Передмова Валерії Вєдіної
Редактор О. I. Жупанський
Перекладено за виданням: Jуzef Ignacy Kraszewski. Stara basn. «Czytelnik», 1956
Скорочений переклад з польської ВАЛЕНТИНА СТРУТИНСЬКОГО
Малюнки ІГОРЯ ВИШИНСЬКОГО
Надзвичайно багатим і плідним було творче життя автора роману «Прадавня легенда», визначного польського письменника Юзефа Ігнація Крашевського (1812–1887). Людина величезної ерудиції, феноменальної пам'яті й дивовижної працездатності, він гідно прислужився рідному народові як прозаїк, поет, драматург, публіцист, літературознавець, історик, фольклорист, етнограф, мистецтвознавець. Сама лише літературна спадщина польського письменника налічує кількасот томів, набагато перевершуючи за обсягом доробок Бальзака і Дюма-батька, цих уславлених еталонів письменницької плодючості. Все це викликає тим більший подив, коли врахувати, що Крашевський, якого влучно називали «титаном праці» і «людиною-установою», не дістав систематичної вищої освіти і свої енциклопедичні знання здобув здебільшого самотужки.
Роль Крашевського в історії польської літератури, зокрема прози, подібна до ролі Гоголя в російській чи Марка Вовчка в українській: він заклав підвалини нового напряму — критичного реалізму, багато зробив для демократизації вітчизняного письменства, ввівши до нього принципово нового героя — селянина, ремісника, інтелігента.
Тонке відчуття духу епохи та постійне прагнення розібратися у провідних її тенденціях, гуманізм і громадянська пристрасть у поєднанні з талантом спостерігача й художника-сатирика дозволили Крашевському торкнутися цілого ряду важливих питань, які хвилюватимуть і надихатимуть згодом найвидатніших представників польського критичного реалізму. Оцінюючи внесок автора «Прадавньої легенди» в історію польської літератури, переломне значення його творчості для цілої плеяди художників-реалістів другої половини XIX ст., відома письменниця Еліза Ожешко писала: «Щодо нас, працівників пера, що з'явилися в пізнішу добу і перш ніж почали писати, вчилися читати й мислити на книжках, написаних Крашевським, то всі ми, письменники й белетристи взагалі, можемо сказати про себе словами давнього прекрасного прислів'я, що, «як віти з рідного дерева, від нього ми беремо свій початок».
Творчість Крашевського високо оцінював Іван Франко, його повісті й романи були широко відомі на Україні, їх читали, перекладали, деякі навіть інсценізували. Так, сюжетні мотиви повісті «Хата за селом» Михайло Старицький поклав в основу своєї драми «Циганка Аза».
Народився Крашевський у Варшаві, в родині шляхтича середнього достатку. Дитинство його минало в селі, серед мальовничої природи Волині. Закінчивши школу, майбутній письменник вступив 1820 року спочатку на медичний, а потім на літературний факультет Віленського університету. Але вже через рік його було заарештовано за приналежність до таємних студентських товариств, які активізували свою діяльність у період підготовки польського повстання 1830–1831 рр. Звільнившись з ув'язнення в 1832 році, він уже не міг продовжувати навчання, оскільки за царським указом університет перестав функціонувати.
Ще студентом Крашевський робить перші літературні спроби, на яких неважко помітити вплив романтизму, в університеті почав він формуватися і як автор історичних романів, що спиралися на ретельно вивчені першоджерела, виявив неабиякі здібності до побутописання, до зображення світу звичайних людей у конкретних буденних обставинах.
Із здобуттям письменницького досвіду Крашевський все виразніше ставав поборником реалістичного, глибоко тенденційного мистецтва, з чітко визначеними завданнями як суспільно-політичного, так і морально-етичного характеру. Художній твір, на його думку, мав сприяти популяризації величних ідей справедливості, добра й краси: «Кожна вимога часу повинна в ньому пульсувати, кожна справедлива скарга повинна знайти відгук, кожне чесне прагнення — захисника, кожний злочин — кару».
Настанов цих письменник особливо послідовно дотримується у своєму найвагомішому соціальному романі «Проекційний ліхтар» (1843), з його близьким до гоголівських «Мертвих душ» наскрізним мотивом подорожі героя й сатирично загостреним зображенням поміщиків, та в циклі селянських повістей, що з'явилися протягом 1842–1859 років і були принципі ще новим словом у польській літературі. Починаючи з повісті «Історія Савки», де селян катують до смерті, «женуть на панщину від неділі до неділі», «видирають останнє на податки і чинш», до «Історії кілка в тині», герой якої, талановитий скрипаль-самоук, з особливої ласки пана стає лакеєм, — в усіх селянських повістях Крашевського пиха, паразитизм, неуцтво, егоїзм, моральне виродження поміщиків і управителів поміщицьких маєтків стають на перешкоді прагненням селянина до освіти, культури, високих почуттів, нормального людського існування. Під пером Крашевського салонні історії і витончені романтичні герої поступалися місцем реальним конфліктам у середовищі так званих суспільних низів, письменник прагнув представити світ, що його література досі сором'язливо обминала, зазирнути в «сповнене болю, страждань, злиднів і приниження життя незнаних, нещасних, знедолених істот, ледве помітних у світі». Франко справедливо вважав, що селянські повісті Крашевського, «крім першорядних мистецьких прикмет, мають і назавжди матимуть першорядну вартість в історії польської літератури як перші промені світла, кинуті в цю досі темну глибінь, яку називаємо життям і душею простого народу».
Майже всі герої-селяни селянського циклу повістей Крашевського — українці; в основу творів, як правило, покладено справжні події з життя українських кріпаків. Показово, що польський письменник без найменшої тіні націоналістичних упереджень став на захист їхньої свободи й щастя, людської гідності, визнав обгрунтованість їхнього, хай і стихійного, протесту проти кривди й поневолення. Водночас чинником справжньої громадянської мужності й принциповості було розкриття Крашевським паразитичного обличчя, егоїстичної, розкладницької сутності «свого», польського поміщика-пана.
Взагалі зв'язки польського письменника з Україною й українським народом були тісними й безпосередніми: він довгі роки жив у селах Волині, в Житомирі, відвідував Київ, де навіть збирався очолити університетську кафедру. «Протягом двадцяти років, — згадував Крашевський, — я постійно спілкувався з народом, слухаючи, придивляючись, заохочуючи до розповідей. Ось справжній генезис цих повістей». Так, приміром, появі останньої з селянських повістей — «Історія кілка в тині», до якої доданий підзаголовок «За достовірними джерелами зібрана й описана», — передував власний невтішний досвід письменника, котрий напередодні скасування кріпацтва марно намагався навернути своїх сусідів-поміщиків на шлях добровільного зречення, хай і шляхом викупу, від належної селянам по праву землі. В передмові до твору автор його зазначав, що він був написаний в час, «коли всі ми гаряче займалися селянською проблемою і ділилися на табори: тих, хто її розв'язання прагнув добровільно й з добрим серцем, і тих, хто чинив опір необхідній реформі».
Слід зазначити, що Крашевський був одним з організаторів польського громадського й літературного руху на Україні. Тут він готував редагований ним журнал «Атенеум», що виходив протягом 1841–1851 років у Вільно і був присвячений висвітленню життя, літератури й культури слов'янських народів. Крашевський підтримував контакти з польськими письменниками, що проживали в Петербурзі, Москві, Києві, приятелював із перекладачами російської поезії і фольклору, передплачував російські літературні видання, безумовно, перебував під сильним впливом Бєлінського й Гоголя. Високо оцінював він гоголівську сатиру як важливу складову частину живої й сміливої думки.
1860 року Крашевський покидає Житомир, де протягом останніх років працював куратором шкіл, і переїздить до Варшави. Але вже в січні 1863 року, напередодні повстання, він змушений був покинути Варшаву як людина «небезпечна для громадського порядку». З того часу аж до смерті письменник проживав за кордоном. Однак з батьківщиною й прогресивними її колами він ніколи не пориває зв'язків («Я досі живу моїм часом, моєю країною, і кожний рух, який хвилює маси, відбивається і на мені»). Вже в перші роки перебування в еміграції Крашевський під псевдонімом Болеславіти (того, хто славить болі й страждання народу) пише ряд повістей репортажно-хронікального типу, в яких виявляє свою солідарність з тими, хто готував повстання 1863 року і брав у ньому участь («Дитина Старого Мяста», 1863; «Шпигун», 1864; «Червона пара», 1865).
Починаючи з 70-х років, Крашевський поринає у вивчення історичних джерел та архівних матеріалів, маючи намір подати у великому циклі художніх творів белетризовану історію Польщі від найдавніших часів. Протягом 1876–1887 рр. він написав і видав 29 історичних романів і повістей у 76 томах, в яких відтворена історія появи, становлення, розквіту й занепаду Польщі, ті величні й часто драматичні моменти, що визначили долю держави, народу і його культури. До епілогу цієї грандіозної панорами, яка охоплює кілька століть, Крашевський звернувся дещо раніше — в саксонському циклі своїх романів, де чільне місце завдяки своїм художнім якостям і глибокому проникненню в історичне тло посідає трилогія «Графиня Козель» (1874), «Брюль» (1875), «Із Семилітньої війни» (1875).
Історичні романи, за задумом їхнього автора, мали служити своєрідним підручником з історії для поляків, батьківщина яких, позбавлена державної незалежності, була територіально розділена між трьома країнами — Пруссією, Австрією й царською Росією.
Після поразки польського повстання 1863 року переосмислення з демократичних позицій минулого Польщі, до якого вдається Крашевський в своїх історичних романах, виглядало певним чином як ідейно— художня відповідь на наболіле питання, якими саме об'єктивними причинами був викликаний у свій час розпад колись сильної польської держави, чим пояснюються невдачі національно-визвольного руху останнього періоду. У кращих своїх історичних творах письменник доходить обгрунтованого висновку, що головною передумовою занепаду Речі Посполитої була анархія можновладців, відсутність сильної централізованої влади, орієнтація на іноземну, головним чином німецьку, допомогу, а також кривда, якої зазнавало протягом століть трудове населення країни. Новим словом у польській історичній романістиці був запроваджений Крашевським принцип у зображенні історичних подій та осіб. Прагнучи передусім відтворити загальну атмосферу віддаленого часу, письменник виповнює свої романи, які в більшості випадків спираються на конкретні історичні факти й документи, суто реалістичними подробицями й деталями, що стосуються життя й психології достовірних і вигаданих персонажів. З цією метою він однаково широко й справді творчо спирався як на історичні першоджерела й матеріали усної народної творчості, так і на власну письменницьку інтуїцію й багатющу фантазію. Це допомогло йому в одному з кращих своїх романів «Прадавня легенда» (1876) намалювати історично переконливу й хвилюючу картину з життя слов'ян у далекому IX столітті.
Сюжетним ядром твору є документально підтверджений факт повалення князівської влади Попелів вільними землеробами кметами й появи династії П'яста. Письменник порушує дорогу для нього проблему єдності дій слов'ян як перед загрозою вторгнення зовнішніх ворогів, так і перед внутрішньою деспотією.
Зовсім мало на той час вивчений істориками період вимальовується шляхом справді поетичного переосмислення народних переказів, зібраних відомими польськими літописцями, що жили в XII–XV ст. — Анонімом Галлом, Вінцентом Кадлубком та Яном Длугошем. Подібно до скупих архівних даних і поодиноких свідчень іноземних авторів, ці перекази підлягали у творі Крашевського доповненням і модернізації, оскільки віддалені епохи, як вважав автор «Прадавньої легенди», «залишають після себе мало пам'яток і слідів. Тільки аналогія, порівняння, певні сталі закони, за якими розвивається людство, дають можливість робити якісь висновки». І письменник сміливо звертається до аналогій, припущень, надаючи легендам та певним казковим мотивам рис історичної правдоподібності й життєвої переконливості.
Так, миші, які, згідно з прадавнім переказом, з'їли князя Попеля, неймовірно розплодившись серед трупів знищених ним родичів, перетворюються під пером письменника в войовничий і численний рід Мишек (Мєшків). Деякими рисами легендарної дочки засновника Кракова Ванди наділена в романі Крашевського дочка Віша — красуня Дзіва. Таємничі гості П'ястуна, які, закликаючи слов'ян до єдності, пропонують обрати князем бідного, простого й чесного кмета, — це посланці дружніх моравських племен, а не ангели й апостоли, виразники божого провидіння, як про це писалося в історії Длугоша.
Звільняючи легенди від деяких чисто казкових і релігійних нашарувань, Крашевський намагався на їх основі відтворити реальну картину життя полян — давніх предків польського народу. Він зупиняється на житті й побуті кількох патріархальних родин — Віша, Мірша, П'ястуна, описує їхні звичаї й оселі, речі домашнього вжитку, їжу й одяг. Читач знайомиться з цікавими й промовистими батальними й ритуальними сценами; колоритними виглядають в романі обряди пострижин, весілля, похорону, храмові свята, підготовка і проведення народного віче тощо. У творі діють різні за вдачею і укладом життя люди з їх багато в чому примітивним світосприйняттям і язичницькою культурою, з притаманною їм вірою в віщування й чари, авторитети старійшин; створено справжню енциклопедію різнобарвних життєвих інтересів і навичок прадавніх предків поляків на зорі виникнення польської державності.
Як і в усій своїй творчості, письменник у «Прадавній легенді» стоїть на боці бідних і знедолених, працьовитих і чесних, мужніх і справедливих. Показово, що художньо розробляючи в романі легенду про бідного бортника П'ястуна, якого обирають князем, письменник особливо підкреслює його доброту й скромність, його бажання забрати з собою в нове князівське городище своє просте і вбоге майно, щоб воно завжди нагадувало йому про те, що він із звичайних кметів походить. Сина він теж навчав жити «скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду». Згідно з історичною правдою, Крашевський не обходить соціально-класової нерівності уже на початку польської історії: в середовищі колись вільних і рівноправних родів з'являється аристократична верхівка. По-своєму красномовними є зарозумілі слова князя Мілоша, звернені до кметів, що пропонували йому прилучитися до них для подолання Попеля: «З кметами не піду — я князь і пан, і вони мені не рівня».
Характеристика окремих персонажів у творі майже повністю визначається їхнім ставленням до іноземних завойовників і князя Хвостка, їхніми патріотичними почуттями чи, навпаки, вузько егоїстичними міркуваннями й діями, що суперечать інтересам загалу. Про необхідність єднання полян перед загрозою німецького вторгнення і свавіллям князя говорять всі позитивні герої «Прадавньої легенди» — про це співає сліпий гусляр, на цьому наполягає Віш, бортник П'ястун, кмет Добек, жрець храму Візун, багатостраждальний Доман та інші. Тема єднання й подолання міжусобних чвар, дуже співзвучна з провідною ідеєю «Слова о полку Ігоревім», є, власне кажучи, лейтмотивом роману польського письменника. До того ж своїм твором (і це відразу ж було поміченим і читачем і критикою) Крашевський, вдаючись до історичних паралелей, протистояв германізації польського населення на захоплених Пруссією територіях, свідком якої він був, багато років проживаючи в Дрездені.
Крашевський писав свою «Прадавню легенду» тоді, коли ряд важливих подробиць, що стосувалися умов життя слов'ян в IX–X столітті — їх будівлі, зброя та язичницькі звичаї — не були ще підтверджені даними археологічної науки. Справді дивовижною є інтуїція письменника, що грунтувалася на проникливості в історію й культуру стародавньої Польщі. Письменник спирається на сміливі й цікаві припущення, які ще й досі викликають подив польських археологів, зокрема тих, які вже в наш час займалися розкопками на Ледницькому острові.
Після написання «Прадавньої легенди» Крашевський продовжує працювати над художнім відтворенням історії П'ястів протягом трьох століть після прийняття християнства. Значна частина його історичних романів була присвячена періоду, пов'язаному з ім'ям Станіслава Августа. Ще більшу увагу письменник приділив XVIII століттю — рокам, що передували розпаду шляхетської Польщі. Але жоден з історичних романів не здобув собі такої популярності, як «Прадавня легенда».
Останні роки життя автора «Прадавньої легенди» були дуже тяжкими. Звинувачений у державній зраді, він був у 1884 році заарештований і півтора року відсидів у Магдебурзькій фортеці. Але ніщо не перешкодило здійсненню мрії всього його життя — в 1886 році він завершив останню частину задуманого ним циклу «Історія в романі» під назвою «Саксонські залишки».
Помер Крашевський у Женеві, прах його поховано в Кракові, на Скалці, поруч із найвидатнішими синами польського народу.
ВАЛЕРІЯ ВЄДІНА, доктор філологічних наук
Над темним безмежжям лісів, які з усіх боків затуляли небокрай, сходив весняний ранок. У повітрі чути було пахощі листя, що за кілька днів розпустилося з набубнявілих бруньок, і молодої, покропленої росою трави. Біля струмків, ще повноводих від весняної повені, золотилось латаття, мов коштовне гаптування на зеленому килимі. Перед сходом сонця панувала врочиста тиша.
Тільки птаство починало пробуджуватись серед віт і неспокійно зривалося з місць своєї ночівлі. Долинав щебет, свист і веселий гомін пташиних зграй. Високо попід хмарами ширяв сизий орел; кружляючи, пантрував на землі здобич. Часом зупинявся, повисав нерухомо в повітрі, а потім велично плив далі. В бору щось зашелестіло, й замовкло. Вибігло з хащі на галявину стадо диких кіз… Вони подивилися круг себе чорними очима і кинулись тікати… Здійнявся тупіт, і все затихло. З другого боку почувся хрускіт гілля, з кущів визирнув рогатий лось — підніс голову, втягнув храпами повітря, замислився, почухав рогами спину і, не поспішаючи, повернувся назад, у ліс… Тільки чути було хрускіт гілля і важкий тупіт. З-під густих верб заблищало двоє очей — це вовк з цікавістю позирав навкруги. Ось позаду нього, зіщуливши вуха, промчав переляканий заєць, стрибнув кілька разів і причаївся.
На узліссі, над лінивою річкою, що пересікала дикі хащі, серед густих дерев, під якими ще ховалася тінь, видно було купку віття — ніби нашвидкуруч збудований курінь, — кілки забиті в землю, а на них покладені товсті гілки з ялини. Тут же поблизу сірів попіл і темніли головешки від погаслого вогнища. Нижче, в зеленій буйній траві, паслося двоє припнутих низькорослих вигуляних коней, покритих ще зимовою — густою, кудлатою шерстю. Видно, їх настрахав якийсь шелест у лісі; вони почули ворога, нашорошили вуха, роздули храпи, почали нетерпляче бити копитами об землю; один із них заіржав, і луна рознесла по лісі той дикий голос; він пролунав і вже слабіше повторився за лугом…
З куреня показалася голова, геть заросла довгим, рудим волоссям; двоє темних очей подивилися спочатку на коней, потім на небо; у курені щось зашаруділо. Незабаром, розгортаючи віття, виліз високий на зріст чоловік, міцної будови, плечистий. Від довгого лежання і сну в нього заклякло тіло, він потягся, позіхнув, струснувся, ще раз глянув на небо, потім на коней. Він насторожився. Довкола ніби все завмерло… Тільки ліс шумів і дзюрчала річка.
Чоловік скидався на дикуна; буйне скуйовджене волосся спадало кудлами на плечі і закривало низьке чоло аж по самі очі. Обличчя також було заросле; горбини щік, зарум'янілих від сну і холоду, виглядали з-під вусів і бороди, серед яких майже не було видно вуст. Плечі його облягав коричневий, з грубого сукна, одяг, застебнутий біля шиї на один гудзик. Литки і стегна в нього також були обмотані сукном і шкурою, а ступні — самою шкурою і обкручені мотузками. Короткі рукава його одежі відкривали мускулясті, волосаті, засмаглі руки. Обличчя мало хитрий, напівзвірячий, напівлюдський, зухвалий і разом з тим обережний вираз… Очі жваво бігали… Рухи були зграбні і сильні, тому важко було вгадати його вік, хоча молодість його вже минула.
Постоявши з хвилину, чоловік повернувся до куреня і мовчки сильно вдарив ногою в стіну з віття. Щось заворушилося, і раптом з-під віт, із-за листя виповз хлопчак і швидко схопився на ноги. Підлітку було років п'ятнадцять, був він мускулистий і трохи схожий на старого. Обличчя в нього ще не заросло бородою, волосся коротко підрізане, а груба, приношена одежа була пошита з сукна і шматків полотна. Схопившись, хлопчак почав протирати кулаками очі; ледве він встиг прочунятися, як старий хрипко, дивною чужою мовою, якої в цьому краї, крім них двох, ніхто не розумів, закричав:
— Гердо, до коней! Вже сонце зійшло!..
Почувши цей наказ, підсилений легким штурханом у спину, хлопець побіг до коней, відв'язав вірьовки і, скочивши на одного з них, проїхав до того місця, де сухий піщаний берег давав змогу підступити до води. На піску були сліди кінських копит, мабуть, тут уже хтось напував коней. Тварини жадібно почали пити. Хлопчак, сидячи верхи, позіхав, скоса позираючи на старого, який, бурмочучи щось сам до себе, порався біля куреня.
Нарешті, напившись, коні підвели голови і ніби замислились, слухаючи шум лісу. Хлопець вірьовкою погнав їх до куреня. Тут уже лежали готові, обгорнуті сукном та шкурою тюки, які старий почав нав'ючувати на коней і прив'язувати. Йому мовчки допомагав підліток. Спини коням накрили грубим сукном і шкурами. Коли все було готово, старий ще раз заліз у курінь і через хвилину повернувся звідти при зброї. За поясом стриміли в нього товстий, як молот, топірець і короткий, в шкіряних піхвах, ніж; на одному плечі — лук, на другому — праща; невеличку дерев'яну палицю з прикріпленим до неї кременем він прилаштував попереду себе на коні. Хлопець також підняв свою зброю з землі, ніж причепив до пояса, топірець узяв у руку і легко скочив на коня. Старий ще раз оглянув місце ночівлі, щоб перевірити, чи, бува, чого не забули, помацав руками, чи добре прив'язані сакви, і, підвівши свою конячину до поваленого дерева, спритно скочив на неї.
Вже мали вони рушати, і старий почав роздивлятися, кудою проїхати, коли з гущавини навпроти них, обережно розгортаючи ліщину й калину, непомітно висунулась чиясь голова. Двоє ясних очей дивились на подорожніх. З-за віт було видно лише біляве волосся, молоде обличчя з ледь помітним пушком, білі зуби в напіврозкритому від здивування роті.
Подорожній тим часом поглядав то на сонце, то на течію річки. Вздовж її берегів і сліду не було дороги. Здавалося, він роздумував — переправитись йому через річку, вирушити за течією чи проти неї. Коні вже з нетерпінням рвались уперед, повернувшись на схід; старий подумав трохи, зміряв очима луг, трясовину і бір, потім звернув на піщаний берег, туди, де напували коней. Зупинившись, він, певне, обмірковував, чи знайде тут брід, бо очі втупив у воду, ніби виміряв її глибину. Був би зараз помітив і голову ту в кущах, що стежила за ними, але вона спритно сховалась, тільки віття опустилося й затремтіло. Поволі коні заходили в воду; тут не було ні грузько, ні глибоко, вода сягала їм до черева; здавалося, що вони попливуть, але раптом вийшли на піщану обмілину, і ось уже й протилежний берег. Обидва подорожні вибрались з води, ледь замочивши ноги.
По тому березі, який був трохи вищий і сухіший, зручніше було їхати, але тут, у гущавині, щось дивно зашелестіло… «Мабуть, сполоханий звір», — подумав подорожній.
Навколо, окрім місця, де вони ночували, й сліду не було людського; незайманий бір — справжній праліс — буйно ріс аж до неба; височіли товсті, стрункі дерева з сухим гіллям унизу і з зеленими кронами вгорі. Де-не-де виднілися звалені бурею, напівзогнилі, з майже обдертою корою стовбури, погнуті бурею молоді деревця і сухі від дряхлості, порослі мохом, ніби одягнені на старість у хутро, велетні.