— Як ви гадаєте, до кого? — спитав старий.
— З кметів… до старого П'яста — порадитись; хоч він і вбогий чоловік, але мудрий… Мовчить, але більше знає від тих, що багато говорять.
Віш кивнув головою.
— А далі?
— З Лешків… хоча б до Мілоша… — сказав Доман.
Це його синові очі Хвостек виколов.
Перераховували двори, та от гість притиснув палець до вуст:
— Крім нас обох, ніхто про це не повинен знати. Ми їдемо на лови.
— Так, ми їдемо на лови. Своїх людей ви залишите в мене, а ми вирушимо вдвох. Так буде краще.
— Справді, так буде краще, — кивнув Віш.
— А де ми зберемо віче? Бо ж таки мусить воно зібратися, адже давно вже його не було, — сказав Доман.
— Де? Там, де споконвіку збиралось. Навіщо нове місце шукати, та й де його знайдеш? На Зміїному урочищі, недалеко від святого дуба й джерела, в окопі на городищі, де батьки, діди і прадіди наші раду радили. Там і нам усім треба буде зійтись і погомоніти.
Вони подивились один одному у вічі.
— Урочище це в глибині лісу, безпечне, навколо тягнуться болота. Краще там, ніж в якомусь іншому місці. Коли б старійшини зібрались громадою в нашому чи іншому дворі, князь помстився б, спалив. А там… Хто знає, може, й чутка про віче до нього не дійде?
— Чутка? — засміявся Доман. — Він скрізь має своїх, донесуть йому, тільки-но вирушимо; але ж не будемо сидіти в норах. Із давніх-давен люди на віче збирались, чому б їм і зараз не зібратись? Треба зараз же розіслати віці.
— Так, — сказав Віш, — двох пошлемо по дворах, селитьбах, хатах, щоб скликати старійшин; але спершу ми повинні знати, кого скликати і хто піде з нами. Годилося б узяти з усіх присягу на вогонь і воду.
Вони далі радились між собою пошепки. Зійшлись на тому, що віче має обов'язково бути і що кмети не виступатимуть проти нього; заздалегідь обдумували, як би його зібратись непомітно; оскільки на Купалу люди і так сходились по урочищах, вирішено було призначити віче напередодні Купали.
Для того, щоб розіслати віці, у них ще був час; проте до Купали не так вже й далеко, щоб оцю справу можна було зволікати.
Гомоніли довго… Тихенько собі радились у хаті аж до самого смерку. На столі стояв мед, але до нього майже не торкались. Спохмурніли чола, насупились брови навіть і у веселого Домана. Нарешті, поговоривши про все, вони потиснули один одному руки, і господар вивів старого з хати під липу, що стояла на пагорбі. Тільки-но вони там з'явились, як з двору вискочила ціла зграя собак і оточила господаря, — він був пристрасним мисливцем. Челядники стояли осторонь і ніби щось очікували. Доман позирав на них, а вони — на нього.
— Я хотів би вас трохи розвеселити, — мовив господар, — тільки чи ж будуть до смаку вам наші юнацькі пісні, бо надто вже вони легкі. Але чимось— таки раді прийняти вас і показати, що не пухнемо від сну і біля вогню не дрімаємо.
— Гей, Сціборе! — крикнув Доман, махнувши рукою. — А йди-но сюди!
На його поклик з'явився славний парубок з палкими очима.
— Кращої нагоди для гонитви за вовками не буде, — мовив Доман. — Перед ким же й похвалитись, як не перед старим Вішем? Випустіть хижака з загорожі, і ми покажемо, що не боїмося дикого звіра.
Сцібор кинувся бігти, і вслід йому залунали веселі голоси. Собак загнали в сарай, тільки кількох залишили на смику. Віш і Доман встали і підійшли до воріт, біля яких уже юрмилися хлопчаки. Господар наказав озброїтися рогатинами й почав розставляти людей. Сам же взяв списа із залізним вістрям і став віддалік. Хлопці тримали собак на повідках, і ті рвалися з рук, чуючи, що їх недарма вивели.
Господар сплеснув у долоні, і ворота зі скрипом відчинилися.
Під час потішних ловів у дворі чулися крики, сміх і оплески; дівчата, видершись на пліт, підохочували мисливців, діти розмахували палицями. Старий Віш навіть кілька разів за меч хапався, не міг спокійно встояти. А коли вовк, стікаючи кров'ю, звалився на землю і собаки накинулись на нього, збіглися всі, щоб зблизька глянути на вбитого звіра. Кілька днів тому хтось із людей Домана спіймав його в лісі, оглушивши ударом по голові; напівприбитого вовка зв’язали й притягли в двір, де він відійшов і ожив, щоб оце тепер послужити для розваги.
Убитого звіра відтягли геть і почали стріляти з лука і пращі. З усіх присутніх Доман був найспритніший, хоча й інші робили все, щоб переважити його. Віш дивився та тільки зітхав, у нього вже тремтіли старечі руки. Колись і він умів так стріляти.
Коли смеркло і в хаті запалили скалки, вони сіли і довго ще пошепки радились між собою; нарешті Доман, поступившись старому своєю постіллю, запросив гостя лягти відпочити; і собі наказав послати в цій самій хаті.
Ледве розвиднілось, як вони посхоплювались; коні, про які ще звечора потурбувався Доман, були вже готові, а хлопці, хоч їм і дуже хотілося їхати разом з панами, мусили залишитись тут.
До двору Лешка Мілоша треба було цілий день їхати лісом. У торби вони взяли з собою харчів, у дерев'яні, залиті смолою барильця — трохи меду; коні, звиклі до трясовини і лісу, не боялися такої подорожі. Доман їхав попереду.
Щоб швидше дістатись до місця, вони вибрали найкоротший шлях, але він проходив через болота й непролазні хащі.
Вдалині здіймався дим. На лисому пагорбі вони помітили височезний земляний вал, порослий зеленим дерном. З-за нього темніли верхівки дерев. Синя струминка диму, що була ознакою людського житла, вилася саме між цих верхівок. Вал, який оточував городище, був такий високий, що закривав усі будівлі.
Коли наблизились, то в земляному валу помітили вузький прохід, перегороджений високим частоколом… Зовні, як здавалось, тут не було жодних ознак життя. Ворота стояли зачинені. Вони під'їхали до них, але ніхто не вийшов їм назустріч, хоча й зверху на валу помітили кілька людських постатей. Віш засурмив. Проте довго ще довелось постояти, перш ніж із-за високої огорожі показалась людська голова, покрита вовчою шкурою.
Старий просив, щоб їх впустили, але служник промимрив, що князь Мілош нікого не впускає до себе. Треба було виявити неабияку наполегливість і кілька разів викликати сторожу, поки їм нарешті дозволили проїхати. Ворота відчинились, і вони, пробравшись темним проходом у величезному валі, що оперізував городище, опинились на подвір'ї, зарослім густими кущами. Велетенські липи й крислаті дуби майже закривали все подвір'я. За ними в затінку видніла широко розкинута, низька дерев'яна будівля з просторим ганком і високими дахами.
То тут, то там швендяли похмурі люди, одягнені в шкури. Величезні, кістляві й худі пси з гарчанням підійшли до подорожніх і обнюхали їх. Минуло чимало часу, поки з'явився згорблений, низький на зріст дідуган, у каптурі, з ціпком у руках. Зрозуміти його й розмовляти з ним було майже неможливо. Пробурмотівши щось, він усе ж повів їх за собою. Від вечірнього присмерку і сутіні дерев біля низької будівлі з малими віконцями нічого не було видно.
Ввійшовши до світлиці, вони довго стояли, перш ніж їхні очі звикли до мороку і щось могли розрізнити. На черіні догоряли головешки. Вглибині, на шкурах, лежав старець високого зросту з довжелезною бородою, волосся якої, мов трава, не покручене, пряме, сягало йому мало не до колін. Кошлаті брови звисали на очі; голова ж була зовсім лиса. Він схилив її на кістляву руку. Ноги спочивали на чомусь чорному, що ліниво ворушилося. Не зразу Віш помітив прирученого ведмедя, що з гарчанням підлазив під ноги свого господаря… По підлозі скакали дві сороки. Коли увійшли прибулі, князь Мілош і не поворухнувся, тільки очі втупив у них і, здавалось, чекав, щоб вони почали розмову. Сороки тим часом побігли в куток, а ведмідь підняв голову, широко позіхнув і знову опустив її. В хатині було страшенно душно, а старий князь тремтів від холоду.
— Князю Мілошу, — поволі промовив Віш, — вітаємо вас.
— А ти хто такий? — запитав похмурий, низький голос, що ніби виходив з-під землі.
— Кмет Віш із сусідом Доманом.
Князь мовчав.
— Дозвольте поговорити з вами.
— Зі мною? — озвався той самий дикий голос. — Мені не до людей, та й їм не до мене! Що ви хочете?
— Доброї поради, — сказав Віш.
— Я собі не можу ради дати, куди мені вам радити, до когось іншого зверніться, — відповів князь.