Вершники їхали далі. Недалечко на узгір'ї щось забіліло. Під дубом лежав вижолоблений, у вигляді чаші, камінь, над ним стояв другий — товстий і незграбно обтесаний… Чиясь невправна рука видовбала на ньому ніби схоже на людське, але із страхітливими рисами, обличчя, з насунутою на лоба шапкою. Старий стримав коня, помітивши біля дороги знак, озирнувся і, минаючи, плюнув на нього з погордою.
В цю ж мить з кущів почувся дивний свист, і дерев'яна стріла застряла на грудях у грубому сіряку старого. Тільки-но він відчув удар і повернув голову, не знаючи, що йому робити: братись за зброю чи тікати, як скрикнув хлопець. Друга стріла влучила йому в ногу. А з лісу долинув сміх, якийсь дикий, страшний сміх, ніби виття звіра або крик людини… Потім регіт прокотився луною, і все замовкло. На камені зверху сиділа сорока і, піднявши крила, застрекотала, вторуючи сміхові, і металась, ніби й вона погрожувала.
Коні, сполохані цими голосами, прискорили ходу, але ворога вже не видно і не чути. У лісі панувала тиша, тільки врочисто шуміли дерева.
Старий вершник мчав далі риссю, весь час підганяючи румака, а хлопець, витягши стрілу з ноги, поспішав за ним, припавши до шиї свого коня… Так промчали вони кілька стай і нарешті, не чуючи й не бачачи погоні, притримали коней. Лише тоді старий озирнувся на хлопця і помітив, що той, зблідлий, із стиснутими вустами, з виряченими очима, припав до коня. У старого не було навіть часу звільнитись від стріли, що стирчала з грудей. Пробила вона сукно і, видно, застряла в тілі, бо хоча від швидкої їзди і зігнулася, й схилилась додолу, але все ще трималась. Лише тут, на галявинці, старий зупинив коня, глянув на стрілу і вміло її смикнув, скрикнувши від болю, потім оглянув з цікавістю і всунув до шкіряного мішка, що був у нього за плечима.
Вістря стріли було зроблено з білої кістки, на ньому червоніла кров.
— А щоб їх грім побив і… буря рознесла, — пробурчав рудий. — Десь у кущах ховалось око, що стежило за нами і помстилось за ідола… Гердо, ти поранений в ногу?
Хлопець злякано, мовчки показав на скалічену ногу. Рана в нього була глибша, ніж у старого: полотняне шмаття не затримало стріли.
— Це нічого. Одна стріла, та ще й полянська, — пробурмотів старий, — вони не отруюють стріл. Я боявся, щоб там більше не було розбійників. Один не страшний. Не наважувався напасти, побачивши, що ми озброєні… Але він може покликати інших, наробити галасу… Треба тікати…
Рудий глянув на сонце.
— Тримайся за коня і пускай його за мною… Треба поспішати, щоб нас не захопили зненацька, поки не доїдемо до знайомих. Опівдні будемо на місці.
Хлопець мовчав, старий ще щось бурмотів; потім подивився вгору, підстьобнув вірьовкою коня, і вони помчали гущавиною, по бездоріжжю, весь час тримаючись берега, — їм річка була за дороговказ.
Вони все їхали дикою хащею, незаселеною, глухою. Якось вдалині, над водою, помітили людську голову з темним збитим волоссям і помахи рук. Але коли почувся кінський тупіт, голова зникла, лише кола пішли по воді. А як тільки від'їхали, голова знову виринула з глибини… На чорному волоссі жовтів вінок із латаття… Очі дивилися їм услід… Трохи далі нісся за течією, мов лушпинка, невеличкий човник; над ним біліло вітрило… Коли почувся тупіт, вітрило було спущено на дно, і човник, наче вуж, вповз між очерет, лози і прибережні зарості, так що тільки верхівки загойдалися… Кілька сполоханих качок зірвалося летіти, витягнувши шиї… Полетіли ключем кудись далі… Потім знову плюснули у воду.
Подорожні весь час мчали берегом — то швидше, то повільніше, — двічі напували змучених коней і їхали далі без спочинку, а сонце підбивалось все вище й вище, припікало все сильніше й сильніше. Хоча в лісі було свіжо й прохолодно, від луків і прибережних пісків тягло гарячим подихом.
Герда раз у раз хапався рукою за поранену ногу, відчуваючи, що в нього тече кров, — ніби теплий шнурок в'ється по нозі аж до ступні, збирається в шкурянку і червоними краплинами просочується крізь дірочки. Але скаржитись він не смів; зав'язати рану губкою з дерева або листям, щоб затамувати кров, не було часу. У старого теж показалася кров між пальцями рук. Та він, не звертаючи уваги, обтер її об кінську гриву. Потім, ніби шукаючи місця для відпочинку, почав роззиратись. Видно, ця місцевість була йому знайома. Але нескоро, нескоро сповільнили вони біг коней.
Тут старий зліз з коня, пустив його і, не дивлячись за ним, ліг на теплому піску, втерши з чола рясні краплини поту. Він був стомлений, груди в нього важко здіймались; торкнувшись закривавленими пальцями обличчя, він геть його замазав кров'ю.
Помітивши це, хлопець злякався і скрикнув.
— Що з тобою, Гердо? Ти ж мужчина! Мабуть, твоя мати помилилася, що не надягла на тебе спідниці і не зав'язала тобі на голову хустку? Краплина крові, а стільки страху та галасу!
Тоді хлопець показав на його обличчя.
— Не за себе мені страшно, — сказав він, — хоча в мене і повний шкуряк крові… а за вас, батьку. У вас геть закривавлене обличчя.
Старий подивився на свої руки і нічого не відповів, тільки засміявся. Герда тим часом сів на землю, роззув поранену ногу і почав вичищати шкуряк, потім обтер рану і приклав до неї губку. Старий дивився на нього байдужим поглядом.
Мовчки вийняли вони з саков в'яленого м'яса й коржів, і все це старий розклав на землі. Але спочатку він пішов умитися, зачерпнув долонею води, вгамував спрагу. За його прикладом спустився до води і Герда… І вони мовчки сіли їсти… Коні ліниво паслись на чахлій траві…
Після короткого перепочинку подорожні знову сіли на коней… Старий звернувся до хлопця:
— Про постріли, кров і про все інше — ані слова нікому… Найкраще було б, якби ти зовсім не говорив і вдавав із себе німого… Вони нас німцями називають, хоча ми й розуміємо їхню мову… Слухай, що говоритимуть, це завжди здасться нам, але вдавай, що тобі ця мова чужа… Найкраще мовчати.
Він вичікувально подивився на хлопця, і той ствердно відповів йому поглядом. Вони їхали все далі й далі. Сонце вже поволі хилилося до обрію. Крутий берег річки дихав сирістю, повітря робилось дедалі вологішим, бір огортала сутінь, коли вдалині, над заростями, показався сизий стовп диму… Старий, побачивши його, здригнувся від радості чи неспокою; хлопець також глянув уважним поглядом туди, і вони притишили ходу коней.
Навколо простягався високий і густий ліс; луг біля річки, що плинула вузьким руслом, помітно повужчав. Праворуч виднілася галявина, оточена з усіх боків зрубаними деревами… За нею з якихось куренів і халуп, збудованих з плотви та хмизу і огороджених високим тином, здіймався цей сизий стовп диму…
В міру наближення вершники могли виразно розгледіти будівлі. Вони були розташовані на високому березі річки прямокутником, добре захищені з усіх боків. Від галявини відгороджу вартій їх колоди й тини, глибокі рови й забиті в землю палі. На одній з них стирчав обмитий дощами, побілілий на сонці кінський череп. Хижі були покриті драницею, очеретом і гіллям, стіни виплетені з хмизу. Високо тут підносився хазяйський, з величезних колод, поставлений у зруб, дім; до нього тулилися хліви, складаючи одне обійстя, посередині якого було невеличке подвір'я.
Під'їхавши до огорожі, рудий подорожній притримав коня, роздивляючись, чи нема кого поблизу. Не видно було жодної живої душі. Він ще роздумував, як дати знати про себе, коли на березі річки вгледів діда, який сидів на величезному, що лежав тут споконвіків, камені і давно стежив очима за прибулими. Дід був увесь у білому — в одязі з грубого полотна. Сидів босий, з сивою непокритою головою. Величезна, довга — аж до пояса — борода закривала йому груди. Він тримав у руці білий ціпок. Сорочка, що сягала аж до колін, була підперезана червоним поясом. На старому не було ні прикрас, ні зброї. Біля ніг його лежали два пси, схожі на вовків; причаївшись і припавши до землі, вони налитими кров'ю очима водили за подорожнім… Трусилися, лежачи, і чекали моменту, коли можна буде кинутись… Обличчя в старого було спокійне й поважне; засмагла шкіра здавалась потрісканою, — такою густою сіткою покривали її зморшки. Над сірими очима стовбурчились кущі буйних брів. На сухій, що виглядала з-під сорочки, шиї, — такій же, як і обличчя, покраяній зморшками і коричневій від загару, — випиналися, мов ті вужі, набряклі жили.
В ту мить, коли подорожній помітив старого чоловіка, той саме кричав, піднісши вгору костур, на собак, відганяючи їх назад… Подорожні зупинилися, з цікавістю дивлячись довкола.
— Кланяємось вам, старий Вішу!.. — промовив, не злазячи з коня, приїжджий, ледь схиливши голову, — кланяємось вам! Проженіть своїх псів у двір, бо вони ще розірвуть нас. А ми ж давні знайомі і добрі друзі, хоча й не свої, а все ж не вороги.
Ці слова старий подорожній проказав ламаною мовою полабських сербів, намагаючись вдати з себе доброзичливого.
Старий пильно дивився, але нічого не відказав у відповідь. Він грізно прикрикнув на собак, показуючи рукою на двір, бо вони гарчали й шкірили зуби на прибулих і щомиті готові були кинутись на них. Не хотіли відходити від господаря. Старий сплеснув у долоні. Відразу ж із-за тину показалася стрижена голова якогось парубка. Зрозумівши наказ, він покликав псів, загнав їх у двір і зачинив за ними ворота. Чути було, як вони гавкали і валували в сараї.
— Здоровенькі були, Генго! Чого ж це ви знову так далеко замандрували в наші ліси? — спитав господар.
Рудий не поспішаючи зліз з коня і, передавши повіддя хлопцеві, який залишився сидіти верхи, повагом наблизився до старого.
— Що ж будеш робити? По світу собі чоловік вештається, цікаво побачити, як люди живуть, — почав він. — Та й дещо виміняти можна. Краще ж у мирі собі міняти те, чого в одних є занадто багато, а іншим бракує, ніж збройно нападати й видирати ці речі разом із життям. Я — ви знаєте — чоловік мирний; вожу, кому що треба… аби якось заробити на прожиток…
Старий замислився.
— Небагато у нас на обмін… Шкур та хутер, певно, і ви маєте вдосталь, а бурштину в нас і в самих мало. Не звикли ми до обміну, не дуже потрібне нам те, що ви привозите. І своїм якось обходимось… Голка з риб'ячої кістки шиє, як і залізна.
Опустивши очі, старий знову замислився.
— Проте знадобиться і те, що привожу, — поволі говорив Генго. — А де б ви взяли ті речі, що виготовляються з металу, якби ми їх вам не привозили?.. До Вінеди ж далеко…
— Хіба кісток, рогів і каміння не досить? — спитав старий Віш, зітхаючи. — Був час, коли люди цим обходились, і жилося їм добре… А як ви та інші мандрівні почали привозити свої блискітки, то попсували нам жінок; їм тепер кортить придбати блискучих зерен на шию, шпильок, гудзиків та всіляких прикрас, без яких зараз жодна з них і кроку не ступить. Та це ще було б так-сяк, — вів далі він, дивлячись більше в землю, ніж на прибулого купця, — але ви… ви дорогу вивчаєте до нас, таємниці наші вивідуєте… щоб несподівано, як оце приїхали з цяцьками, напасти на нас.
Генго крадькома зміряв метким поглядом старого Віша і засміявся.
— Даремно ви побоюєтесь, — сказав він, — ніхто й не думає нападати… Я їжджу не підглядати чуже, а своє міняти. Адже ви мене знаєте, я ж не вперше у вас. Я ваш друг. І жінка в мене була вашої крові, сербка. Це ж від неї оцей хлопець; хоч він і не знає вашої мови, проте в його жилах тече і ваша кров.
Віш, сидячи на камені, показав Генгові на другий, що лежав навпроти, і скрушно похитав головою.
— Так ви кажете, жінка ваша була сербкою з-над Лаби? — озвався він. — Як же ви її взяли? Мабуть-таки, не з її волі?
Генго засміявся.