— Таж вона з тобою теж незнайома!
— А я й не кажу, що знайома, але ми не повинні повторювати одна одну. Пані Сванн вітає тебе по-своєму, а я вітатиму Жільберту по-своєму.
Мене це не переконало, і тепер я волів за краще не запрошувати Жільберти.
Попрощавшися з батьками, я пішов перебиратись. Спорожнюючи кишені, зненацька знайшов конверт, який мені вручив Сваннів камердинер на порозі до салону. Я був тепер сам. Я розірвав конверт, у ньому була картка із вказівкою, якій дамі я мав подати руку, аби провести її до столу.
Десь під той час Блок перевернув мій світогляд і відкрив мені нові шляхи до щастя (які згодом, зрештою, стали шляхами до муки), переконавши мене, що всупереч тому, що я думав під час прогулянок на Мезеглізьку сторону, жінки, навпаки, тільки й ждуть, щоб кинутися в обійми. Він зробив мені ще одну послугу, яку я оцінив набагато пізніше: запровадив мене до веселого дому, де я ніколи не бував. Сказав мені також, що гарних і приступних жінок на світі чимало. Але вони уявлялися мені вельми туманно, і тільки будинки розпусти надали їм індивідуальних рис. Словом, я міг бути вдячним Блокові за «благу вість» про те, що щастя посідання красою не є чимось недосяжним і що нам не треба цього зрікатися, достоту як можна бути вдячним лікареві чи філософу-оптимістові, які вселяють у нас надію на довгий вік на цьому світі й на неповну розлуку з ним на тому світі; а отже, будинки розпусти, де я почав бувати на кілька років пізніше, де показували мені зразки щастя і де я мав змогу доповнювати жіночу гожість тим, що годі вигадати, що є не лиш узагальненим образом баченої раніше вроди, а й справді божистим даром, єдиним даром, якого ми не можемо дістати від самих себе, перед яким гаснуть усі логічні побудови нашого розуму і якого ми можемо жадати лише від дійсности, чаром індивідуальности, — ті будинки заслуговували на те, аби я вмістив їх в один ряд з недавно відкритими не менш корисними доброчинцями (до знайомства з якими ми можемо лише гадати, за асоціацією з іншими малярами, з іншими музиками, з іншими містами, які чарівні Мантенья, Ваґнер, Сієна): в один ряд з ілюстрованими виданнями з історії малярства, симфонічних концертів і розвідок про «міста — пам'ятки минулого». Але заклад, куди мене водив Блок і де зрештою давно не був сам, був закладом найгіршого штабу з персоналом нічогеньким, майже не оновлюваним, і не міг ні вдовольнити давню мою цікавість, ні розбудити нову. Бандурша не знала жодної з жінок, яких вимагали клієнти, і завше пропонувала тих, що нікого не обходили. Мені вона надто захвалювала одну і з багатонадійним усміхом (ніби йшлося про таку вже дивовижу, про таку лакомину) приказувала: «Жидівочка, га? Що ви на це?» (Певно, тому вона називала її Рахіллю.) І з дурненькою, фальшивою екзальтацією, як їй здавалося, заразливою, завершувала ярливим хрипом: «Подумай, хлопчику, жидівка, темперамент! Ррра!» Цю Рахіль я, стоячи за завісою, бачив: це була чорнявка, негарна, але на око розумна; облизуючи губи кінчиком язика, вона задерикувато посміхалася до гостя, з яким її знайомлено, і я чув, як між ними зав'язувалася розмова. її худорляве вузьке личко отінювали чорні кучерики, падаючи нерівними, ніби намальованими тушшю рисками. Я щоразу обіцяв бандурші (вона нав'язувала мені Рахіль, вихваляючи її великий розум і освіченість) прийти якось із тим, щоб запізнатися з Рахіллю, яку я прозвав «Рахілю, ти від Бога». Першого вечора я почув, як ця Рахіль, ідучи, сказала бандурші:
— Отже, умовилися: взавтра я вільна, якщо хтось прийде, не забудьте послати по мене.
Після цього я не міг дивитися на неї як на особистість, бо одразу поставив її між тих жінок, які щовечора вчащають сюди, сподіваючись заробити один-два луїдори. От лише висловлювалася вона інакше: «Якщо я вам буду потрібна» або «Якщо вам хтось буде потрібний».
Про оперу Галеві бандурша нічого не знала і тому не могла второпати, чому я весь час приказую «Рахілю, ти від Бога». Та незрозумілість жартів не перешкоджала їй вважати їх напрочуд дотепними, і вона щоразу щиро сміялася, мовлячи: «Виходить, сьогодні ще нема рації зводити вас із «Рахілю, ти від Бога»? Ви ж саме так її звете: «Рахілю, ти від Бога?» Дуже дотепно! Ось я вас попарую. Побачиш, хлопчику, що буде, не пошкодуєш». Одного разу я мало не наважився, але Рахіль саме була «під пресом», а то потрапила була до «стрижія», старого пана, який обмежувався тим, що лив олію на розпущені коси жінкам, а потім їх чесав. Зрештою мені набридло чекати, хоч якісь убогі дівчата, так звані модистки, тільки що без голок, принесли мені ігристе й зняли зі мною довгу річ, якій — попри поважність предмета розмови — трохи прикрита чи свята голизна моїх співрозмовниць надавала смаковитої простоти. А потім я перестав ходити до того закладу, бо на знак симпатії до особи, яка його утримувала й потребувала меблів, подарував їй дещо з обстави, успадкованої по тітці Леонії, зокрема велику канапу. Я ніколи доти не бачив тітчиних меблів; у нас усього було невпрогорт — і мої родичі звалили їх гамузом у повітці. Та коли я вгледів у закладі, як ними послуговуються ці дівки, мені здалося, ніби всі чесноти, якими дихали комбрейські покої у тітки, мучаться від лапання і що то саме я віддав їх без ніякого на поталу! Якби я допустився ґвалту вмерлої — і то б я так не страждав. До цієї звідниці я більше не вернувся, бо мені здавалося, ніби речі тітки Леонії живі й молять мене зглянутися, немов неживі на позір предмети з перської казки, в яких замкнуто душі, взяті на муки і благащі, аби я їх визволив. А втім, пам'ять підказує нам спогади не в хронологічному порядку, а у вигляді перекиненого дзеркального відбиття, і може, тому я тільки значно пізніше згадав, що на цій самій канапі перед кількома роками я вперше дізнав любовних утіх із кузинкою, яка, щоб не монятися, не шукати, де б нам притаковитись, зухвало підказала мені скористатися часом, поки тітка Леонія, вставши з ліжка, чепуриться.
Усю решту обстави, а надто чудове старе срібло тітки Леонії я, незважаючи на спротив батька-матері, поспродував, щоб мати більше грошей і посилати більше квітів пані Сванн, яка, отримуючи великі коші орхідей, казала: «Бувши вашим батьком, я б учинила над вами опіку». Чи міг би я гадати, що колись пошкодую саме за цим сріблом і що ставитиму деякі втіхи вище, ніж утіху (яка, може, не матиме вже ніякої ціни) обіхідливо поводитись із Жільбертиними батьками? Достоту так само задля Жільберти, щоб не розлучатися з нею, я відмовився піти дипломатичною стезею. Вирішальні постанови ми робимо завше під впливом настрою, що триває недовго. Я ледве міг собі уявити, яким побитом та чудородна субстанція, яка наповнювала Жільберту і променіла від її батьків, від її дому, роблячи мене байдужим до всього іншого, — яким побитом ця субстанція могла б вивільнитися з неї й переселитися в іншу істоту. Субстанція, звичайно, зостанеться та сама, але на мене вона вже впливатиме інакше. Одна й та сама недуга дедалі розвивається і одна й та сама трутизна свою силу вчиняє швидше, коли з плином років серце підупадає.
Одначе моїм батькам хотілося б, щоб розум, який визнав за мною Берґотт, показав себе якимсь видатним доробком. Перед знайомством зі Сваннами я думав, що в праці мені перешкоджає збудження, породжуване незмогою вільно бачитися з Жільбертою. Але відколи їхній дім був відкритий для мене, ледве я сідав до робочого столу, як одразу ж зривався на ноги і біг до Сваннів. Коли ж повертався від них додому, моя самота була лише позірна, моя думка не могла вже пливти устріть словесної води, на волю чиєї течії я перед тим несамохіть здавався. На самоті я все ще обмислював репліки, які могли подобатися Сваннам, і, щоб учинити цю гру ще цікавішою, говорив за відсутніх партнерів і ставив собі такі запитання, щоб дотепувати, відповідаючи гострими вихватками. А проте ця безгласна вправа була тільки розмовою, а не медитацією, моє усамітнення було життям вигаданого салону, і не я сам, а мої примрійні партнери скеровували мої слова; замість думок, які здавалися мені сущою істиною, я намагався виголошувати інші, ті думки спадали мені в голову завиграшки і не сягали вглиб; то була геть-то пасивна усолода, яку знаходить у спокої той, у кого погане травлення.
Якби я так не завзявся стати до праці, то, можливо, зараз і вхопився б за перо. Але постанова моя була така тверда! А наступної доби, в рямцях зовсім вільного завтра, все так добре уміщалося, — бо там мене ще не було, — і мої добрі заміри спевнити можна було завиграшки; отож краще було згаяти сьогоднішній вечір, оскільки на працю треба ще налаштуватися. На жаль, другого дня мені теж не писалося. Але я був розважливий. Для того, хто чекав роки, не потерпіти три дні — це хлоп'яцтво. Певен, що позавтрьому я матиму змережаних кілька сторінок, я не сказав батькам ні словечка про свою ухвалу; я волів запастися терпінням на кілька годин, а потім принести бабці — потішеній і переконаній — розпочату роботу. На жаль, завтра не було вільним від мене, розлогим днем, якого я гарячково очікував. Коли цей день минув, то стало ясно, що мої лінощі й важке борюкання просто розтяглися на добу, та й годі. Збігало ще кілька днів, мої плани не спевнялися, я втрачав надію на те, що найближчим часом вони спевняться взагалі, а отже, пропадала хіть усе кинути на виконання плану; вечорами я знову довго засиджувався: рано лягати вже не схиляло виразне видиво початої узавтра вранці роботи. Щоб відзискати трудову наснагу, мені треба було кілька днів перепочинку, і коли бабуся нарешті наважилася лагідно й розчаровано вичитати мені: «А як же твоя робота? Ти вже про неї й не згадуєш», — я на неї розсердився, бо, не розуміючи, що моя постанова тверда, вона, безперечно, загаювала, та ще й чого доброго надовго, її здійснення, своїм недоречним втручанням нервувала мене і знеохочувала. Бабуся відчула, що її скептицизм сліпо наразився на мою волю. Вона відступила, обняла мене і сказала: «Даруй, більше не питатиму». І, щоб не знеохочувати, запевнила мене: як тільки я буду в доброму гуморі, справа піде рівнесенько-гладесенько.
Зрештою я спитав у самого себе: пропадаючи у Сваннів, чи не чиню я так, як Берґотт? Моя рідня ладна була думати, що я б'ю байдики, але, зустрічаючись у салоні з великим письменником, водночас розвиваю свій хист. А все ж скараскатись роботи над собою, над своїм хистом і дістати цей хист із чиїхось рук так само неможливо, як зцілитися (порушуючи всі приписи гігієни, переїдаючи і перепиваючи) лише завдяки тому, що ви часто обідатимете в гостях укупі з лікарем. Утім, хто найщиріше улягав ілюзії, яка так ошукувала мене та моїх батьків, то це пані Сванн. Коли я казав їй, що не можу прийти, бо мушу працювати, вона всім своїм виглядом показувала, що я високо несуся, що я кручуся й химерую.
— Але ж Берґотт приходить? Хіба, по-вашому, він погано пише? А невдовзі перо його стане ще ліпше, — додавала вона, — він гостріший і густіший у газеті, ніж у книгах, у книгах він трохи розволіклий. Я домоглася, що він писатиме тепер для «Фіґаро» leader article. Це буде якраз те, про що кажуть the right man in the right place.
І насамкінець заявляла:
— Приходьте! Кращого напутника, ніж він, не знайти.
Пані Сванн нагадала мені, щоб я прийшов до неї взавтра на обід з Берґоттом, достоту, як запрошують на щось таке сухотника вкупі з полковим командиром: мовляв, це в інтересах моєї кар'єри. Буцімто художні шедеври з'являються завдяки «взаєминам»!
Отож, Сванни не більше ніж мої родичі (тобто ті, хто мав би за різних життєвих обставин стромляти мені палиці в колеса) заважали моєму раюванню, раюванню досхочу милуватися на Жільберту — не спокійно, ні, а з умліванням. У коханні нема спокою, бо те, чого ми добилися, лишень щабель, аби домагатися більшого. Поки я не міг бувати у Жільберти, я тільки позирав на це недоступне щастя і навіть не уявляв собі, які там на мене чекають нові причини для хвилювання. Коли ж опір її батьків лопнув і справа врешті була розв'язана, перепона почала виникати заново, але щоразу в іншій подобі. З цього погляду можна сказати, що наша дружба щодня починалася знову. Щовечора, повернувшись до себе, я усвідомлював, що мені треба сказати Жільберті щось дуже важливе, від чого залежить наша приязнь, і це важливе щоразу було іншим. Але зрештою я був щасливий, і ніщо більше не загрожувало моєму щастю. Овва! Загроза прийшла звідти, звідки я ніколи її не сподівався: з боку Жільберти і мене самого. Гризоти мені завдало саме те, в чому я був певен, те, що малювалося мені щастям. Щастя в коханні стан ненормальний, здольний одразу надати на погляд найпростішому і завжди можливому випадкові тієї великої ваги, якої сам випадок насправді не має. Власне, щасливим нас робить поява у серці чогось несталого, чогось такого, що ми прагнемо назавжди утримати й чого майже не помічаємо, поки воно з нами. Насправді кохання — це непогамовна мука, радість її знешкоджує, втишує, відтягує, але мука будь-якої миті може стати такою, якою була б давно, коли б мети не досягалося, — немилосердною.
Я відчував уже не раз, що Жільберта воліла б, аби я не так до них учащав. Правда, коли мене особливо надило до неї, мені досить було тільки попроситися завітати в їхній дім у її батьків, їм-бо ставало дедалі очевиднішим, як добре я впливаю на їхню доньку. Завдяки їм — мислив я, — моєму коханню ніщо не загрожує; якщо вони на моєму боці, я можу бути спокійним, адже для Жільберти їхнє слово закон. На лихо, примітивши, як вона трохи дратується, коли Сванн запрошував мене в певному сенсі навсупір її бажанню, я задумавсь, чи ж те, що я вважав за оберіг мого щастя, не є, навпаки, таємною причиною його хисткости?
Востаннє, коли я прийшов до Жільберти, дощило; Жільберта була запрошена на урок танців до малознайомих їй людей і не могла взяти мене з собою. Задля вогкої погоди я зажив кофеїну більше ніж зазвичай. Може, далася взнаки сльота, а може, упередженість до того дому, де був танцклас, але коли Жільберта збиралась іти, пані Сванн дуже гостро озвала її: «Жільберто!» — і показала на мене, мовляв, я прийшов до неї і вона повинна зостатися зі мною. То був навіть не озов, а окрик, і, очевидно, свідчив він про добрі почуття до мене, але з того, як Жільберта стенула плечима, скидаючи плаща, я збагнув, що мати несамохіть прискорила наше, моє з приятелькою, розцурання: досі воно, те розцурання, відбувалося повільно і його давалося спинити. «Не можна ж танцювати кожен Божий день», — сказала Одетта доньці з розважливістю, перебраною, мабуть, колись у Сванна. Потім, перекинувшись ізнову Одеттою, озвалася до дочки по-англійському. Одразу між мною і частиною Жільбертиного життя виріс ніби мур, буцімто якийсь вражий дух поніс від мене геть мою приятельку. У тій мові, яку ми знаємо, ми надолужуємо непрозорість звуків прозорістю думок. Але мова, якої ми не знаємо, це замкнутий палац, де кохана істота може зраджувати нас, тоді як ми, зоставшись надворі, позбавлені до нього доступу, лиш розпачливо корчимося у своїй немочі; ми нічого не бачимо і безсилі чомусь запобігти. Ось так і ця розмова по-англійському ще місяць тому викликала б у мене усмішку, згадані в ній французькі власні імена не примножили б моєї бентеги і не стали б для неї дороговказами, а нині, коли її вели за два кроки від мене дві штивні особи, її жорстокість прирікала мене на якусь самоту і забуття, я почувався так, ніби мене окрадено. Нарешті пані Сванн покинула нас. Того дня — може, через уразу до мене, мимовільного винуватця змарнованої розваги, а може, й тому, що, відчуваючи, яка Жільберта лиха, я з обачности був стриманіший, ніж звикле, — Жільбертине личко, безрадісне, голе, спустошене, світилося сумом та жалем за тим, що через мене вона не змогла танцювати па-де-катр, а також мовчазним докором усім — починаючи з мене, — хто не розуміє тонких причин її сентиментального нахилу до бостона. Залишившись зі мною на самоті, Жільберта, як і озивалася, то говорила хіба про погоду, про сльоту, про годинник-поспішайло, і наша розмова рясніла паузами й односкладовими словами, при чому я, з якоюсь розпачливою люттю, завзято нищив хвилини, які могли б стати хвилинами нашого щирування та щастя. І кожне наше слово набирало якоїсь шорсткости через наліт неймовірної нікчемносте, але я був радий цьому нальоту, бо завдяки йому Жільберта не брала наповажне банальности моїх уваг та мого холодного тону. Що з того, що я казав: «А як на мене, ваш годинник радше любить відставати», — Жільберта, звичайно, тлумачила це так: «Яка ви недобра!» Даремно я увесь цей дощистий день уперто намагався говорити такі начебто непроникні для зору слова, все одно я знав, що я зовсім не така душа-крига, як силкувався показати, а Жільберта, мабуть, це добре відчувала і відала: якби я, повторивши вже тричі, що дні коротшають, бовкнув це вчетверте, то навряд чи стримався б від сліз. Коли Жільберта бувала такою, коли усмішка не наповнювала її очей і не роз'яснювала її личка, годі передати, яке сумне враження безнадії справляли її погляд і похмурі риси. Тоді її майже бридке личко скидалося на нудний пляж, коли море під час далекого відпливу утомлює око одним і тим самим блиском, обмеженим незмінним і тісним обрієм. Нарешті, просидівши кілька годин і бачачи, що ждати якоїсь зміни на краще не випадає, я сказав, що вона не дуже ґречна. «Це ви не ґречний, — заперечила вона. — Авжеж, саме так!» Я спитав себе, що я такого зробив, і, не знайшовши відповіді, спитав про це в неї. «Ну звісно, ви гадаєте, що ґречні!» — сказала вона і зайшлася довгим сміхом. Ось тоді я й відчув, як болить мені те, що я не можу досягнути отої другої, невловнішої площини її думки, площини, накреслюваної її сміхом. Цей сміх, мабуть, означав: «Ні, ні, ви мене не ошукаєте, я знаю, ви божеволієте за мною, але мені від цього ні холодно ні жарко, мені на вас начхати». А проте я собі доводив, що сміх — мова не досить ясна, а тому я не можу бути певен, що добре розумію цю мову. Натомість на словах Жільберта зі мною люб'язна. «У чому ж моя неґречність? — спитав я. — Ви тільки скажіть, і я все виправлю». — «Ні, це ні до чого, мені вам цього не розтлумачити». — Мені нараз стало лячно, як би вона вже не вирішила, що я її розлюбив, це завдало мені нового болю, не менш гострого, але цей біль вимагав іншої діалектики. — «Аби ви знали, як ви мене засмучуєте, то сказали б». Мій смуток мав би потішити її, коли б Жільберта сумнівалася в моєму коханні, а вона, навпаки, угнівалась. Тоді, зрозумівши свою помилку, вирішивши не брати в рахубу того, що вона мовить, і терпеливо вислухати, хай і не вельми вірячи, її слова: «Я вас щиро кохаю, колись переконаєтесь» (того дня, коли, як запевняють оскаржені, їхня правота випливе нагору, і який — диво та й годі! — ніколи не збігається з днем, коли їх допитують), я нараз ухвалив сміливу постанову не зустрічатися більше з Жільбертою, але не заявляти їй про це заздалегідь, бо вона мені б не повірила.
Якщо нас зажурила кохана істота, зажура може бути гіркою, навіть коли в цей час ми поглинені іншими клопотами та радощами, які не мають нічого спільного з цією істотою і з яких наша увага лише вряди-годи й ненадовго переноситься на щось інше. Та коли така зажура народжується — як оце нині — в момент, коли споглядання коханої наповнює все наше єство щастям, то раптова переміна, яка заходить у нашій душі, досі сонячній, тихомирній, спокійній, викликає у нас навісну бурю, і ми вже ручитися не можемо, чи стане в нас снаги її збороти. У моєму серці шаліла така люта буря, що я прийшов додому розбитий, зболілий, відчуваючи, що не одведу духу, якщо негайно не подамся назад, не верну під будь-яким приводом до Жільберти. Але ж вона скаже собі: «Знову він! Отже, я можу варити з нього воду. Що нещасливіший він піде, то слухняніший повернеться». Те, що малювалося в моїй уяві, непереборно надило мене до неї й потім, і ці почережні стрибки, цей танець стрілки внутрішньої бусолі відбилися в чернетках моїх суперечливих листів, писаних до Жільберти.
Я опинився в одній із тих скрут, викликаних збігом несприятливих обставин, у які людина потрапляє не раз і які вона, навіть попри незмінність свого характеру та натури, — натури, що породжує наші захоплення і ледве не наших коханих, а то й їхні прогріхи, — переборює по-різному залежно од віку. В такі хвилини наше життя розламується і кладеться на терези, і на двох їхніх протилежних шальках воно вміщається все. На одній — наше бажання не знемилитися, а отже, не видатись надто покірливим тому, кого ми кохаємо, навіть не розуміючи його, і кого все ж воліємо за краще трохи легковажити, щоб він не мав себе за незамінного і не відвернувся через те від нас; на другій — мука, повен її ківш, мука всеосяжна, яку, навпаки, можна втишити, тільки зрікшись бажання подобатися цій жінці і облишивши переконувати її, що можемо без неї обійтися, хоч би навіть ходили до неї. Якщо з шальки, де лежить гонор, відсипати трохи волі, яка з нашого попуску з роками охляла, а на шальку, де лежить гризота, додати надбаного фізичного страждання, якому ми дали посилитися, то замість мужньої ухвали, що переважувала б на терезах у двадцятирічному віці, нас у п'ятдесятирічному тягне донизу ухвала інакша, надто обважена без достатньої противаги. Тим паче, що ці скрутні ситуації, повторюючись, міняються, і завжди є загроза, що в половині життя або на його схилку ми заходимося згубно потурати самим собі й ускладнимо любов певною дозою звички, якої не знає молодість, надто заклопотана силою інших обов'язків і не така вільна у своїх діях.
У листі, посланому Жільберті, я шпетив її на всі заставки, але й кидав рятувальне коло з кількох ніби випадкових слів, щоб вона могла причепити до нього замирення; потім вітер перекрутився і моє перо вже мережило ніжне послання, ніжні речення, обрані задля солодощів деяких журних зворотів, сполучень слів на кшталт «більше ніколи», таких зворушливих для тих, хто їх уживає, і таких нудних для тих, хто їх читатиме, байдуже — вважатиме вона їх брехливими і «більше ніколи» перетлумачить: «Цього вечора, якщо ви мене не розлюбили», чи повірить їм і, побачивши в них останнє прощай, зберігатиме цілковитий спокій, цілком зрозумілий, коли поривають із тим, до кого кохання охололо. Але поки ми кохаємо, ми неспроможні діяти як гідні попередники іншої істоти, що нею ми станемо, коли вже не кохатимемо, то яким же дивом ми могли б усвідомити цілковито душевний стан жінки, до якої — навіть знавши, що їй до нас байдуже — ми, безумці, постійно звертаємося з тими самими словами, які ми лебеділи, коли вона ще кохала нас, звертаємось із бажання вколисувати себе гарним сном або потішати себе в гризоті. Розібратися в думках і вчинках коханої жінки ми так само безпорадні, як перші фізики у явищах природи (перед тим як постала і кинула якесь світло на невідоме наука). Або ще гірше, як той, хто заледве здогадується про існування категорії причинности, як той, хто безсилий схопити зв'язок між явищами і для кого видимий світ туманний, як сонне марення. Звичайно, я силкувався виплутатися з цього хаосу, силкувався знайти причини. Я прагнув навіть бути «об'єктивним», намагався взяти в рахубу невідповідність тієї ваги, яку Жільберта мала для мене, тій вазі, яку не тільки мав для неї я, а й яку вона мала для всіх поза мною: якби я таку невідповідність знехтував, то міг би просту ґречність моєї приятельки взяти за палке освідчення, а якийсь свій кумедний і принизливий вибрик за природний і гожий жест, розрахований на те, щоб опинитися ближче до гарних очей. Але я боявся так само впасти у протилежні крайнощі: боявся побачити в тім, що Жільберта спізнилася на побачення, чи в її лихому гуморі об'яви її нехоти до мене або й незарадну ворожість. Між цими двома однаково кривими оптиками я намагався знайти таку, яка давала б мені все бачити в достатньому світлі; доконувані мною конечні розрахунки трохи розвіяли мою душевну муку; і, може, тому, що я послухався чисел, а може, тому, що підказав їм відповідь, яку мені хотілося від них почути, я постановив назавтра піти до Сваннів — і я був щасливий, хоч і куцим щастям того, хто довго карається в очікуванні осоружної для нього мандрівки, але, вибравшись у дорогу, іде не далі вокзалу і вертається додому, щоб розпакувати валізи. Та поки ми вагаємося, саме бачення можливої ухвали (якщо цього бачення не умертвити в зароді ухвалою взагалі нічого не ухвалювати) виявляє, як проросле зернятко — рудименти рослини, обриси й усі відтінки чуттів, що їх збудить доконаний учинок, отож я сказав собі, що було б глупством, надумавши розлучитися з Жільбертою, завдавати собі такого самого гострого болю, як той, що був би викликаний конечністю здійснення такого задуму: раз я до неї нарешті вертаюся, то можна звільнити себе від зайвих вагань та болісних заходів.
Але ця ідея поновити приятельські стосунки вмерла, щойно я добрався до Сваннів, і не тому, що їхній камердинер, завжди прихильний до мене, ознаймив, що Жільберта кудись пішла (того ж таки вечора ті, хто зустрічався з нею, підтвердили мені, що її справді не було вдома), — вся штука була в тім, як камердинер мені це сказав: «Пане! Панночка кудись пішла, бігме, не брешу. Якщо хочете, пане, переконатися, можу гукнути покоївку. Повірте мені, я завжди радий вам догодити, і, якби панночка була вдома, я одразу ж провів би вас до неї». Ті слова вихопилися в нього несамохіть, і вони єдині мали для мене вагу, бо давали, хай і неповну, рентгенограму справжнього стану речей, який приховала б виважена мова: свідчили, що у Жільбертиних близьких людей склалося враження, ніби я докучайло; ось чому, ледве камердинер проголосив ті слова, вони зродили в мені ненависть, але замість Жільберти я волів її вилити на бідолашного слугу; на ньому окошився весь гнів, яким я дихав на мою приятельку; завдяки тим словам я від нього звільнився, і тепер зоставалося лише моє кохання; але водночас ті слова попереджували мене, що я маю якийсь час уникати зустрічей із Жільбертою. Вона, мабуть, перепросить мене в листі. А проте відразу ж я до неї не побіжу: хай знає, що я можу жити й без неї. Втім, як я одержу від Жільберти листа, мені буде легше не ходити до неї якийсь час, бо я знатиму, що зустрінуся з нею коли захочу. Для того щоб веселіше зносити добровільну розлуку, мені треба було відчувати, що моє серце вільне від страшних підозр: а що як ми розбили глека назавжди? а що як вона заручилася? а що як вона від'їхала? а ще як її умкнули? Наступні дні скидалися на дні отого давнього новорічного тижня, коли ми з Жільбертою не зустрічалися. Але тоді я був певен, що мине тиждень, і моя приятелька з'явиться на Єлисейських Полях, і ми з нею бачитимемось, як колись; я в це вірив; а з другого боку, я знав не менш певно, що до закінчення новорічних вакацій мені нема чого ходити на Єлисейські Поля. Отож увесь той сумний і вже такий далекий тиждень мій сум був спокійний, бо його не мутили ані страх, ані надія. Тепер, навпаки, надія завдавала мені такого самого нестерпного болю, як і страх.
Не отримавши Жільбертиного листа того ж таки вечора, я приписав це її недбалості, її нікольству і не сумнівався, що його принесуть із ранковою поштою. Я чекав його щоранку з сердечним трепетом, що змінювався пригніченням, коли серед інших листів я не знаходив Жільбертиного або коли не надходило нічого (що було не найгірше, бо, побачивши докази приязні інших людей, я ще тяжче переживав Жільбертину байдужість). Тепер я уповав на денну пошту. Але й у Проміжки між доставою пошти з дому виходити не смів — а що як Жільберта пошле листа нарочним. Зрештою надходила пора, коли вже не могли з'явитися ні листоноша, ані Сваннів лакей, надію на спокій доводилося відкладати на завтра; отак умовляючи себе, що моє страждання довго не триватиме, я, власне, лише його безнастанно ятрив. Цей новий біль, напевно, був так само сильний, але на відміну від колишнього, не тільки продовжував без змін первісне почування, а ще й поновлювався кілька разів денно, так часто оживляючи повторюване почування, що навіть бувши болем сливе фізичним, болем-спалахом, зрештою устійнювався; тільки-но спадала чергова очікувальна лихоманка, як починалися тортури нового очікування; тож протягом дня я не міг і хвилини прожити без страху, а навіть година страху здатна стати справжньою мукою. Словом, я катувався куди тяжче, ніж у ті давні новорічні вакації, бо цим разом у мені жило не просте й відкрите прийняття муки, а безнастанне уповання на те, що я невдовзі перестану мучитися.
Одначе я таки повернувся до цього прийняття: я зрозумів, що воно має бути остаточним, і назавше зрікся Жільберти, зрікся в ім'я самого свого кохання, а все тому, що не бажав, аби Жільберта зберегла якийсь прикрий спогад про мене. З тої хвилини, аби вона не думала, що я задосадував на неї, я навіть, домовившись із Жільбертою про любовне побачення, — це вже пізніше, — в останню хвилину писав їй, що я, на превеликий жаль, не можу прийти, але водночас запевняв, що тяжко цим журюся, як чинив би з усяким, кого б не мав охоти бачити. Такі вирази жалю, які в нас звичайно знаходяться для людей нам байдужих, швидше, як я гадав, переконають Жільберту в моїй байдужості, ніж удавано байдужий тон, якого ми прибираємо в розмові з коханою. Коли б мої без кінця повторювані вчинки ліпше, ніж мої слова, довели Жільберті, що мене до неї не вабить, може, тоді б натомість її привабило до мене. Та ба! То була марна затія: не зустрічаючись із Жільбертою, домагатися того, щоб її принадило до мене, означало б утратити її назавше — насамперед тому, що коли її знову надитиме до мене, а я хотітиму, щоб цей поваб не зникав, мені буде невигідно зразу капітулювати. Втім, найважчий для мене період був би вже тоді позаду; Жільберта була мені необхідна зараз, і мені хотілося остерегти її, що коли ми з нею зустрінемося знов, вона заспокоїть біль, уже й так настільки ослаблий, що вже не буде, як цієї миті, достатньою підставою для складення зброї, для примирення, для нових побачень. А згодом, коли нарешті можна буде безбоязно признатися Жільберті (так її на той час до мене надитиме), що й мене так само до неї надить, моєї любови вже не існуватиме, вона не витримає такої довгої розлуки, я збайдужію до Жільберти. Всім цим я запасся, але говорити їй цього не можна було; вона подумала б, що я запевняю, ніби довга розлука з нею уб'є моє кохання, єдино на те, щоб вона хутчій покликала мене до себе. Я хотів, щоб Жільберта збагнула, що всупереч моїм запевнянням, я власною волею, а не через якусь там перешкоду, не через стан здоров'я, позбавляю себе її товариства. І щоразу, коли я знав заздалегоди, що Жільберти вдома не буде, що їй треба кудись іти з подругою і на обід вона не вернеться, я не марнував слушної нагоди і йшов до пані Сванн. Пані Сванн знову стала для мене тим, чим була тоді, коли мені було так важко бачитися з її донькою і коли, не діждавшися Жільберти на Єлисейських Полях, я йшов гуляти в Акацієву алею. Завдяки таким одвідинам я міг дещо чути про Жльберту і був певен, що вона теж про мене почує і збагне, що я за нею не пропадаю. А ще я, як усі, хто хильнув лиха, вважав, що лиха моя доля могла бути ще гірша. Як-не-як, двері Жільбертиного будинку для мене відчинені, і я казав собі, хоча й заповзявся не користати з такої можливости, що коли б раптом мій біль надміру загострився, я міг би покласти йому крес. Я микав своє горе лишень із дня на день. А втім, і це надто гучно сказано. Скільки разів на годину (але тепер уже без тривожного очікування, яке давило мене в перші тижні нашої звади, перш ніж я наважився повернутися до Сваннів) я читав собі листа, якого Жільберта запевне колись пришле, а то й принесе мені його сама! Постійне видиво цього омріяного щастя помагало мені перетерплювати руїну щастя істинного. Коли ми думаємо про жінок, які нас не кохають, або про «запропащих», усвідомлення безвиходи не перешкоджає нам чогось сподіватися. Ми живемо на чатах, на підслухах; син пішов у море, в небезпечну плавбу, а мати щохвилини, навіть багато часу потому, як дізналася про його загибель, уявляє собі, ніби він чудом урятувався, ніби він живий і от-от вернеться. І це очікування, залежно від сили пам'яти й відпорности організму, допомагає їй з роками уживатися з думкою, що син її неживий, допомагає зрештою забути його і вижити — або вбиває її. З другого боку, мене трохи втішала думка, що терпіння для мого кохання корисне. Кожна моя візита до пані Сванн тоді, як доньки не було, ставала для мене болісна, але я відчував, що це підносить мене в Жільбертиних очах.
А втім, коли йдучи до пані Сванн, я спершу впевнювався, що не застану Жільберти вдома, то, може, не так тому, що поклав будь-що її уникати, як тому, що надія на примирення перекривала мою волю до розриву й утаювала від мене те, що було в ній найжорстокішого. Адже немає майже нічого абсолютного, принаймні такого, що було б абсолютним завжди, у людській душі, одним із законів якої, підживлюваним несподіваними припливами розмаїтих спогадів, є перебої. Наскільки химерна моя надія, я добре знав. Я скидався на злидаря, який менше скроплює слізьми свій черствий насушник, коли втішає себе: ану ж у цю мить якийсь чужинець відписує йому цілий маєток. Усі ми, щоб зробити життя бодай трохи стерпним, мусимо рятуватися якимсь дивацтвом. Отож моя надія була щирішою, — дяка Богові, розлука з Жільбертою затягувалася, — коли ми з моєю пасією не зустрічалися. Аби ми бачилися в її матері, то, може, обмінялися б непоправними словами, які розвели б нас остаточно в різні боки й убили б у мені надію, але тоді в моєму серці ожила б туга, з новою силою воскресло кохання, і мені важче було б примиритися з моєю долею.
Давньою порою, ще задовго перед моїм розривом із Жільбертою, пані Сванн казала мені: «Це чудово, що ви одвідуєте Жільберту, але я була б рада, якби ви іноді з'являлись і до мене, тільки не в ті дні, коли в мене багато гостей, з ними ви знудитесь, а в інші і трохи пізніше, тоді ви неодмінно мене застанете». Отож тепер, заходячи до пані Сванн, я вдавав, ніби вволяю її давнє бажання. І пізньої доби, вже поночі, майже тої хвилини, коли моя рідня сідала до столу, я йшов до пані Сванн, знаючи, що не побачу Жільберти і все ж думатиму лише про неї. У цій як на той час відлеглій дільниці Парижа, тоді темнішого, ніж тепер, бо навіть у середмісті електрики на вулицях не було, і тільки в небагатьох будинках лампи в салонах на бельетажах або на низьких антресолях (пані Сванн вітала гостей саме на одних із цих останніх) були єдиним джерелом світла на вулицях і поривали на себе очі перехожого, для якого приглушені віконні відблиски були наочним поясненням того, чому перед дверима стоять елегантні екіпажі. Перехожий не без хвилювання думав, що в таємничому дійстві за вікном зайшла якась зміна, коли той чи інший екіпаж рушав; але то тільки візничий, боячись, як би не змерзли коні, вряди-годи пускав їх клусом, надто привертаючи увагу тим, що гумові колеса творили нечутне тло, на якому кінські копита скрекотіли лункіше й сипкіше.
«Зимовий сад», який у ті роки перехожий міг бачити на кожній вулиці, якщо помешкання містилося не надто високо над пішоходом, красується нині лише на геліогравюрах у подарункових виданнях П.-Ж. Сталя. На відміну від скупого рослинного орнаменту в теперішніх вітальнях Людовіка XVI — троянда чи японський ірис у кришталевій вазі з таким вузьким горлом, що другої квітки туди вже не поставити, — на цих гравюрах такий сад завдяки тодішній рясноті рослин і цілковитому бракові стилізації в їхньому розташуванні, здається, більше засвідчував якесь живе, зворушливе захоплення господинь дому ботанікою, аніж холодну турботу про мертву декоративність. «Зимовий сад» у тодішніх приватних будинках згруба нагадував мініатюрну переносну теплицю, поставлену рано-вранці на Новий рік під запаленою лампою — ба дітям не стало терпцю ждати, поки задніє, — серед інших новорічних подарунків, і то був найкращий подарунок, бо він пом'якшував зимову голизну своїми розкішними живими рослинами, які треба було викохувати; а ще дужче, ніж на дитячі теплички, «зимові сади» скидалися на ту, що була поряд з ними, на малюнку гарної книжки, теж подарованої на Новий рік, і хоча книжкову тепличку піднесли не дітям, а героїні повісті Лілі, вони мліли перед нею, і тепер, уже підстаркуваті, вони ладні повірити, що в ті щасливі літа найкращою порою року була зима. Нарешті у глибу цього «зимового саду», крізь хащу різних порід, завдяки якій освітлене вікно знадвору скидалося на шибочки тих-таки дитячих тепличок, мальованих чи правдивих, перехожий, ставши навшпиньки, бачив зазвичай добродія у рединґоті, з гарденією або гвоздикою у бутоньєрці, добродій стояв перед сидячою дамою й обоє вони, наче вирізьблені в топазі, мріли у глибу салону, наповненого бурштиновими відблисками самовара (тодішньої завізної новинки) та парою, що бухає з нього, може, ще й нині, але ніхто вже, звикнувшись, її не помічає. «Чаювати» пані Сванн дуже любила; вона думала, що це буде оригінально й дуже гарно, коли вона скаже якомусь чоловікові: «Ви завжди мене застанете, тільки трохи пізніше; приходьте чаювати», — і, всміхаючись лагідною, тонкою усмішкою, вона таки проказувала ці слова з легеньким англійським акцентом, і гість церемонно уклонявся пані Сванн, ніби її слова були чимось особливим і глибоким, чимось, що вимагає пошанівку та уваги. Крім згаданої, була ще одна причина, чому квіти в салоні пані Сванн були не просто оздобою, і причина ця пов'язувалася не з часом, а з давнім Одеттиним життям. Високопоставлена кокотка, якою вона колись була, живе переважно для любчиків, себто у себе вдома, а це привчає її жити для себе. Своїми речами порядна жінка дорожиться, звичайно, теж, але ще більше дорожиться ними кокотка. Кульмінаційна хвиля її дня не та, коли вона вбирається для всіх, а та, коли розбирається для одного. У шлафроку, в нічній сорочці їй треба бути такою самою гожою, як у вечірній сукні. Інші жінки виставляють свої клейноди напоказ, а вона… вона повинна скрашувати перлами свій інтим. Такий спосіб життя зобов'язує, він виховує смак до таємної розкоші, смак майже безкорисливий. Пані Сванн кохалась у квітах. Біля її фотелю завше стояла величезна кришталева ваза, повна пармських фіялок чи стокроток з опалими пелюсточками у воді, і, здавалося, свідчила в очах візитера про якесь улюблене і перерване заняття, скажімо, пані Сванн хотіла посмакувати на самоті чашкою чаю; а може, й про якусь інтимнішу і потаємнішу справу. Побачивши ці виставлені квіти, так і хотілося перепросити, немовби ти підгледів назву ще розгорненої книжки і можеш тепер угадати, що Одетта перед хвилею читала, а отже, і що вона оце зараз думає. Але квіти — істоти ще живіші за книжки, і ви страшенно ніяковіли, коли, завітавши до пані Сванн, бачили, що вона не сама, чи, провівши її додому, помічали, що салон не порожній — стільки загадкового місця, пов'язаного з нікому не знаними годинами життя господині дому, посідали ці не поставлені заздалегідь для Одеттиних гостей, а ніби нею тут забуті квіти, здавалося, вони вже з нею щирували про щось і щируватимуть ще, і цю розмову ви боялися урвати, і даремно силкувалися відчитати її таїну, втупившись очима у бляклий, бліденький, ліловий колір пармських фіялок. З кінця жовтня Одетта поверталася якомога вчасніше на чаювання, на свій, як тоді ще мовилося, five o'clock tea, бо вона чула (і любила повторювати), що пані Вердюрен зуміла створити свій салон завдяки тому, що її завше можна застати вдома у певну годину. Одетта взяла собі в голову, що вона теж має салон такого штабу, але вільніший, senza rigore, за її улюбленою примовкою. Вчорашня кокотка уявляла, що вона друга Леспінас, і мала себе за фундатора салону, суперника салону дю Дефан, відбивши у неї найприємніших завсідників, насамперед Сванна, який поділив з нею вигнання і відрубне життя; ба на ці її вигадки могли понадитися лише необізнані з її минулим нові знайомі, але одурити саму себе їй було зась. А втім, деякі наші улюблені ролі ми стільки разів граємо у світі і так у них вживаємося, що нам легше послатися на їхні кривосвідчення, ніж запозвати майже геть-то забуту дійсність. У ті дні, коли пані Сванн зовсім не виходила, вона одягала крепдешинове плаття, біле, як перший сніг, а часом довгий єдвабний зборчастий пеньюар, подібний до грона біло-рожевих квітів, — нині такі пеньюари вважаються не зимовими, а даремно. Бо ці легкі тканини й ніжні тони в тодішніх натоплених і задрапованих портьєрами салонах, про які великосвітські повістярі, аби висловитися дотепніш, писали, що вони «підбиті затишком», надавали жінці такого самого мерзлякуватого вигляду, як у троянд, що, попри зиму, по-весняному пишалися коло неї у шарлаті своєї голизни. Килими глушили звук, господиня дому забивалася в якусь найдальшу нішу, і ти з'являвся непомічений, вона читала далі, коли ти вже був біля неї, і це ще примножувало враження романтичности, чар нібито підслуханої таємниці, те, чим ще й досі дихають на нас спогади про тоді вже немодні сукні, від яких, мабуть, єдина пані Сванн ніяк не хотіла відмовитися і які дають нам ілюзію, що прибрана в таку сукню жінка, мабуть, героїня роману, бо ми самі її бачили в романах не кого іншого, як Анрі Ґревіля. Тепер, із початком зими, в Одеттиній вітальні стояли величезні різнобарвні хризантеми, раніше таке розмаїття Сваннові було б у дивовижу. Я милувався на них під час сумних своїх візит до пані Сванн, коли моя гризота воскрешала мені всю таємничу поетичність цієї жінки, яка завтра скаже Жільберті: «У мене був твій приятель». А милувався я, звісно, тому, що блідо-рожеві, як шовк її фотелів часів Людовіка XV, снігово-білі, як її крепдешиновий шлафрок, або мідяно-червоні, як самовар, вони доповнювали оздобу салону ще одною гранню, так само багатою на вишукані барви, але живою і нетривкою. Та ще дужче, ніж така нетривкість, мене зворушувало те, що хризантеми все ж довговічніші проти таких самих рожевих чи мідяних відблисків, якими вечорове сонце так пишно червонило югу листопадового смерку і які гасли на небесах, — я сам бачив перед входом до пані Сванн, — але продовжували своє життя, відроджуючись у пломінкій палітрі квітів. Схожі на вогні, позичені великим колористом у мінливого небесного пожару, аби прикрасити людську оселю, хризантеми кликали мене боротися з тугою і смакувати за чаюванням перебіжні радощі листопада, тихою і таємничою пишнотою яких вони полум'яніли біля мене. Овва! Такої краси в розмовах я не знаходив; з розмовами у хризантем було мало спільного. Навіть із пані Коттар, хоча година була вже пізня, пані Сванн була мила і, прибираючи грайливого тону, казала: «Що ви, посидьте, не дивіться на годинника, ще зовсім рано, цей годинник не йде, куди вам поспішати?» І тицяла ще одну тартинку пані професоровій, що не випускала з руки шабатурки для візитівок.
— Годі з цього дому вирватися, — мовила пані Бонтан, звертаючись до пані Сванн, а пані Коттар, вражена тим, що чує з її уст свою власну думку, вигукувала: «От і я, хоч олії в голові небагато, сказати по щирості, теж так думаю!», і з нею погоджувалися клубмени, б'ючи поклони, наче мали за велику честь те, що пані Сванн познайомила їх із цією не вельми ґречною міщаночкою, яка перед великосвітськими Одеттиними приятелями поводилася стримано і навіть ставала в «оборонну позицію», еге ж, саме так вона й сказала, бо любила висловлюватися пишномовно про найпростіші речі. «Щось мені не віриться. Ось уже три середи поспіль ви на очі мені не давались», — заперечувала пані Сванн пані Коттар. «Ваша правда, Одетто, ми вже з вами цілі віки, цілу вічність не бачилися. Каюсь перед вами, каюсь, але мушу вам признатися, — додавала вона сором'язливо і непевно, бо хоч і була лікарева жінка, а про ревматизм чи ниркові кольки зважувалася говорити хіба на здогад буряків, — що я маю по горло своєї хай не біди, то прибідку. У всіх свої прибідки. А потім — у мене чоловіча челядь спробувала вчинити двірцевий переворот. Я орудую не так уже й круто, але мусила для постраху спровадити Вателя, хоча він уже й сам устиг, мабуть, підшукати тепліше місце. Але його відхід мало не спричинив демісії всього кабінету. Покоївка теж попросила дати їй одправу, сцени були просто гомеричні! Хай би там що, а я тримала стерно влади міцно, словом, для мене це добра наука, вона піде мені на пожиток. Я вас нуджу цими кухонними історіями, але ви знаєте не гірше за мене, якої мороки завдає зміна персоналу».
— А де це запропастилася ваша гожа донька? — питалася пані Коттар. «Моя гожа донька у приятельки, — відповідала пані Сванн і зверталася до мене: — Мабуть, вона вам писала, щоб ви прийшли завтра?.. А як ваші бебі?» — питала вона у пані професорової. Я зітхав із полегкістю. Ці золоті слова пані Сванн, які доводили, що я міг побачити Жільберту будь-коли і задля яких я, власне, сюди й навідувався, були чимось украй конечним. «Ні. А втім, я сам їй напишу сьогодні ж. Нам не можна більше бачитися з Жільбертою», — додав я таким тоном, ніби приписував наш розрив якійсь таємничій причині, і це приписування покріплювало в мене ілюзію кохання, підтримувану ще й тим, як ніжно ми, Жільберта і я, говорили одне про одного. «Ви ж бо знаєте, зона до вас така прихильна, — вмовляла мене пані Сванн. — Ви справді завтра не прийдете?» Врадуваний великою радістю, я питав себе: «А власне, чому б мені не прийти, якщо мене запрошує її рідна мати?» Але одразу ж ізнову в'янув. Я боявся, як би Жільберта, побачивши. мене, не подумала, що байдужість, яку я виказував до неї останнім часом, кумедія, і волів за краще зволікати далі з нашою зустріччю. Поки точилася наша розмова з пані Сванн, пані Бонтан скаржилася на те, які зануди ці жінки політиків, бо вдавала, ніби всі на світі їй смішні й осоружні, а чоловікова посада її просто вбиває. «Ось вам нічого не варто прийняти півсотні лікарських жінок підряд, — мовила вона пані Коттар, відомій, навпаки, своєю зичливістю до кожного і безмежною відданістю обов'язкові. — О, ви відважна жінка! А я, бачте, міністерша, від цього, звісно, й треба танцювати… Ну, і я не можу нічого з собою вдіяти; ви ж знаєте цих чиновницьких жінок, як тут утриматися, щоб не показати їм язика. І моя сестріниця Альбертина теж уся в мене. Ви навіть не уявляєте, яка це козир-дівка. На тому тижні в день моїх раутів жінка віце-міністра фінансів узяла та й бовкнула у мене в хаті, що зовсім не знається на куховарстві. «Але ж, прошу пані, — відрізала Альбертина з наймилішою усмішкою, — кому ж тоді знатися, як не вам, адже ваш батько був кухтиком»». — «Ох, я дуже люблю цю історію, це просто розкіш! — вигукнула пані Сванн. — Але принаймні в ті дні, коли доктор консультує, пані могла б створити свій маленький затишок із квітами та книжками, тим, що ви любите», — дорадила вона пані професоровій. «Так прямо, у живі очі, й бризнула. І хоч би словом мене попередила, шельма! Спритна, що твоя мавпуля! Ваше щастя, що ви вмієте себе стримати; заздрю тим, хто здатний зі своїми думками таїтися». — «А мені навіть нема потреби цього робити, я не така вибаглива, — лагідно відповідала пані Коттар. — Зрештою я не маю на це такого права, як ви, — додала вона трохи гучнішим голосом, як завжди, коли в розмові траплялася нагода обережненько підпустити меду, помастити словами, що всіх підкупало і помагало чоловіковій кар'єрі. — І взагалі я роблю з дорогою душею все, що може бути корисним професорові».
— Але ж, люба пані, до того треба мати хист. У вас, певно, залізні нерви. А я, як побачу, які гримаси корчить жінка військового міністра, теж починаю гримасувати. Крий Боже, мати такий темперамент, як у мене.
— О, так! — докидала пані Коттар. — Я чула, що в неї тик. Мій чоловік теж водиться з достойниками, і знаєте, коли ці панове розмовляють між собою…
— Або взяти шефа протоколу, він горбач, і я й п'яти хвилин не дам йому всидіти, щоб не лапнути його за горб. Муж каже, що я дограюся, що він утратить крісло. Ну й хай ти сказишся з усіма цими міністрами! Геть ік лихій годині всіх цих міністрів! Я хотіла б, щоб ці слова красувалися як гасло на моєму поштовому папері. Мабуть, я вас шокую, бо ви добра душа, а я, признатися, нічого так на світі не люблю, як кувати речі недобрії. Без лихослів'я і життя мені не життя.
І вона говорила цілісіньку годину про міністерство, ніби йшлося про якийсь Олімп. Щоб звернути на інше, пані Сванн вдавалася до пані Коттар:
— Яка ви ошатна! Redfern fecit?
— Ні, ви ж знаєте, я шанувальниця Родніца. Втім, це щойно перероблений фасон!
— Все одно — шик-блиск!
— Скільки — як ви думаєте?.. Ні, першу цифру змініть.
— Що? Але ж це дешевинка, дурнячок! А я чула, що втричі дорожче.
— Отак і пишеться історія, — завершувала пані докторова і показувала пані Сванн на шийну хустку, яку та їй подарувала: — Погляньте, Одетто. Впізнаєте?
У прогалині між половинками портьєри з'являлася церемонно похилена голова, вдаючи жартома, що боїться завадити: то був Сванн. «Одетто! У мене в кабінеті принц Агріґентський, він питає, чи може засвідчити свою повагу? Що йому відповісти?» — «Що я дуже рада», — відказувала Одетта з утіхою і водночас зберігаючи спокій, і це в неї виходило невимушено, бо вона, ще бувши утриманкою, приймала великосвітських мужчин. Сванн ішов до кабінету переказати запрошення, а потім у товаристві принца повертався до вітальні, якщо тільки в цей інтервал не з'являлася пані Вердюрен.
Побравшися з Одеттою, Сванн просив її більше не одвідувати кланчика (він мав для цього чимало підстав, а якби й не мав, він її однаково попросив би, улягаючи беззастережному законові невдячности, який диктується недалекоглядністю чи безкорисливістю всіх звідників). Він погодився тільки, щоб Одетта обмінювалася з пані Вердюрен двома візитами на рік, але декотрі вірні, обурені зневагою, завданою «принципалці», в чиїх мазунчиках ходила стільки літ Одетта і навіть Сванн, вважали, що й це забагато. Щоправда, в «ядерці» завелися здрайці, які іноді пропускали вечори, аби потаєнці поспішити на запрошення Одетти, готові в разі, коли б їх піймано на гарячому, виправдатися тим, що їм хотілося познайомитися з Берґоттом (а «принципалка» хоч і запевняла, що у Сваннів вона не буває і що він нездара, а проте силкувалася, за її улюбленим висловом, запопасти його), але салон мав і своїх «ультра». І вони, не привчені додержуватися звичаю, який часто стримує людей від остаточних кроків, що робляться навсупір комусь, марно домагалися, щоб пані Вердюрен розцуралася з Одеттою і позбавила її задоволення говорити зі сміхом: «З часів великої «схизми» ми буваємо у «принципалки» в рідку стежку. Поки чоловік мій парубкував, учащати до неї було ще не так важко, але для подружжя це не завжди просто… Муж, сказати по щирості, старої Вердюрен не зносить і був би не в захваті, якби я пустила там коріння. А я, як вірна малжонка…» Сванн супроводжував Одетту на прохані вечори до Вердюренів, але намагався не даватися на очі, коли пані Вердюрен одвідувала Одетту. Якщо «принципалка» була в салоні, принц Агріґентський входив сам. Зрештою його одного Одетта й рекомендувала пані Вердюрен, вона воліла, щоб пані Вердюрен не чула безвісних прізвищ і, побачивши незнайомі обличчя, думала, що купається в аристократичному середовищі; і Одеттин розрахунок спрацьовував, увечері пані Вердюрен з несмаком казала чоловікові: «Гарнесенький гуртик! Увесь вицвіт реакції!»
Одетта теж перебувала в омані щодо пані Вердюрен, але в омані зовсім протилежного характеру. Не те що салон «принципалки» вже тоді починав ставати таким, як ми його побачимо згодом. Пані Вердюрен не досягла навіть «інкубаційного періоду», коли відкладають урочисті вечори, бо на них рідкісні свіжонабуті алмази тонули б серед шатії, і воліють чекати, аж поки дітородна сила десяти праведників, яких пощастило з'єднати, не доведе їхньої кількости до семи десятків. Пані Вердюрен, так само, як до цього готувалась і Одетта, обрала за мету «вищий світ»; одначе сектор її наступу був ще вкрай обмежений і, зрештою, відлеглий від того, де Одетта мала якусь надію добитися такого самого успіху і здійснити прорив; от і виходило так, що Одетта й не здогадувалася про стратегічні плани, вироблені «принципал кою». І коли хтось відгукувався про пані Вердюрен як про снобку, Одетта щиро сміялася: «Та яка з неї снобка! По-перше, для снобізму їй бракує підстав, вона ні з ким не знайома. А по-друге, віддаймо їй належне, їй подобається все так, як є. Ні, вона любить лише свої середи і своїх дотепних співрозмовників». І нишком вона заздрила вмінню пані Вердюрен (хоча розраховувала колись відбути таку саму прегарну школу), її хистові «принципалки», якому та надавала такої великої ваги, хоча цей хист лише відтінював те, чого не існувало, гаптував безпредметне, був власне хистом небуття: хистові господині дому — хистові «збивати», «гуртувати», «висувати», а самій «пошитися між люди», правити за «сполучну ланку». Так чи інакше, друзі пані Сванн були дуже вражені, побачивши в її домі жінку, яку давалося уявити лише в її власному салоні, в незмінній рамі гостей, у рамі всього гурту (а тепер цей гурт, прегарно в ній утілений, утрушений, злучений, мов якими чарами вмістився в одному фотелі, в одній її постаті «принципалки», перепиненої візитеркою і тепло затушкованої в манто на гагачому пуху, пухнасте, як біле хутро, що вистилало підлогу вітальні Сваннів, де пані Вердюрен сама була салоном). Найбоязкіші жіночки зі скромности воліли повтікати і, вживаючи у своїй мові множини, ніби хотіли натякнути іншим, що не треба докучати виздоровниці, яка тільки з ліжка, казали: «Одетто, нам пора». Всі заздрили пані Коттар, бо до неї «принципалка» зверталася на ім'я. «Давайте я вас украду», — казала до неї пані Вердюрен — вона не могла допустити, щоб якась вірна залишилася, замість піти за нею. «Але пані Бонтан була така ласкава, що зголосилася мене підвезти, — відмагалася пані Коттар, — їй не хотілося, аби про неї думали, ніби вона ради більшої знакомитости нехтує пропозицію пані Бонтан підвезти її міністерським повозом. — їй-бо, я завжди почуваю особливу вдячність до моїх друзів, коли вони дають мені місце у своїй кареті! Це просто благостиня для тих, хто не має автомедона». — «Тим паче, — озивалася «принципалка» (не сміючи сперечатися, бо була трохи знайома з пані Бонтан і щойно тільки запросила її на свої середи), — що від пані де Кресі до вашого дому не блигомий світ. Ой лишенько, я все ніяк не звикну говорити «пані Сванн»!» То був улюблений дотеп «ядерця», люди невеликого розуму вдавали, ніби ніяк не звикнуть говорити «пані Сванн». «Хай йому абищо, я так звик говорити «пані де Кресі», що знов мало не обмовився». Тільки пані Вердюрен, говорячи з Одеттою, весь час обмовлялася, і то зумисне. «Як ви, Одетто, не боїтеся мешкати в такій забутій закутані? Мені було б непереливки повертатися сюди вечорами. Лелечки, а як тут вогко! Чи не тому чоловік ваш нажив собі екзему? А щури тут водяться?» — «Ба ні, таке скажете! Бр-р-р!» — «Ну й дяка Богові! А мені казали, що водяться. Дуже рада, що їх немає, пацюків я боюся панічно, еге ж, дуже рада, а то я б сюди і не потикалася. До побачення, серденько, до скорого побачення, ви ж знаєте, яку радість дають мені ваші візити. Укладати хризантеми ви не зугарні, — кидала вона на відході, коли пані Сванн уже підводилася, аби провести її. — Це ж бо японські квіти, і вкладати їх треба по-японському». — «Я з пані Вердюрен не згодна, хоча в усьому іншому вона для мене Закон і Пророки. Ви, Одетто, відчуваєте, як ніхто, дивоглядну красу хризантем чи, як тепер кажуть, хризантемів», — заявляла пані Коттар, коли двері за «принципалкою» зачинялися. «Кохана пані Вердюрен не вельми поблажлива до чужих квітів», — відповідала лагідно пані Сванн. «У кого ви їх купуєте, Одетто? — питала пані Коттар, рятуючи «принципалку» від нових критичних стріл. — У Леметра? Недавно я бачила перед його крамницею великий рожевий кущ, Божечки, я аж умлівала над тим кущем». — Сказати, скільки коштує цей кущ, пані Коттар соромилася — признавалася лишень, що професор, «зазвичай, не порох», цим разом «став дуба» й обізвав її переводницею. — «Ні, ні, мій улюблений квітникар лише Дебак». — «І мій теж, — мовила пані Коттар, — але признаюся, іноді я міняю його на Лашома». — «Отакої! Ви зраджуєте його з Лашомом? Я йому перекажу! — озивалася Одетта — у себе вдома вона завжди дотепувала й пожвавлювала розмову, тут їй було легше, ніж у кланчику. — Зрештою Лашом справді зробився дуже дорогим, і, знаєте, я навряд щоб із ним зійшлася, зійшлася в ціні!» — додавала вона, сміючись.
Тим часом пані Бонтан, яка стільки клялася, що вже не поткнеться до Вердюренів, ощасливлена запрошенням на середи, метикувала, як би його влаштувати так, аби бувати в них частіше. Вона не знала, що пані Вердюрен пильнувала за тим, щоб ніхто не пропускав жодної середи; з другого боку, вона належала до числа тих, із ким не шукають знайомства, хто, діставши запрошення на цілу «серію» раутів до якогось дому, почуваються там не так, як ті, котрі усвідомлюють, що своєю візитою завжди роблять радість господині, аби тільки вони самі мали час і бажання; навпаки, такі особи, як пані Бонтан, не приходять, скажімо, на перший і на третій вечір, гадаючи собі, що їхню відсутність помітять, і приберігаючи себе для третього і четвертого; хіба що, маючи інформацію, що третій «журфікс» має бути особливо пишним, вони дотримуються іншого ладу і виправдовуються тим, що «на жаль, попереднього разу не були вільні». Ось пані Бонтан і підраховувала, скільки ще серед залишається до Великодня і як їй примудритися побувати на зайвій середі, не здавшись настирою. Вона сподівалася, що пані Коттар дасть їй дорогою якісь указівки. «Ох, пані Бонтан, ви вже на ногах! Знаєте, негоже подавати гасло до втечі! Ви переді мною в боргу за те, що пропустили минулий четвер… Посидьте-но ще трошки. Ви ж сьогодні вже однак не встигнете ні до кого з'їздити. Невже вас нічим спокусити? — мовила пані Сванн, подаючи таріль з тістечками. — Бачте, ця погань зовсім незлецька. На око вона страшненька, але хай пані бодай скуштує! Побачимо, якої ви заспіваєте». — «Навпаки, вони дуже апетитні, — заперечувала пані Коттар, — у вас, пані Одетто, голодною смертю не помреш. І не треба навіть питати, звідки я знаю, що у вас усе від Ребате. Мушу визнати, що я більший еклектик. По птіфури і взагалі по всі ласощі я часто посилаю до Бурбоне. Але визнаю: на морозиві у Бурбоне знаються, як Гершко на перці. Щодо морозива, баваруаза чи шербета Ребате — неперевершений митець. Мовляв, за моїм мужем, nec plus ultra. — «А це — звичайнісінького домашнього виробництва. Так-таки нічого й не візьмете?» — «Я вже обідати не зможу, — відповідала пані Бонтан, — але на хвильку присяду. Бачте, я страх як люблю погомоніти з інтелігентними жінками, як оце ви. Може, я здамся вам нескромною, пані Одетто, але мені хотілося б знати, чи припав вам до вподоби капелюшок пані Тромбер. Звичайно, великі капелюшки нині в моді. Але держи віру, держи й міру. Проти капелюшка, в якому вона недавно приходила, той, що вона носила раніше, просто маценький». — «Ба ні, я зовсім не інтелігентна! — мовила, кокетуючи, Одетта. — Власне, я така тютя, що кожен мене одурить, я всьому вірю, все беру близько до серця». І казала науверти, як мучилася на початку, пошлюбивши такого чоловіка, як Сванн, — оті його походеньки, оті зради. Принц Аґригентський, почувши репліку: «Я зовсім не інтелігентна», вважав за свій обов'язок висловити протест, але йому бракувало кебети. «Тарара! — вигукувала тим часом пані Бонтан. — Це пані не інтелігентна!» — «Я теж сказав собі: «Га? Може, мені причулося?»» — вторував їй принц, ухопившись за її репліку, як за рятівне коло. «Ба ні, запевняю вас, — доводила Одетта, — я така собі міщаночка, легковажна, забобонна, недалека, а головне темна. Ви давно не бачили нашого любого баронета?» — питала вона, маючи на увазі барона де Шарлюса. «Ви — темна? — скрикувала пані Бонтан. — А що тоді казати про офіційні сфери, про всіх жінок ясновельможних панів, які тільки й теревенять, що про ганчір'я!.. Еге ж, моя пані, не давніше як тиждень тому я заговорила з міністершою народної освіти про Лоенґріна. А вона мені: «Який Лоенґрін?» Оте останнє ревю в «Фолї-Бержер», ох, і втішна, кажуть, штука!» Ну от, моя пані, знаєте, коли чуєш такі речі, то тебе беруть чорти. Мені так кортіло дати їй ляща! Я жінка з характером, повірте мені. Може, скажете, неправда?» — зверталася вона до мене. «Послухайте, — озивалася пані Коттар, — по-моєму, річ цілком прощенна, як хтось відповість невлад, коли його з доброго дива ошелешити якимсь запитанням. Я можу судити про це, бо пані Вердюрен має саме таку поведенцію — приступати з короткими гужами». — «До речі, щодо пані Вердюрен, — звернулася до пані Коттар пані Бонтан, — чи ви не знаєте, хто буде у неї в середу?.. Трохи не забула, що нас запрошено на найближчу середу! Чом би вам не приїхати до нас у ту середу на обід? А потім разом поїхали б до пані Вердюрен. Сама входити до неї я боюся, перед цією великою жінкою у мене жижки тремтять». — «Я зараз вам поясню, — кинула пані Коттар, — що вас лякає у пані Вердюрен, — її мовний орган. Нічого не вдієш: такий пречудовий мовний орган, як у пані Сванн, дається не кожному. Але досить упасти в слово, як мовить «принципалка», і крига скресне. Бо, по суті, вона людина доброзичлива. Але вас я розумію: не дуже-то приємно попасти вперше до чужої країни». — «Добре було б, якби й ви з нами пообідали, — поверталася пані Бонтан до пані Сванн. — По обіді ми б усі гуртом поїхали «вердюренитися» до Вердюренів; і хай би навіть «принципалк