— Співай, старче, далі!
— Про що вам співати? — пробурмотів, ніби питаючи сам себе, Слован. — Вам треба іншої пісні, давньої ви не розумієте. Про що ж співати? Про прабатьків з-над Лаби і Дніпра? Ви їх не знаєте. Про білих і чорних богів, про Вішну і Самовіла?
Голосу нього притих, голова затряслась…
— Колись було інакше. Співця вітали юрми, діди вели його під святий дуб, до святого джерела, у вічове городище, на могильний жальник. Старі й молоді ставали в коло і слухали… Мед і пиво стояло перед сліпим, вінок йому прикрашав скроні. В городищі князь підставляв застелену лаву, — садовив на почесному місці; а тепер ми пастухам на вигоні співаємо… про голод і холод.
— Співай, старий, співай! — наполягав смерд.
— Співай! — повторили за ним і інші.
Слован ударив у струни…
Співець закінчив пісню, і запало мовчання.
— Ще якусь утни! — вигукнув смерд. — Не відмов нам, старий.
Сліпець знову вдарив по струнах.
— Ця пісня з Хорватських гір, — сказав він, — довга, але молодша віком, може, вона вам більше сподобається?
І залунала нова, жвавіша й пломінкіша мелодія, швидше вимовлялися слова, і страшно виблискували білі очі в старого…
Коли старий заспівав про Рітгара, Генго, котрий сидів недалечко, почав так чмихати й сопіти, що сліпий почув його. І як тільки закінчив співати пісню, він спробував, спираючись на костур, підвестися з землі. Допомогли йому Самбор і пахолки.
— Що з тобою, старий?.. — запитав смерд.
— Чужого почув я, — промовив тремтячим голосом Слован, — перед чужим співав… Ніби мед лив у калюжу.
Він стривожився, насупив брови і, бурмочучи щось, пошкандибав собі, підганяючи ціпком поводиря. Ніхто не смів його затримувати. Кілька разів він гнівно крутнув головою і квапливо віддалився, притиснувши долонею струни, щоб більше не гучали вони, і стуливши вуста, щоб не подати голосу.
І всі кинулись до коней: настав час рушати в подальшу дорогу. Тут же, поблизу, треба було вбрід переправитись через річку, і Герда взяв Самбора на свого коня… На протилежному березі виднілась засіяна нивка, обгороджена засіком, але вночі її витовкли ведмеді. Ліс тут порідшав, і де-не-де стирчали обгорілі пні. Трохи далі пасся табун коней, його охороняв озброєний чоловік, з ріжком біля пояса, з карбованою палицею в руці. Вони переїхали через гайок, і лише тепер відкрилося перед ними широке поле. Звідси видно було велике озеро, в якому відбивалось призахідне сонце. Над водою кружляли зграї пташок, кілька човнів погойдувалось біля берега, інші плавали вдалині.
Генго і Самбор, підвівши очі, побачили сіру могутню вежу, що гордо височіла попереду. Стояла вона на самому березі, якась похмура і страшна, і біля неї тулились поставлені в зруб стодоли й хати.
— Ось і князеве городище! — вигукнув смерд, звертаючись до німця і з гордістю показуючи на вежу, що виднілась оддалік. — Прибудемо вчасно, там ще й не спатимуть.
У пахолків засяяли від радості очі. Самбор невесело глянув уперед; вершники почали підстьобувати коней, і хлопцеві довелося бігцем доганяти їх. Німець спідлоба позирав навколо себе.
В міру того, як вони наближались, перед ними все виразніше поставало городище. Вежа з сірого каменю ніби росла на їхніх очах; біля підніжжя її вже можна було розрізнити мальований дім, хати та інші будівлі, частково закриті валами. До вежі прилягали просторі, поставлені з дерева будинки з дранковими дахами, крізь які пробивався зараз у різних місцях дим. Біля городища юрмились люди і стояло багато коней. На березі озера слуги напували худобу. По валах походжали вартові у залізних шоломах, зі списами в руках.
Оперізували городище вал і глибокий рів; щоб пробратись у подвір'я, треба було переїхати через міст, що підіймався й опускався, і прокладеною через озеро греблею… Вони довго їхали, поки нарешті прибули до вузької брами; тут смерда впізнали і відразу ж відчинили йому; сторожа, побачивши за ним Генга, з цікавістю з'юрмилась навколо нього й почала розпитувати, хто він.
Німець і зараз не виказував тривоги; він зіскочив з коня, взяв його за повіддя і спокійно пішов за своїм провідником. Минувши греблю і міст, вони вступили в просторий двір; в кінці його стояла вежа, до якої знизу не було жодних дверей: заходили всередину лише по драбинах. До неї прилягали князівські гридниці й покої, а перед ними тягнулась довга галерея на дерев'яних стовпах. Весь будинок був розмальований білою, жовтою і червоною фарбами; посередині, з чільної сторони, на товстих, майстерно вирізьблених підпорах височів ганок. Тут стояли широкі лави, а з них видно було весь двір, всі будівлі, вали, озеро і браму.
Коли смерд із своїми людьми в'їжджав у подвір'я, по якому сновигала челядь, на гайку появився кремезний, середнього зросту чоловік; у нього було червоне, заросле ріденькою борідкою обличчя з диким і пронизливим поглядом; з-під хутряної шапки з білим пером вибивалось довге волосся. З одежі, а ще більше з обличчя видно було, що він тут пан. Шати в нього, підперезані поясом, окутим мідними та срібними бляхами, були такого ж крою, як і в усіх, з широкими рукавами й відкритим коміром; на ногах красувались шкуряки, перев'язані червоними шнурами, сплетеними з вовняних ниток. Тільки шати його були з тонкої тканини, чудово облямовані, за поясом стирчав у коштовній оправі меч, а на ланцюжку висів такий же ніж.
Він заклав обидві руки за пояс, насунув шапку на очі, насупив брови і стояв з грізним виглядом. Смерд, ще здаля побачивши його, присмирнів, зіскочив з коня, зняв шапку і, низенько схилившись, пішов до нього. Наблизившись, він ще нижче нагнувся і приклав руки до панських ніг.
— Кого це ти піймав на дорозі? — почувся грубий і хрипкий голос. — Видно, не свій.
— Він — німець, з-над Лаби, купець, — почав смерд здавленим голосом. — Каже, ніби не вперше вештається по нашому краї… Я застав його в гостях у кмета Віша, — хтозна, про що він з ним радився. Тому я й наказав йому їхати за мною. Але він зовсім не чинив опору і заявив, що ніби його послано до вашої милості і він хоче бити чолом перед вами.
Князь мовчки глянув спочатку на смерда, потім на Генга, який стояв оддалік і ніби чогось очікував. Князь не дав жодної відповіді, довго розмірковував, нарешті кинув байдужим голосом:
— Хай поки що він у вас побуде… В мене сьогодні гості, нема часу з ним розмовляти… Не моріть його голодом, нагодуйте й напоїть… Завтра вранці приведете до мене.
Смерд знову покірно вклонився йому до ніг.
— Я взяв у кмета Віша парубка, він здоровий і сильний, носитиме довбню і списа. У нас, милостивий пане, мало людей… Старий змій посичав, але мусив дати.
— Вони всі сичать, — буркнув князь, — але я їм позатикаю роти і навчу мовчати й коритися… Я знаю їх, певне, їм пригадалася стара вовча свобода… Цих дикунів треба буде закувати в колодки.
Смерд не наважувався відповідати, стояв, похнюпивши голову й опустивши руки.
— Віш, Віш… — вів далі, походжаючи по помосту, князь. — Я знаю його, він там у пущі князем і паном себе почуває, а мене й знати не хоче.
— А який багатий, — прошепотів смерд, — там у всьому достаток! У нього сила-силенна і людей, і худоби, всякого добра, пива, меду… Хто знає, може, навіть і металу, срібла й злота. Всі кмети такі, милостивий пане.
— До певного часу… — буркнув князь і сів на лаву.
Смерд побіг виконувати наказ. Генго чекав його, не відходячи від своєї сакви, на яку жадібно позирало безліч очей.
— Милостивий пан лише завтра вас прийме, — тихо сказав йому смерд. — Ви маєте час відпочити, підготуватись. Він попередив, щоб я вас не морив голодом, але у нас ніхто не вмирав з голоду, хіба що в льоху, під вежею… — додав він, посміхнувшись. Потім шепнув на вухо німцю: — Сьогодні його милість похмурий, очі кров'ю налиті… Це й краще, що він відклав зустріч на завтра… — Смерд ще більше нахилився до вуха Генга. — І не дивно, що він трохи сердитий: вчора до нього, я чув, племінника привели, який було втік і знюхався з кметами… Довелося виколоти очі й кинути його до темниці, щоб не шкодив. Бачте, своя кров… Лешек.
Смерд здвигнув плечима.
— Та й двох людей його мусили повісити… А шкода, воїнами могли б служити, адже були здорові, тільки ж це небезпечні вовки…
Чи йому хотілося порозмовляти, чи намагався підлабузнитися до німця, — він усе ще продовжував висловлювати свої зауваження:
Нелегко князеві владарювати, люд тут недобрий… Із кметами не припиняються суперечки, та все ж він винищує їх потроху. Годує, поїть… тягне за язик… а потім…
Смерд дико зареготав і зиркнув на будинок.
У Генга був час оглянути подвір'я; він багато побачив світу, побував не в одному замку, тому, можливо, його ніщо тут не дивувало і не лякало, хоча й потрапив в оточення диких облич; здавалось, ці люди тільки й чекали кивка, щоб накинутись на, Генга. Вони ходили довкола, приглядались до нього, і він чув, як повторювали раз у раз: