Мені, на жаль, так і не вдалося відшукати в жодній з бібліотек м. Івано-Франківська журналу «Иностранная литература» за 1994 рік (№ 10), де надруковано переклад роману Мілана Кундери «Безсмертя». Однак у критичних статтях, з якими мені вдалося ознайомитись, відзначається, що цей твір — один з найкращих романів письменника.
Варто також наголосити на одній з вагомих тем, яка притаманна кожному з творів Мілана Кундери, — він не сприймає агресивності в будь-якому прояві: від тоталітарних режимів до сімейних конфліктів. Для нього вони завжди є уособленням абсолютного полюсу зла. Ніби на противагу цьому Кундера стверджує, що здатність розуміти та відчувати поезію в усіх її життєвих виявах є обов’язковою умовою внутрішньої свободи і щастя людини.
Поступово наша розмова з письменником торкнулася, можливо, найбільш дражливої для нього теми: «Чому він почав писати свої твори французькою мовою?» Без сумніву, цей аспект творчого та й, зрештою, особистого життя Мілана Кундери дуже цікавить не лише українських письменників, а й усіх шанувальників вітчизняної літератури. Щоб отримати відповідь (чи, можливо, пояснення), вже традиційно звернемось у нашій доволі специфічній бесіді з Міланом Кундерою до його біографії. Адже кожна історія, як відомо, не починається нізвідки, вона, як правило, має свою передісторію. Спробуємо й ми розпочати пошук відповіді на запитання, яке нас цікавить, у «передісторії» «французьких» романів Кундери.
Філософський зміст кожного з романів Мілана Кундери органічно і неподільно з’єднаний з художньою тканиною розповіді, цьому сприяє чіткий, абсолютно лаконічний, своєрідний і водночас позбавлений будь-яких зайвих прикрас стиль письменника. Економність та чіткість стилю Мілан Кундера пояснює турботою про якість перекладів своїх творів, за якими він дуже пильно стежить. Варто зауважити також те, що чеською його читає не так уже й багато людей у світі. Рівноцінними з чеськими текстами Кундера вважає переклади французькою, які він особисто прискіпливо перевіряє. Однак на практиці романи письменника часто перекладаються з англійської, неточне розуміння окремих фрагментів творів під час таких, вже фактично «подвійних», перекладів здатне змінити весь зміст тексту. Для того щоб бодай якось запобігти таким перекрученням і відповідно спотворенням творів, Кундера спеціально впорядкував словничок із сімдесяти трьох слів, які він найчастіше вживає в прозі.
Останній зі своїх романів, «Неквапливість», Мілан Кундера написав французькою мовою. Протягом трьох років його вже встигли перекласти багатьма мовами, однак чеського варіанту поки що немає, принаймні не було до останнього часу. На запитання, чому Мілан Кундера почав писати французькою, письменник з властивою йому іронією відповів: «Сам цьому дивуюсь. Звичайно ж, я вже двадцять років живу у Франції. Однак не думайте, що французька мова стала для мене такою ж органічною, як моя рідна. Коли я говорю чеською, слова йдуть самі собою, без будь-яких зусиль, без контролю і навіть, цілком можливо (зворотний бік всякої легкості), без повноцінної присутності духу. Коли ж я розмовляю французькою, для мене ніщо не вдається легко, ніякий мовний автоматизм мені не допомагає. Кожна фраза — завоювання, відвага, плід роздумів, відкриття, винахід, авантюра, сюрприз, кожний мовний зворот вимагає колосальної душевної напруги. Французька мова ніколи не замінить мені рідної, однак це мова моєї пристрасті. Своє ставлення до французької мови я порівняв би з безнадійним коханням чотирнадцятилітнього хлопчини до Ґрети Ґарбо. Він прийде і скаже їй про своє пристрасне бажання. Ґрета Ґарбо погляне на бідолаху і розсміється. Він говорить до неї тремтячим голосом: «Я хочу спати з вами і ні з ким іншим. Невже ви не хочете цього самого?» Ґрета Ґарбо не може зупинити сміху: «Спати з тобою? От вже чого зовсім не хочу!» Але відмова лише розпалює кохання. Чим менше до мене має жалю французька мова, тим більша моя пристрасть до неї».
Варто також відзначити, що перехід Мілана Кундери на французьку мову не був аж таким несподіваним. Ще 1981 року він власноруч переклав французькою свою п’єсу «Жак та його пан». Також протягом тривалого часу письменник писав есе та статті виключно французькою. Він також вирішив не повертатися на батьківщину після розвалу комуністичного режиму. «У листопаді 1989 року, — зізнався він, — я відчув приплив величезної радості від того, що закінчилась окупація, але водночас відчув і меланхолію: для мене ці зміни прийшли надто пізно, щоб я був ще в змозі — і хотів — ще раз зробити поворот у своєму житті, ще раз поміняти батьківщину». Можемо лише уявити собі, як бурхливо вітала після цього французька критика вихід чергового роману Мілана Кундери французькою мовою. Роман «Неквапливість», написаний французькою, екзистенційно-філософський за своєю природою, водночас, як це не парадоксально, можливо, навіть більше, аніж деякі попередні твори письменника, насичений чесько-політичними мотивами та темами. У них без особливих зусиль можна відчути відгомін давньої суперечки між Кундерою та Гавелом щодо дисидентського руху. Ймовірно, саме такий, злегка іронічний, погляд Кундери на чеських інтелігентів з дисидентським минулим, присутній у цьому романі, пояснює той факт, що на його твори в Чехії звертають значно менше уваги, аніж за кордоном.
Незважаючи на це Мілан Кундера протягом останніх десятиліть послідовно розвиває та обґрунтовує в своїх статтях та есе концепцію історичної місії Центральної Європи та центрально- або середньоєвропейської культури в першу чергу. До цієї географічної території, як відомо, входить і нинішня Чехія. Будь-які детальні пояснення тут, гадаю, давати зайве.
Зрештою, варто з’ясувати, чи отримали ми відповідь на запитання: «Чому Мілан Кундера почав писати французькою?» Переконаний, кожен, хто читає це есе, після всього сказаного вже сформулював собі відповідь, яку міг би дати Мілан Кундера.
У підсумку цієї розмови залишається лише констатувати, що Мілан Кундера не вкладався ні в які відомі схеми буквально з перших своїх кроків у літературі. На сьогоднішній день він вдало поєднав у своїй особі успішного письменника, дисидента, еміґранта, полум’яного патріота і «зрадника» рідної мови, суспільного діяча та філософа. Написані ним книги, з одного боку, викликають суперечки та несприйняття, з іншого ж, ними захоплюються мільйони. Його твори запитують і породжують сумніви щодо загальноприйнятих істин. У них є все або принаймні більшість із того, що допомагає нам краще пізнати життя і самих себе. А це, погодьтесь, вже чимало. Мені ж залишається подякувати письменникові за бесіду, із сподіванням, що ми зустрінемось на сторінках його нового роману, його нового життя і нової розмови з ним.
P.S.: У роботі над есе були використані матеріали з журналів «Иностранная литература» і «Вопросы литературы». Автор висловлює особливу вдячність доктору філологічних наук Шарлаімовій С. А.
м. Івано-Франківськ
(Стаття І. Ципердюка про Мілана Кундеру передруковується з журналу «Кур’єр Кривбасу», № 115, липень, 1999 р.)
Скільки, панночко? (Фр.)
У травні 1999 р. Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» разом з об’єднанням «Молода Україна». Науковим товариством ім. В. Липинського та Спілкою письменників України в м. Ірпені проводив 5-й семінар творчої молоді України під назвою «Міжчасся: Україна між депресією і оптимізмом». У мистецькій частині семінару ведучим одного з «круглих столів» був мій літературний приятель по «Новій дегенерації» Іван Андрусяк. Предметом для дискусії він вибрав дещо несподівано, з лінгвістичного боку, сформульовану тему — «Літературна періодика в Україні: «західники» і «ґрунтівці». Саме ця тема стала, говорячи цілком відверто, формальним поштовхом до написання есе, яке й пропоную увазі вельмишановних читачів. Адже тема дискусії, запропонованої паном Андрусяком, принаймні на мою думку, виходить далеко за межі ірпінських семінарів, вона є глобальною як для нашої літератури, так і культури загалом.
© Іван Ципердюк, 2000.
Див.: Всесвіт. — 1994. — № 8, 9. Переклад Воліни Пасічної.
1997 року франкомовний журнал «L'Hebdo» (Лозанна, Швейцарія) опублікував результати опитування літературних критиків з 18 країн. Їм було запропоновано визначити десятку найкращих, звісно, на їхній погляд, сучасних письменників. Кожен мав змогу назвати не більше десяти імен. У підсумку список очолив Ґабріель Ґарсіа Маркес, друге місце займає Мілан Кундера, третє місце розділили Джон Апдайк та Умберто Еко. а на четвертому розташувався славнозвісний Салман Рушді. Безперечно, багатьом буде цікаво, хто ж продовжує цей список. Далі йдуть дві групи письменників, які отримали однакову кількість голосів — відповідно 4 і 3: Маріо Варгас Льйоса, Олександр Солженіцин, Пол Остер, В. С. Найпол, Ґюнтер Ґрасс, Сол Беллоу (по чотири голоси); Карлос Фуентес, Патрік Модіано, Антоніо Табуккі, Тоні Моріссон, Нагіб Махфуз, Норман Мейлер і Дон Делілло (три голоси). Звичайно ж, цей список, як і будь-яке подібне опитування (що й відзначають самі працівники редакції), доволі суб’єктивний і не є істиною в останній інстанції, однак, з іншого боку. він дає можливість оцінити популярність у світі протягом останніх років того чи іншого автора і, звичайно ж, дозволяє більш прискіпливо подивитися на літературний процес загалом.
Окремі вірші з цих книжок переклали Євген Дроб’язко та Григорій Кочур. Див.: Чеська поезія. Антологія. — К.: Держлітвидав України. 1964. — С. 459–463.