Як тільки Генго вийшов з покою князя, той же самий пахолок, що і вчора його кликав, передав йому прохання княгині зайти до неї з крамом. Взявши свій вузол, Генго поплентався на друге подвір'я, де, як і минулого разу, на нього чекала бліда пані, оточена жіночим почтом. У жінок були смутні обличчя — може, недавно ще й гарні, але тепер уже бліді, як і в неї. Генго знав, що де треба показати. В хаті Віша він не виймав коштовного металу, а поганенькі вироби з жовтої і червоної міді; тут же він добув срібні обручки і навіть золоті, зроблені з тоненьких платівок листочки та квіти, якими, за звичаєм, оздоблювали сукні. Жінки помітно зарум'янілись, побачивши ці блискітки; вони почали до нього підсідати, брати їх у руки і прикладати до темних суконь, щоб подивитись, чи пасують їм. Не встиг і озирнутись Генго, як майже весь його крам розійшовся по руках. Він стояв, оторопілий, не сміючи нічого сказати, як раптом служник відчинив двері, і увійшов милостивий пан у шапці, насунутій на чоло. З порога ще й усміхнувся до них. З погордою зирнув на прикраси, а коли княгиня закинула слово, що для її дівчат усе це пригодилося б, князь, сміючись, наказав німцеві залишити принесений крам.
Купець не посмів навіть і заїкнутись про обмін або винагороду, та й князь про це теж, як здавалось, не думав. Нарешті, коли купець, бажаючи врятувати хоч рештки товару, почав зав'язувати сакву, князь кинув йому з притиском:
— Скажіть графові, що ми це приймаємо від нього як подарунок для Брунгільди… Хай сам заплатить. Нема вам тут чого тинятись… Їдьте звідси, поки живі-здорові, не оглядаючись.
Не чекаючи більше, щоб йому повторювали цю пораду, німець, спохмурнівши, вийшов з покою княгині; він уже був за дверима, як Брунгільда, видно, зжалилась над ним, послала одну з дівчат сказати, щоб не хвилювався, що вона сама заплатить йому за взяті прикраси. Генго затримався в сінях; незабаром з'явилася перед ним вже літня жінка і мовчки повела його за собою до найближчої комори. Тут висіли в'язки шкур і лежала сила-силенна наваленого купами всякого добра. Генгові дали можливість самому вибрати, і він, тішачись, що не зовсім пограбували його, подарував комірниці срібний ланцюжок, а потім навалив, скільки зміг, собі на плечі шкур і квапливо повернувся до коней.
Якийсь неспокій в городищі, вереск і волання біля воріт змушували його якнайшвидше тікати звідси. Чути було довкола плач і нарікання, прокльони й погрози…
Були це родини кметів і владик — вчорашніх гостей в городищі, родини, до котрих вже дійшла звістка про кривавий бенкет…
А натовп збільшувався з кожною хвилиною. Люди погрожували князю кулаками, але він тільки сміявся з їх безсилої люті. Тривало це досить довго, аж поки смерд двох чи трьох обраних не впустив пішими у подвір'я. Вони йшли, плачучи, з непокритими головами, смутно перекидаючись між собою словами; наблизившись до ганку, де на підвищенні стояв князь, вони хотіли звернутись до нього, але той перший заговорив до них:
— За що ж це ви мене проклинаєте? — вигукнув Хвостек. — Я не винен у їхній смерті…
Коли він говорив, під тином, де густо росли лопухи, кропива та лози, щось заворушилось, підвелося… Хтось устав, блідий, як мрець, гойдаючись на потрощених ногах. На обличчі засохла кров, одне око було вибите, і з нього витікала запечена ропа. Він устав, підніс руку, і, ніби йдучи навпомацки туди, де стояли кметові діти, заволав хрипким голосом:
— Він не винен!.. Отрути й дурману нам дав з медом… Нацьковував брата на брата, підбурював і підмовляв, аж поки у нас очі не налились кров'ю і не відібрало пам'ять…
Побачивши під ногами камінь, на якому ще виднілися сліди вчорашньої засохлої крові, він нахилився і, вхопивши його, з усієї сили жбурнув у князя. Незважаючи на свою слабкість, цей чоловік так розгнівився, що кинутий ним камінь, влетівши через вікно в хороми, розбив якесь начиння. В цю ж мить князівська челядь рвонулась до нього, накинула йому на голову зашморг; старий захитався, упав, з горла в нього вирвалось харчання… І кати вже тягли трупа до валів.
Кмети, що стояли тут, побачивши це тіло біля ніг своїх, з грізним бурчанням відступили і, ніким не затримувані, повернули назад до моста, де на них чекали коні і люди; незабаром весь їх гурт з криком віддалився від городища. Тільки залишилося кілька жінок, що хотіли забрати тіла замордованих. Тепер з городища на греблю висипала челядь, — не для того, щоб їм допомогти, а щоб запримітити молоденьких. З них дві чи три, незважаючи на благальні зойки, було втягнуто на подвір'я; князь бачив, що витворяло його вояцтво, і лише посміхався.
Незабаром усе затихло… Тільки внизу, біля греблі, жінки відносили тіла, викинуті хвилею на берег, або ж на човнах пливли до трупів, що видніли удалині.
Генго квапливо нав'ючував на коней рештки свого товару і майна, щоб якнайшвидше вирушити з городища. Він і Герда, який ще більше злякався, ніж батько, поспішали, щоб до полудня вибратися за вали. Тут вони й натрапили на Самбора, що саме чекав на них. Смутний і заклопотаний, наблизився він до Генга. Спочатку озирнувся, чи їх, бува, з челяді хто не підслуховує.
— Добродію, — звернувся він, — мені здається, ви непогана людина… Скажіть, чи не вертатиметесь повз двір Віша?
Не сміючи чи, можливо, не бажаючи говорити, Генго кивком голови ствердив його здогад.
— Передайте поклін від мене, — додав він. — Я сумую за ними, хоча тут і не бракує розваг і добре в князівському замку… Чого, чого, а сміху досить! Отож розкажіть їм, що ви бачили і як ми тут справляємо учти… Вони будуть раді, що мене віддали сюди. Я втік би назад — ні мур, ні вода, ні колода мене тут не затримали б, якби не було так весело… Розкажіть, — повторив він, — усе, що бачили…
Генго позирав то на нього, то на городище й вежу, то на своїх коней, міцніше підв'язав сакви; йому хотілося якнайшвидше вирватися звідси, але він мовчав, боячись власного голосу, і лише кивав головою.
— Скажіть там, — додав Самбор, — що вчора багатьох кметів не стало… І який їм чудовий справили похорон… Обіцяють нам, що так буде щодня…
В льоху під вежею, окрім племінника з виколеними очима, сидить ще кілька кметів… І на інших прийде черга…
Генго, що все кивав головою і щораз неспокійніше оглядався навколо, дав нарешті знак хлопцю, щоб він відійшов.
— Ти бачив і чув, — промовив він до Герди, — що коїлося в городищі… Я радив тобі мовчати і не виказувати мову матері. Мовчи ж і тепер… Вдавай із себе німого…
Вони попрямували до Вішового двору. Дощ не вщухав. Коні сковзались, вершники мусили їхати повільно; лише ополудні вони помітили дим і засіки, а на галявинах — кобил; їх саме доїли жінки, відганяючи лошат.
Віш стояв на високому березі річки, біля нього на сторожі сиділи собаки. Німець здаля привітався з ним, і старий відразу ж рушив їм назустріч. Пси хотіли було кинутись на чужинця, та Віш їх відкликав і, пригрозивши, змусив замовкнути. Пси слухняно пішли за ним. Очі старого дивилися з цікавістю; Віш ніби був здивований, що німець повернувся з городища живий і здоровий… Кидав погляд то на нього, то на сакви і коней.
— О, ви надто швидко повернулись, — зауважив він, усміхаючись. — Чи пощастило вам там?
— Е, не було чого там довго робити, в тому городищі, — озвався Генго. — Ваш хлопець вітання вам передавав… Йому добре там…
— Молодому скрізь добре, — озвався господар і зітхнув.
З відповіді німця видно було, що він не мав бажання багато говорити. Віш задав йому кілька обережних запитань і, одержавши короткі відповіді, замовк.
У воротях молодого хлопця парубки привітали як знайомого і повели разом з кіньми до навісу. Герда, ніби охоплений лихоманкою, все ще тремтів від учорашнього страху та сьогоднішнього холодного дощу. Всім стало жаль його. Один з хлопців, не знаючи, що він розуміє мову, взяв його за руку і майже силоміць ввів до хати, де від самого ранку палав ясний вогонь. Жінки саме місили тісто, просівали борошно, а слуги, співаючи, крутили жорна.
Не було на полі і вдома такої роботи, під час якої, за тогочасним звичаєм усіх слов'ян, не співали б.
Спій супроводив усяку роботу, особливо жіночу. Мов пташки, виспівували дівчата і проспівували всю юність… Пісень навчались, навчаючись мови. Співали Гоніли, виганяючи череду на пасовище, співали, коли пасли і коли верталися з поля, співали коло куделі, біля жорен, біля діжі-матері, біля кросен, від смутку і радості, зі слізьми та риданнями, на весіллі і на похороні. Були прадавні, освячені віками пісні, з котрих, як казало прислів'я, не викинеш і слова; але були й інші, що линули просто з серця, і той, хто їх перший проспівував, сам не знав, як вони в нього виникли і як склалися. Їх чув хтось інший, щось до них додавав, а третій змінював, і народжувались від багатьох невідомих батьків пісні; так монета, складена до монети, множить скарби.
Коли малий Герда, змерзлий і посинілий, увійшов до хати і з порога почув пісню, яку іноді в смутку на чужині тихенько наспівувала його рідна мати, серце в хлопчини зворушилось і закалатало у грудях, і сльози полилися з його очей. Він забув, що не повинен був зраджувати свою мову, що йому веліли бути німим і глухим, і мимоволі вихопилося з його вуст:
— Ненько моя!
Біля порога стояла Дзіва; вона дивилась, слухала і співала, але лише до її вух долинули ці слова хлопця, який раптом зашарівся, зирнув на неї зляканим поглядом і сховався в темний куток. Дзіва підійшла до нього, поклала йому руку на плече і відчула, що весь він тремтить.
— Не бійся, — сказала вона, — я не викажу тебе.
Дитячим поглядом, який полагіднішав при згадці про матір, він ніби промовляв до неї. Дзіва вивела його в сіни, бо в хаті все ще лунав спів. Герда взяв її за руку, як колись рідну матір, і поцілував. З його очей капнула їй на пальці сльозина.
— Мені заборонено говорити, — шепнув він. — Батько вбив би мене, коли б довідався. Ах! Не зрадьте ж мене. Я не німий, моя мати розмовляла вашою мовою і була вашої крові.
Дзіва погладила його по мокрому волоссі.
— Можеш сміливо говорити, — тихо сказала вона, — про все, що бачив у городищі.
— Ой, страшні, жахливі речі, від них волосся стає сторч на голові і дрож проймає тіло. Я бачив кров…
Калюжі крові! Цілу ніч чув стогони і сміх, наче крик пугача.
Він замовк, боязко озираючись.
— Говори, хлопче, — сказала вона, — як своїй рідній матері.
Її лагідний голос глибоко запав йому до серця.