— Що ж ваші мовчать? — запитав він.
— Я не знаю, — сказав обережно прибулий, — певно, і раді б щось зробити, та не можуть, а може, й чекають чогось…
— Баби вони, ось хто! — вигукнув Кос.
Городище сильно укріплене, — пояснив Самбор.
— Нічого, — мовив Кос, — і каміння розвалюється… А постоїть, то ще більше укріпиться — на людських черепах…
— Дружина в князя численна…
Пахолок посміхнувся.
— Громади ще численніші від неї, — тихо сказав він — якби тільки вони розум мали… У нас тут все на німецький лад… Княгиня, наша милостива пані, німкеня родом, отож не один німець і вештається тут. Молодші жінки й наложниці також із-за Лаби… І звичай заведений німецький: князь про свободу общин та громад і знати не хоче… та й про віча не хоче слухати… Німецькі дівки торочать, ніби чули, як нахвалявся, що коли сам собі не дасть ради, то німців покличе.
Кос ліг на землю: вони саме підійшли до вікна, яке вело до льоху, і коли замовкли, почули глухий стогін. Здавалось, він виходив із-під землі.
— А чим же племінник завинив? — спитав Самбор.
— Найбільше — тим, що він однієї крові з князем, а той не хоче, щоб тут були кревні його, бо боїться їх… Хто знає? Племінника звинуватили, ніби він був у змові з кметами і обіцяв їм повернути волю…
Хлопець, який ще вчора над річкою втішався співом соловейка, сьогодні слухав виття псів і зловісне каркання круків, що чорною зграєю літали над вежею.
Самбор подивився вгору.
— Е! Це наші щоденні гості, — озвався Кос, сміючись, — а вірніше, товариші, бо ніколи не покидають вежі. Завжди готові накинутись на труп, а в нас рідко коли буває, щоб обійшлося без жертв. Круки особливо неспокійно кружляють надвечір, бо саме в цей час їм кидають здобич… Ось побачите, вони й сьогодні недарма каркають…
Генго, вийшовши від княгині, повернувся на перше подвір'я. Тут він стрів смерда, що очікував його, і той повів німця в темну хатину, де годували челядь. Вікно трапезної, як і всі вікна, закривалося зсередини дерев'яною віконницею; виходило воно на подвір'я навпроти князівських палат; звідси можна було чути і навіть бачити, як відбувалася учта.
Вечір випав теплий, в покоях стояла духота, і всі вікна були відчинені навстіж; у князівській гридниці, яскраво освітленій лучиною, зібралось багато людей, не змовкав гамір. Князь, видно, любив веселі жарти і старий мед, бо на бенкеті, що почався одноманітним гомоном, незабаром залунали пісні та гучні крики. Іноді веселощі переходили в запальну сварку й суперечку, чулися роздратовані голоси, їх заглушали інші, потім наставала тиша і знову вибухала сварка, ще запальніша. Хоча й не можна було розібрати жодного слова, самі голоси свідчили, що веселість змінилась дикою запеклістю… Однак люди, видно, звикли до подібних учт і спокійно слухали цей гамір і вигуки. Тільки Генго тривожно озирався, а смерд, помітивши його розгубленість, сказав, посміхаючись:
Все це кмети, жупани й старійшини. Князь їх підпоює, а після меду в них виривають іноді зухвалі слова; та й він, наш милостивий пан, буває нетерплячий… І як часом зіткнуться… Що подієш! Якого вхопить — так і задушить, і стає менше на одного кмета… Буває, що й між собою вони погризуться, а як зчепляться, то й до смерті вбивають один одного… Та що нам до цього!
Спів, що долинав з хоромів через відчинені вікна, був часом схожий на ревіння, регіт — на виття, а гнів — на гарчання собак, що ось-ось перегризуться… Але раптом усе затихло, і тільки чути було радісні, переможні вигуки, поки знову — слово за словом — не вибухала сварка; а тепер уже й мечі забряжчали. Генгові здалось, ніби він відрізняє голос князя, голос, що лунав, мов грім серед шуму бурі. Потім знову запало мовчання.
Раптом Генго, вихилившись із вікна, побачив у дверях залитого місячним світлом ганку якусь чорну масу. Була це купа людей, що переплелись руками й ногами; кусаючи один одного, мордуючи й душачи, вони, мов якийсь клубок, викотились на ганок, а з нього по кількох сходинках посунули на подвір'я і звалились на землю. Опинившись тут, ця зщеплена в одне ціле юрба почала качатись по піску; гості бились і давили одні одних. Виблискували, шукаючи ший, мечі, простягались руки, щоб душити лежачих… А князь, взявшись у боки, стояв на ганку і сміявся. Ця рухома маса людських тіл повзала по подвір'ю і не могла розсипатись, тільки де-не-де залишався нерухомий труп, розпластаний і зім'ятий…
Унизу біля сходів лежав сивий старець із закривавленим волоссям, корчився і проклинав:
— А бодай би ти зник безслідно, проклятий Хвосте!.. І ти, і кров твоя… і потомство, і рід, і ймення… Бодай би ти загинув, провалився крізь землю!..
Князь сміявся і з цього старця, що прокльонами викликав духи.
У другому подвір'ї біля воріт стояв гурт цікавих жінок, що, виглядаючи, стежили переляканими очима за страшною різаниною.
Круки, зірвавшися з вежі, зі страшним карканням закружляли над водою.
Генго сидів на лаві, дивився на все це і не смів поворухнутись… Його огорнула тривога, можливо, за самого себе… Не міг збагнути, що то були за люди і чому князь, замість уболівати чи гніватись, лише сміявся. Не в силі більше залишатись у темній хатині, він вийшов у подвір'я, освітлене місяцем і догораючими на землі скіпками. Зупинився неподалік, але саме князь підвівся з лави і, хитаючись, почав походжати по ганку, наспівуючи щось веселе. Швидкий погляд його запримітив німця, який сидів у затінку.
— Гей, ти, йди-но сюди! — покликав він. — Іди-но сюди!
І він показав йому, мов псу, на свої ноги. Генго, стривожившись, ступив крок уперед. З усього — з ходи, мови і рухів князя — видно було, що милостивий пан п'яний.
— Ну от. Добра вечеря! — крикнув до нього князь. — Ти бачив, німцю, як весело вони потішились?.. Їм надто гаряче було, вони пішли купатись до озера. Сучі сини!.. Самі ж пересварилися між собою і порубали один одного… Самі, самі… Моїх там людей не було… Навіщо мед і розум, навіщо? Гей, ви, прокляті сакси і франки… Ви мудрі, еге ж! А хто б із вас так зумів позбутися цих комах?
Князь, узявшись у боки, зареготав.
— Залишиться після них удосталь одежі для людей, а для мене — землі і коней… Коли добра вечеря, то й меду не жаль!
І він знову зареготав.
— Напийся ж і ти меду, руда мордо! — раптом загорлав він.
Генго низько вклонився, дякуючи, але це не допомогло… Служник приніс йому величезний кубок, а коли німець відмовився пити, князь наказав насильно влити йому напій у горлянку.
— Про все, що бачив, розкажеш старому графові, — заговорив він напівсонним голосом. Те, що я почав, доведу до кінця… Не втечуть від мене ці гордії… і для синів буде спокійніше вдома… Надто вже розійшлися кмети… треба було їм скрутити в'язи… Скажи, що я не боюся їх… що й без допомоги обійдуся… що цих зміїв і падлюк я чимало видушив і всіх винищу!
Він ніби ще щось пригадав, дав знак рукою, щоб Генго ще ближче підійшов, і нахилив до нього голову через поручень лави.
— Ти бачив моїх хлопців? Ну, як, вже виросли?.. — почав він, не чекаючи на відповідь. — Певно, вже здорові, сильні? В кого вони вдались — у матір чи в батька? А чи не зледачіють вони там? Чи ходили вже в похід?
Генго пошепки відповідав на всі запитання милостивого пана, якого він боявся, але князь дрімав, очі йому злипались… Він говорив ніби сам до себе:
— Я наведу лад… я вам запроваджу Ладо… За бороди накажу вішати над шляхом… Я один тут пан і князь… Моя воля, не ваша! Геть цих падлюк… геть!
Очі в нього розплющилися, він побачив Генга, що стояв перед ним, пригадав, хто це, і посміхнувся.
— Ти бачив, як проходило полювання? — повторив він. — Так з усіма буде… кметами, жупанами і владиками… які чинять опір князеві.
Їх залишили, щоб вони поволі вмирали. Смерд обходив усі закутки двору, а решта челяді готувалась до сну. Після бучної учти в городищі запанувала тиша; тільки пси вили, почувши кров і трупи, та круки, каркаючи, то летіли на озеро, то повертались на вежу, до своїх гнізд.
Коли Генго прокинувся, вже розвиднілось; над ним стояв Герда і щосили смикав його за одежу; рудого кликав до себе князь. Німець, нашвидку умившись, подався до Хвостка і застав його самого; князь сидів у покої на долівці; перед ним у мисці стояло смажене м'ясо, в кубках — пиво та мед. Обличчя в нього було похмуре, очі налиті кров'ю; він довго дивився на німця, раніше ніж відкрив рота.
— Я знаю, чого тебе сюди прислали, — гордовито промовив князь. — Скажи їм від мого імені, що я дякую… В їхній допомозі нема потреби, а коли до цього дійде, покличу… Все ж волію обійтися без них… Бо задарма не підуть, а пельку їм запхати нелегка справа… Я їх знаю… Швидко повертайся, вклонись від мене… А хлопці хай учаться воювати… і ростуть… Повернуться, коли накажу, зараз не час… Я ще тут лад навести повинен; та й не скоро позбудусь нечисті… Старий граф хай буде спокійний, — додав він, — хоча тут люд дикий і звик до свободи, але зумію вкоротити її.
Він надпив з кухля і замислився, спершись на руку, потім зневажливо випровадив німця.