Переклав Микола Дмитренко.
Виконуючи прохання одного свого приятеля, який написав мені листа із східних штатів, я відвідав старого балакуна-добряка Саймона Уїлера, спитав, як мене просили, про друга мого приятеля Леонідаса У. Смайлі і нижче подаю звіт про наслідки. В глибині душі я маю підозру, що Леонідас У. Смайлі — це просто міф, що мій приятель ніколи не мав такого знайомого і розраховував на те, що, почувши моє питання, старий згадає мерзотного Джіма Смайлі, почне про нього розповідати й до смерті замучить мене своїми спогадами, такими ж безконечними й стомливими, як і нікому непотрібними. Якщо намір мого приятеля полягав у цьому, то він безперечно досяг своєї мети.
Я знайшов Саймона Уїлера в занепалому шахтарському селищі Ангел, в убогій корчмі, де він солодко куняв біля груби; це був товстий лисий чоловік, чиє спокійне обличчя виражало чарівливу лагідність і простоту. Уїлер прокинувся і привітався зі мною. Я сказав, що один мій приятель доручив мені довідатися про улюбленого друга свого дитинства Леонідаса У. Смайлі — превелебного Леонідаса У. Смайлі, молодого проповідника слова божого, що якийсь час, як кажуть, жив у селищі Ангел. Я додав, що буду вельми вдячний, якщо містер Уїлер розповість мені щось про цього превелебного Леонідаса У. Смайлі.
Саймон Уїлер заштовхав мене в куток, загородив вихід стільцем, усівся на нього й заходився розповідати нудну історію, викладену нижче. Він ні разу не посміхнувся, ні разу не спохмурнів, ні разу не змінив того лагідного тону, на який настроївся з першого ж вимовленого речення, ні разу не виявив хоча б найменшого хвилювання. Вся його нескінченна оповідь була пройнята вражаючою серйозністю i щирістю, і це свідчило, що він не бачить у тій розповiдi нічого безглуздого чи смішного, а ставиться до неї як до справді важливого діла й схиляється перед обома її героями як перед людьми надзвичайно обдарованими й спритними. Я ні разу не перебив його, даючи можливість розповідати так, як він хоче.
— Превелебний Леонідас У… Гм, превелебний Ле… Еге ж, був тут у нас один такий, звали його Джімом Смайлі, взимку сорок дев’ятого чи, може, весною п’ятдесятого,— точно не пригадую, хоча думаю, що це було навесні або взимку, бо, пам’ятаю, великий жолоб ще не був закінчений, коли цей Джім Смайлі вперше з’явився в селищі. Та як би там не було, а був він страшенний дивак: завжди бився об заклад про що завгодно, аби лише знайшовся хтось, хто сперечався б із ним, а коли нікого не було, то закладався сам із собою. Усе, що влаштовувало іншого, підходило і йому — геть усе, аби тільки побитись об заклад, він на все був згоден. І йому щастило, надзвичайно щастило, він майже завжди вигравав. Він повсякчас був напоготові і чекав тільки слушної нагоди. Про що не зайде мова, цей хлопець як стій пропонує битися з ним об заклад за чи проти, як вам більше подобається. Та я про це тільки-но казав. Якщо бували кінські перегони, то він або гребоне купу грошей, або спустить усе до останнього шеляга; б’ються собаки — він закладається; б’ються півні — закладається; та що казати, сядуть на паркан двоє птахів — він б’ється об заклад, котрий полетить перший; якщо ж правиться служба божа, він неодмінно прийде, щоб побитися об заклад про пастора Уокера, якого вважав тут найкращим проповідником,— і вважав цілком слушно, до того ж і людиною пастор був хорошою. Навіть побачивши жука, що кудись повз, цей Смайлі тут же бився об заклад, за який час той доповзе до… байдуже куди; і коли ви приймали парі, він ладен був іти слідом за тим жуком хоч до Мексіки, але будь-що дізнавався, куди жук прямував і як довго був у дорозі. Тут багато хлопців знали цього Смайлі і можуть чимало розповісти про нього. Йому було однаково, про що битись об заклад, він закладався про що завгодно, такий був затятий. Якось дуже захворіла жінка пастора Уокера, довго недужа була, скидалось на те, що її вже й не врятувати. І ось одного ранку приходить пастор, а Смайлі зразу ж до нього та й питає, як вона почуває себе. Пастор каже, що набагато краще, дякувати богові за його безконечне милосердя, одужує, ще з божою поміччю буде здорова. А Смайлі як бовкне, не подумавши: «Ставлю два з половиною проти одного — помре».
У цього Смайлі була кобила; наші хлопці про неї казали «дохла шкапа», але, зрозуміло, це тільки так жартували, бо насправді вона була ще не зовсім дохла. Він часто-густо вигравав на цій кобилі гроші, хоч вона бігала не дуже прудко і завжди хворіла то на астму, то на собачу чуму, то на сухоти, то ще на щось. Їй звичайно давали двісті-триста ярдів фори, а потім пускалися доганяти. Та під кінець перегонів вона, було, так розпалювалася, ставала просто відчайдушною, починала хвицяти, підкидала задом, била копитами й шарахалася то в один бік, то в другий, здіймаючи більше куряви й шуму, ніж усі інші разом,— кашляла, чхала, сопла, але завжди приходила до стовпа на голову попереду, хоч міряй — не помилишся.
А ще був у нього маленький бульдог, майже цуценя, подивитись — мiдного шеляга не варте, ото тільки й годне, що сунути скрізь носа та винюхувати, що б його поцупити. Але як тільки про нього бились об заклад, він так змінювався, що й не впізнати — нижня щелепа випнеться, було, мов пароплавна корма, зуби вискаляться й блищать, як полум’я в топці. І нехай інший пес кидається на нього, страшно гарчить, може, й гризоне, а то й швиргоне кілька разів через себе, Ендрю Джексон* — це бульдоженя так прозивалося,— Ендрю Джексон тільки те й робить, що удає, ніби він усім задоволений і на щось краще навіть не сподівається. А тим часом супротивна сторона раз у раз подвоює й подвоює ставки, поки не прозакладає всі гроші. Отоді Ендрю Джексон раптом як не вхопить напасника за задню лапу та так і застигне — не кусає, розумієте, а просто тобі вчепиться та й повисне і висітиме хоч рік, поки ті не визнають себе переможеними. Смайлі завжди вигравав на цьому бульдоженяті, поки не наскочив на собаку, в якого не було задніх ніг, бо їх відчикрижило циркулярною пилкою. Справа зайшла вже досить далеко, і гроші вже поставили, і Ендрю Джексон уже хотів учепитись у своє улюблене місце, як раптом бачить, що його ошукано, що той собака, так би мовити, пошив його в дурні. Це так його вразило, що він зовсім занепав духом і навіть не спробував подужати супротивника, тож і дістав такого прочухана, що ну. Ендрю Джексон кинув на Смайлі такий погляд, ніби сказав, що серце його розбито і що це Смайлі в усьому винен, виставивши собаку без задніх лап, за які можна було б учепитись, а в бійці це його основна надія. Потім, зашпортуючись, трохи відійшов, ліг і здох. Гарний був собачка цей Ендрю Джексон і зажив би великої слави, коли б лишивсь живий, бо вдачу мав тверду, а дух — міцний. Я в цьому впевнений, тільки, бач, не випало йому справжньої нагоди себе показати, а не кожний зрозуміє, що, не маючи таланту, ніякий собака не зміг би за тих умов битись так, як він. Мені завжди стає шкода, коли я згадую ту його останню бійку і чим вона кінчилась.
Ну так от, цей Смайлі мав і тер’єрів, і півнів, і котів, і силу-силенну іншої худоби — хоч би про що здумали б ви з ним закластися, усе в нього було під рукою. Одного разу він упіймав жабу, приніс її додому й сказав, що хоче вивчити її, ото аж три місяці тільки те й робив, що сидів у себе на задньому подвір’ї і вчив ту жабу стрибати. І що ж ви думаєте, таки навчив. Дасть, було, їй щиглика ззаду, і вона, дивись, уже летить у повітрі, наче оладок,— ще й перевернеться разок, а то й двічі, коли добре відштовхнеться, i, мов кішка, падає на всі чотири лапи. Згодом він і мух навчив її ловити, і так часто змушував в цьому ділі вправлятись, що вона як побачить муху, відразу й зловить. Смайлі казав, що жабам потрібне лише дресирування, а так вони майже все вміють, і я йому вірю. Я сам на власні очі бачив: посадить він, було, Деніела Уебстера* — це так жабу звали, Деніел Уебстер,— та й гукне: «Мухи, Деніеле, мухи!» — і не встигнеш і оком змигнути, як вона підстрибне, зніме язиком муху з прилавка й, наче грудка землі, знову ляпнеться на підлогу й почне чухати голову задньою лапою так байдуже, ніби кожна жаба вміє таке виробляти. Та хоч і мала великі здібності, а була вона така скромна й слухняна, що іншої такої не знайти. А коли доходило до стрибків у довжину на рівному місці, то вона могла одним стрибком опинитися далі, ніж будь-яка тварина її породи. Стрибки на рівному, розумієте, були її сильним місцем, і коли до них доходило, Смайлі закладав усе, що мав. Він страшенно пишався своєю жабою — і недарма, бо хлопці, котрі багато їздили і скрізь побували, в один голос твердили, що іншої такої жаби вони ніде не бачили.
Так от, Смайлі посадив цю жабу в маленький загратований ящик і, було, приносив її в місто, щоб битися на неї об заклад. Одного разу якийсь чоловік — новачок у нашому селищі — побачив його з ящиком та й каже:
— І що воно може бути у тебе в ящику?
А Смайлі байдуже так відповідає:
— Може бути папуга, може бути канар, тільки це не папуга і не канар — а просто жаба.
І той чоловік узяв ящик, уважно оглянув жабу, покрутив так і сяк та й каже:
— Гм, справді. І на що вона годиться?
— Та,— відповідає Смайлі спокійно й безтурботно,— для одного діла вона таки годиться: вона може перестрибати яку завгодно жабу в окрузі Калаверас.
Той чоловік знов узяв ящик, знову довго й прискіпливо роздивлявся, а потім повернув Смайлі й каже отак нахабно:
— Не бачу, чим ця жаба краща від інших.
— Може, й не бачиш,— відказує Смайлі.— Може, ти розумієшся на жабах, а може, й ні, може, ти собаку на них з’їв, а може, ти тільки аматор. Щодо неї в мене своя власна думка, і я ставлю сорок доларів за те, що вона пережене яку завгодно жабу в усій окрузі Калаверас.
Незнайомий на хвилину замислився над цими словами, а тоді якось так сумно каже:
— Що ж, я тут людина нова, і в мене немає своєї жаби, а то я побився б з тобою об заклад.
Тоді Смайлі й каже йому:
— О, це пусте, пусте. Потримай ось мого ящика, а я побіжу й принесу тобі жабу.
Тож незнайомий узяв ящик, додав свої сорок доларів до грошей Смайлі, сів і почав чекати.
Довгенько він сидів отак і про щось думав, а тоді витяг жабу з ящика, розтулив їй рота і чайною ложечкою насипав їй перепелиного шроту по саму зав’язку, а тоді посадив на підлогу. А Смайлі тим часом подався до болота і довго брьохався в грязюці, поки впіймав жабу, тоді приніс її, віддав незнайомому та й каже:
— Ну, коли ти готовий, то посади її поряд з Деніелом так, щоб їхні передні лапки були врівні, а я скомандую.— І він скомандував: — Раз, два, три — гайда!
Кожен підштовхнув свою жабу. Нова хутко пострибала собі, а Деніел піднатужився, звів плечі, ну чисто тобі француз, а діла немає, з місця не зрушить, приріс до землі, наче церква, навіть не поворухнеться, сидить, мов на якорі. Смайлі неабияк здивувався, ще й розсердився, а в чому річ, звісно, й гадки не має.
Незнайомий узяв гроші й пішов собі, а коли виходив з дверей, то отак тицьнув великим пальцем через плече в бік Деніела — отак ось — і знову нахабно так озвався:
— А все-таки,— каже,— не бачу, чим ця жаба краща від інших.
Смайлі довго стояв на місці, чухаючи потилицю й дивлячись на Деніела, а тоді нарешті й каже:
— Дуже мені дивно, якого дідька ця жаба так відстала, чи, бува, з нею нічого не трапилось — чогось вона занадто товста.— Він ухопив Деніела за карк, підняв та й каже: — А щоб мені добра не було, вона ж важить не менше як п’ять фунтів! — перевернув її, і з неї посипався шріт — зо дві жмені висипалося! Тепер до нього дійшло, як усе було, і він мало не збожеволів з люті, покинув жабу та навздогін за незнайомим, але не догнав. І…
Тут Саймон Уїлер почув, що його кличуть з подвір’я, й устав подивитись, кому він потрібний. Виходячи, обернувся до мене й мовив:
— Ось посидьте тут, погуляйте, а я зараз повернусь.
Але я, з вашого дозволу, вирішив, що дальша розповідь про заповзятливого волоцюгу Джіма Смайлі навряд чи міститиме відомості про превелебного Леонідаса У. Смайлі, і через те не став чекати.
У дверях я наштовхнувся на балакучого Уїлера, який уже повертався. Вхопивши мене за гудзика, він повів своєї:
— Так от, у цього самого Смайлі була руда одноока корова, і в неї не було хвоста, а тільки коротенький цурпалок, як банан, і…
Однак, не маючи ні часу, ні охоти вислуховувати історію безхвостої корови, я попрощався й пішов.
Переклав Валентин Корнієнко.
Жив на світі капосний хлопчисько, якого звали Джім. Зверніть увагу: в книжках для недільних шкіл капосних хлопчисьок майже завжди звуть Джеймс. Проте, як не дивно, хлопчиська, що про нього я хочу розповісти, звали Джім.
Він не мав хворої матері — тієї самої благочестивої матері, що помирає од сухот і рада була б спочити в могилі, якби не обожнювала так свого синочка і не боялася, що люди поведуться з ним холодно та жорстоко, коли він залишиться сам-один у світі після її смерті. Капосні хлопчиська у книжках для недільних шкіл здебільшого звуться Джеймсами і мають недужих матерів, які навчають їх молитися перед сном, присипляють ніжною та журливою колисковою, а потім цілують їх і плачуть, ставши навколішки біля їхнього ліжка. Але з цим усе було не так. І звали його Джім, і мати його ні на що не слабувала — ні на сухоти, ні на іншу яку неміч. Навпаки, вона була жінка міцна й дебела; до того ж не відзначалася побожністю і анітрохи не турбувалася Джімом. Вона казала, що якби він скрутив собі в’язи, втрата була б невелика. На сон грядущий Джім діставав од неї завжди потиличники. Перш ніж відійти від його ліжка, вона обдаровувала його не поцілунком, а добрячим штурханом.
Якось цей вредний хлопчисько поцупив ключа від комори, заліз туди і наївся повидла, а щоб мати не помітила недостачі, долив слоїк дьогтем. І після цього не вжахнувся, і ніякий внутрішній голос не зашепотів йому: «Хіба можна не слухатися батьків? Це ж гріх! Знаєш, куди попадає капосний хлопчисько, як умеле повидло в доброї своєї матінки?» І Джім не впав навколішки, і не дав обітниці виправитись, і не пішов потім до матері, втішений, з легким серцем, щоб покаятися перед нею в усьому й перепросити, а вона щоб по тому зі слізьми вдячності й гордощів благословила його. Ні! Так буває в книжках з усіма капосними хлопчиськами, одначе з Джімом чомусь усе сталося інакше. Повидло він з’їв і своєю нечестивою, вульгарною мовою заявив, що «харч годящий». Далі він долив слоїк дьогтем і, регочучи, сказав, що це «просто шик» і що «старушенція сказиться й завиє», дізнавшись. А коли все спливло наверх і Джім затято не признавався в провині, мати боляче його відшмагала,— і плакав таки він, а не вона.
Атож, дуже дивний хлопчисько був той Джім: з ним усе діялося не так, як із капосними хлопчиськами Джеймсами в книжках.
Одного разу він заліз на яблуню фермера Ейкорна, щоб накрасти яблук. І сук не вломився, Джім не впав, не зламав собі руки, його не порвав фермерів здоровенний собацюра, і він потім не лежав хворий багато днів, не покаявся і не виправився. Де там! Він накрав яблук, скільки хотів, і щасливо спустився з дерева. А для собаки заздалегідь наготував каменюку і влупив його цією каменюкою по голові, коли він кинувся на нього. Незвичайна історія! Ніколи так не буває в повчальних книжках із гарними палітурками і малюнками, де зображено чоловіків у фраках, капелюхах та куценьких панталонах, жінок у сукнях із талією аж під пахви та без крінолінів. Ні, в жодній книжці для недільних шкіл таких історій не знайдеш.
Якось Джім украв у вчителя в школі ножика й потім, злякавшись, що це виявиться і його відшмагають, поклав ножика в кашкет Джорджа Вілсона, сина бідної вдови, гарного хлопчика, найзразковішого в усьому містечку хлопчика, що завжди слухався матері, ніколи не брехав, учився охоче й любив ходити до недільної школи. Коли ножик випав із кашкета й бідолаха Джордж похнюпив голову, спаленівши від сорому, а вкрай розгніваний учитель звинуватив його в крадіжці і вже замахнувся, щоб потягти винуватця лозиною по тремтячих плечах,— не з’явився зненацька серед них сивоволосий, зовсім неправдоподібний суддя і не сказав, ставши в позу: «Не займайте цього благородного хлопчика! Онде стоїть злочинець і тремтить зі страху! На перерві я проходив повз вашу школу і, ніким непомічений, бачив, як було вчинено крадіжку!» Ні, нічого такого не сталось, і Джіма не відшмагали, і поштивий суддя не напутив зарюмсаних школярів, не взяв Джорджа за руку й не сказав, що цей хлопчик гідний винагороди, тим-то він пропонує йому жити в себе, підмітати кабінет, топити грубу, служити на побігеньках, колоти дрова, студіювати право й допомагати його жінці по господарству, а на дозвіллі він може бавитися, одержуватиме сорок центів щомісяця і житиме, як у бога за пазухою. Ні, так буває в книжках, а з Джімом усе було зовсім інакше. Ніякий старий шкарбун суддя не втрутився і не попсував усієї справи, і золота дитина Джордж дістав прочухана, а Джім радів, бо він, треба вам сказати, ненавидів зразкових хлопчиків. Він завжди твердив, що «терпіти не може слиньків». Отак брутально висловлювався цей капосний, розбещений хлопчисько!
Але найнезвичайніше в історії Джіма це те, що в неділю він поїхав кататися на човні — і не втопився. А іншим разом у неділю вудив рибу, але хоч зірвалася гроза, однак блискавка його не вразила! Та перегорніть ви хоч усі книжки для недільних шкіл од першої до останньої сторінки, рийтеся в них хоч до нових віників — не знайдете жодного такого випадку! Зроду! Ви дізнаєтеся, що всі капосні хлопчаки, які катаються в неділю на човні, неодмінно топляться, і всіх рибалок, які в неділю ловлять рибу, неодмінно захоплює гроза й вбиває блискавка. Човни з капосними дітьми в неділю завжди перекидаються, і коли капосні діти в неділю вибираються порибалити, неминуче зривається гроза. Яким чином Джім уцілів, для мене таємниця.