— Ви старі, — відповів він, — вам цього пояснювати не треба. А де ж це в світі питають у жінок їхньої волі? Де ж це не оружною рукою здобувають їх? Так робиться і в вас, і в нас, і в усьому світі. Бо вони не мають своєї волі.
— Не скрізь, — вставив старий. — Молодим не дають волі, а старих у нас шанують. Хоч розуму в них і мало, проте духи їхніми устами говорять, і вони знають більше, ніж ви… ці наші знахарки…
Він струснув головою; обидва якусь хвилину мовчали.
— Хотів би у вас попросити дозволу переночувати, — промовив Генго. — Все, що є в мене у вузлах, я покажу вам. Захочете щось взяти — добре, а не будете згодні — не гніватимусь.
— Цього просити не треба, — вигукнув Віш, підводячись. — Хто хоч раз переночував під нашим дахом, завжди знайде притулок на ніч!
Віш підвівся з каменя і, пропустивши гостя вперед, попрямував до воріт.
Поки старий, сидячи на камені, розмовляв з прибулим із тієї землі, яку тут називали краєм «німих», бо тамтешні жителі не знали мови тутешнього народу, з-за тину витикалось безліч цікавих голів.
Рідко траплялося, щоб у таку лісову гущину, в такі густі нетрі насмілився б завітати чужий чоловік. Отож коли показались незнайомі люди й коні, а парубок почав замикати собак, всі, хто жив у цьому дворі, побігли, щоб хоч здаля — поверх тинів або крізь щілини в них — подивитися на чужинців. Можна було тут побачити зараз білі хустки заміжніх жінок, коси дівчат із зеленими на них вінками, голови чоловіків з довгим волоссям і стрижені голови парубків, перелякані оченята дітей з-під скуйовджених, навислих на лоб чубів. Вони то появлялися, то, жахаючись, раптом зникали… Навіть старі баби, тремтячи від страху, визирали з-за тину, а через те, що боялись усього чужого, то рвали траву, брали в жменю землю і кидали на вітер, плювали поперед себе, щоб, бува, не пристріли чужинці.
Стара дружина Віша, на ймення Яга, побачивши, що її чоловік веде рудого гостя до воріт, затулила вуста фартухом і ступила кілька кроків назустріч чоловікові, намагаючись показати рішучими знаками, що хоче йому щось по секрету сказати. Вже Віш із гостем мали відчинити ворота, як вона перегородила дорогу.
— Чого ти чужинця, німця, ведеш? — прошепотіла. — Хіба ж тобі відомо, що він із собою несе? Ще наврочить.
— Це той самий Генго з-над Лаби, що привозив намисто, шпильки й ножі. Адже тоді нічого з нами не трапилось… Нам нема чого боятись його, бо хто за зиском женеться, тому чари не в голові.
— Зле ти говориш, старий мій, — відповіла Вішова, — гірші це люди від тих, що з ножами й палицями нападають. Що ж, воля твоя, не моя…
І вона швидко, бурмочучи щось і не озираючись, попрямувала у дворик. Потім кивнула іншим жінкам, що ховалися по закутках, і вони розбіглися хто куди. На подвір'ї залишилось тільки кілька слуг та обидва сини господаря.
Генго увійшов, тривожно озираючись, хоча і вдавав, що не боїться. Його хлопець, не злазячи з коня, слідом за ним в'їхав у подвір'я. Всі, хто залишався тут, з цікавістю дивилися на них і перешіптувались між собою. Віш увів гостя до світлиці.
Поставлена в зруб і законопачена мохом, підносилась посередині двору стара хата; вона здавалася значно вищою за інші будівлі; двері в ній мали високий поріг і, за старим звичаєм, були без замка, бо їх ніколи не замикали. З сіней, ліворуч, інші двері вели у велику світлицю. Долівка в ній була гладенько втрамбована і посипана свіжим зіллям; в глибині був викладений з каменю черінь, на якому ніколи не гаснув вогонь. Дим виходив угору крізь щілини в даху. Стіни, сволоки і всі речі — чорні від сажі. Вздовж стін тягнулися прикріплені до стовпчиків лави. В кутку стояв великий стіл, а за ним — діжа для замішування хліба, накрита білим полотном. Над нею висіли вже посохлі вінки і жмутки різного зілля. На столі, засланім вишиваним рушником, лежав окраєць хліба і маленький ножик. Біля дверей на лаві стояло цебро з водою і черпак. В протилежному кутку виднілись жорна і кілька бодень, завішаних хустям. Невеличке віконце, яке зачиняли зсередини віконницею, було зараз відчинене і впускало стільки світла, аби можна було одне одного бачити в хаті.
Коли Віш і Генго переступили поріг, старий подав руку гостеві і, вклонившись йому, сказав:
Ось хліб, ось вода, он вогонь і лава, — їжте, пийте, грійтеся, спочивайте, і хай добрі духи будуть з вами!
Генго незграбно вклонився.
— Хай буде благословенний цей дім! — озвався він, силувано вимовляючи слова. — Хай його оминає хвороба і смуток!
З цими словами сів він на лаву, а Віш, відкраявши скибку хліба, відломив шматочок йому і собі, потім свій підніс до рота і з'їв; те ж саме зробив і чужинець.
Тривало це недовго… Гість уже був урочисто прийнятий і користувався певними правами. Жінки не з'являлися, але, мабуть, дивились на чужинця крізь шпари, бо до його вух долітав шепіт і приглушений сміх.
— А зараз, — промовив згодом Генго, — коли ви мене так гостинно прийняли, я, поки ще видно, покажу вам, що везу з собою. Ось побачите, що тут нема ніякого обману… А подивитись є на що!
Старий нічого не відповів. І Генго подався до дверей; один із челяді повів його до навісу, де з кіньми зупинився хлопець. Герда відпочивав, сівши на колоді, і з цікавістю розглядав усе навколо й прислухався… Сакви лежали біля нього на землі. Генго підняв дві з них і так легко й зручно закинув собі на плечі, ніби не бажав, щоб хтось чужий допомагав йому, або хотів похвалитися своєю зграбністю. Несучи їх через подвір'я, він намагався вдати, що легко і жваво ступає і ніби зовсім не згинається під вантажем. Нахилившись трохи в дверях, увійшов у світлицю і тут, біля вікна, на широкій лаві почав розплутувати мотузки.
Челядь з цікавістю оточила його. Німець спритно розв'язав сакви, потім, подумавши з хвилину, повернувся до старого і підкликав його до себе.
— Та що ж це?.. Ви самі тільки, — озвався він, — а своїм жінкам навіть подивитись не дозволите? Я вже чоловік немолодий, мене нема чого соромитись і боятися.
Віш трохи завагався, потім дав знак рукою і підійшов до дверей бічної комірчини. Там на сторожі стояла Яга, притримуючи двері, але не допомогли старій ні її погрози, ні залякування; коли господар дозволив, молодиці й дівчата юрмою вбігли в світлицю. Цікавість їх підганяла, а страх стримував, і ледве вони протиснулись вузькими дверима до світлиці, як кинулись тікати. Перша, зустрівшись поглядом з рудим німцем, крикнула й подалася назад; за нею, мов сполохане стадо, побігли інші. Почувся сміх, шепіт, вперемішку з лайкою Яги.
Тим часом Генго, опустившись біля лави на коліна, діставав із саков, крадькома позираючи на двері, все нові й нові речі. Очима він безперервно бігав по хаті, але вдавав, що зайнятий тільки своїм товаром. Не насмілюючись і в той же час прагнучи побачити блискітки, переборюючи страх і цікавість, дівчата, наче вода в озері, то відступали від дверей на середину світлиці, то кидались раптом назад, ніби хотіли знову втекти до комірчини. Німець, який полохав їх своїм швидким поглядом, щораз менше, як здавалось, звертав увагу на те, що діялось позаду нього, і ніби нічого не бачив, нічим не цікавився, окрім свого товару, який розкладав на лаві.
А було ж того товару багато; він сяяв і вабив очі. Лежали попереду довгі запонки для приколювання хусток з хитромудрою застібкою, так майстерно зроблені зі світлого металу, ніби вони були виплетені з льону або з вовни. Деякі з них сяяли блискучими гудзиками, інші мали вигляд скручених зів'ялих квітів. Вибір був великий. Лежали тут і коштовні прикраси для шиї, що складалися з бляшок, кілець і брязкалець. Генго мовчки прикладав їх собі до підборіддя, показуючи, як пишно і красиво вирізняються вони на сукні. Одні з них переплетені, як коси в дівчат, інші — гладенькі, зроблені з твердого металу: вони могли охороняти шиї від мечів і стріл. На довгій мотузці висіла, мабуть, ціла копа нанизаних один на один, мов ті калачі, металевих браслетів, які носять на руках. Траплялись більші і менші і такі, що вужем оперезували жіночу руку аж до ліктя. Інші, призначені для чоловіків, були міцніші і грубші. Генго мав великий вибір перснів — кованих і плетених, оздоблених вітіюватим і чудовим різьбленням.
Чоловіків найбільше приваблювали сокири, довгі ножі з піхвами, долота, клини і лати, — їх не могли пробити ні меч, ні стріла. Коли він почав розкладати все це, в хлопців аж очі засвітились і затремтіли руки. Навіть старий Віш і той підступив ближче, і Генго подав йому, витягши зі шкіряних піхов, схожий на листок півника блискучий меч, прикрашений чудовим держаком. Господар, взявши його в праву руку, задоволено усміхнувся, дивлячись на гостре лезо, що виблискувало на сонці.
— Це краще, — вигукнув, посміхаючись, Генго, — за ваше старе каміння і кістки. Воно і міцніше, й надійніше захищає, та ще й онукам послужить! І людину, і дикого звіра — аби тільки правиця сильна була — вмить здолає; до того ж і дома можна багато що ним зробити, якщо вміло користуватись.
Поки він говорив, показуючи парубкам чоловіче знаряддя, жінки поволі, юрмлячись, наблизилися до лави і аж посхилялись над нею, розглядаючи запонки, персні, намиста, обручки.
Генго крадькома подивився на них. Всі вони одягнені в біле вбрання, проте серед челяді і служниць можна було легко розпізнати двох гожих невісток господаря і двох його дочок в зелених вінках, з довгими косами. Челядь, вбрана в одежу з грубшого полотна, стояла позаду.
З двох дівчат одна, та, що стояла найближче до нього, була така гарненька, що жодна з красунь не змогла б зрівнятися з нею. І личко в неї було біліше й менш засмагле; видно, вона більше сиділа за кроснами, ніж бігала по полю. Свіжа, рум'янощока, з рожевими вустами і великими темно-голубими очима, вона поглядала то на персні, то на чужинця, то на сестер і братів. Але очі в неї не спалахнули від цих блискіток. Вона стояла, склавши руки на грудях, і дивилася сміливіше, ніж інші дівчата й жінки. На білій сорочці у неї висів шнурочок безформних уламків бурштину, перемішаних з голубими й червоними намистинками. На голові весело зеленів щойно сплетений з рути вінок. Обличчя інших були по-дитячому усміхнені, а в неї — смутне й серйозне. Вона здавалася панією серед усіх.
Генго кілька разів глянув на неї, дівчина зашарілася, трохи відступила, але, набравшись сміливості, повернулася на своє місце. Німець узяв непомітно з лави один із перснів і, потримавши на пальці навпроти вікна, простяг його дівчині.
— Ось вам мій дарунок за вашу гостинність, — мовив він, даючи його гарненькій дочці Віша; вона, зніяковівши, відступила, потім, гордо глянувши на купця, заперечливо похитала головою.
— Візьміть його, він вам принесе щастя, — сказав німець.
Дівчина мовчки й поволі відійшла назад. Батько глянув на неї; вона хитнула головою і заховалася за інших. Тоді Генго запропонував перстень другій сестрі; та, зашарівшись, простягла руку, покриту фартушком, і з радістю прийняла подарунок. Невістки і челядь враз оточили її, щоб подивитися на це диво. Потім дівчина побігла з усіма дівчатами й жінками до комори — показати його матері… Чути було довгий і ніби сердитий шепіт… А згодом дівчина, яка одержала подарунок, знову показалась, несучи загорнутий в краєчок фартушка шматок темного бурштину; глянула на батька, який схвально кивнув головою, і, нічого не говорячи, поклала бурштин на лаві перед німцем.
— Візьми! — сказав Віш. — Не личить нам за гостинність подарунки брати.
Усміхнувшись, Генго взяв бурштин, подивився на нього й поклав у торбину, яку носив під сорочкою. Але, перш ніж зробити це, непомітно плюнув, щоб відігнати чари…
Раптом Генго взяв з лави два наплічники і з брязкотом підніс їх угору.
— Ось що старому Вішові знадобилося б! — вигукнув він.
— Навіщо? — спитав господар. — Хіба тільки для того, щоб їх мені сини поклали до могили… На війну йти я вже й не думаю, для цього в мене є хлопці дорослі, а дома — навіщо це мені?
— Ви сказали: «До могили», — озвався Генго, — хай вас боги довго бережуть, але ж і в могилу взяти це не завадить… Адже такий у вас звичай, що коли йдуть на вогнище, то при зброї, — а це ж такому багатому кметові, як ви, саме і личить.
Старий махнув рукою.