Зазвичай розумовий рівень якогось салону і його пишнота мають між собою не пряму, а радше зворотну залежність, але оскільки Сванн вважав, ніби пані Бонтан жінка мила, то виходило, що зледащіла людина, мабуть, стає невибагливою до тих, із ким мусить водитися, стає невибагливою як до їхнього інтелекту, так і до решти якостей. Якщо ж це правда, то окремі люди, як і цілі народи, мають дійти висновку, що їхня культура, ба навіть мова гинуть з утратою їхньої незалежносте. Така поблажливість може призвести до того, що по досягненні певного віку нас дедалі більше тішить хвала нашому душевному складу, нашим нахилам, тішить, коли нас заохочують цим нахилам піддатися; це той вік, коли великий мистець воліє спілкуватися не з самобутніми талантами, а з учнями, які, дотримуючись лише букви його науки, кадять йому і зазирають йому до рота; коли чоловік чи жінка, жерці палкого кохання, на якомусь збіговиську визнають за найбільшого розумника особу, може, й сіреньку, зате вона довела якоюсь реплікою, як вона розуміє і схвалює любовні пригоди, догодивши цим грішній хоті коханця чи полюбовниці; це ще й той вік, коли Сванн, одружившися з Одеттою, був радий почути з уст пані Бонтан, що Приймати у себе самих дукинь — сміхота (з чого він робив висновок, протилежний тому, якого дійшов був колись у Вердюренів, що пані Бонтан жінка славна, дуже розумна і не снобка), і любив розповідати їй історії, від яких пані Бонтан «пересмикувало» лише тому, що вона чула їх уперше, але «сіль» яких вона ловила на льоту і які її зрештою так тішили, що вона ладна була слухати ще і ще. «Виходить, доктор не кохається у квітах, як ви?» — питала пані Сванн пані Коттар. «О, ви знаєте, мій чоловік — мудрагель, він поміркований у всьому. Але має одну пасію». — «Скажіть ласкаво, яку?» — допитувалася пані Бонтан зі злосливим, задерикуватим і цікавим блиском в очах. Пані Коттар простосердо їй відповідала: «Читання». — «О, для чоловіка така пасія — цілком безпечна!» — скрикувала пані Бонтан, притлумлюючи сатанинський сміх. «Сидіти цілими днями за книжкою — куди воно годиться?..» — «А що тут страшного?..» — «Як що? А зір?.. Одетто, на мене чекає муж, але днями я знову постукаю до ваших воріт. До речі, про зір, ви чули, що в особняк, який щойно купила пані Вердюрен, проводять електрику? Я знаю про це не від своїх приватних детективів, а з іншого джерела: мені розповідав сам Мільде, електротехнік. Бачите, я точно зазначаю першоджерело. Навіть у спальні горітиме електрика, на лампочках будуть абажури, щоб приглушувати світло. Звісно, розкіш, але ж приємно. Зрештою, теперішнє покоління таке голінне до нового — не встигли завести одну новацію, як уже заводять іншу. Братова однієї з моїх подруг провела телефон! Вона може робити в крамниці замовлення, не виходячи з дому! Не знаю, що б я віддала, аби дістати в неї дозвіл поговорити в слухавку. Для мене це велика спокуса, але я воліла б телефонувати у подруги, а не в себе. Телефонний апарат мене, мабуть, дратував би. Попервах ще було б цікаво, а потім голова пішла б обертом. Ну, пані Одетто, я побігла, не затримуйте пані Бонтан, вона зголосилася мене підвезти, а я ніяк не можу від вас вирватися, тут так добре сидиться, але мені пора до чоловіка!»
Я теж мусив іти, так і не заживши тих зимових розкошів, блискучою поволокою яких здавалися мені хризантеми. Розкоші забарилися, а пані Сванн, здавалося, вже ні на що не чекала. Вона загадувала служебницям прибрати чайний сервіз, немовби оголошувала: «Замкніть двері!» І нарешті озвалася до мене: «То ви вже йдете! Ну що ж, good bуе!» Я відчував, що якби й залишився, однаково зустріч із незнаними розкошами у мене б не відбулася і що я позбавлений їх не лише через мій смуток. Бо їх, либонь, треба сподіватися не на битому шляху годин, що завжди так швидко ведуть до миті прощання, а радше на якихось незнаних манівцях, куди мені й треба збочити! Так чи інакше, а я свого допевнився, Жільберта дізнається, що я був у її батьків, коли її не було вдома, і що я, як переконувала пані Коттар, «прийшов, побачив і переміг пані Вердюрен», мовляв, ще ні разу вона не бачила, щоб пані Вердюрен отак «зразу капітулювала». «Не інакше, як між вами є якесь тяжіння», — додавала пані Коттар. До відома Жільберти доведуть, що я говорив про неї ніжно, як годиться, але що я можу обійтися без неї (мені здавалося, вона нудилася зі мною останнім часом саме тому, що я не можу без неї жити). Я сказав пані Сванн, що мені важко бувати з Жільбертою. Я сказав їй це так, ніби постановив собі ніколи більше не зустрічатися з Жільбертою. А самій Жільберті я збирався написати листа, витриманого в такому самому дусі. Але від себе я, щоб додати собі отухи, вимагав лише останнього і короткого зусилля — кількаденного терпіння. Я умовляв себе: «Це я востаннє утримуюся від зустрічі з Жільбертою, наступного разу я прийду». Аби якось скоротати цю розлуку, я не уявляв її собі остаточною. Але я передчував, що розлука стане саме такою.
Перше січня цього року було для мене надто болісним. Коли ми нещасливі, нам важко зносити всілякі дати й річниці. Але якщо нам згадується, наприклад, утрата дорогої істоти, то біль залежить лише від яскравости зіставлення з минулим. У мене ще до цього долучалася невиразна надія на те, що Жільберта, давши перший крок зробити мені і виявивши, що я його не зробив, чекає тепер лише на Новий рік, аби написати мені: «Що ж воно діється? Я дурію за вами, приходьте, нам треба пощирувати, я не можу жити без вас». В останні дні старого року одержання такого листа здавалося мені цілком імовірним. Може, я тут і помилявся, але аби повірити, що він таки прийде, досить нам цього прагнути, потребувати. Солдат переконаний у можливості якогось щасливого відрочення, — що затягнеться на безрік, — тієї миті, коли його вб'ють; злодійчук — коли його злапають, а всі люди — коли вони умруть. Це амулет, який оберігає індивідів, а іноді й цілі народи не від самої небезпеки, а від страху небезпеки, власне, від віри в небезпеку, і, маючи такий амулет, люди іноді здатні мужньо їй протистояти, навіть коли це вкрай важко. Саме така — і не менш безпідставна — надія гріє коханця, який сподівається на замирення, на листа. Щоб не ждати такого листа, досить було б перехотіти його дістати. І навіть коли ти знаєш, що та, кого ти любиш, байдужісінька до тебе, ти все ж починаєш уявляти, які в неї думки, — хай навіть і позначені байдужістю до тебе, — як вона хоче висловити свої думки, як ускладнилося її внутрішнє життя через те, що вона, може, ненавидить тебе і водночас цікавиться тобою. Аби вгадати, що діється з Жільбертою, мені треба було попросту уявити собі вже того Нового року, що я відчуватиму одного з наступних нових років, коли увага, мовчання, ніжність чи холодність Жільберти минатимуть для мене зовсім непоміченими, коли я вже перестану сушити голову над тим, що відпаде саме собою. Коли ми кохаємо, кохання наше таке велике, що не вміщається в нас геть усе; воно променіє до коханої істоти, натикається на неї, як на заваду, завада перепиняє кохання і відкидає його назад, і ось цей відбитий удар власної нашої жаги ми і йменуємо почуттям коханої, і вона, ця жага, чарує нас дужче, ніж при випроміненні, бо ми вже не тямимо, що вона йде від нас.
Перше січня видзвонило всі свої години, а Жільбертин лист так і не надійшов. А що я одержав кілька запізнілих чи залеглих на пошті — через її завантаженість — листів ще й третього та четвертого січня, то й досі не втрачав надії, хоча ставала вона дедалі кволішою. Наступні дні я проплакав. Коли я лаштувався зректися Жільберти, я, мабуть, був не такий щирий, як гадав, ось чому я розраховував на її новорічного листа. Та надія моя зів'яла, перш ніж я встиг запастися іншою, і я мучився, як хворий, що зужив флакончик з морфієм, не маючи напохваті іншого. А може, також (це друге тлумачення не відпадало, бо єдине почуття може складатися з протилежних), уповання на те, що я врешті отримаю Жільбертиного листа, наблизило до мене її образ, відродило хвилювання, з яким я колись чекав побачення з нею, яке будила в мені сама її поява, гадка про її ставлення до мене. Можливість швидкого замирення убивала почуття, чию всесилу ми собі не уявляємо: почуття покори. Неврастеніки відмовляються вірити, коли хтось їх запевняє, що вони майже зовсім заспокояться, якщо лежатимуть у постелі, не читаючи ні листів, ні газет. Вони думають, що такий режим тільки погіршить їхній нервовий стан. Так само й закохані, оцінюючи зречення з надр свого досі зовсім іншого душевного стану, не випробувавши його, не можуть повірити в його доброчинну міць.
Серце у мене так і кидалось, але після зменшення дози кофеїну калатання припинилося. Тоді я подумав, чи це не через кофеїн, зокрема, мене сушила така туга, коли я майже порвав із Жільбертою, туга, яку я щоразу приписував тому, що більше не побачу Жільберти, а як і побачу, то знов набурмосену? Але коли б навіть ліки й завдавали мені страждання, яке моя уява тлумачила б не так (у чому не було б нічого дивного, адже нестерпна душевна гризота в коханців часто викликається тілесною звичкою до їхньої підбічниці) — ліки діяли на мене в цьому разі, як діяло дання, яке вже давно випили Трістан та Ізольда, а воно все не переставало єднати їх. Бо хоч майже одразу я став почувати себе краще, коли мені зменшено дозу кофеїну, але моя гризота, яку трійло, може, спричинило або принаймні загострило, посилилася.
Але незадовго перед серединою січня моє уповання на новорічного листа пропало, і мене знову зв'ялила передсвяткова туга. Найжорстокіше у ній було, либонь, те, що я сам був її несвідомим, самовільним, безжальним і терплячим творцем. Адже я сам працював над тим, щоб єдино для мене дороге — мої стосунки з Жільбертою — унеможливлювалося: уникаючи своєї приятельки, я помалу зміцнював не її збайдужіння до мене, а те, що, зрештою, призвело б до того самого: моє до неї. Я затято й уперто вершив довге й болісне самогубство того «я» у мені, яке кохало Жільберту, і вбивав я його, цілком свідомий не лише того, в що я обертаю теперішність, а й того, що з цього вийде в майбутньому; я знав не лише те, що незабаром розлюблю Жільберту, а й те, що вона про це пошкодує, що, попри всі намагання, ми більше не побачимось, як не бачимося тепер, але вже не через те, що я її дуже кохаю, а, безперечно, тому, що я покохаю іншу, що я до неї рватимусь, що я її чекатиму цілі години, з яких не зостанеться ні секунди для Жільберти, бо вона стане для мене вже нічим. І, звичайно, тієї самої миті (адже я дав собі слово не зустрічатися з нею, хіба вона навпростець попросить мене порозумітися чи щиро освідчитись у коханні, але все це писано вилами по воді), коли я Жільберту вже втратив, а кохав її ще дужче (відчував, чим вона була для мене, гостріше, ніж торік, коли я проводив з нею, як хотів, кожне пообіддя, і коли вірив, що нічого не загрожує нашій приязні), звичайно, тієї миті думка, що я запалаю таким вогнем до іншої, була мені огидна, бо ця думка забирала у мене, опріч Жільберти, моє кохання і мою муку, переживаючи які я в сльозах намагався по-справжньому зрозуміти, чим же є Жільберта, і мусив визнати, що це кохання та ця мука — власність не тільки одної Жільберти і що вони рано чи пізно стануть віном якоїсь іншої жінки. Отож-бо — у кожному разі так уявлялося мені тоді — людина завжди з людьми роз'єднана: поки ми кохаємо, ми відчуваємо, що наше кохання злютоване з іменем жінки, відчуваємо, що кохання здатне воскреснути в майбутньому, але це вже буде кохання до іншої, що кохання до іншої здатне навіть зародитися в минулому. А коли ми вже розлюбимо, ми ладні по-філософському розважати про справедливість кохання — і саме тому, що кохання, про яке зручно говорити, ми в той час не відчуваємо, а отже, і не знаємо його, бо знання в любовних справах неспостїйне, воно з нами тільки тоді, поки в нас живе почуття. Про ту прийдешність, коли я перестану кохати Жільберту, про ту прийдешність, яку мені заповідала душевна мука, хоча ця прийдешність ще мріла переді мною туманно, звичайно, ще був час застерегти Жільберту, застерегти її, що ця прийдешність твориться вже помалу, що її ще можна відвернути, але вона стане неминучою, якщо сама Жільберта не вирятує мене і не знівечить у зародку майбутнього мого збайдужіння. Скільки разів мені кортіло написати або піти сказати Жільберті: «Глядіть! Я наважився, я пішов на останню крайність. Я з вами зустрічаюся востаннє. Ще трохи, і я вас розлюблю». Але на кий біс? Яким таким правом я почну докоряти Жільберті в збайдужінні, якщо я сам, навіть не почуваючи себе через це винним, збайдужів до всього, окрім Жільберти? Востаннє! Мені це здавалося чимось неймовірним, бо я кохав Жільберту. На неї це справило б, мабуть, не більше враження, ніж листи приятелів, де вони просять у нас про останнє побачення, перш ніж виїхати за кордон, побачення, у якому ми їм відмовляємо, — так ми відмовляємо закоханим у нас, але вже набридлим нам жінкам, ганяючись самі за іншими втіхами. Час, відмірюваний нам на кожен день, еластичний; пристрасті, якими ми живемо самі, розтягують його, пристрасті, які ми навіюємо іншим, стискають його, а от звичка його заповнює.
Зрештою, даремно я говорив би з Жільбертою, вона б слухала через верх. Коли говориш, ти завжди уявляєш, що твої вуха тебе слухають, що твій розум тебе слухає. Мої слова дійшли б до Жільберти спотвореними, наче пробившись крізь рухому заслону водоспаду і в кінці шляху до моєї подруги стали б невпізнанними, брязкучими, безглуздими. Правда, яку ми вкладаємо в слова, не торує собі путі навпростець, не обдарована нездоланною очевидністю. Для словесної кристалізації тієї самої правди має пройти чимало часу. Тому політик, який, попри всі аргументи і доводи, вважав політичного опонента за зрадника, готовий поділяти сам ненависні йому переконання того, хто, втомившись їх намарне проповідувати, махнув на них рукою. Тому художній твір, який здався шанувальникам, коли вони читали його вголос, сповненим високих прикмет, а слухачам — пересічним і неоковирним, ці самі слухачі назвуть шедевром надто пізно, щоб про це дізнався автор. Такі перешкоди є в коханні, і хай би там що робив той, кому вони дошкуляють, подолати їх іззовні годі; коли ж він облишить про них і думати, завдяки праці, проведеній другою стороною, завдяки праці, проробленій у душі тієї, що не кохала, перешкоди, об які він стільки бився лобом, упадуть, хоча його це вже не обходить. Якби я попередив Жільберту, що збайдужію до неї, і підказав їй, як цьому запобігти, вона б виснувала, що моє кохання до неї, що моя потреба в ній більші, ніж вона гадала, і нехіть до побачень зі мною у неї тільки б посилилася. Зрештою саме завдяки коханню, яке викликало у мене різні душевні стани, я ліпше, ніж Жільберта, бачив кінець мого кохання. А проте згодом, коли вже збігло досить часу, листовно чи усно, я міг би застерегти Жільберту. Бо хоч тоді вона зробилася б для мене, як направду сказати, уже не такою потрібною, зате Жільберта збагнула б, що я можу жити без неї. На превеликий жаль, люди, хто з добрим, хто з лихим наміром, говорили з нею про мене і говорили так, що вона, певне, подумала, ніби за цими розмовами видно мою просьбу. Щоразу, коли я дізнавався, що Коттар або моя мати або навіть маркіз де Норпуа необережним словом ударемнювали складену мною офіру, нищили плоди мого зречення, викликаючи оманне враження, ніби я одкинувся своєї стриманости, мені було подвійно прикро. Передусім тепер я вже лише від цього дня міг датувати моє важке і плідне мовчальництво, яке без мого відома урвали, а отже, скасували ці непрохані люди. А потім мені було б не так утішно бачити Жільберту, якби вона вже не бачила в мені чесного відречення, а уявляла, ніби я дію тихою сапою, домагаючись побачення, якого вона не призволила мені призначати. Я кляв пусті балачки, що їх люди часто ведуть навіть без хоті нашкодити чи прислужитися, а просто знічев'я, для підтримання розмови, іноді тому, бо ми самі не утрималися і щось їм ляпнули, даючи їм змогу, нестриманим (як і ми), завдавати нам потім зла. Щоправда, в чорному ділі нищення нашого кохання їм далеко до двох осіб, звиклих, одна з надміру добра, а друга з надміру зла, все нівечити, якраз коли все налагоджується. Але на цю парочку ми не злимося, як злимося на недотеп Коттарів, бо друга особа — це та, кого ми кохаємо, а перша — то ми самі.
А проте, оскільки майже щодня, коли я її навідував, пані Сванн запрошувала мене на підвечірки до своєї доньки й просила про те, щоб я давав відповідь безпосередньо її доньці, я часто писав до Жільберти і в листах не добирав слів, які могли б, як я гадав, переконати Жільберту, — а шукав лише найспокійнішого річища для потоку моїх сліз. Бо жаль, як і бажання, треба не аналізувати, а тамувати; покохавши, ми живемо не тим, що розважаємо, чим є наше кохання,* а тим, що думаємо, як улаштувати завтрашнє побачення. Коли ж ми зрікаємося любови, ми прагнемо не того, щоб зглибити наше горе, а щоб висловити його тій, через кого ми горюємо, у найлагідніших речах. Ви говорите те, що вам хочеться передати і що неприступне для розуміння іншого, ви мовите тільки для себе. Я писав: «Я гадав, що це неможливо. Овва! Я бачу, що це зовсім не важко». Я казав також: «Десь-найпевніш ми вже побачимося», — казав, остерігаючись холодности, того, щоб вона не видалася їй удаваною, а коли писав ці ж таки слова, то плакав: я відчував, що передають вони не те, в що мені хотілося б вірити, а те, що справді станеться згодом. Адже якщо вона заговорить зі мною про зустріч, у мене, як і досі, стане твердости сказати «ні», і так, від одмови до одмови, я дійду до того, що, не бачачи її, відвикну її бачити. Я плакав, але не звомпив, я пізнав солодкість зречення, зречення блаженства бути з нею — для того, щоб сподобатися їй потім, коли — гай-гай! — мене вже не обходитиме, подобаюся я їй чи не подобаюся. І саме припущення, хоча й малоправдоподібне, ніби вона мене в цю мить любила (в чому Жільберта намагалася переконати мене під час останньої нашої зустрічі) і ніби те, що я вважав за нудьгу в товаристві людини, що тобі увірилася, походило в ній, мовляв, тільки з її ревнивої образливости, з удаваного, як і в мене, збайдужіння — це припущення робило мою постанову не такою болісною. Мені здавалося тоді, що через кілька років, коли ми вже позабуваємо одне одного і я признаюся Жільберті, що лист, якого я оце якраз пишу, лист нещирий, то почую у відповідь: «Так що, виходить, ви мене кохали? Аби ви знали, як я цього листа чекала, як я марила про побачення з вами, скільки сліз пролила над цим листом!» Коли я, повернувшись від її матері, сідав писати листи до Жільберти, я думав, що, може, саме тепер я й довершую це непорозуміння, і так собі журячись та радіючи, що Жільберта мене кохає, я мережив далі.
Коли чаювання у пані Сванн завершувалося, я, прощаючись, думав про те, що я напишу її доньці, а в пані Коттар при прощанні з'являлися зовсім інші думки. Роблячи свій «побіжний огляд», вона не забувала повіншувати пані Сванн з новими меблями, з новими «набутками», які вона помічала у вітальні. Утім, могла там виявити й деякі речі, їх було негурт, які Одетта перевезла з вілли на вулиці Лаперузо, Одеттині фетиші, звірят із коштовного металу.
Але згодом пані Сванн почула від одного приятеля, чиїм смаком дорожилася, слово «тандита», і це слово відкрило перед нею нові обрії, бо означувало саме ті речі, які кілька років тому уявлялися їй «шиком», і всі вони одна по одній помандрували на спочинок, слідом за позолоченим трельяжем, що правив за підпору хризантемам, слідом за силою-силенною бонбоньєрок від Жіру і поштовим папером з короною (не кажучи вже про картонні луїдори, розсипані на коминкові, які задовго ще перед тим, як вона зійшлася зі Сванном, їй порадив прибрати якийсь рафінований добродій). Зрештою в художньому неладі, у строкатості робітні та покоїв, де стіни були помальовані начорно, чим вони будуть так різко протиставлятися згодом білим салонам пані Сванн, Далекий Схід дедалі відступав перед натиском XVIII сторіччя; і подушки, які пані Сванн «для більшої вигоди» громадила й розпушувала за моєю хребтиною, були всіяні букетами доби Людовіка XV, а не як колись — китайськими крилатими зміями. У покоях, де господиня сиділа найчастіше і про які мовила: «Так, я їх дуже люблю, тут такий затишок! Жити серед речей ворожих мені й банальних я не змогла б, а тут мені добре працюється» (пояснювати, малює вона картину чи пише книгу, пані Сванн не стала: хіть до писання і малювання ширилась тоді серед жінок, які воліли не сидіти згорнувши руки, а якось про себе заявити), в цих покоях її оточувала саксонська порцеляна (в ній вона особливо кохалася й вимовляла її назву з англійським акцентом, приказуючи при кожній нагоді: «Яка краса, це так нагадує саксонські квіточки»), і за порцеляну вона потерпала ще більше, ніж колись за китайські фігурки та японські вази, потерпала при варварських дотиках до них челяді, і за те, що вони змушували її так хвилюватися, їм перепадало від неї, тоді як Сванн, увічливий і лагідний господар, зоставався незворушним. За людиною можна помічати деякі хиби і від того любити її не менше; ба більше, любов ще й якось особливо прикрашає ці хиби. Тепер Одетта приймала своїх близьких уже рідше в японському халаті, ніж у ясних і пінявих шовках пеньюарів Ватто, квітуче шумовиння яких вона пестила, проводячи долонею по персах, у яких вона купалася, ніжилася, хлюпалася з таким райським відчуттям свіжкої для шкіри прохолоди і з такими глибокими зітханнями, аж здавалося, ніби вони для неї не оздоба, не якась лямівка, а такий самий предмет необхідносте, як tub або footing, на догоду вимогам своєї вроди і на дотримання витребеньок гігієни. Вона охоче говорила, що їй легше обійтися без хліба, ніж без мистецтва і чистоти, що хай краще згорить «тьма-тьменна» її знайомих, ніж Джоконда. Такі помисли, дарма що здавалися Одеттиним подругам парадоксальними, змушували їх дивитися на неї знизу вгору, і цим таки помислам вона завдячувала тижневу візиту бельгійського посла, отож, у малому світі, де Одетта була сонцем, великим дивом здивувались би, коли б дізналися, що десь інде, наприклад у Вердюренів, її вважали за дуркуватеньку. Через свою дотепність пані Сванн воліла радше чоловіче товариство, ніж жіноче. Коли вона критикувала жінок, то в ній озивалася кокотка; вона підкреслювала їхні вади, які могли їм зашкодити в очах чоловіків: грубі зап'ястки, бридку церу, безграмотність, волосся на ногах, прикрий запах, підмальовані брови. Зате до тих, які поставилися колись до неї добріше й поблажливіше, вона виявляла більше милосердя, надто якщо цих жінок спіткало нещастя. Мудро боронячи таку жінку, Одетта казала: «Світ до неї несправедливий, жіночка ця дуже славна, ручаюся за неї».
Не лише умеблювання Одеттиного салону, а й саму Одетту на превелику силу впізнали б і пані Коттар, і всі, хто одвідував пані де Кресі, усі, хто не бачив її довший час. Настільки вона, якщо порівнювати з тими літами, помолодшала! А молодявою вона здавалася, мабуть, почасти тому, що погладшала, поздоровшала, виглядала тепер спокійнішою, свіжішою, спочилішою, до того ж модна гладенька зачіска якось округлила її личко, відживлене рожевою пудрою, скрадаючи витрішкуваті очі й різкий профіль. А ще одна причина зміни в тім, що, доживши до полудня життя, Одетта нарешті відкрила — чи винайшла — свій образ, незмінний «тип», «взірець вроди», і своїм неправильним рисам, — які довго були здобиччю випадкових і хворобливих тілесних вередів, від найменшої втоми наче старіли одразу ж на кілька років і абияк, залежно від її гумору та її вигляду, ліпили до купи незграйне, буденне, недотворене і все-таки гоже личко, — надала типової завершености, скріпила їх печаттю неув'ядної молодости.
Замість останніх гарних світлин дружини, де з усе того самого загадкового і звитяжного виразу можна було, хоч би в якій сукні та капелюшку вона фотографувалася, впізнати її тріумфальний силует і тріумфальне обличчя, Сванн тримав у своїх покоях маленький, старий дагеротип, дуже простий, заведений ще до появи цього нового типу лиця. Юність і краса Одетти, ще не знайдені нею, здавалося, там були відсутні. Одначе Сванн, дотримуючи вірности колишньому лику або знов навернувшись до нього, звісно, більше любив Боттічеллієву гожість у молодій і тендітній жінці з задуманим і змарнілим личком, схопленій у такій позі, ніби вона йде і воднораз не рухається. У своїй дружині він і справді й досі бачив Боттічеллієву жінку, і це його тішило. Одетта, навпаки, намагалася не виставляти, а замазувати чи ховати те, що їй у собі самій не подобалося, те, що для митця було «своєрідністю», а вона по-жіночому вважала за ваду, і вона чути не хотіла про згаданого маляра. Сванн мав чудову східну шаль, блакитну з рожевим, яку він купив, бо вона була точнісінько така сама, як покрова Богоматері на Маґніфікаті. Але пані Сванн носити її не хотіла, лише раз вона дозволила мужеві замовити для неї одіння, заткане стокротками, блаватками, незабудками і дзвіночками, як у весняної Прімавери. У ті вечори, коли Одетта виглядала змарнілою, Сванн підказував мені пошепки, що вона несамохіть надає своїм задуманим рукам схожости з немічними, якимись страдницькими руками Пречистої Божої Матері, яка умочає перо в каламар, поданий їй янголом, аби писати у святій книзі, де вже виведено слово «Магніфікат». При цьому він додавав: «Тільки не кажіть їй, якщо вона довідається, то одразу прибере іншої пози».
Попри такі хвилини якоїсь мимовільної млости, коли Сванн силкувався віднайти скорботу Боттічеллієвого ритму, Одеттине тіло різьбилося тепер суцільним силуетом, одною «лінією» обведеним, і ця лінія, описуючи жіночий контур, зрікалася манівців, штучних виступів і западин, закарлючок, ускладненого розкиду давньої моди, а там, де анатомія хибила і чомусь виносилася за бездоганно накреслені обриси, вміла одною сміливою рисою розпростати всі природні збочення, виправити на всьому протязі ґанджі як постаті, так і тканин. Подушечки, «приставки» потворних «турнюр» зникали так само, як корсажі з баскою, які нависали над спідницею, напнуті китовим вусом, і довго присобачували Одетті якесь черево, створюючи враження, ніби вона складається з різношерстих частин, які навряд чи могла б поєднати в собі якась індивідуальність. Вертикаль «френдзлів» і крива рюшів були витіснені вигином тіла, який хиляє шовк, як хиляє хвилю сирена і який надавав бавовняній саржі людської подоби тепер, коли тіло, як струнка і жива форма, нарешті вивільнилося з хаосу і млистого савану повалених мод. А проте пані Сванн хотіла і вміла зберегти щось від старого, поєднуючи його з новим віянням. У ті вечори, коли мені не працювалося і коли я знав напевне, що Жільберта пішла з приятельками до театру, я сюрпризом ішов до її батьків і часто заставав пані Сванн у вишуканому дезабільє: на ній була спідниця гарного темного кольору (густо-червоного чи жовтогарячого — кольори якісь надто значущі, бо вже знемодилися), а спідницю краяв прозірчастий широкий косячок чорного мережива, подібний до старосвітських воланів. Якось ще холодного весняного дня пані Сванн забрала мене з собою — перед моїм розривом з її донькою — до Зоологічного саду; від швидкої ходи вона розігрілася, і коли її жакетка розпиналася, я помічав зубцьовану «доточку» блузки, подібну до вилоги камізельки, десь як ті, що вона носила кілька років тому, неодмінно з такими зубчиками на бортах; а краватку з «шотландки», — вона їй зосталася вірна, ось тільки пом'якшила її тони (червоний заступила рожевим, небесний — бузковим, від чого та нагадувала тепер останній крик моди — міньону тафту), — пані Сванн підв'язала під підборіддям так (дивно, як вона там трималася), що несамохіть угадувалися стьожки від капелюшка, яких тоді вже не носилося. Якщо пані Сванн пощастить «протриматися» ще скількись там часу, молодь, пробуючи зглибити її вміння вбиратися, питатиме: «Пані Сванн — се ціла доба, чи не так?» Як у гарному стилі накладаються одна на одну скріплені невидимою традицією розмаїті форми, так у туалетах пані Сванн оті невиразні спогади про камізельки, застібки, ота відразу нищена тенденція: «Стрибай у човен», аж до відлеглої і блідої тіні того, що звалося: «Ходіть за мною, паничу», — все це спомагало циркуляцію під цілком певною обгорткою пуп'янкової схожости з давнішими формами, що не під силу жодній швачці чи модистці, і ось ця старосвіччина крутилася у твоїй голові, оточуючи пані Сванн ореолом шляхетности — може, тому, що сама даремність її уборів викликала думку, що їхня мета не тільки утилітарна, може, тому, що в них почувалася минувшина, а може, тому, що вона вміла строїтися по-своєму, і це вміння надавало найрозмаїтішим її строям «фамілійної» схожости. Відчувалося, що вона вбирається так не лише тому, що так зручно і гарно; туалет надавав їй витонченої й одуховленої гідности, помазаної цивілізацією.
Коли Жільберта, яка зазвичай запрошувала на чаювання у дні материних раутів, натомість у такий день ішла з дому і я міг піти на «журфікс» до пані Сванн, я завжди бачив на ній гарну сукню, іноді тафтяну, іноді фаєву, оксамитну, крепдешинову, атласну, шовкову, і ці сукні не такі вільні, як дезабільє, які Одетта звичайно носила вдома, а вбрані немовби на вихід, наповнювали її пообіднє дозвілля чимось бадьорим і чинним. І, безперечно, смілива простота їхнього крою пасувала до її постати й до її рухів, а рукави ніби надавали цим рухам що не день, то іншої забарви: блакитний оксамит передавав якусь наглу рвію, біла тафта свідчила про добрий гумор, а якась панська, вельможна стриманість у звичці стенати плечем убиралася, щоб показати себе, в чорний крепдешин, який сяяв усміхом великої жертви. І водночас до цих барвистих суконь складність «доповнень», здавалося б, необов'язкових, нічим не виправданих, додавала чогось свого, безкорисливого, задумливого, таємничого, суголосного меланхолії, яка завше жила у пані Сванн, бодай у темних ободах під очима та в пальцях. Під ряснотою дармовисиків із сапфірами, що дарують щастя, емалевих чотирилисників, срібних та золотих медальйончиків, туркусових амулетів, ланцюжків з рубінами, топазового намиста малюнок на ґестці самої сукні, що заявляв про своє походження, низка атласних ґудзиків, які нічого не запинали і не розпиналися, сутаж, який прагнув догодити нам надійністю, скромністю тихого нагадування про себе, — усе це, так само як клейноди, наче поривалося, — інакше воно не виправдувало б свого існування, — в щось утаємничити, заповісти якусь любов, освідчитися, розпалити якийсь забобон, нагадати про якесь зцілення, про клятву, про жагу або про гру в пилипка. А іноді в небесному оксамиті корсажу таїлася тінь розрізу доби Генріха II, невеличкі бганки, на рукавах біля рамен, чорної атласної сукні нагадували про «буфи» 1830-х років, а такі самі бганки під спідницею — про «фіжми» доби Людовіка XV, отож, не зогледишся, як перед тобою вже не сукня, а елегантний костюм, і це вбрання, переносячи якісь спогади про минуле в теперішність, надавало особі пані Сванн чару історичних чи романних героїнь. І коли я спитав її про ґольф, вона відповіла так: «Я в ґольф, на відміну від багатьох моїх подруг, не граю. Светри їм вибачити можна, а мені — ні».
У салонному розгардіяші, відпровадивши гостя або передаючи таріль із тістечками іншому гостеві, пані Сванн, проходячи повз мене, шепотіла мені на вухо: «Жільберта уповноважила мене запросити вас на післязавтра. Я не була певна, чи побачу вас нині, але якби ви не прийшли, я б вам написала». Я все ще стояв пнем. І ця запеклість коштувала мені дедалі менших зусиль, бо хоч би як ми любили псувати собі кров, але якщо нас позбавляють такої змоги, то ми невдовзі оцінимо спокій, якого не знали, те, що нам не треба катуватися й гризти себе. Людина не зовсім щира, коли запевняє, що їй ніколи вже не захочеться бачити коханої, але вона не зовсім щира, і коли запевняє, що їй хочеться її бачити. Безперечно, розлука болісна, її можна перетерплювати лише, якщо ми знаємо наперед, що вона довго не потриває, якщо ми лічимо хвилини до того дня, коли зійдемося з коханою, але водночас ми відчуваємо, наскільки ці щоденні марення про близьке, а все одкладуване побачення легші, ніж сама зустріч, бо зустріч може розпалити ревнощі; ось чому вість про те, що ти знов побачиш любу, будить безрадісне хвилювання. Ти вже відсуваєш із дня на день не кінець нестерпної муки, викликаної розлукою, а грізне повернення туги без рятунку. Наскільки ж кращі від такої зустрічи тихі спогади, які можна як завгодно присмачувати вигадкою, отож, коли ти полишений сам на себе, та, що насправді тебе не кохає, може ні сіло ні впало освідчитися тобі в коханні. Той спогад, який можна напихати всім, що тобі заманеться, поки він не зігріє всього тебе, — наскільки ж він кращий за відкладену розмову, під час якої ти б уже не диктував на власний смак співрозмовниці слів, які тобі хотілося б од неї почути, а мусив би знову зносити її нехіть, її примхи, її шал. Коли ми вже розлюбили, непам'ять, навіть розпливчастий спогад не завдає такої муки, як нещасливе кохання. Не признаючись до цього сам перед собою, я найбільше волів саме такого тихого супокою майбутнього забуття.
Зрештою лікування тим, що тобі стає до всього байдужісінько, однаковісінько, переноситься не так болісно ще й з іншої причини. Таке лікування поволі зцілює від настирливої думки, себто від кохання. Моя любов була ще така сильна, що я намагався вернути свою владу над Жільбертою, і ця влада (так я гадав) мала, завдяки добровільному розриву, рости й рости, отож усі спокійні і смутні дні, проведені далеко від неї, злиті один з одним, суцільні, безперебійні (якщо тільки якийсь причепа не сунув носа в мої справи), мали бути для мене не втратою, а здобутком. Здобутком, може, й непотрібним, бо я швидко йшов на поправку. Резиґнація, цей різновид звички, дає певним душевним силам необмежено зростати. Сили, якими я розпоряджався, щоб перебороти мої гризоти, такі кволенькі того першого вечора, коли я посердився з Жільбертою, нарешті досягай небувалої потуги. Але властиве всьому сущому прагнення вижити іноді уривається через раптові спокуси, яким ми піддаємося тим легше, що знаємо, з власного досвіду, скільки днів і місяців ми могли і змогли б надалі чогось зрікатися. Адже часто буває так: скоро гаман, де ти зберігаєш гроші, натоптується, ти зразу тринькаєш усі свої ощадження; от і виходить, що ти уриваєш лікування, не чекаючи на наслідки, коли ти до нього вже призвичаївся. І одного разу, коли пані Сванн сказала мені, як звикле, яку радість справило б Жільберті побачення зі мною, і я відчув так близько від себе те блаженство, якого я так довго зрікався, мене вразила думка, що я ще можу спізнати його. І я ледве дочекався завтра, я вирішив заявитися до Жільберти несподівано, перед обідом.
Одна штука допомогла мені тримати себе в руках цілісінький той день. Скоро все забуто, скоро я помирюся з Жільбертою, я хотів бачитися з нею лише як її зітхальник. Щодня вона отримувала від мене найкращі квіти. А коли пані Сванн, хоча вона не має права бути надто суворою матір'ю, не дозволить мені щодня посилати квіти, я робитиму ще дорожчі подарунки, хіба що не так часто. Батьки мені давали не так багато грошей, щоб я міг купувати дорогі речі. Я згадав про передану мені від тітки Леонії велику старожитну хінську вазу, щодо якої мама щодня пророкувала, що не сьогодні-завтра Франсуаза ввійде і заявить: «А вона взяла та й тріснула!» — а там від вази й зовсім нічого не зостанеться. У такому разі чи не розумніше продати її, продати, і тоді я зможу робити Жільберті будь-яку догодність? Я сподівався вторгувати за вазу тисячу франків. Мені її вгорнули; я так до неї звик, що ніколи на неї не дивився; розлучення з нею мало бодай ту користь, що я, нарешті, її розглянув. Я забрав вазу з собою, дав візничому Сваннову адресу і звелів йому поганяти через Єлисейські Поля, — там на розі була велика крамниця китайських речей, і її господар знав мого батька. На мій превеликий подив, купець запропонував мені одразу не тисячу, а десять тисяч франків. Я узяв ці банкноти з захватом: цілісінький рік можна буде засипати Жільберту трояндами і безом! Вийшовши з крамниці, я знову сів до повоза, і погонич, — цілком природно, оскільки Сванни мешкали поблизу Булонського лісу, — поїхав не звичною путею, а через Єлисейські Поля. Уже за рогом вулиці Беррі, коли ми були зовсім близесенько від Сваннів, мені раптом привиділося в сутінках, що я бачу Жільберту: вона йшла з дому, у протилежному напрямку повільною, але твердою ходою і розмовляла з якимсь молодиком, чийого обличчя я так і не побачив. Я підвівся з сидіння, щоб звеліти візникові спинитися, але передумав. Перехожа пара була вже далеко від мене, і дві м'які рівноб
Перший був добутком і відсвітом жалісних подій, що вразили нас. Очікування того, що може скоїтися, перебивається страхом, тим сильнішим, що тепер ми прагнемо (хіба що перший крок зробить кохана) діяти самі, але не дуже певні успіху нашого пориву, якому, може, судитиметься стати останнім. Проте незабаром непомітно для нас наше чекання наповнюється (як ми бачили) не спомином про минуле, а надією на примрійну прийдешність. І відтепер воно майже любе. Любе ще й тому, бо первісний душевний стан, хай і нетривалий, привчив нас жити упованням. Мука, спізнана нами під час останніх побачень, у нас ще живе, але вже приспана. Будити її ми не квапимося, тим паче що ми не дуже бачимо, чого нам зараз хочеться. Безоглядніше панування над жінкою лише посилить нашу потребу в тому, чого ми не маємо і чого зректися нам годі, бо всяке заспокоєння потреби народжує нову потребу.
Нарешті додалася ще одна причина, чому я зовсім перестав ходити до пані Сванн. Ця причина — уже пізніша — полягала не в тім, що я забув Жільберту, а в тім, що я намагався забути її якнайхутчій. Потому як я вже перетерпів усі муки, візити до пані Сванн, певна річ, приносили мені заспокоєння для мого ще дрімучого смутку, заспокоєння і водночас розраду, що попервах я дуже цінував. Одначе те, що допомагало заспокоюватися, отруювало мені розраду, бо з моїми відвідинами був надто щільно пов'язаний спомин про Жільберту. Розрада пішла б мені на користь, якби вона зчиняла боротьбу з моїм почуттям, уже не роз'ятрюваним Жільбертиною присутністю; якби вона зчиняла цю боротьбу з допомогою моїх думок, інтересів, пристрастей, де для Жільберти не залишалося живого місця. Хай би який скромний був куточок, відведений у душі для переживань, до коханої істоти недотичних, їм усе ж щастить потіснити кохання, раніше таке всевладне в нас. Треба підживлювати, плекати ці думки, поки почуття в'яне й переходить лише в спогад, і тоді нові первні, убиті в тяму, змагаючись, борюкаючись за кожну п'ядь, зрештою захоплюють увесь душевний простір. Я розумів, що кохання можна вбити лише так, і був ще досить молодий, досить сміливий, щоб піти на цей крок, щоб витерпіти найлютіші болещі, спричинювані певністю, що з часом людина будь-що допнеться свого. У листах до Жільберти я тепер зрікався побачень із нею, натякаючи на якесь загадкове, від початку до кінця вигадане непорозуміння між нами і спочатку сподіваючись, що Жільберта захоче його з'ясувати. Але насправді, навіть у дрібних житейських справах, адресат ніколи не вимагає пояснень, бо знає, що якась темна, брехлива, докірлива фраза написана зумисне на те, щоб викликати його заперечення, відчуває, що ініціатива в його руках і випускати її невигідно. Надто ж таке правило слушне в романтичних стосунках, де кохання таке проречисте, а байдужість така недопитлива! Свого сумніву в тому, що непорозуміння таки є, Жільберта не висловила і з'ясувати його й не намагалася, отже, для мене воно стало чимось реальним, і я покликався на нього в кожному листі. У цій фальшивій грі, у вдаваній холодності криються якісь лихі чари, здатні прив'язувати нас до такого свого лукавства. Я так часто писав: «Відтоді як наші серця порізнилися», писав з тим, щоб Жільберта відписала: «Ні, не порізнилися, порозуміймося», аж нарешті й сам повірив, що серця й справді порізнені. Повторюючи раз у раз: «Хай наше життя й одміниться, йому не стерти почуттів, які нас єднали», повторюючи з метою почути нарешті: «Але ж не змінилося нічогісінько, почуття наше сильніше, ніж будь-коли», — я жив думкою, що життя й справді змінилося, що ми зберігатимем лише спогад про вже вигасле почуття, — так неврастеніки, симулюючи хвороби, зрештою занедужують назавжди. Тепер я в кожному листі до Жільберта посилався на цю вигадану зміну, яка буцім справді сталася в наших стосунках, бо у відповідях Жільберта замовчувала цю зміну і тим самим визнавала її. Потім Жільберта вдаватися до недомовок перестала. Вона ступила у мій слід; і як в офіційних виступах шеф уряду, бувши гостем, позичає дедалі більше виразів у шефа уряду, який гостить його, Жільберта у відповідь на мої слова: «Хоча життя розвело нас, але пам'ять про наше знайомство залишиться», — незмінно відповідала: «Хоч життя і розвело нас, але ми завжди пам'ятатимем дорогі нам щасливі хвилини» (якби нас запитали, яким чином нас розвело «життя» і яка така зміна зайшла, ми б неабияк спантеличились). Я вже страждав не так гостро. А втім, якось повідомляючи Жільберту про те, що стара торгівка льодяниками на Єлисейських Полях померла, я написав так: «Мабуть, ця смерть боліла і вам, у мене в душі ожило стільки спогадів!» — і не міг стримати сліз, помітивши, що про своє кохання, про яке я несамохіть завжди думав як про живе чи бодай як про щось здатне воскреснути, я пишу в минулому часі, ніби йшлося про сливе вже забутого небіжчика. Годі собі уявити щось ніжнішого, ніж таке листування між приятелями, які вже не хочуть бачитися. Жільбертині листи були так само делікатні, як мої листи до людей, байдужих мені, і вщедряли мене тими самими ознаками прихильности, які були мені такі любі, бо походили від неї.
Утім, кожна подальша відмова від побачення обходилася мені щораз меншою кров'ю. Жільберта була вже не така дорога мені, і рої моїх болісних спогадів не мали вже досить сили, щоб зіпсувати втіху думати про Флоренцію, про Венецію. Я шкодував у такі хвилини, що зрікся дипломатичної кар'єри, що став осілим жителем, щоб не віддалятися від дівчини, якої більше не побачу і яку вже майже забув. Ти будуєш своє життя для тієї єдиної, кого кохаєш, і коли вже все готове, щоб її прийняти, вона не приходить, потім умирає для тебе, і ти живеш в'язнем там, де все призначалося тільки для неї. Моя рідня вважала, що Венеція — це дуже далеко і її підсоння для мене шкідливе, а ось до Бальбека добратися можна було б завиграшки, і там мені все якнайкраще підходило б. Але тоді я мусив би покинути Париж і зректися, бодай нечастих, одвідин пані Сванн, яка іноді все ж розказувала мені про свою доньку. Зрештою, в домі у пані Сванн мене ждали нині втіхи, які не мали нічого спільного з Жільбертою.
Напровесні, у пору «студених святих» і приморозків Білого Тижня, коли знов ударив холод, пані Сванн, запевняючи, що в неї удома можна замерзнути, при мені приймала гостей, кутаючись у хутро, її мерзлякуваті руки і плечі зникали під білим блискучим покровом величезної пласкої горностаєвої муфти і пелерини, з якими вона не розлучалася, прийшовши знадвору, і які здавалися останніми брилами снігу, дуже стійкими, нечутливими ні до вогню, ні до тепла. Вся душа цих крижаних, але вже квітучих тижнів постала переді мною в цьому салоні, куди я більше не ступлю ногою, іншою, заласнішою білотою, наприклад білотою бульденежів, налитою на вершечках довгих стебел, голісіньких, наче лінійні рослини прерафаелістів; їхніх пір'ястих і водночас тугих кульок, білих, мов янголи-благовісники, і сповитих цитриновим запахом. Тансонвільська каштелянка знала, що квітень, навіть морозяний, не позбавлений квітів, що зима, весна, літо не розбиті між собою герметичними перебірками, як думають паризькі бульвардьє, уявляючи аж до перших спечних днів, що весь світ складається з голих кам'яниць під дощем. Навряд щоб пані Сванн удовольнялася тим, що їй постачав комбрейський городник, і щоб вона не поповнювала нестачі через свою «надвірну постачальницю» з допомогою позичок у раннього півдня. Та мене це не обходило, і я в неї не допитувався. Для воскресіння моєї туги за селом досить було, щоб поряд з фірновою кригою муфти пані Сванн бульденежі (які в намірах паніматки не мали іншої мети, як за Берґоттовою порадою створювати разом з обставою її покоїв і з її строєм «мажорну білу симфонію») нагадали мені чари Великої П'ятниці, це диво природи, свідком якого можна бути щорічно, якщо запастися більшою розсудливістю, і з допомогою гострого і запаморочливого запаху квітів (назви яких я не знав і перед якими я стільки разів зупинявся під час моїх комбрейських прогулянок) обернули салон пані Сванн у щось таке саме незаймане, таке саме безлистяне, але невинно квітуче, таке саме напоєне природними запахами, як тансонвільська крута сакомка.
Але думка про ту сакомку надто вже мене збурювала. Спогад про стежину загрожував оживити моє ще не зовсім згасле кохання до Жільберти. Ось чому, хоча в пані Сванн мені зовсім не було важко, я приходив до неї дедалі рідше і намагався не засиджуватися. А що Парижа не покидав, то дозволяв собі маленькі прогулянки з пані Сванн. Сонячні, теплі дні повернулися нарешті. Знаючи, що перед сніданком пані Сванн виходить на годину прогулятися Булонським лісом, поблизу площі Етуаль і Клубом голечі, місця, званого тоді через те, що там збиралися полупати на багатіїв люди, які знали їх лише на ім'я, я домігся у рідні дозволу снідати в неділю, — бо в будні я не був о тій порі вільний, — значно пізніше, ніж вони, о чверть на другу, а перед сніданком ходити гуляти. Протягом травня я не пропустив жодної недільної прогулянки, бо Жільберта поїхала в село до приятельок. Я приходив під Тріумфальну арку опівдні. Я чатував на початку алеї, не спускаючи з очей рогу вулиці, — щоб досягти його, пані Сванн досить було ступити кілька кроків від свого дому. О цій порі багато погуляльників ішло додому снідати, а ті нечисленні, хто зоставався в Лісі, були переважно ферти. Нараз на алеєвому піску, припізніла, неторопка, препишна, мов гожа квітка, що розкривається у всій своїй повноті десь аж ополудні, з'являлася пані Сванн, розточуючи довкола себе стрій, щодня новий, але найчастіше, якщо пам'ять мене не зраджує, бузковий; потім вона підносила і розгортала на довгій плодоніжці, щоб аж сяйнуло преяскраво, шовковий стяг широкої парасольки такої самої барви, як пелюсткова віхола її сукні. її оточував цілий почет: Сванн і ще четверо-п'ятеро клубменів, які зайшли до неї вранці або трапилися на шляху; їхнє чорне або сіре слухняне збіговисько правило за якусь механічно-рухливу раму для Одетти, аж здавалося, ніби ця жінка, така бистроока, як ніхто з присутніх тут, між усіма цими чоловіками дивиться просто перед себе, наче у вікно, і, така тендітна, хвацько світить серед них наготою своїх ніжних барв, мов якась проява іншого виду, незнаної раси, майже войовничої потуги, завдяки чому вона ніяк не могла загубитися серед свого великого ескорту. Усміхнена, рада-радісінька політтю, ще не пекучому сонцю, Одетта, зі спокоєм і певністю творця, який зробив свою справу і вже ні про що не дбає, переконана, що її туалет — хай він навіть і не до вподоби звичайному перехожому — найвишуканіший з усіх, носила його для себе і для своїх приятелів зовсім природно, так, щоб не показувати ні надмірної уваги до наряду, ні цілковитої байдужости, даючи бантикам-метеликам на корсажі й на спідниці ледь колисатися поперед неї, ніби то були створіннячка їй відомі, яким вона поблажливо дозволяє побавитися в їхньому особливому ритмі, аби лиш він збігався з її ходою; і навіть на свою бузкову парасольку, яку вона часто приносила з собою нерозгорнутою, вряди-годи опускала, як і на китичку пармських фіялок, блаженний і такий ніжний погляд, що здавалося, хоча він був звернений не на приятелів, а на неживу річ, ніби вона й досі усміхається. Отак вона утверджувала, виборювала своїм убранням еталон елегантности, безмір і конечність якої шанували чоловіки, ті, з ким пані Сванн приятелювала, шанували не без певного пієтету профанів і визнання власного невігластва; вони вважали, що тут їхня приятелька, мов та хвора, обізнана, як їй лікуватися, або мов та матір, обізнана, як їй виховувати дітей, — компетентна і правосильна. Не лише двораки, які оточували її і буцімто не помічали мимохіднів, і не лише запізніла її поява нагадували про дім, де пані Сванн провела довгий ранок і куди вона мала незабаром вернутися на сніданок; здавалося, про близькість її до дому свідчить також спокій її ходи, ніби вона гуляла у себе в саду; сказати б, її все ще оберігали його затишок і його прохолода. Та саме тому Одеттин вигляд створював у мене враження чистого повітря й тепла. Мені здавалося, що завдяки обрядові та літургії, яких так вірно пильнувала пані Сванн, її вбрання пов'язане з порою року і годиною дня найнеобхіднішими, єдино можливими узами, тим паче я вірив, що квіти на її податливому солом'яному капелюшкові, биндочки на сукні зачаті у травні ще натуральнішим робом, ніж садові й лісові квіти; а мінливість погоди я міг уловити, підносячи очі не вище за її парасольку, розгорнуту і напнуту, як друге, ближче небо, округле, тихе, рухливе й блакитне. Та якщо ці ритуали, нехай і пресвяті (а отже, і пані Сванн) схиляли свою велич перед ранком, весною, сонцем, то цим останнім, здавалося, не вельми подобалося, що така елегантна жінка на них зважає, що їм на догоду вона обрала яснішу й легшу суконьку з просторим коміром і рукавами, що змушували думати про вогку шию й зап'ястки, мовляв, так само весело великосвітська дама знижується до того, що одвідує на селі простих людей, і, хоча всі її там знають, навіть низота, а проте вона навмисне вбирається саме цього дня по-сільському. Скоро пані Сванн з'являлася, я уклонявся їй, вона мене зупиняла і мовила з усмішкою: «Good morning». Ми йшли якусь часину разом. І я розумів, що декотрих канонів у вбранні вона дотримується ради себе самої, вважаючи їх за найвищу мудрість, чиєю верховною жрицею вона була: коли їй ставало жарко і вона розхристувала або геть скидала і давала мені нести жакетку (а на початку збиралася ж не розщібати її!), я виявляв на шемізетці силу-силенну деталей цяцькування, майже приречених на те, щоб їх не помічали, як не можуть дійти до ушей публіки, хоча композитор уклав у них увесь свій хист, оркестрові партії; а іноді на рукаві жакетки, перекинутому через мою руку, я бачив, — я довго розглядав, собі на втіху чи з ґречносте, — якусь чудородну деталь: чарівного відтінку стяжечку, підшивочку з бузкового сатину, звичайно нікому не видну, але так само тонко оздоблену, як верх, ніби ті ґотичні скульптури у соборі, скриті на затиллі балюстради на вісімдесятифутовій висоті, не менш досконалі, як горорізьба головного порталу, але недосяжні для очей доти, доки якимось вітром не занесе на верхотуру якогось мандрівного мистця, котрому забандюрилося поглянути на місто згори, між двома вежами.
У людей, не обізнаних з її звичкою до footing'y, враження, ніби пані Сванн розгулює по булонських алеях, як у себе в саду, посилювалося тим, що Одетта йшла пішки і що за нею не їхала карета, за нею, яка з місяця травня так часто брала на себе очі перехіднів, зачарованих начищеною до блиску збруєю і небаченою в Парижі пишнотою візницької лівреї, коли пані Сванн розніжено й велично, наче богиня, засідала на теплому вітерці у величезній восьмиресорній «вікторії». Коли пані Сванн ішла пішки, надто як спека сповільнювала її крок, здавалося, ніби вона попускає цікавосте, ніби вона знічев'я допустилася якогось етикетного недбальства, — так суверен, ні з ким не порадившись, на дещо збентежений подив почту, надто слухняного, щоб критикувати, на гала-концерті виходить з ложі до фойє, щоб на кілька хвилин змішатися з юрбою глядачів. Юрба відчувала між пані Сванн і собою бар'єр, бар'єр певного роду багатства, той, що його, як вважала юрба, подолати найважче. Сен-Жерменське передмістя має свої бар'єри, але не такі очевидні для очей та уяви «голечі». У присутності великосвітських дам, людей простіших, вважай, із середовища дрібних буржуа, менш відірваних від народу, «голеча» не так гостро відчуває свою нижчість, своє, так би мовити, приниження, як у присутності якоїсь пані Одетти. Самих жінок типу пані Сванн звичайно не захоплює, як «голечу», пишнота життя, що їх оточує; вони її не помічають, вони до неї привчені і, зрештою, вважають цю пишноту природною, необхідною, і судять про інших з того, настільки ті купаються у розкоші; отож (оскільки велич, яку вони появляють самі і яку вони бачать в інших, цілком матеріальна, її можна показати, її треба довго добиватися, її важко чимось заступити), якщо ці жінки подумають, що якийсь мимохідень — істота нижча, то він відповідно поставить їх на вищий щабель, поставить не роздумуючи, з першого погляду, беззастережно. Може, той особливий клас, до якого належали годі такі жінки, як леді Ізраельс, уже залучена до аристократії, і пані Сванн, яка мала колись увійти до їхнього кола, — той проміжний клас, який стояв нижче за Сен-Жерменське передмістя і стелився перед ним, але підносився над усім, що було поза Сен-Жерменським передмістям, — і мав ту особливість, що, виокремившись зі світу багатіїв, усе ще символізував багатство, але тільки багатство податливе, покірне своєму художньому призначенню, вірне художній думці, багатство у вигляді найкоштовнішого металу, поетично перекарбованого і навченого усміхатися; може, цей клас, принаймні з його колишніми ознаками і з його давніми чарами, уже не існує. Зрештою, жінки цього класу нині вже не мали б того, що було першою умовою їхнього панування: їхня краса з віком змарніла. Отож, пані Сванн, велична, усміхнена і доброзичлива, йшла Булонським лісом і з висоти свого багатства і водночас із вершини слави свого зрілого і такого ще смачного літа дивилася, наче та Гіпатія, як під її повільною стопою обертаються світи. Молодики боязко позирали на неї, непевні, чи їхнє короткочасне знайомство з пані Сванн дає їм право на те, щоб уклонитися їй, тим паче, що рекомендовані десь раз Сваннові, вони боялися, що він їх не впізнає. І наважувались вони з нею привітатися, потерпаючи за скутки і питаючи себе, чи їх зухвало визивний і блюзнірський жест, чинячи замах на недоторканну зверхність касти, не спричинить катастроф і не стягне на їхні голови гніву якогось бога. Ба ні, їхній почин тільки рушав вагадло поклонів, якими чоловічки з Одеттиного оточення відповідали їм услід за Сванном, який підносив свій циліндр на зеленій шкіряній підшивці і всміхався чарівною посмішкою, перебраною в Сен-Жерменському передмісті, але без тіні колишньої байдужости. Байдужість заступило (складалося враження, ніби він трохи заразився Одеттиними забобонами) роздратування, що доводиться бути чоломбитьком перед якимсь убого вбраним, але і втіхою на думку, що дружина має стількох знайомих, — суперечливим почуттям, яке Сванн пояснював своєму чепурному супутникові так: «Ще один! Далебі, не розумію, коли Одетта встигла з ними всіма перезнайомитися!» Тим часом, відповівши кивком на уклін перехожому, який уже зник позаду, але в якого й досі тьохкало з переляку серце, пані Сванн зверталася до мене. «Отож, уже по всьому? — запитувала вона. — Ви не зайдете вже до Жільберти ніколи? Я рада, що ви зробили для мене виняток і що хоч не «дременули» від мене. Я дорожу нашою дружбою, але дорожу ще більше тим, як ви впливали на мою доньку. Гадаю, вона теж дуже шкодує. Але я до вас не в'язнутиму, а то перестанете ходити й до мене!» — «Одетто! Тобі кланяється Саґан», — казав Сванн своїй дружині. І справді: принц, ніби в чудовому театральному або цирковому апофеозі або як на старовинному полотні, збивав назад коня і вітав Одетту широким театральним, ніби алегоричним жестом, у який він укладав усю свою лицарську ґречність великого пана, що складає свою шану Жінці бодай в образі кобіти, яку відмовилися б приймати його сестра або матір. І щохвилі, впізнаючи пані Сванн у глибині вогкої прозірчастости й жирного блиску тіні, якою її заливала парасолька, їй уклонялися останні запізнілі вершники, летячи кінематографічним скоком по вибіленій сонячній алеї; і це вже були люди її кола, чиї всім відомі імена, — Антуан де Ка'стелан, Адальбер де Монморансі й багато інших, — були звичними для слуху пані Сванн іменами її приятелів. А що пересічно куди більше живе — хоча це довголіття відносне — пам'ять про поетичні враження, ніж пам'ять про рани серця, то муки, завдані мені Жільбертою (було та за водою пішло), пережила втіха, яку я відчуваю щоразу, коли у травні стежу за бігом хвилинної стрілки на якомусь сонячному циферблаті між чвертю на першу і першою; тоді мені знову привиджується, як зі мною гомонить пані Сванн і як її отінює, наче шпалера гліциній, її парасолька.
Я вже зовсім збайдужів до Жільберти, коли через два роки ми вибралися з бабусею до Бальбека. Коли я захоплювався свіжим личком, коли я мріяв з якоюсь новою дівчиною оглядати готичні собори, італійські сади й палаци, я сумно казав собі, що наше кохання до якоїсь особи, може, щось не зовсім реальне; якщо наші приємні чи болісні думи й здатні на якийсь час пов'язати наше почуття з якоюсь жінкою і навіть визнавати, що на це почуття надихнула саме вона, то після того як ми, свідомо чи ненароком, вириваємося з-під влади цих асоціацій, кохання, ніби воно, навпаки, стихійне і залежить лише від нас, оживає й переноситься на іншу жінку. Проте моя байдужість не була повна і під час від'їзду, і в першу пору мого бальбецького життя. Часто (наше-бо життя таке не хронологічне, а чергу днів перебиває стільки анахронізмів!) я жив не у вчорашньому чи в позавчорашньому дні, а в якомусь із давніших, коли я кохав Жільберту. Тоді не бачити її було для мене такою самою мукою, як і колись. Моє «я», те, що кохало її і вже було майже витіснене іншим «я», воскресало, і найчастіше це викликалося якоюсь дрібничкою. Наприклад, як передвістя свого побуту в Нормандії, почув я у Бальбеку слова незнайомця, з яким ми зустрілися на набережжі: «Родина діловода міністерства пошти». Здавалося б (адже я тоді не знав, який вплив матиме ця родина на мою долю), я мав би пропустити повз вуха слова незнайомця, а вони так і різонули мене, різонули моє давно вже відумерле «я», те саме, що було прибите розлукою з Жільбертою. Бо досі я ні разу не згадував, як у моїй присутності Жільберта говорила з батьком про родину «діловода міністерства пошти». Тобто любовні спогади улягають загальним законам пам'яти, які своєю чергою керуються ще загальнішими законами звички. Звичка все послаблює, а тому найкраще нам про людину нагадує саме те, що ми забули (бо це було щось неістотне і завдяки цьому воно залишилося для нас у всій своїй силі). Ось чому найкраще, що береже наша пам'ять, поза нами; це найкраще — в подуві вогкого вітру, в застояному духові покоїв або в запахові затопленого вперше коминка, — скрізь, де ми віднаходимо ту частину нас самих, якою наша увага не користувалася й тому нехтувала: останній припас минулого — найліпший припас, той, що може, коли ми вже сплакали очі, витиснути з нас нові сльози. Поза нами? Краще сказати, всередині нас, та тільки сховане від наших очей, у більшому чи меншому забутті. Лише завдяки цьому забуттю ми віднаходимо вряди-годи ту істоту, якою ми були колись, влазимо в її шкуру, знову мучимося, бо ми вже не ми, а вона, бо вона кохала те, до чого нам зараз байдуже. В яскравому світлі звичайної нам'яти образи минувшини помалу блякнуть, стираються, від них навіть сліду не зостається, більше ми їх уже не віднайдемо. Точніше, ми б їх не віднайшли, якби якісь слова (такі, як «діловод міністерства пошти») не були старанно поховані в непам'яті, — так до національної бібліотеки здають примірник книжки, а то б вона могла стати неприступною.
Одначе ці муки і цей спалах кохання до Жільберти тривали не довше, ніж уві сні, бо у Бальбека бракувало давньої Звички, аби їх продовжити. Звісно, наслідки Звички можуть здатися суперечливими, але це тому, що вона підлягає багатьом окремим законам. У Парижі я завдяки Звичці холонув і холонув до Жільберти. Зміна Звички, себто раптова зупинка Звички, довершила справу Звички, тільки-но я вирушив до Бальбека. Звичка послаблює, але й усталює, викликає розпад, але й розтягує його до безконечности. Цілі роки щодня я більшою чи меншою мірою відновлював свій учорашній душевний стан. У Бальбека нове ліжко, до якого приносили мені вранці сніданок, не такий, як у Парижі, не утримувало вже думок, якими живилося моє кохання до Жільберти: осілість спиняє плин днів, і бувають випадки (досить рідкі, щоправда), що найліпший спосіб вернути час — це переїзд на нове місце. Моя бальбецька подорож була ніби першою прогулянкою виздоровника, який тільки на неї й чекав, аби побачити, чи він одужав.
Нині кожен добирався б туди, звісно, машиною, гадаючи, що так приємніше. З певного погляду се було б навіть ліпше: ми дістали б нагоду якось ближче, якось тісніше, інтимніше стежити за тим, як поступово міняється земна поверхня. Але зрештою утіха від подорожі не в тім, щоб висідати, спинятися, як відчуваєш утому, а в тім, щоб якомога поглибити — аж ніяк не згладжуючи — різницю між від'їздом і приїздом, у тім, щоб відчути цю різницю в усій повні, в усій щерті, відчути такою, якою вона марилася нам, коли уява переносила нас звідти, де ми постійно живемо, аж у серце омріяного краю, переносила одним скоком, що уявлявся нам чародійним не так тому, що він долав відстань, як тому, що єднав два таких одмінних лики Землі, тому, що переносив нас від одного імені до іншого, що парабола цього скоку визначається (яскравіше, ніж, приміром, під час катання на човні, бо як ми можемо причалити де завгодно, то це вже не прибуття) чимось загадковим, що діється в особливих місцях, на вокзалах, які хоч і не становлять, сказати б, частини міста, але таять у собі його неповторну своєрідність, достоту як на вивісках, позначених його ім'ям.
Проте в кожній сфері наша доба наділена манією показувати речі лише разом з усім, що їх оточує у дійсності, і тим самим нищить найголовніше: акт свідомости, що виокремив речі від дійсности. Картина «виставляється» серед меблів, марничок, шпалер у дусі її часу, в обставі без смаку, яку так уміє створювати теперішня господиня дому (ще вчора цілковита невігласка, вона нині цілі дні не вилазить з архівів та бібліотек); і в такій оправі мистецький твір, на який ми дивимося за обідньою трапезою, не змушує нас мліти од захвату, цілком законного в музейній залі, бо музей завдяки своїй наготі й браку якихось особливостей уособлює ті духові простори, куди мистець поринув з головою, аби творити на самоті.
На жаль, ці урочі місця — вокзали, — звідки ми вирушаємо у далекі краї, водночас і трагічні, бо хоча тут коїться диво, завдяки якому країни, досі живі лише в нашій уяві, перетворяться на країни, де ми мешкатимемо, якраз воно є причиною того, що, вийшовши з зали чекання, ми повинні відхреститися від усякої думки одразу ж повернутися в нашу колишню кімнату, де ми щойно перебували. Треба покинути всяку надію зночувати ніч у себе, якщо ми вже наважилися пробратися в смердючу нору, яка веде до таємниці, в одну з великих залишених майстерень, якою була майстерня у Сен-Лазарі, де я мав сісти на бальбецький потяг і яка стелила над розпанаханим містом безкраї вогкі небеса, нашпиговані жахіттями, мов драма, схожі на інші, майже по-паризькому сучасні небеса Мантеньї чи Веронезе, небеса, під якими може скоїтися щось страхітливе й урочисте, таке, як від'їзд потяга або здвиження Хреста.
Поки я вдовольнявся тим, що розглядав, не встаючи з мого паризького ліжка, перську бальбецьку церкву, круг якої крутила завірюха, моє тіло не мало нічого проти цієї подорожі. Тіло почало пручатися аж як збагнуло, що й воно має брати участь у ній і що ввечері, по приїзді, мене приведуть до «моїх» покоїв, незнайомих йому, моєму тілові. І вже найсправжнісіньким бунтом обернулося його обурення, коли напередодні від'їзду я довідався, що моя мати з нами не поїде, бо батько, який буде заклопотаний у міністерстві аж до поїздки з маркізом де Норпуа до Іспанії, волів винайняти домок у паризьких околицях. А проте, хоча моя бальбецька поїздка була потьмарена, мене вабило поїхати з неменшою силою, ба навпаки, мені здавалося, що перешкоди створюють і забезпечують достеменність сподіваних вражень, яких не заступило б мені жодне нібито рівноцінне видовище, жодна «панорама», оглянувши яку, я міг би піти спати додому. Я вже не вперше відчував, що кохати і втішатися — не одне й те саме. Я гадав, що прагну потрапити до Бальбека так само палко, як мій ліїсар, який, дивуючись із моєї розпачливої міни вранці у день від'їзду, сказав: «Аби я міг махнути на тиждень подихати морським повітрям, я б не змушував себе упрохувати, де там! Ви там матимете катання, перегони — розкіш!» Але я вже знав і то навіть раніше, ніж побачив Берму, що хай би там про що я мріяв, за всім треба уганяти, інакше воно мені не дістанеться, і під час цієї болісної гонитви мені передусім доведеться пожертвувати моїми втіхами задля омріяного добра, а не шукати їх у ньому.
Нашу поїздку бабуся уявляла собі зовсім інакше, і, переконана, як і раніше, що дарувати мені треба щось художнє, поклала собі, щоб піднести мені «офорт» цієї мандрівки, — офорт бодай частково старовинний, — півдороги проїхати залізницею, а півдороги — кіньми, як їхала пані де Севіньє з Парижа до Лоріана через Шон і через Понт-Одемер. Але бабуся мусила цього плану зректися, бо наткнулася на опір батька, той знав, що коли вона влаштовує якусь подорож, щоб витиснути з неї все для розумового розвитку, то можна сподіватися спізнення на потяги, утрати багажу, застуди, штрафів. Бабуся тішила себе принаймні думкою, що на пляжі ми не наражатимемося на те, що її улюблена Севіньє називає «клятими ридванниками»: знайомих у нас у Бальбеку не буде, бо Легранден так і не дав нам рекомендаційного листа до сестри. Цей факт, свідчення того, що Легранден нас скараскався, мої тітки Селіна й Вікторія оцінили інакше, вони ще дівчам знали ту, кого допосі, підкреслюючи свою близькість, усе ще називали Рене де Камбремер і берегли все ще її подарунки, — з тих подарунків, які здатні оздоблювати кімнату й оздоблювати людську мову, але які не мають ніякого зв'язку з сучасністю, — проте, гадаючи, що помщаються за вчинену нам швабу, у гостині в її матері, пані Легранден, ніколи не вимовляли імені її дочки, а переступивши поріг, хвалилися: «Я не писнула ні слівця про особу, відому тобі», «Я гадаю, що мене зрозуміли».
Отож, ми мали попросту їхати з Парижа потягом о першій двадцять дві. З давніх-давен я любив, як би нічого не знав, відшукувати цей самий потяг у розкладі: це мене щоразу хвилювало, це створювало майже цілковиту ілюзію від'їзду. Наша уява визначає прикмети щастя не так на підставі знань, які ми маємо про нього, як із тих прагнень, які воно у нас викликає, — ось чому я гадав, що знаю щастя до найменшої цяти, і не сумнівався, що відчую у вагоні особливу втіху, коли надвечір похолодає, коли я замилуюся з краєвиду перед якоюсь станцією; ба більше, цей потяг, який усе ще малює мені образи тих самих міст, що їх я оповивав надвечірнім світлом, світлом тих годин, коли він ішов, уявлявся мені несхожим на інші потяги; і нарешті, як це часто буває з нами, коли ми, і ввічі не бачивши людини, тішимо себе мрією, що здобули її дружбу, я ущедрив своєрідною і незмінною вродою білявого мандрівного мистця, уявивши, що той зохотився узяти мене з собою і я з ним розпрощаюся в Сен-Ло, біля собору, бо звідтам він вирушить на захід.
Поїхати «так собі, просто» до Бальбека бабуся зважитися не могла, вона збиралася зупинитися на добу в якоїсь подруги, а я того вечора мав їхати далі, аби не завдавати їй клопоту, а також, аби вже завтра протягом дня оглянути бальбецьку церкву; та церква, як нам сказали, далекувато від Бальбек-пляжу, а отже, беручи ванни, я, мабуть, туди не потраплю. І може, мені було легше на думку, що я досягну чудової мети моєї подорожі ще до приходу першої пекельної ночі, вступивши в нове помешкання і згодившись там жити. Але спершу треба було покинути давнє; моя мати того ж таки дня перевезлася до Сен-Клу для того, щоб (а може, це вона тільки вигадала для мене), провівши нас на вокзал, вернутися туди, не заїжджаючи додому. Вона боялася, щоб я не захотів поїхати з нею додому замість Бальбека. І навіть (під тим приводом, що в неї багато роботи на новому місці, а часу обмаль, насправді ж на те, щоб уберегти мене від муки прощання) постановила не очікувати з нами відходу потяга, коли прихована за метушнею і ще не обов'язковими для чогось рішучого лаштуваннями нараз постає розлука, нестерпна, вже неминуча, загнана в одну безконечну мить безсилого й остаточного протверезіння.
Уперше я відчув, що моя мати може жити без мене, не для мене, іншим, ніж у мене, життям. Вона зоставалася з моїм батьком, очевидно вважаючи, що моя слабовитість, моя нервозність дещо обтяжує й потьмарює його життя. Ця розлука дошкуляла мені надто сильно тому, що вона стала для матері, за моїм переконанням, плодом чергових розчарувань, які я їй завдавав; розчарувань, які вона переді мною таїла і після яких усвідомила, як буде важко літникувати разом; а може, то був ще й перший життєвий запит, і надалі з таким життям їй доведеться миритися, в міру того як батько і вона розміняють не одно-десять літ, і в тому житті я бачитиму її рідше, і вона стане для мене вже не такою близькою (а це мені не являлося навіть у кошмарах) жінкою, що вертається додому сама, вертається туди, де я вже не живу, питаючи у придверника, чи немає від мене листів.
Я ледве спромігся буркнути щось носієві, який брав мій куфер. Бажаючи потішити мене, мати вдалася до способу, як на неї, найдійовішого. Не бачити моєї гризоти вона вважала за безглузде вдавання, і тому лагідно жартувала з мене:
— А що сказала б бальбецька церква, аби знала, з якою неприкаяною міною ти готуєшся її оглядати? Невже ти той захоплений мандрівник, про якого пише Рескін? Зрештою я довідаюся, чи не осоромився ти, навіть попри далеч я буду з моїм котиком. Завтра ти дістанеш листа від своєї матусі.
— Я тебе, доцю, так і бачу, — озвалася бабуся, — як ти, мов та пані де Севіньє, тримаєш перед очима мапу і ні на мить із нами не розлучаєшся.
Потім мама намагалася розважити мене, питала, що я замовлю на обід, подивляла Франсуазу, хвалила її капелюшок і манто, не впізнавши їх, хоча вони недавно її жахали, коли були ще обновою і коли вона бачила їх на бабусі у перших; капелюшок з величезним розкриленим птахом, манто з поганючим узором і стеклярусом. Коли манто зносилося, Франсуаза дала його перелицювати, і тепер виворіт зробився верхом з гарного однобарвного сукна. А птах, той давно поламався і потрапив на смітник. Іноді якийсь кунштик, мрію найвимогливішого мистця, ми схвильовано виявляємо в людовій пісеньці, на причілку селянської хати, де над дверима пишає біла чи жовта троянда, — так само і Франсуаза з наївним і непохибним смаком оздобила свій капелюшок оксамитною стьожкою з бантом, яка вчарувала б нас на якомусь портреті Шардена чи Вістлера — не капелюшок, а сама краса.
Скромність і чесність, які часто ушляхетнюють вид нашої старої служебки і даються взнаки у її вбранні, через що вона, як жінка поштива, але не шапкогнуча, привчена «шануватися», одяглася в дорогу так, щоб нам не довелося позичати очі в сірка і водночас, щоб не муляти собою чужих очей. Ось так — якщо сягнути за порівняннями в давніші часи — у манто з м'яким хутряним коміром, з сукна споловілого вишневого кольору Франсуаза викликала на згадку зображення Анни Бретонської, намальованої на часослові рукою старого майстра, зображення, де все на своєму місці, де в усіх частинах розлито почуття гармонії, завдяки чому пребагата старосвітська екзотика строю передає ту саму щиру побожність, що й очі, губи та руки.
Що Франсуаза при цьому мислила, краще не говорити. Вона була незнайко, у тому повному значенні слова, в якому бути незнайком означає нічого не розуміти, хіба що деякі істини, сприйняті безпосередньо серцем. Для неї не існувало безмірного світу думок. Проте ясні її очі, тонкий ніс, легкий розріз губів, — усі ці ознаки, відсутні у багатьох культурних осіб, у яких вони передавали б вишуканість, шляхетне відособлення обраної душі, — бентежили, наче розумний і добрий погляд пса, якому, як відомо, чужі всі людські уявлення, і насували мимоволі питання: чи нема між нашими меншими братами, між хлопами, таких істот, які є нібито вищими істотами між убогими духом, або радше такими, які приречені недолею жити між убогими духом, позбавлені світла, а проте природніше, ближче покревні з обраними натурами, ніж буває більшість людей освічених, є ніби розпорошеними, заблуканими, позбавленими розуму членами святого сімейства, ще не вирослою з дитинства ріднею найбільших умів, якій (про що свідчить блиск їхніх очей, хоча блищати очам не обов'язково) бракує, аби стати обдарованою, лише знання?