби Альбертина тільки задля цього до неї й приїхала, як воно й було направду, і зробити висновок, що просто собі побачитися з нею Альбертині не хочеться, а це вже дурниці. І Альбертина йшла геть, так і не зважившись попросити за подругу, — достоту як деякі чоловіки, які, сподіваючись на успіх у жінки, бувають надміру запобігливі і, щоб вона не подумала, ніби це запобігливість із корисливою метою, не освідчуються їй у коханні. В інших випадках усе ж не випадало казати, що Альбертина достеменну мету складає у жертву побічній, народженій у перебігу дії, але обидві її цілі були такі між собою несумісні, що аби той, хто розчулився, дізнавшись від Альбертини про першу її мету, почув про другу, його розчулення замінилося б одразу на найглибшу досаду. Далі в нашому оповіданні ця суперечність пояснюється. А поки що наведемо приклад зовсім іншого штибу, як доказ, що такі суперечності дуже часті в найрозмаїтіших ситуаціях. Чоловік оселив свою полюбовницю в місті, де стоїть постоєм полк. Жінка, обізнана багато з чим, ревнує його і засипає його з Парижа розпачливими листами. Аж це коханці випало на один день поїхати до Парижа. Чоловік не може відмовити коханці у просьбі поїхати з нею і бере звільнення на добу. Але він людина добра, думка, що жінка через нього мучитиметься, для нього нестерпна, тож він являється до неї і, заливаючись дрібними слізьми, каже, що, стурбований її листами, він знайшов привід, аби вирватися до неї, втишити її й обійняти. Виходить, він скористався цією поїздкою як приводом, щоб довести своє кохання і полюбовниці, і дружині. Але якби жінка довідалася, чому він приїздив до Парижа, радощі, безперечно, змінилися б для неї стражданням, хіба що довгоочікуване щастя побачитися з цим невірником заглушило б біль від його брехні. Серед тих, хто найпослідовніше застосовував систему множинности цілей, був, як на мене, пан де Норпуа. Вряди-годи він зголошувався посередникувати між двома розсвареними приятелями, за що й сподобився слави вельми послужливої людини. Проте маркізові було мало переконати того, хто просив його прислужитися, що він робить послугу лише ради нього, другому він розтлумачував, що пішов на це аж ніяк не на настійну вимогу першого, а в інтересах другого, і йому неважко було втовкмачити це співрозмовникові, загодя певному, що він має діло з людиною, «вельми догодливою». Оттак, ведучи подвійну гру, ведучи те, що мовою рахівників іменується бухгалтерією з подвійним дном, він ні разу себе не ославив, а надані ним послуги не лише не захитали, а ще й, навпаки, зміцнили його авторитет. Будь-яка буцімто подвійна маркізова послуга подвійно помножувала його репутацію послужливого друга, причому послужливого з тямою, який цілить завжди в десятку, доводить справу до успішного кінця, в чому переконувала вдячність, висловлювана обома зацікавленими сторонами. Це лукавство у послужливості було — не без винятків, як у кожної людини — важливою рисою вдачі маркіза де Норпуа. У міністерстві колишній дипломат часто вдавався до послуг мого батька, а той був такий простодушний, що вірив, ніби маркіз, навпаки, прислужується йому.
Альбертина мала такий успіх, якого навіть не домагалася, їй не треба було сурмити про свої перемоги, ось чому вона нікому навіть не заїкнулася про сцену, яка розігралася між нами при її ліжку і про яку якась шерепа роздзвонила б на весь світ. Зрештою її поводження під час цієї сцени так і зосталося для мене загадкою. Гіпотезу про її бездоганну цноту (гіпотезу, з допомогою якої я спершу пояснював собі, чому Альбертина так люто дала мені одкоша, і яка зрештою не пов'язувалась у моєму уявленні про доброту, про вроджену шляхетність моєї подруги) я кілька разів переробляв. Ця гіпотеза суперечила тій, яку я висунув при першій моїй зустрічі з Альбертиною. Скільки її вчинків, що свідчили про інше, про її увагу до мене (увагу лагідну, іноді неспокійну, чуйну, сповнену ревнощів до Андре), оточувало звідусіль ту поривчастість, з якою вона, аби здихатися мене, смикнула за дзвінок! Зрештою чому ж вона запросила мене провести вечір при її ліжку? Чому, розмовляючи зі мною, добирала таких пестливих слів? Чим пояснити хіть побачитися з приятелем, страх, що він воліє твою подругу, бажання зробити йому приємне, романтичне запевнення в тому, що ніхто не дізнається про вечір, проведений удвох, чим усе це пояснити, якщо ти відмовляєш йому в такій простій насолоді і якщо для тебе це не насолода? Попри все я ніяк не міг повірити, що Альбертинина цнота сягає аж так далеко, і навіть загадувався, чи не ховається під її поривчастістю кокетство, їй, скажімо, примарилося, ніби від неї негарно пахне, і вона боялася, як би це не віднадило мене від неї, або ж помисливість: не знаючи любовної гри, вона, скажімо, уявила, що моя нервовість заразлива і передасться їй через поцілунок.
Альбертина була, безперечно, засмучена тим, що не вдовольнила мене, і подарувала мені золотого олівчика через ту збочену жалісливість людей, яких зворушила наша увага і які, відмовивши нам у тому, чого домагалася від них наша увага, хочуть бодай чимось іншим нам догодити: критик замість писати хвалебну рецензію, запрошує повістяра на обід, дукиня не бере з собою сноба до театру, а натомість дає йому свою ложу на той вечір, коли її на виставі не буде. Так само, буває, тих, хто робить найменше і міг би взагалі нічого не робити, сумління змушує зробити бодай щось. Я сказав Альбертині, що дуже радий олівцеві, але не так, як був би радий того вечора, коли вона прийшла ночувати до готелю, якби вона дозволила себе поцілувати. «Для мене це було б таке щастя! Ну що б це вам зашкодило? Мене дивує ваша відмова». — «А я дивуюся тому, — заперечила вона, — що ви дивом дивуєтеся. З якими ж це дівчатами зналися ви переді мною, якщо вас уразило моє поводження?» — «Мені прикро, що я вас розгнівав, але я досі не почуваюся винуватцем. По-моєму, тут нічого такого нема, і я не розумію, чому дівчина не може зробити приємне, якщо це їй нічого не варто. Будьмо щирими, — вів далі я, згадавши, як вона та її приятельки ганили подругу актриси Дії, і поклавши собі якось принатуритися до її уявлень про моральність, — я не хочу сказати, що дівчина може дозволити собі все і нічого неморального тут немає. Днями ви мовили про те, що одна шмаркачка, мешканка Бальбека, має якісь взаємини з акторкою, — як на мене, це гидота, така гидота, аж я починаю думати, що якісь вороги очорнили її і що все це брехня. Мені це видається неймовірним, диким. Але дати поцілувати себе, ба більше, дозволити приятелеві, адже ви називаєте мене своїм приятелем…» — «Так, ви мій приятель, але я мала і перед вами приятелів, я була знайома з молодиками і, запевняю вас, їхні дружні почуття були такі самі міцні. А проте ніхто з них собі цього не дозволяв. Вони знали, що дістануть ляща у пику. Та вони й не думали про це, ми, нікого не боячись, не криючись, по-товариському ручкалися, про поцілунки не було й мови, але цим душа наша не журилася. Ну так ось, якщо вам дорога дружба зі мною, то радійте: коли я вам вибачаю, виходить, ви подобаєтеся мені аж-аж. Але я певна, що вам на мене начхати. Признайтеся, ви захоплені Андре. Якщо розібратися, ви маєте рацію, вона куди краща за мене, вона диво! Ох, хлопці, хлопці!» Попри всю гіркоту мого розчарування, щире освідчення Альбертинине викликало в мені глибоку до неї пошану і сповнило ніжносте. І, може, саме ця ніжність мала для мене важливі й прикрі наслідки, бо ця пошана зародила у мені майже родинне почуття, створила несхитне духове ядро мого кохання до Альбертини. Таке почуття може спричинити дуже важкі переживання. Адже щоб по-справжньому страждати через жінку, треба в усьому їй вірити. У цю хвилину цей зародок пошани, приязни жив у моїй душі як запорука. Сам собою він не міг би бути перешкодою для мого щастя, якби не зростав, а зоставався, яким був, у байдужій закляклості, впродовж наступного року, надто ж тепер, наприкінці моєї першої бальбецької поїздки. Він жив у мені як гість, якого розумніше було б вигнати, але якого безбоязно залишають, бо на разі він виглядає цілком невинним — такий цей зародок мізерний і так йому самотньо в чужій душі.
Мої марення могли тепер вільно перенестися на будь-яку Альбертинину подружку і, передусім, на Андре, уважність якої не так би мене розчулювала, якби я не був певен, що про неї знає Альбертина. Звичайно, вдаване вирізнення, яким я вже давно обдаровував Андре, правило для мене — завдяки частим розмовам, вихлюпам ніжности — за щось наче готовий матеріал для кохання до неї — для кохання, якому допосі бракувало щирости і яким тепер, коли моє серце знов вирвалося на волю, я міг би її покохати. Але Андре була надто реалістична, надто нервова, надто хвороблива, надто подібна до мене, і моя душа не могла запалати до неї любовним вогнем. Хай Альбертина здавалася мені тепер пустою, але я надто добре знаю, чого сповнена Андре. При першій зустрічі на узмор'ї я подумав, що переді мною коханка перегонника, схибнута на спорті, а вона сказала мені, що взялася до спорту за порадою лікаря, аби вилікуватися від неврастенії і налагодити травлення, і що найкраща пора в її житті — робота над перекладом роману Джорджа Еліота. Моє розчарування в Андре — наслідок хибного уявлення про неї — не справило на мене, власне, жодного впливу. То була одна з тих похибок, які в разі, якщо вони сприяють зародженню кохання і усвідомлюються як похибки, коли вже поправити щось годі, стають для нас джерелом муки. Такі похибки — вони можуть бути і не такими, як моє хибне уявлення про Андре, можуть бути і протилежними, — часто зумовлюються, як у випадку з Андре, тим, що людина намагається зовні і своїми звичками на когось скидатися і створити попервах ілюзію. Гра, наслідування, бажання порвати за собою і добрих і злих додають до схожости у зовнішності позірно схожу манеру висловлюватися, позірно схожу жестикуляцію. Деякі різновиди цинізму та жорстокости не витримують випробування, як не витримує його певний різновид доброти, певний різновид шляхетносте. Як часто ми відкриваємо марнославного скупаря в людині, відомій своєю щедрістю, і навпаки, вбачаємо в чесній, обплутаній забобонами дівчині сущу Мессаліну тільки через те, що вона хизується своїми уявними гріхами. Я вірив, що Андре — натура здорова і проста, а вона тільки хотіла бути здоровою, як, може, багато хто з тих, кого вона вважала за здорових і хто насправді зовсім не був такий, подібно до того як червонопикий черевань у білій фланелевій куртці не конечно має бути Гераклом. Але іноді для нашого щастя не байдуже, що той, кого ми кохали, мавши його за здорованя, — насправді хворий і черпає здоров'я в інших, — так позичають світло планети, так деякі тіла тільки проводять електрику, та й годі.
А проте Андре, як і Розамунда та Жізель, доводилася Альбертині приятелькою, навіть ближчою, ніж вони, ті, хто проводив з нею час і так уміло наслідував її, що при першій зустрічі я плутав їх одну з одною. Ці дівчата, галузки троянд, знадливі найперше тим, що вирізнялися на тлі моря, — були ще й досі нерозлийвода, як і за часів, коли я був з ними незнайомий і коли поява будь-якої з них глибоко хвилювала мене, заповідаючи близькість усієї ватаги. Ще й нині, побачивши одну з них, я відчував утіху, що в неї якусь часточку — як її виміряти? — вносило чекання скорої зустрічі з іншими, але навіть якщо вони того дня і не з'являлися, я просто переймався втіхою від розмови про них та від свідомости, що їм перекажуть, що я йшов на надбережжя.
То були вже не просто чари перших днів, то була найправдивіша жага кохати — байдуже, кого з них, так природно одна дівчина переходила в іншу. Але найбільшою моєю журбою було б, якби від мене одвернулася та дівчина, яка мені особливо подобалася, але зараз потому сподобалася б ще більше, бо тепер вона явилася б середохрестям моєї туги і моїх мрій, які нерозрізняльно витали над усіма, вона, та, що від мене одвернулася б. Зрештою в цьому разі я б за всіма її приятельками, в чиїх очах я небавом утратив би всякі чари, несвідомо тужив би, тужачи за нею, і признався б їм у тому незвичайному збірному коханні, яким політичний муж чи актор любить публіку і не може втішитися, якщо вона, шанувальниця його, нараз до нього охолоне. У мене навіть з'являлися раптом надії на те, що я знайду собі шанувальницю в особі іншої — тієї, хто, прощаючися зі мною ввечері, сказала щось значуще, пустила мені бісики, які перенесли на другий день усі мої марення на неї.
Мої сніння надто заласно ширяли тепер між ними, бо на цих живих личках уже достатньо вматеріли характерні їхні риси, отож-бо можна було схопити, хоча б він потім і мінявся, їхній пластичний, плинний образ. Відмінності між дівочими личками аж ніяк не визначалися відмінностями в довжині й широті рис, які, попри їхню кричущу, здавалося б, несхожість, були, по суті, майже однакі. Але ми пізнаємо обличчя не математичним шляхом. Воно — це пізнання — починається не з виміру окремих ліній, воно йде від виразу, від цілого. У Андре, приміром, винозорість лагідних очок ніби співвідносилася з вузьким носом, таким тонким, наче то була єдина крива лінія, проведена лише на те, щоб нею самою продовжити схильність до м'якости, поділеної над нею подвійною усмішкою поглядів-близнюків. Така сама тонка лінія йшла у неї в волоссі, нерівна, глибока, схожа на борозну, проведену вітром на піску. І це, мабуть, було у неї спадкове: зовсім сиве волосся матері Андре, збите достоту так само, утворювало то пагорби, то западини, подібно до снігових заметів та бакаїв, залежних від нерівности ґрунту. Звісно, проти тонко окресленого носа Андре ніс Розамунди мав куди ширші площини, він скидався на високу вежу на найміцнішім підмурку. Хоч загального виразу цілком досить, аби викликати враження величезної різниці між істотами, відмінними між собою безконечно непомітними знаками, а з другого боку — хоч найменша дрібниця сама собою може створити цілком неповторний, індивідуальний вираз, усе ж взаємну неспівмірність дівочих облич виявляла не лише помітна розбіжність у малюнку та своєрідності виразу. Личка моїх приятельок ще яскравіше виокремлював колорит, і не стільки мінливою пишнотою тонів, — таких розмаїтих, що я відчував (як стоячи перед Розамундою, обіллятою жовтаво-рожевим світлом, у якому світили зеленню ще й очі, так і стоячи перед Андре, білі щічки якої чітко відтінялися чорнявою волосся) таку саму втіху, як коли б дивився то на герань, вибуялу при осяяному сонцем морі, то вночі на камелію, — скільки тим, що нескінченно маленька різниця в лініях зростала до неймовірносте, співвідношення площин змінювалися невпізнанно завдяки новому елементові, елементові фарби, цьому розподільникові відтінків, який є водночас і великий відновлювач і перетворювач вимірів. І ось, залежно від того, чим личка (мало відмінні між собою будовою) заливалися: полум'ям рудого, з рожевим полиском, волосся чи білим світлом матової блідосте, вони видовжувалися або ж розширювалися, оберталися на щось інше, мов аксесуари російських балетів, що за денного світла були звичайнісінькими паперовими кружальцями, але Бакстів геній темно-рожевим або місячно-голубим освітленням перетворював їх на тверду туркусову інкрустацію на палацовому фасаді, або на ніжну бенгальську троянду, що млосно розпускається у квітучому саду. Отож-бо, взявшись вивчати личка, ми їх міряємо, але як малярі, а не як землеміри.
З Альбертиною все було так само, як і з її приятельками. В деякі дні, змарніла, з сірим личком, похмура, з клинцями фіялкової прозорости на денці ока, як це буває на морі, вона, здавалося, дихала смутком вигнанки. В інші дні бажання прикипали до лискучої поверхні її гладенького личка, і воно не пускало їх далі; якщо мені щастило кинути на неї погляд скоса, то я бачив, що на її щічках, матових на поверхні, як білий віск, прозирала рожевість, і це будило палку жагу поцілувати її, упіймати цей інший, леткий відтінок. Часом щастя осявало її таким зрадливим світлом, що шкіра на її личку ставала плинною, тьмяною і пропускала як би підшкірні погляди, і вони обарвлювали її в інший колір, хоча сама шкіра була з тої самої речовини, що й очі; іноді, втупивши бездумний погляд у її всіяне брунатними цяточками личко, на якому мерехтіли дві блакитні плями, я брав його за яйце щиглика, часто за опаловий агат, одшліхтований і відполірований лише у двох місцях, де на бурому камені прозорими крильцями лазурового метелика сяяли її очі, в яких плоть стає дзеркалом і створює ілюзію, ніби очі ближче, ніж щось інше, підпускають нас до душі. Проте найчастіше колір її личка був яскравіший, і тоді все воно пожвавлювалося; подекуди рожевим на білому личку був лише кінчик носа, тоненький, як у хитренької кицьки, з якою хочеться погратися; іноді щічки в неї були такі гладенькі, що погляд по них ковзав, як по мініатюрі з рожевої емалі, і ця емаль її щічок здавалася ще ніжніша, ще інтимніша завдяки піднятому над нею вікові чорного волосся; траплялося, її щічки набували лілово-рожевої барви цикламена; а бувало навіть і так, що коли Альбертина рум'яніла або коли вона мала жар, то, нагадуючи про її хворобливість, яка домішувала до мого почуття щось нечисте і яка надавала її личку спорзного, нездорового виразу, її щічки заливав темний пурпур певних гатунків троянд, і вони чорно червоніли; і кожна з цих Альбертин була інша, як іншою при кожній своїй появі буває танцівниця, бо її кольори, кшталт, характер міняються залежно від безконечно розмаїтої гри світла, що йде від скерованого на неї софіта. Може, саме тому, що такими різними були істоти, які тоді вбачалися мені в ній, з часом я і сам звик бути, залежно від того, яку Альбертину я собі уявляв, щоразу іншою людиною: ревнивою, байдужою, сластолюбною, меланхолійною, буйною; і я ставав то тим, то тим не лише відповідно до випадково воскрешеного спогаду, а й відповідно до сили уяви, вкладеної в цей спогад залежно від того, як я в цьому разі його тлумачив. До цього мені постійно доводилося повертатися — до уявних образів, які майже завжди наповнюють нам душу, хай ми про це й не здогадуємося, але які все-таки важливіші для нашого щастя, ніж та людина, що нам видна, бо ми бачимо останню крізь них, то вони тимчасово звеличують людину, на яку ми дивимося. Аби бути точним, я мав би дати особливе ім'я кожному з тих «я», що потім думало про Альбертину; тим паче я мав би дати особливе ім'я кожній з тих Альбертин, що поставали переді мною, завжди в іншій подобі, мов ті моря — для зручності я казав просто море, — ті моря, які змінювалися одне по одному і на тлі яких вони різьбилися щораз іншою німфою. Але головне, — достоту так само, — тільки ще цілеспрямованіше, — як у розповіді ввертають, яка того дня стояла погода, я мав би щоразу давати нове ім'я уявному образові, що того дня, коли я бачив Альбертину, панував у моїй душі, творячи атмосферу, творячи зовнішній вигляд людей, як твориться подоба моря залежно від майже непомітних хмаринок, що змінюють колір кожної речі своєю скупченістю, своєю рухливістю, своєю розкиданістю, своєю летючістю, — ніби ота хмарина, яку роздер одного вечора Ельстір, не познайомивши мене з дівчатами, з якими він зупинився і чиї образи нараз видалися мені ще гожішими, коли дівчата почали даленіти, — хмарина, яка знову напливла через кілька днів, коли я з ними познайомився, заступила їхній блиск, застила їх, непроникна й тиха, як Верґілієва Левкотея.
Певна річ, личко кожної з них набуло для мене зовсім іншого значення потому, як спосіб їхнього прочитання мені було десь підказано їхньою балачкою, балачкою, якій я міг приписати вартість тим більшу, що сам тягнув їх за язика, розпитував їх і так і сяк, начебто я був експериментатор, який сподівався від повторних дослідів підтвердження своїх прозрінь. І зрештою це цілком надійний спосіб розв'язувати загадки буття: підходити до речей та людей, які здалеку малювалися такими гарними і таємничими, аби наочно пересвідчитися, що вони позбавлені і таємничости, і краси; це один з ме