— Коли? — спитав Самбор.
Дзіва випустила з рук коси і втупила очі в землю; вся її постать набрала врочистого вигляду, і вона заговорила повільно, не дивлячись на хлопця: — Ти вернешся ще, вернешся…
Говорячи все тихіше, вона нарешті замовкла, підвела очі на Самбора, який стояв перед нею, і з веселою усмішкою замахала йому на прощання руками, та, раптом опам'ятавшись, ухопила розпущені коси, вбігла до хати, з грюкотом зачинивши за собою двері.
Все прокидалося по хлівах та оборах. Парубки йшли виганяти стада, дівчата тягали воду з колодязя. Встав уже й смерд із своїми людьми і почав підганяти їх, щоб швидше збиралися в дорогу; Генго послав хлопця напувати коней; старі челядниці розпалювали вогонь; Віш, прокинувшись після чуткого сну, накинув на плечі сіряка і вийшов, спираючись на ціпок, подивитись, яка буде погода…
Челядниці несли зі стайні щойно надоєне кобиляче молоко. У хаті вже знову стояло повне цебро пива і лежали коржі: гості мали поснідати, перш ніж виїхати з двору. Віш завчасно поклав на лаві ведмежу шкуру, яку, на жаль, мусив віддати смердові, щоб той не розгнівався і не поскаржився на нього князеві.
Слухняний Самбор уже приготував у дорогу торбинку, взув шкуряки і добре обкрутив ноги мотузками. Пращу і лук він начепив на себе, а сокиру прив'язав до пояса. Важко було йому на серці. Та він тішив себе надією, що багато чого зможе побачити на білому світі… За один день більше, ніж тут, у дворі, за все життя. Та й жаль було всіх, і він раз у раз позирав на хату, але, окрім старої Яги, яка винесла йому на дорогу коржа, не побачив більше нікого. Тільки хлопці один за одним кидались йому на шию.
Смерд, його супутники, Генго і старий господар зібралися біля вогнища. Всі поспішали в дорогу; по небу пропливали чорні хмари, і людям здавалося, що скоро лине дощ, але Віш запевняв їх, що небо проясніє. Німець зовсім не засмучувався, що його забирають до княжого городища; він їхав ніби зі своєї волі, проте смердові друзі пожадливо позирали на його сакви. Мовчазний Герда більше тривожився, ніж його батько, але цього не виказував. З нього всі сміялися, тикали пальцями: німий.
Нарешті, наївшись і напившись, вони рушили до коней. Самбор упав старому до ніг, але той, ледь кивнувши, випровадив його. Коня йому з дому не дали — він мусив пішки встигати за вершниками. Смерд рушив попереду, за ним четверо його супутників та новобранець з похнюпленою головою; позаду всіх їхав Генго з хлопчаком. Так вони, минувши ворота, звернули на берег річки — в густі зарості — і незабаром зникли з очей старого Віша. Коли Самбор озирнувся, то нічого не побачив, окрім стовпа диму над хатою, що здіймався угору…
Подорожні їхали мовчки. Їхні коні майже самі знаходили собі дорогу, хоча й сліду її не було. Смерд дрімав; куняли також, час від часу пробуджуючись, і його товариші; не спали тільки Генго та Самбор.
Було вже далеко за полудень, коли вони на пагорбі побачили величезний камінь, а навколо нього — менші, що стояли мов на сторожі. Деякі вже вгрузли в землю, на інших сивів мох… Поблизу каменя походжав з білим ціпком у руці старий, згорблений чоловік. Було це стародавнє урочище, де колись складали пожертви. Старий підійшов до каменя, простяг руки і, щось бурмочучи, почав кидати на нього якесь зілля. Але незабаром він зник з очей.
Далі вони проїжджали повз високу, насипану на березі річки могилу, порослу Дерном і внизу закидану зеленим віттям. Кожен, виламавши по дорозі гілку, кинув її, минаючи могилу. Тільки Генго, хоч і з цікавістю спостерігав це, утримався від жертвоприношення.
— Що це за могила? — спитав він Самбора.
— Лешковою називається, — відповів хлопець, — тут, захищаючи від ворога переправу, був вражений стрілою і загинув старий князь. Військо кинулось на ворожу рать і розбило її, а своєму панові — жменька по жменьці — з землі могилу насипало… В могилі, кажуть, закопані великі скарби, але їх пильнують духи. Один раз у рік, на Купалу, могила розкривається, і кожен, хто хоче, може увійти туди і взяти їх, скільки кому заманеться; тільки ж треба якнайшвидше вернутись назад, бо коли проспівають півні, могила закривається; там уже не один залишився.
Самбор, сповнений смутку, почав розповідати казкову історію про те, як один пожадливий до скарбу чоловік підкрався в ніч на Купалу до могили, увїйшов у неї і там побачив величезні палаци, а в них дивні, повні золота, світлиці; він ішов усе далі й не зогледівся, як півні заспівали… Цілий рік його не було… І лише тоді, коли знову розверзлася могила, він вийшов — живий, але німий, бо духи відібрали в нього мову, щоб він не виказав їхніх таємниць.
Потім вони проїздили більш людні місця; ліворуч і праворуч по гаях здіймався над хатками дим; над річкою часто траплялися сліди погаслих вогнищ і кінських копит… Тут і там валялися білі кістки…
Десь опівдні вони зупинились у зеленому дубовому гайку; тут і паша була хороша для коней, і вода близько — можна було перепочити. Всі позіскакували з коней і, полягавши в затінку, почали підживлятись, хто чим мав. Самбор дістав білого коржа, якого дала йому на дорогу Яга, подивився на нього і сховав назад у торбу — волів бути голодним, ніж їсти його… Це ж був домашній корж!
Раптом Самборові почувся звідкись дивний голос.
Нікого не було видно, але до його вух долітав протяжний спів, що наближався. Хтось тихо й приглушено, тремтячим голосом, наспівував собі, вторуючи на струнах. Слів ще не можна було вловити, доносилась лише мелодія, жалібна, похмура і сумна. Всі з цікавістю звернули погляди до річки, звідки, як здавалось, линула ця пісня.
Внизу, піщаним берегом, ішов у супроводі малого поводиря сліпий старець. Ступав він повільно; поперед себе тримав гуслі й перебирав тремтячою рукою струни. Смерд прочумався і, побачивши його, гукнув:
— Гей, старий, а йди-но сюди!
Сліпець зупинився, підвів повільно голову й білі, з кривавими повіками, очі.
— Йди-но сюди, старий, сядь і відпочинь, — повторив смерд, — коржем поділимося з тобою і пісень послухаємо.
Старий ще перебирав пальцями струни, але вже не співав. Зупинився, подумав трохи, потім ціпком показав хлопцеві на пагорб, і вони рушили.
— Куди йдеш, старче? — запитав смерд.
— Хіба я знаю? Ходжу з піснями по світу… — відповів сліпець, — від хати до хати.
Говорячи це, він почав обмацувати києм місце, на якому стояв, і обережно опустився на землю. Поклав на колінах гуслі й замислився. Помовчавши трохи, він тихо, якось невиразно, почав співати, ніби все життя його полягало в пісні, вона сповнювала йому груди і була для нього повітрям, без якого не прожити людині.
Всі замовкли. Один із пахолків дістав з торби коржа і поклав у руку старому, а той поволі підніс його до рота і почав їсти. Хлопчик, який водив його, пішов з горшком до річки по воду.
Самбор підсів до сліпця.
— Старий Словане, — сказав він, — ідіть на ніч до Вішового двору… Там з радістю вас пригостять.
— На ніч? До Вішового двору? Не з моїми ногами гуди добиратись, — відповів сліпий, — ноги в мене немічні та ще й збиті. Я надто поволі дибаю… Повзу, мов той слимак… Як пройду трохи, то й відпочити хочеться. А до старого Віша далеко… ох, далеко…
— Але ж ви туди зайдете, — мовив Самбор. — І коли станете біля воріт, вітайте їх від імені того, хто сьогодні розпрощався з ними.
— Ви з Вішового двору? — спитав старий. — А хто тут ще з вами? Я чую: навколо багато людей. Хоча й очі не бачать…
Раптом докинув слово і смерд:
— Це все люди князя… Еге ж! Ми до городища їдемо, до вежі. І цей з нами. А ви були в городищі?
— Колись… Колись! — сказав старий. — А тепер нема потреби туди заходити… Там мечі співають і залізо грає… Не до пісень їм.
Він зітхнув.
— А навіщо князеві пісня? — вигукнув смерд. — Це бабська річ.
— А війна… війна, — сказав Слован ніби сам до себе, — а війна — це для диких звірів. Поки чужий дух не повіяв на полян, батьки орали землю, співали собі і мирно славили богів. І їм не потрібна була зброя, хіба що на звіра…
Смерд засміявся.
— Е-е, — сказав він, — не ті тепер часи!
Не ті святі часи, що були колись, — вів далі сліпий співець, — не ті часи, коли у нас було більше гуслів, ніж заліза, і люди більш співали, ніж плакали. А сьогодні сліпий гусляр співає сам, бо нікому його слухати. Хай запам'ятовують ліси, як жили ті, що сплять тепер у кам'яних могилах. А як помруть старі люди, піде з ними в землю й пісня, і сини не знатимуть про справи батьків; замовкнуть могили. Старий світ кане у безвість…
Він так повільно говорив, а слова так непомітно переходили в пісню, що й не зоглядівся, як почав співати. Руки, відклавши хліб, забігали по струнах, а струни стали скаржитись і плакати.
— Я, мабуть, вже останній пісняр, — сказав Слован, — мене осліпили ще замолоду, щоб душа моя дивилася в інший світ. Я всі землі обійшов, але нічого вже не бачив. Від бурхливого Дунаю до Білого моря, від Хорватських гір аж до лісів над Лабою. Мене несли ноги, а не очі, — по бездоріжжю, туди, куди доля вела, де збирались люди. Я сідав на землю, вони ставали навколо мене, жінки плескали в долоні, старі плакали за батьками. Я йшов від урочища до урочища, від могили до могили, від джерела до джерела… аж ген туди, де кінчається людська мова.
Він замовк. Смерд напівслухав, напівдрімав. Коли запала мовчанка, промовив: