— Невтішні у нас справи, — тягнув повільно старий, незважаючи на відповідь князя, — наш спільний ворог щораз нещадніше пригнічує нас.
— Хто саме?
— Хвостек, — назвав старий лайливе прізвисько князя.
Мілош, усе ще лежачи, дико зареготав.
— Мені він уже нічого не зробить, — позбавив мене дітей, то хай бере й моє життя… Мені байдуже. Ідіть собі деінде шукати поради й допомоги.
— І не хочете відомстити йому? — запитав Віш. — А є за що відомстити! Одного сина вам убив, другому очі виколов, позбавив вас на старість останньої втіхи. І невже це йому так безкарно минеться?
Князь довго мовчав і раптом схопився в гніві:
— Геть звідси, або я на вас спущу Маруху! — закричав він. — Хвост вас підіслав сюди, щоб ви мене за язик тягнули… Сучі діти!.. Геть звідси!..
— Князю Мілошу, — холодно промовив Доман, — я син того, хто врятував вам життя, а Віш ніколи нікого не зраджував. Ми — кмети, а не невольники.
Щось загарчало на ложі, але важко було розібрати — ведмідь це чи сам господар озивався, потім почулося сопіння і стогін.
— Ідіть за порадою до того, в кого розум є, а в мене його нема. Від болю вже все висохло, я силу втратив, пам'ять і навіть охоту до помсти. Ідіть, мстіть за мене, і коли в нього вирвете серце, принесете мені. Я зжеру його й помру… Давно вже мені час померти, молю в богів смерті, більше нічого! Більше нічого! Діти мої, квіти мої, сини мої, — що я вартий без них? Нащо мені без них жити?
Він затулив обличчя руками й замовк. У Віша серце защеміло від співчуття; вони обидва стояли мовчки. Старець стогнав. І лише згодом підвів очі й продовжив уже лагіднішим тоном:
— Ідіть від мене, бідні люди, що ви тут зможете знайти? У мене вже нема нічого! Нічого! Хай горить увесь світ, хай його море поглине, хай люди вимруть, мені вже не буде ні гірше, ні краще. Квіти мої! Сини мої, мої діти!
І він знову затулив обличчя долонями й заплакав. Вони стояли, не знаючи, чи їм ще чекати, чи йти геть, щоб не краяти марно йому серця. Голосно застогнавши, Мілош підвівся, сів і руками почав потирати щоки й чоло. Потім сплеснув у долоні. З бічної кімнати, прочинивши двері, вийшла жінка такого ж високого зросту, як і старий, худа й жовта, з головою, закутаною хустками так, що ледве було видно її очі. З-під темного плаща виглядала в неї біла сукня. Жінка глянула з дверей на чужих і трохи завагалась. Вона несла дзбан і келих у руках. Старий тремтячими пальцями потягся до них. Жінка мовчки налляла йому й подала. Він жадібно почав пити. І лише тепер, ніби підбадьорившись, подивився на Віша й Домана, а жінці кивнув, щоб вийшла.
— Скажіть, — промовив він, — що ви хочете робити? Що? Скличете віче, щоб на ньому посваритись і побитися? Будете радитись, їздити, нарікати, а він вас по одному переловить арканом! Запросить на учту і одного на другого нацькує! Що ви йому зробите? Він не боїться ні вашого віча, ні вас, ні ваших погроз.
І Мілош засміявся.
— Половина ваших буде з ним, а половина — проти нього! Він роздасть ваші землі тим, хто виступить проти вас. Нічого ви йому не зробите. Коли забракне йому людей, прийдуть на допомогу німці, спустошать край наш, а непокірних поведуть у неволю.
І він кинувся знову на ложе.
— Князю, — мовив Віш, — ми знаємо, що важка це справа, але нам треба позбутися Хвостка. Багато хто з нас загине, багато хто зрадить, чимало постраждає, але, повірте, і його не стане. Ми прийшли, князю Мілошу, запитати вас, якщо віче вирішить іти на городище, дасте своїх людей? Будете з нами?
Старий довго мовчав.
— Ні, — сказав він, — я б сам йому серце вирвав, якби міг, а коли ви йому вирвете, зрадію, але з вами проти нього не піду… Це справа кметів… А я — князь! Я — Лех! Пам'ятайте, навіть коли його й переможете, то це ще не все: в нього є два сини за Лабою. З ними нічого не станеться, вони повернуться з німцями і помстяться над вами… Марно ви стогнете, ой марно! Як не він, то його діти поневолять вас; а не було б Хвостка, то я б вас учив, що таке кмет, а що таке князь! І не був би кращим за нього… — Далі він щось невиразно пробурмотів, глянув на Домана.
— Тоді нема про що більше говорити! — вигукнув Віш. — Може, ви й те, що чули від нас, завтра йому перекажете?
Князь засміявся, а ведмідь загарчав.
— Між ним і мною не буде більше ні мови, ні намови, ні розмови: він — мій ворог, а я — його, — голосно сказав Мілош. — Про ваш намір дадуть йому знати інші, і він повішає вас на дубах. Хай вішає! Нема моїх дітей. Синів моїх нема. Квітів моїх нема. Хай загине весь світ!
Він застогнав і припав головою до постелі. Віш кивнув Доману, і вони вийшли із світлиці. Позаду чувся плач, гарчання ведмедя і крик сорок, які, посміливішавши після того, як вийшли чужі люди, почали битися між собою.
На ганку чекав на них згорблений старець. Вони з ним вийшли під старі дуби, на подвір'я.
— Таке з вашим князем завжди буває? — спитав Віш.
— Коли бачить чужих людей, — прошепотів, зітхнувши, старий, — часом і вночі його духи мучать, він схоплюється і кричить таким несамовитим голосом, що всі, хто живе в замку, прокидаються. Нещасний… Нещасний чоловік!
Вони хотіли, незважаючи на те, що вже вечоріло, покинути похмуре городище Мілоша, але й тут не відмовили їм у гостинності. Старий запросив їх до окремої хатини, де на них уже чекали вечеря й готова постіль. І сам пішов з ними, хоча від нього не можна було й слова добитися. Все на цьому смутному дворі мовчало і було пригнічене, ніби чекало смерті і свого кінця.
Недалечко від озера Гопла, на узліссі, стояла оселя П'ястуна, якого просто П'ястом називали. До нього оце й подалися, покинувши на світанні похмуре городище Мілоша, старий Віш і молодий Доман. Кілька вже днів старий їхав верхи, але почував себе ніби здоровішим, ніж удома, коли сидів на камені біля річки і здалека наглядав за господарством. З усіх кметів, що жили в цій околиці, П'ястун був найменш заможний, але його найбільше поважали. Рід його сидів на одному місці з прадавніх часів, дід і прадід господарювали в сусідніх лісах, займаючись переважно бортництвом і полюванням. Небагато в них було орної землі, та й ту засівали лише настільки, щоб хліба вистачило на прожиток. Мали вже таку звичку не дбати про багатство. І воно не збільшувалося в них.
Їхня стара убога хата в усім околі була відома слов'янською гостинністю; двері тут ніколи не зачинялись, сюди заходив кожний, як до власної господи, — їв, пив та ще й брав у дорогу все, що потрібно було. Хата, поставлена в зруб з цілих, сяк-так обтесаних колод, була низька і досить ветха. Дах і стіни почорніли від диму, вузький ганок спирався на просто різьблені стовпці.
Сам П'ястун, дружина його Жепиця і мале хлопченя — їхній синочок — ото й уся родина. Челяді було чимало, та й її можна вважати за родину, бо до неї, за давнім звичаєм, ставились, як до рідні. Нового звичаю, що потроху проникав з німецьких країв, тут ще не знали. Тому, мабуть, П'ястуна шанували і радилися з ним; під цим убогим дахом можна було почути прадавні перекази про віру батьків, їхні звичаї й уподобання. Тут часто гостювали співці й гуслярі; і коли якийсь із них з'являвся, всі, тільки-но звечоріє, сідали колом — взимку в хаті, біля вогнища, а влітку на подвір'ї, біля старих лип — і слухали розповіді про давнину. Під час весільних обрядів, на пострижинах, похороні порядкував П'ястун, бо добре розумівся на цьому, — які пісні в яку хвилину годиться співати, і яку жертву приносити, і де що треба робити. Та й на суді, коли в громаді або в ополлі у мирний час траплялося вбивство, він знав, як застосувати давні закони. А вже як щось сказав, не було чому перечити. Простий цей чолов'яга більше важив серед кметів, ніж найродовитіші багатії. До П'ястуна здалеку приходили люди, а якщо не заставали дома, — бо часто він у лісі бджіл доглядав, — чекали його день і два, поки він повертався і вислуховував їх; мав звичку мало говорити, зате підохочував до розповіді інших; довго розмірковував, але коли вже при загальному мовчанні щось казав, від того потім ніколи не відмовлявся. Люди про це добре знали, і коли він висловлював думку, ніхто не смів заперечувати йому.
Ця пошана до П'ястуна, який хоча й поблизу жив від городища, але ніколи на князя не працював і не намагався заслужити в нього прихильності, викликала ненависть у князівськім дворі. Проте П'ястуна не чіпали, боялися його впливу на інших. Ні підкуп, ні лестощі не діяли. За це називали його гордовитим; можливо, він і вдався таким, але перед нижчими ніколи не виявляв цієї риси характеру.
Був він середніх літ, вважав, що йому перевалило вже за сорок; невисокий на зріст, кремезний, П'ястун на вигляд нічим особливим не відрізнявся. Тільки глянувши йому в очі, можна було легко помітити, що мав урівноважений і сильний розум. Коли інші, щоб їх боялися, лютували, кричали і проявляли більшу злість, ніж насправді її в собі відчували, П'ястуна ніхто не міг розсердити. Він на перший погляд здавався похмурим і мовчазним, холодним і стриманим, і кожен знав, що коли, наприклад, треба вдатися до сили і когось покарати, П'ястун безжалісно виконував те, що постановив. Одягався, як звичайна собі людина, і в будень його важко було відрізнити від звичайного трудівника; не любив блискіток і яскравих дрібничок, за якими упадали інші, а найбільше не терпів, коли що-небудь в одежі або в побуті змінювалось на шкоду давнім звичаям. У той час, як інші мали по кілька жінок, адже це тоді не заборонялося, П'ястун жив з однією і не тримав її в рабській підлеглості. Жили вони в злагоді між собою, так що кращої пари люди й не знали. Тут працювали від раннього ранку до пізньої ночі, і П'ястун рідко коли сидів дома; якщо не йшов у ліс, то щось робив у полі, недалечко від двору.
Коли, пробравшись лісами, щоб не бути кимось поміченими, наступного дня ополудні з'явилися тут Доман і Віш, вони зустріли господаря з коробом за плечима, що саме йшов у ліс до своїх бджіл. Віш зліз із коня і привітався.
— Ми до вас, — сказав він.
— То ходімо до хати, — запропонував П'ястун.
Може, краще сісти де-небудь під деревами, на узбіччі, ваш двір у всіх на очах, там завжди вештаються чужі люди, а нам треба порадитися на самоті, тихенько, щоб ніхто не чув…
П'ястун здивовано подивився на нього, проте не став заперечувати; показав рукою на лісову галявину, де стояла шопа для сіна — така, яку в старовину в слов'янських краях одринами називали. Вона зараз була порожня; стіни її, сплетені з лози, просвічувались, отже, звідси можна було б побачити, якби хтось наближався. В шопі, біля воріт, лежало кілька соснових колод, ніби навмисно тут покладених, щоб на них можна було посидіти. Коней вони пустили пастися, а самі посідали під навісом, в одрині, де була менша спека. П'яст, ще й слова не сказавши, зняв з плечей короб, дістав із нього шматок хліба та сиру й поклав перед гістьми, але ті й не доторкнулись до частунку. Віш заговорив перший:
— Ви мешкаєте поблизу городища, під боком у Хвостка, отож вам не треба багато розказувати, що коїться там… Ми прийшли порадитися… Може, слід було б віче скликати?..
Віш затих; господар все ще мовчки слухав його, і Доман з запалом додав:
— Якщо завчасно не вирішимо, що робити, він знищить нас дощенту… Ми повинні захищатись… За давнім звичаєм, нам треба скликати старійшин…
П'ястун все ще мовчав, а Віш почав докладно розповідати, як колись було в общинах і що тепер діється, як князі забажали на німецький лад з військових ватажків у панів перетворитися, скільки горя терпить люд від князьків, яких розплодилося до біса… і що треба якнайшвидше шукати рятунку від них.
П'ястун дав висловитись, не перебивав; і Віш, і Доман виклали все до найменших подробиць, потім замовкли, очікуючи, що він скаже. П'ястун замислився, похнюпивши голову, і нарешті иромовив: