— Що мені до того! — сказав він. — Хотіти і взяти — легко, але що дати за це? Не дуже ж у нас великі запаси.
— У вас хоч бурштин та хутра є, — вам же й до моря ближче, і з землі ви його викопуєте…
Віш поглядав на двері, чекаючи повернення синів. Незабаром з'явились обидва: один тягнув здоровенний мішок, другий ніс на плечах велику паку різних шкур, зв'язаних головами докупи. Поклали їх на долівці; німець жадібно почав перебирати в мішку, аж очі в нього заблищали. Виймав одну по одній покриті мулом та землею грудочки; де-не-де поблискували надбиті краї. Здавалося, що хтось налив у ці грудочки прозорої рідини, і вона стужавіла, замерзла й перетворилась у блискучий камінь. А шкури забитого взимку звіра так і вилискували; коли німець помацав їх пальцями, не взялася жодна волосинка.
Тепер почали торгуватися мовчки, без слів… Генго відкладав те, що хотів би взяти, старий хитав заперечливо головою і забирав назад. Кілька разів отак перелічували шкури і те, що лежало на столі; прикидали на руках грудочки бурштину, приймали, додавали. То Віш, то німець заперечливо хитав головою. То один, то другий в чомусь поступався, додавав… Торгувались повагом; іноді наставали довгі паузи, і здавалось, що умова вже зірвана; Генго вдавав, що хоче спаковувати свій товар, а хлопці починали складати шкури. Проте не дуже поспішали, і ось нарешті Генго погодився, і вони перебили руки. Обмін відбувся. Віш заходився лічити придбані речі і відразу ж почав їх розподіляти під загальну радість. Всі, дякуючи, обіймали йому коліна. Залунали схвальні вигуки. А німець зв'язував шкури і запаковував бурштин. Піт струмками котився йому з чола; купець напився води і сів на лаві.
— От бачите, — озвався господар, — скільки добра ми вам віддали, а що від вас взяли? Все це вміститься у двох жменях. Чого ж це своє ви так дорого цінуєте, а наше так дешево?
Генго посміхнувся.
— По-перше, — сказав він, — я мало життя не позбувся, везучи до вас цей товар… Для вас піти в ліс на звіра, якого тут чимало водиться, — то забавка, та й бурштин саме море викидає або земля родить…
Віш мовчки слухав. Челядники й сини відступили від вогнища в глиб світлиці і вихвалялись один перед одним подарунками. Жінки поховались у комірчину й перешіптувались між собою. Одна тільки дочка господаря, чарівна Дзіва, з цікавістю виглядала у прочинені двері.
Розмовляли господар з гостем поволі, і всі уважно слухали їх.
— А якщо це так важко й небезпечно, — мовив старий, — то навіщо ж ви мандруєте? Хіба нема у вас своєї хати й поля?
Генго насупив брови.
— А чого ви на лови йдете, хоча звір буває й хижий? Чоловік народжується, щоб жити, і змінити життя не може. Він не стільки ганяється за багатством, як за своєю долею, яка його штовхає світ за очі. Не раз колись цілі народи переселялися зі Сходу… зі своїх старих насиджених місць на нові, — хіба їм там землі бракувало? Отак і мій дух звелів мені блукати.
— А багато ви світу об'їздили? — спитав Віш.
Генго посміхнувся:
— Стільки, що й не пам'ятаю, із скількох річок воду пив, через скільки гірських вершин перебрався. Бачив два моря… А мов стільки чув, не перерахувати… А людей різних…
— Але з усіх народів — наших, мабуть, найбільше, — промовив старий. — Ми, поляни, розуміємо і тих, що живуть над Одрою та над Лабою, і поморців, і ранів, що поселились на Остров'ї, і сербів та хорватів, і моравів — аж до Дунаю… ще й далі. І хто зможе полічити… нас стільки, як зірок на небі.
— Гм! — буркнув Генго, — і нас теж немало…
— І землі для всіх досить, — додав Віш. — У кожного вдома є все, що йому треба, — рідна мати-землиця під ногами, сонечко над головою, вода в струмку, хліб у руках.
Генго мовчки слухав.
— Воно-то так, — нарешті промовив він, — проте одні на одних нападають — і через голод, і від зажерливості, і для того, щоб придбати невольників, якщо їх бракує.
— Це у вас таке чиниться, — перебив його старий. — А ми не прагнемо воювати, бо війною не захоплюємось. Наші боги, як і ми самі, люблять мир.
Німець скривився.
— Хто вам тут що заподіє? — пробурмотів він. — Край у вас широкий, навколо непролазні хащі, увійдеш до вас і не вийдеш…
— І ми, — сказав Віш, — навчились від вас оборонятись і воювати, адже раніше не вміли. Це правда, що там, на Заході, ваші духи кращу зброю кують, але і наш старий камінь та палиця непогано ще служать.
— Ми вже про камінь забули, — промовив Генго, — закопали старі молоти в могили, і їх уже майже ніде не видно. Навіщо тепер камінь, коли легко можна добути метал; наші люди все більше й більше добувають його з печер.
— Та й у нас його досить, нам привозять його з моря та суші — з різних країв, — вів далі Віш, — але ми вчимо дітей своїх шанувати камінь, бо ще перші боги показали нашим прабатькам, як обробляти його. І кожному в могилу кладемо молот, божу камінну сокиру, щоб перед своїми богами нею посвідчився, ким він є і звідкіля йде. Інакше його й не впізнали б. І буде так довіку — в синів та внуків наших.
Генго зацікавлено слухав. Раптом старий підвівся з лави й простяг руку до полиці, що висіла над діжою для тіста. Там лежали різні молотки, понабивані на дерев'яні держаки, і купка міцно прив'язаних до топорищ кам'яних сокир. Він узяв кілька молотків і показав німцеві.
— Ми одержали їх у спадок від дідів і прадідів, — мовив він, — ними здобували пожертви для богів, проламували голови ворогам і збивали роги тваринам. Якби не камінь, не було б людини і життя на землі. З каміння вийшла людина і з каменю жила. З його допомогою добуто перший вогонь; камінь жито перетирав на борошно, — він благословенний. Ваш метал переїдають вода, земля і повітря, а безсмертному каменю ніщо не страшне.
Сказавши це, Віш із побожністю поклав свої молотки знову на полицю.
Поки точилась розмова, жінки-служниці метушилися біля вогнища, розпалюючи його. Крізь прочинені двері комірчини за їхньою роботою стежила Яга. Працювали з ними невістки і дочки; тільки Дзіва у віночку, склавши руки на грудях, стояла оддалік і дивилася, як вони пораються. Вона була наймолодша і найвродливіша, і її найбільше любили; вона співала найчудовіших пісень. Мати їй розповідала цікаві казки, батько — прадавні легенди. Всім відомо було, що до неї навідувались духи і вві сні нашіптували те, чого ніхто — ні батько, ні мати, ані сестри — не знали. Хто хотів довідатись про своє майбутнє, запитував її — вона подивиться, подумає і скаже. А пісні в неї народжувались так, як квіти весною біля струмочка. Коли на роздоріжжях і біля святих джерел складали пожертви, вона найкраще порядкувала; і всі шанували її, а з юнаків ніхто навіть глянути на неї не смів зухвало. Всі знали, що вона була обраницею духів. Бо ж коли інші сестри й невістки боялися самі йти до лісу, туди, де літають духи, здіймаючись над струмками, озерами, горами й долинами, — Дзіва йшла сміливо, знаючи, що з нею нічого поганого не станеться, що невидима рука прожене і звіра, і вовкулаку і не допустить до неї ні дракона, ні змія.
На вогнищі варили й пекли — готували вечерю, заради гостя значно багатшу, ніж завжди. Смажився на рожні шматок козлятини, у великому горшку варилося м'ясо з крупами. Яга заздалегідь наказала наточити в дерев'яне цебро пива, один із хлопців приніс меду, яким частували тільки гостей. У господі відчувався достаток: було досхочу і молока, і дичини, і коржів, і хліба. Все це поставили на стіл, а Віш, кивнувши гостеві, запросив його вечеряти; сам він сів на покуті, на своєму постійному місці. Нижче, на лавах, примостились його сини, а ще нижче — челядники… Дівчатам та невісткам не годилося сідати з чоловіками, і вони прислуговували їм. Всі мовчки заходилися коло м'яса, розриваючи його руками; тільки Генго, добувши прив'язаного до шкіряного паска ножика, накраяв для себе маленьких шматочків. Цей чужий звичай здивував господарів: вони, окрім хліба, все розривали і їли, орудуючи руками.
На столі стояли дзбани і черпачки з водою, пивом та медом. Віш із одного з них трошки надлив на землю… Голодний подорожній їв і пив донесхочу, і не скоро йому спало на гадку, що він залишив біля коней голодну дитину. Нарешті шепнув щось старому Вішу, той кивнув головою.
— Їжте спокійно, — сказав він, — про нього не забудуть. У нас звичай не тільки пам'ятати про пана, але й про слуг, а коли б ви мали при собі псів, то й вони не залишилися б голодними. Хоча це й тварини і боги мову в них відібрали, але хто знає, що носять у собі? Адже вони нас розуміють, стережуть за життя і після смерті сумують по нас.
Говорячи це, він поглядав на своїх собак, які, пронюхавши, що в хаті вечеряють, вирвалися з хліва, вбігли до світлиці і тепер гризли кістки, що їм кидали під стіл.
Сонце вже схилилось на захід, коли, наївшись і напившись, Віш устав з-за столу; за ним і інші підвелися. Встав і Генго; звільнивши місце для жінок, всі вийшли на подвір'я.
Після того, як німець поскладав сакви під навісом, — завтра до схід сонця він збирався вирушити в дорогу, — старий, спираючись на костур, повів гостя до річки.
Вони знову сіли на тих самих каменях над водою.
Помовчавши з хвилину, Віш глянув на німця.
— Ви щасливо дісталися сюди. А куди ж далі думаєте їхати?
— Куди? — повільно повторив німець, ніби не бажаючи виказати своїх намірів. — Я й сам добре не знаю. Але десь тут, здається, князь ваш над озером живе… Якби до його двору недалеко було, я вирушив би туди…
Віш звів сиві брови й показав рукою праворуч.
— Он там живе князь… в городищі над озером, до нього за день можна доїхати. Князь, князь… — уїдливо повторив старий. — Цей князь уже намагається поширити свої права на всі наші землі, він по всіх усюдах полює і зі своїм вояцтвом робить, що хоче… Це лютий чоловік; потрапити йому до рук — все одно, що в пащу голодному вовкові… Але й на вовків люди мають свій спосіб.
Німець промовчав.
— Це ж ваш князь, не чужий, — сказав він після паузи. — Треба ж щоб народ мав свого ватага, бо що б він робив, коли б ворог напав?