— Вистачить?
Дівчина взяла п’ятдесят крон і сказала:
— Ви оцінюєте мене не надто дорого.
— Більше ти не варта, — сказав молодик.
Дівчина пригорнулася до нього:
— Не говори зі мною так! До мене треба трошки по-іншому, ну ж бо спробуй!
Вона обіймала його й тяглася устами до його уст. Він поклав пальці на її уста й м’яко відштовхнув її. Промовив:
— Я цілуюся лише з тими жінками, яких кохаю.
— А мене не кохаєш?
— Ні.
— Кого ж ти кохаєш?
— Що тобі до того? Роздягайся.
Ще ніколи вона так не роздягалася. Боязкість, внутрішня паніка, невпевненість — усе, що відчувала щоразу, коли роздягалась на очах молодика (не можучи сховатись у темряві), — усе це кудись поділося. Стояла перед ним самовпевнена, зухвала, освітлена й здивована тим, що володіє дотепер невідомими їй прийомами повільного, збудливого роздягання. Перехоплювала його погляди, повільно знімала кожну одежину, смакуючи кожну стадію оголення.
Та коли опинилась перед ним без нічого, їй раптом промайнуло в голові, що тут будь-яка гра закінчується; що лицедійство вона скинула з себе разом із сукнею і її голизна означає, що вона стала сама собою, а молодик повинен підійти до неї й зробити єдиний рух, який усе закреслить і за яким почнуться вже лише їхні найінтимніші любощі. Оголена, вона стояла перед молодиком, припинивши гру; почувалася розгубленою, а на її обличчі з’явилася боязка, знічена усмішка, що справді належала тільки їй.
Але молодик не підійшов до неї й не припинив гри. Здавалося, він не помітив її довірливої усмішки; він бачив перед собою лише гарне чуже тіло своєї дівчини, до якої відчував ненависть. Хвиля ненависті змила його чуттєвість. Дівчина хотіла підійти ближче, та він сказав:
— Стій там, де стоїш, я хочу добре тебе роздивитися.
Тепер йому хотілось лише одного: поводитися з нею, як із продажною дівкою. Та молодик ніколи не мав стосунків із продажними жінками, і його уявлення про них ґрунтувалося лише на літературі й на розповідях. Він звернувся до цих уявлень, і перше, що там побачив, була жінка в чорній білизні (та чорних панчохах), яка танцювала на блискучій дошці рояля. У готельній кімнатці не було рояля, тут був лише невеликий, накритий лляною скатертиною столик, присунутий до стіни. Він звелів дівчині вилізти на стіл. Дівчина зробила благальний жест, але молодик сказав:
— Я тобі заплатив.
Помітивши в погляді молодика якусь одержимість, вона зробила зусилля продовжити гру, хоча більше не могла та й не хотіла грати. Зі слізьми на очах вилізла на стіл. Стільниця була метр на метр, одна ніжка стола хиталася, й дівчина мала відчуття, що ось-ось упаде.
Та молодик дивився втішеним поглядом на оголену постать, яка височіла над ним і чия сором’язлива невпевненість лише розпалювала його відчуття влади. Він хотів бачити це тіло в усіх позах, з усіх боків, так, як уявляв собі, що його бачили й бачитимуть інші чоловіки. Він був вульґарний і нахабний. Говорив їй слова, яких вона ніколи від нього не чула. Їй хотілося вчинити опір, утекти від гри, вона покликала його на ім’я, та він різко урвав її, сказавши, що вона не має права звертатися до нього так фамільярно. Зрештою, долаючи розгубленість і розпуку, вона послухалася, нахилялася й присідала, як того бажав молодик, водила руками й крутилась, узявшися в боки, імітуючи твіст; від швидких рухів скатертина з-під її ніг вислизнула, й дівчина мало не впала. Молодик зловив її й потяг на ліжко.
Зляглися. Вона зраділа, що нарешті закінчиться ця злощасна гра й вони знову стануть самими собою, такими, якими кохали одне одного. Вона хотіла поцілувати його. Та молодик відштовхнув її голову й повторив, що цілує лише тих жінок, яких кохає. Вона голосно заплакала. Та навіть плач у неї не вийшов, бо її тіло, запалене бажанням молодика, заглушило волання душі. На ложі були два тіла, злиті пристрастю, але чужі одне одному. Це було якраз те, чого дівчина все життя найбільш боялася, чого з тривогою уникала: фізичні стосунки без кохання. Вона знала, що перетнула недозволений кордон, та, будучи вже поза ним, цілком віддалася плину подій, лише десь далеко в кутку свідомості відчуваючи жах від того, що ніколи не знала такої насолоди, стільки насолоди, як тепер, поза цим кордоном.
Усе закінчилось. Молодик підвівся і смикнув за довгий шнур, що висів над ліжком, — вимкнув світло. Йому не хотілось бачити обличчя дівчини. Він знав, що гра закінчилася, та не бажав повертатися до звичних стосунків зі своєю дівчиною, боявся цього повернення. Лежав біля неї в темряві так, щоб їхні тіла не торкалися.
За мить почув тихе схлипування; несміливо, якось по-дитячому, рука дівчини торкнулась його руки; після короткого боязкого доторку, крізь сльози пестливо вимовляючи його ім’я, до нього звернувся її благальний голос:
— Це ж я, це ж я…
Молодик лежав мовчки, без руху, усвідомлюючи сумну беззмістовність цієї фрази, в якій невідоме визначалося тим самим невідомим.
Схлипування дівчини перейшло в голосний плач, і вона далі повторювала: «Я — це я, я — це я, я — це я…»
Щоб заспокоїти її, молодик покликав на допомогу співчуття (мусив кликати здалеку, бо поблизу його ніде не було). Попереду вони мали ще тринадцять днів відпустки.
Перекладено за виданням: Kundera Milan. Smĕšné lásky. Brno, 1992. («Falešný autostop»).
© Milan Kundera, 1992.
© Галина Петросаняк, 2000, переклад.
Це літературознавче есе, чи навіть швидше невелику мандрівку нечисленними маршрутами на карті сучасної української літератури, варто розпочати із відвертого зізнання — я доволі примарно уявляю собі, які письменники в цій літературі «західники», а які «ґрунтівці». Незважаючи на це, візьму на себе сміливість висловити припущення, що тут маються на увазі два гіпотетичні літературні напрямки, один з яких, згідно з присудом нечисленних літературних критиків (і не лише їх), очолює «неформальний» лідер Євген Пашковський («ґрунтівці»), на чолі іншого («західники») стоїть не менш яскравий український письменник сучасності Юрій Андрухович. Якщо я не помилився щодо саме такого розуміння теми, винесеної на обговорення, то можу взяти на себе відповідальність і далі продовжувати свої розмірковування.
Отож у січні 1999 року мені врешті вдалося прочитати останній з романів Мілана Кундери «Справжність» («Иностранная литература», 1998, № 11). Про цей твір на початку 1998-го розповідав мені Тарас Прохасько. Він ще не читав самого роману, оскільки його ще не встигли перекласти, однак в одному зі свіжих номерів журналу «Spiegel» натрапив на рецензію, в якій аналізувалась поява цього твору. Німецький літературний оглядач відзначав, що Мілан Кундера, вже майже сімдесятирічний письменник, вкотре здивував читачів надзвичайно талановитим твором, з цілком оригінальним сюжетом і незвичним для його письменницької манери стилем. Цілком закономірно виникає запитання: чому я розповідаю про новий роман Мілана Кундери, який він узагалі має стосунок до обговорюваної нами теми? Відповім. По-перше, цей прозаїк — один з тих письменників у світовій літературі, твори яких я особисто найбільше шаную. Це, так би мовити, цілком суб’єктивний ракурс проблеми, інший її бік, звісно, цілком об’єктивний, і про нього зараз якраз і піде мова. Мілан Кундера до 1968 року жив у Празі, відтак після придушення «празької весни» був змушений покинути рідну країну, і з 1975 року живе в Парижі. Однак його творчість, умовно кажучи, «чехословацького» періоду, а пізніше і творчість еміґрантських «французьких» років, цілком підпадає під означення «класична східноєвропейська проза». Це визначення, зауважу, є само собою цілком суб’єктивним, бо ж хіба можна талант майстра слова, його твори вкласти в якісь аксіоматичні (в нашому випадку літературознавчі) формулювання. Проте нам, як і будь-кому, для того щоб провадити дискусію або ж аналіз, необхідна певна система координат. Отож погодьмося із визначенням: «Мілан Кундера пише типову східноєвропейську прозу, точніше кажучи, надзвичайно талановиту східноєвропейську прозу». Саме в цьому місці можна уточнити: проза в колишній Чехословаччині, а нинішніх Чехії та Словаччині, ніколи не була східноєвропейською, себто подібною якимись спільними рисами до української, білоруської, певної частини російської прози. Чехословаччини — споконвічно Центральна Європа. І тут відповідно цілком відмінна від східноєвропейської (читай: і української) культура, ментальність, література. Однак, і все ж, я говорю: «Мілан Кундера». Він, на мою думку, є одним з найкращих прикладів «літературного моста» між східноєвропейською та західноєвропейською літературою, він з’єднує їх уявно обома руками своєї творчості, спираючись міцно ногами на центральноєвропейську традицію, на свій споконвічний естетичний ґрунт. І все ж, чому саме він, а не хтось інший? На це існує цілий ряд причин і цілий ряд відповідей. Можливо, розглянувши їх, ясніше зрозуміємо різницю між нашими українськими «ґрунтівцями» та «західниками», і водночас усвідомимо тісний, нерозривний зв’язок між ними, який врешті дає підстави говорити про те, що в сучасних літературних умовах перемогу здобуває той, чи, правильніше, справжнім європейським письменником стає той (даруйте за певну банальність), хто поєднує в своїй творчості одразу ці дві літературні традиції, які вже не одне століття існують, скажемо вужче, в українській прозі.
Живучи наприкінці другого тисячоліття, чимало письменників з різних країн світу були перейняті однією мрією — сказати «останнє» вагоме, підсумкове (бодай для останніх ста років) слово в літературі. Це «слово», звісно ж, мало бути втілене в бодай одному, а краще багатьох творах. До вузького прошарку тих прозаїків, яким вдалося перехворіти цією спокусливою хворобою і залишитись «справжніми», належить якраз Мілан Кундера. Починаючи з 1990 року, мені вдалося прочитати переклади наступних романів письменника: «Жарт» (Иностранная литература, 1990, № 9,10), «Нестерпна легкість буття» (ИЛ, 1992, № 5–6), «Неквапливість» (ИЛ, 1996, № 5), «Справжність» (ИЛ, 1998, № 11). Мені, на жаль, із цілком об’єктивних причин не вдалося ознайомитись із ще двома творами Мілана Кундери, надрукованими в «Иностранке», романом «Безсмертя» (ИЛ, 1994, № 10) та його есе під дещо дивною, на перший погляд, назвою «Коли Панурґ перестане бути смішним» (ИЛ, 1994, № 7). Це, так би мовити, панорама бібліографії доступних мені творів, саме на них я й збираюсь спиратися надалі (можна, звісно, було б пригадати ще вітчизняну публікацію «Нестерпної легкості буття» в журналі «Всесвіт», однак вона з’явилася на два роки пізніше від російського перекладу).
Кундеру позбавили чехословацького громадянства вже заочно, в 1979 році. 1967 року ще в Празі встиг побачити світ його роман «Жарт». Типовий твір празької «відлиги», щось схоже на твори наших шістдесятників, які послизнулись своїми долями і творами на льоду «хрущовської відлиги» і кров з їхніх розбитих голів і сторінок бризнула на Центральну Європу. Наприкінці шістдесятих тодішній ще «ґрунтівець» Кундера описує у своєму романі до болю знайому нам ситуацію: талановитий студент Людвік, активний молодий комуніст, як зрештою тисячі схожих на нього, пишучи листа до коханої, яка поїхала в будівельний загін, вирішує пожартувати і для того, щоб якось здивувати її і зацікавити, пише на листівці: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровому духу притаманний запах дурості! Хай живе Троцький! Людвік». Свідома молода комуністка, а можливо, і безпартійна, це, зрештою, не має принципового значення, як і належить, ненавиділа троцькістів, отож віднесла листівку до парткому. «Жарт» зламав долю юнака. У творі вибудувана захоплююча мандрівка лабіринтом людських доль, долі країни, зрештою, все це, незважаючи на абсолютну універсальність і типовість зображуваної ситуації, водночас настільки «чеське», що часом хочеться запитати, звідки в Кундери так багато «ґрунтівства». Людвік через багато років пробує помститись минулому, помста виходить трагікомічною. Через деякий час він з фатальним спокоєм усвідомлює, що неможливо помститись примарам, тим паче неможливо помститись містечку, де ти народився, своїй «малій батьківщині» (як ми звикли говорити), яку любив і людей якої вже давно почав ненавидіти. Церкви, будиночки під черепицею, поля, народні звичаї (опис весілля в романі), зрештою, домашнє, своє, містечкове, але чеське пиво, — все це повертається до Людвіка з новою силою, руйнуючи всі заборола забуття, які він вибудував, живучи далеко від рідного дому. В фіналі роману, стоячи біля товариша, який помирає, Людвік розуміє, що ці вже підстаркуваті друзі, які його зраджували, їхні жінки, їхні долі, — все це насправді його ніколи не покидало, як і ця земля, яку він так прагнув вважати лише географічним місцем свого народження. Нагадаю, що цей роман Мілан Кундера завершив 5 грудня 1967 року.
Наступним кроком письменника був роман «Нестерпна легкість буття», який побачив світ у 80-х роках і, за визначенням провідних європейських літературних критиків, став найбільш помітною літературною подією останніх десятиліть. Колишній «ґрунтівець» Мілан Кундера (не забуваймо, ми керуємося у своїх визначеннях заздалегідь визначеною системою естетичних координат) пише роман, який ще перебуває у сфері його колишніх літературних зацікавлень, однак це вже твір «часткового західника». Написаний він у той час, коли Кундера вже перебував за кордоном. Однак було б надто примітивно вважати цей чисто зовнішній атрибут головною причиною «західництва» як цього твору, так і самого письменника. В романі, сюжет якого, до речі, розгортається на тлі подій «празької весни», перед героями поряд з їхніми чисто людськими турботами постає також проблема глибоко трагічного кардинального вибору — залишитися на батьківщині і стати соціально упослідженим, навіть більше, не зреалізуватися (як це робить головний персонаж розповіді Томаш і не робить в реальному житті Кундера), однак зберегти свою батьківщину, кохання, своє «ґрунтівство». Другий шлях — спробувати поїхати і жити на Заході, як це робить кохана Томаша — Тереза, однак дуже швидко зрозуміти, що все для тебе чуже, повернутися, навіть для того, щоб загинути. І врешті, третій варіант (його в «своєму» варіанті вибрав Кундера): художниця Сабіна, коханка Томаша, яка їде в Європу, а пізніше до Америки, і в короткому часі стає органічною, бодай про людське око, часткою цієї культури. Два розділи в романі мають однакову назву «Легкість і важкість», ще два — «Душа і тіло». Це лише частина пояснення. Адже важливо не вибрати щось одне — «ґрунтівство» чи «західництво», важливо зуміти їх поєднати, якщо, звісно, є талант і сила це зробити. Інакше залишишся на марґінесі до кінця своїх днів, вважаючи, що культура (література) твоєї країни — «пуп землі». Однак вона, можливо, не гірша за інші, але поки що нічим не краща. Це, так би мовити, була ремарка. Кундера ж в 1995 році публікує роман «Неквапливість» і, звісно, не підозрюючи цього сам, продовжує ним діалог з українськими «ґрунтівцями» і «західниками».
Дія цього роману відбувається в середньовічному французькому замку, який пристосовано за нинішньою європейською традицією під готель. У ньому зупиняється письменник з дружиною. Він медитує довкола новели середньовічного прозаїка Вівана Денона, сюжет якої збудовано на подіях кількасотрічної давності і які відбувалися саме в цій фортеці. Мілан Кундера цього разу детально описує Францію, звичаї цієї країни, людей, які тут мешкають. Їхні характери, звички, пристрасті. Він описує їх з погляду чужинця, однак жодним натяком не підкреслюючи цього. Він описує їх з погляду чеха, мешканця Центральної і донедавна ще тоталітарної Європи. Він, врешті, не втримується і показує своїх співвітчизників в образі чеського дисидента-ентомолога, запрошеного своєрідним «весільним генералом» на одну з чергових міжнародних наукових конференцій. У Західній Європі якраз час моди на дисидентів. Учений відрекомендовується клерку: «ЧЕХОРЖІПСКІ». Клерк-француз декілька разів перепитує: «Серошипі?» Він навіть не намагається вимовити правильно. За аналогією: «Кундера — Бандера», яке це має для ситого світу значення? Він майстерно переплітає в цьому своєму «західному» романі розповідь про середньовічних і сучасних молодих коханців. Посеред цього лабіринту блукає нікому не потрібний чеський учений, як і сам Кундера, який став у цьому романі «західником» і виявився, врешті, завершивши цей твір, ще більш потрібним своїм читачам у різних країнах світу. Роман закінчується майже пророчими словами: «Ніякого завтра. Ніяких слухачів. Я прошу тебе, друже, будь щасливим! У мене туманне враження, що в твоїй здатності бути щасливим єдина наша надія. Карета щезає в тумані, і я рушаю з місця». Кундера спробував у своїй творчості «західництво» в майже чистому вигляді і після цього дає пораду, просить бути щасливими, бути реальними, бути собою, і яке значення має, де ти, адже твоя земля завжди за плечима, вона завжди в тобі, допоки ти є. Щоб усе було саме так, потрібна «справжність», і саме так називається останній з написаних романів Мілана Кундери. Тут уже не потрібно нічого, є просто люди — чоловік і жінка, є їхнє кохання, кохання сорокарічних, — останнє кохання. Хто він у цьому творі? «Західник»? «Ґрунтівець»? На це, очевидно, немає відповіді. А якщо і є, то надто банальна. Звучить вона приблизно так — письменник, який врешті написав про свою справжність, хоч насправді цей прекрасний роман зовсім про інше, я вже згадував, — про кохання. Можливо, він, врешті, поєднав усі традиції. Очевидно. Я ж зауважу від себе, що Мілану Кундері вдалося створити європейський роман, поєднавши чуже та рідне, навіть більше, зробивши так, що все на цьому світі стало належати йому. Він пройшов до цієї мети шлях завдовжки в людське та письменницьке життя, на прикладі якого можна повчитись. Він дав відповідь і пораду українським «західникам» і «ґрунтівиям», і значення цього годі заперечувати.
Як і українська культура загалом, так і література зокрема сповнені зараз парадоксів, м'яко кажучи, не вельми приємних, якщо не сказати більше — трагічних. Однак ця тема занадто масштабна, щоб стати предметом аналізу в запропонованім есе.
Я ж маю на меті передовсім з’ясувати окремі питання, пов'язані з творчістю одного з найвідоміших сучасних європейських письменників Мілана Кундери. Прозаїка, твори якого є зараз предметом пильної уваги та високих оцінок з боку літературних критиків, про що свідчить, зокрема, опитування 1997 року (упевнений, що від того часу за два роки в оцінках творчості письменника мало що змінилося. — І. Ц.). Вагомим чинником є також те, що твори Мілана Кундери вивчаються на факультетах зарубіжної літератури багатьох університетів світу. Саме цей письменник, як часто заявляють літературознавці, «створив новий, оригінальний тип роману, а також виробив у своїй прозі своєрідний погляд на сучасний етап у розвитку європейської цивілізації».
В українській літературі, згідно із сумною традицією, зважаючи на власні численні проблеми, вести мову, а тим паче писати про творчість когось із зарубіжних, навіть дуже відомих, письменників якось не випадає, хіба що за винятком Нобелівських лауреатів. До речі, минулорічний нобеліант (1998) португалець Жозе Сарамаґо, в уже згадуваному опитуванні, проведеному журналом «L'Hebdo», поряд із кількома іншими письменниками трохи «не добрав» голосів і відповідно не потрапив до десятки найкращих. Це, як бачимо, не завадило йому отримати найвищу літературну нагороду і зайвий раз підтвердити, що все на цьому світі досить суб’єктивне — як і різного роду опитування, так і естетичні смаки тих, хто входить до Нобелівського комітету.
Принагідно зауважу, якщо б я бодай знав адресу електронної пошти Мілана Кундери (за умови, що вона в нього є), то назва цього есею набрала б цілком матеріального змісту. Адже з’явилась би реальна нагода відправити письменнику листа і сподіватися на те, що він відповість на нього. Однак я, на жаль, позбавлений, принаймні поки що, такої можливості. Отож мені самотужки доведеться розповісти те, що я довідався про життя та творчість Мілана Кундери з найрізноманітніших літературних джерел протягом останніх років. Якщо з цієї скупої розповіді бодай трохи проглядатиме живе обличчя митця, вважатиму, що мені вдалося досягнути ефекту його присутності в цій доволі своєрідній розмові.
Отож, Мілан Кундера народився 1929 року в місті Брно, в сім’ї, яка належала до місцевої культурної еліти. Його батько — талановитий піаніст, багато років був ректором Брненської академії мистецтв, а двоюрідний брат Людвік (нар. 1920 р.) — відомий поет та перекладач. У юнацькі роки Мілан Кундера серйозно вивчав музику, однак, вступивши на філософський факультет Карлового університету, почав студіювати естетику та історію літератури, проте згодом перейшов на факультет Празької академії мистецтв, після закінчення якого залишився там викладати світову літературу. Тоді ж Кундера починає писати власні твори. Спочатку він стає відомим як поет. Виходять дві його поетичні збірки «Людина — великий сад» (1953) та «Монологи» (1955). Книга «Монологи» мала значний успіх у читачів, однак була дуже неприхильно оцінена офіційною критикою. Річ у тому, що Мілан Кундера в цій збірці зосередив свою увагу на темах, які так чи інакше будуть присутні в його творчості і надалі — нещасливі шлюби, переступи, які чинять одружені жінки та чоловіки, кохання юнака до значно старшої за віком жінки і т. д. Багато в його поезіях було й еротики, що аж ніяк не відповідало канонам соцреалізму. Письменник у цей час також наполегливо працює як літературознавець, мовби моделюючи в своїх наукових роботах власний майбутній шлях прозаїка. 1960 року побачила світ монографія Мілана Кундери «Мистецтво роману. Шлях Владислава Ванчури до великої епіки», у якій перша книжка цього значного прозаїка чеського авангарду «Пекар Ян Маргоул» порівнюється з бальзаківським типом роману. Кундера у своїй роботі простежує розвиток жанру від зображення всього суспільства до показу окремої людини. Він також пробує себе в драматургії, 1962 року відбулась прем’єра його п’єси під назвою «Володарі ключів». Отож до того часу, коли Мілан Кундера дебютує як прозаїк, він уже був помітною постаттю в чеських літературних колах. Перша його прозова книжка мала назву «Смішні кохання» і побачила світ 1963 року. До цієї невеличкої збірки увійшло, за визначенням самого автора, «три меланхолійні анекдоти». Це був так званий перший «зошит» новел, незабаром його продовженням стала друга (1965) та третя (1968) збірки «Смішних кохань». Згодом Кундера дуже суворо оцінив свої ранні твори, він заборонив перевидавати книжки, опубліковані раніше від роману «Жарт» (1967). Однак для «Смішних кохань» зробив виняток, об’єднав їх в одну книгу (перше видання — 1970) і зарахував до своїх романів. Варто також зауважити, що вже в «Смішних коханнях» виразно окреслились характерні риси легкого та водночас лаконічного стилю письменника, його вміння «розкручувати» сюжет, обов’язково завершуючи його несподіваними та «меланхолійними» розв’язками. Можна з певністю стверджувати, що з появою «Смішних кохань» формується індивідуальний стиль прозаїка. Так, зрештою, вважає і сам Мілан Кундера. В примітках до одного з чеських видань цієї книжки в 90-х роках він щиро зізнається, що дуже легко і з великим задоволенням написав першу новелу «Смішних кохань» — «так би мовити, знайшов самого себе, свій власний тон, іронічну дистанцію в ставленні до оточуючого світу і власного життя, і став романістом (потенціальним романістом)», і що надалі його літературна еволюція, «хоча й була сповнена несподіванок, однак була позбавлена кардинальної зміни орієнтації». Одразу після останнього «зошита» «Смішних кохань» Мілан Кундера опубліковує свій перший роман «Жарт» (1967) — один з найбільш яскравих творів чеської прози 60-х років. Гадаю, цілком доречно буде простежити, як складалася доля письменника в ці нелегкі для його країни роки.
На той час Мілан Кундера належав до керівництва Спілки чехословацьких письменників, хоча й не займав у цій організації головних посад. До комуністичної партії Кундера вступив дуже молодим — в 19 років (1948), однак вже 1950 року був виключений з партії за якусь незначну студентську провину, яку потрактували як антипартійну поведінку. Щоправда, це не зашкодило йому продовжити навчання, очевидно, завдяки втручанню його батька, який користувався авторитетом у влади. В КПЧ Кундеру було відновлено аж 1956 року, і він перебував у її лавах до того часу, коли 1970 року його остаточно виключили з партії. У період «празької весни» Мілан Кундера підтримував позиції тих, хто прагнув реформувати суспільство. Значний резонанс у країні мав його виступ на четвертому з’їзді чехословацьких письменників (1967), у якому було переглянуто всю післявоєнну історію чеської літератури. На думку Мілана Кундери, і про це він говорив у своєму виступі, процеси культурної інтеграції в XX столітті та зростаюче значення так званих «світових» мов створюють умови, у яких «малі народи можуть захистити свою мову і свою своєрідність лише культурною вагомістю своєї мови, неперевершеністю створених на цій мові цінностей». Як висновок, письменник наголошував: «Кожний, хто своїм вандалізмом та безкультур’ям, рабським мисленням підкошує ноги майбутньому культурному розвитку, цим самим підкошує ноги самому існуванню нашого народу». Промова Мілана Кундери була різко засуджена найвищим партійним керівництвом. Однак критикували письменника не лише комуністи. Так, для молодого, безпартійного Вацлава Гавела (народився 1936 року), що на той час був уже відомим драматургом і головою «Кола незалежних письменників», Кундера уособлював, як напише Гавел через двадцять років у книзі «Заочний допит», — «недогматичний істеблішмент». До речі, саме на цей, пам’ятний 1968 рік випадає початок європейської популярності Мілана Кундери — роман «Жарт» побачив світ перекладеним на французьку мову з рекомендацією Луї Араґона: «Ось роман, який я вважаю прекрасним твором». Кундера в цей час наївно вважає, що завоювання «празької весни» непохитні, про що заявляє у своєму виступі в центральній пресі, навіть незважаючи на присутність радянських військ у країні. Вацлав Гавел сприймає заяви Кундери як занадто пафосні і закликає до організації опору окупації. Події наступних років все розставили на свої місця — Гавел став лідером дисидентського руху, п’ять років провів у в’язниці, а в листопаді 1989 року очолив «оксамитову революцію», після її перемоги був обраний президентом, Мілан Кундера, потрапивши в еміґрацію, став одним з найвідоміших у світі чеських письменників. Переклади його романів постійно входять до списків бестселерів у країнах Західної Європи, а також США, де видано вже не одну монографію, присвячену його творчості. Найцікавіше ж те, що Мілан Кундера в романах «Безсмертя» та «Неквапливість» переходить на французьку тематику, а останній із названих творів пише французькою мовою. Отож, письменник зараз збагачує не літературу «малого народу», згідно з його ж власним визначенням, а велику франкомовну літературу. Якраз на цьому аспекті творчого розвитку Мілана Кундери я б хотів особливо загострити вашу увагу, згодом ми спробуємо пошукати відповідь, що ж стало причиною таких метаморфоз, а точніше, спитати про це в самого письменника, «розмову» з біографією якого продовжуємо вести далі.
Після роману «Жарт» Мілан Кундера написав ще два романи, однак вони вже не мали ніяких шансів бути надрукованими в Чехословаччині. Роман «Життя не тут» побачив світ у Парижі 1973 року, наступний роман «Прощальний вальс» був опублікований також у столиці Франції три роки згодом. В еміґрації письменник написав «Книгу сміху та забуття», яка була надрукована 1979 року. Найбільший успіх випав на долю роману «Нестерпна легкість буття» (надрукований 1984 року). Зростанню популярності роману в світі також посприяла його американська екранізація режисером Пітером Кауфманом, хоча, до речі, сам Кундера вважає її дуже невдалою. Перекладений на багато мов, цей роман зробив Мілана Кундеру одним з найвідоміших письменників у сучасній світовій літературі. Всі наступні романи письменника я вже коротко охарактеризував, отож не буду повторно зупинятися на їх розгляді.
Мілан Кундера ніколи не вважав себе теоретиком літератури, однак паралельно з художніми експериментами він постійно розмірковує над змістом та призначенням мистецтва і, звичайно ж, у першу чергу, роману. Не буде перебільшенням твердити, що письменник створив власну, «кундерівську» теорію роману, найважливіші позиції якої він детально виклав у книзі «Мистецтво роману» (1986), яка складається з семи окремих есе. 1993 року Мілан Кундера видав ще одну книгу своїх літературознавчо-теоретичних есе — «Порушений заповіт», у якій він поглибив свої ідеї. Однією з основних думок у цій книзі є констатація того, що роман не повинен давати готових відповідей, він покликаний лише ставити запитання, зосередивши в собі «мудрість сумнівів». Цікавим фактом є також те, що Мілан Кундера рішуче відкидає прагнення певної частини критиків зарахувати його до постмодернізму, розмови про який такі популярні на сторінках нечисленних українських літературних журналів протягом останніх років.