Джім був ніби заворожений — тільки так і можна пояснити, що йому все миналося. Він навіть пригостив слона у звіринці шматком пресованого жувального тютюну — і слон хоботом не відірвав йому голови. Він поліз до буфета по м’ятну настойку — і не випив ненароком азотної кислоти! Поцупивши батькову рушницю, він на свято подався полювати і не відстрелив собі три або чотири пальці. Якось, розлючений, він ударив свою маленьку сестричку кулаком у скроню, і — уявіть собі! — дівчинка не почала після цього марніти й не померла в тяжких муках, із сумирними словами прощення на устах, подвоївши цим муки його розбитого серця. Ні, вона бадьоро перетерпіла удар і зосталася цілісінька.
Нарешті Джім утік з дому і найнявся юнгою на корабель. Коли вірити книжкам, він мав би повернутися сумний, самотній і дізнатися, що його рідні спочивають на тихому цвинтарі, а обплетений виноградом будиночок, де минуло його дитинство, давно розвалився й зогнив. А Джім повернувся п’яний як чіп і відразу ж попав у поліцейську дільницю.
Так він і виріс, цей Джім, оженився, наплодив купу дітей і якось уночі розчерепив їм усім голови сокирою. Всяким крутійством та шахрайством він нажив собі багатство, і тепер він — наймерзенніший і найзапекліший негідник у своєму містечку — від усіх має повагу й став одним із законодавців штату.
Отож, бачите, цьому грішникові Джіму, що вродився в сорочці, таланило в житті, як зроду не таланить жодному капосному Джеймсові в книжках для недільних шкіл.
Переклав Дмитро Стельмах.
Дозвольте запевнити вас, що з ранньої юності я надзвичайно зацікавився виведенням домашньої птиці, і тому в душі вже давно був готовий вступити до вашого Товариства. Ще школярем я став опановувати науку виведення домашньої птиці, і можу без перебільшення сказати, що в сімнадцять років був обізнаний з усіма найкращими і найшвидшими способами, починаючи з виведення курей із курятника, коли їх знімаєш із сідала за допомогою сірника, запаленого у них перед дзьобом, і кінчаючи способом, придатним для холодної ночі, коли знімаєш курочок з паркана, підсунувши їм під лапки теплу дошку. Мабуть, не помилюсь, коли скажу, що до двадцяти років я встиг вивести більше домашньої птиці, ніж будь-хто в нашій околиці. Дійшло до того, що навіть самі кури почали визнавати мій талант. Варто було мені опинитись десь неподалік, як молодняк обох статей переставав порпатись у пошуках хробаків, а старі півні замість того, щоб вийти на свіже повітря покукурікати, «залишалися вдома на молитву»*.
Я вже настільки вивчив це діло, що, їй-право, кілька моїх порад можуть стати у пригоді навіть членам вашого Товариства. Згадані мною два способи дуже прості й застосовуються лише для виведення звичайних порід — один улітку, другий взимку. В першому випадку разом із напарником, який прихоплює з собою мішок, ви виходите з дому десь біля одинадцятої вечора (не пізніше, бо в деяких штатах, особливо в Каліфорнії та Орегоні, півні завжди прокидаються саме опівночі і кукурікають протягом десяти-тридцяти хвилин — в залежності від того, як швидко вони побудять місцевих жителів). Прибувши до курятника (сусідського, звичайно), ви запалюєте сірника і тримаєте його спочатку перед дзьобом однієї курочки, потім — другої, аж поки вони самі, без будь-якого крику і шуму погодяться перейти до вас у мішок. Потім повертаєтесь додому, з мішком чи без нього,— в залежності від обставин. N. B. В деяких випадках (я це знаю з власного досвіду) найрозумніше залишити мішок у курнику й покинути сцену якомога швидше, навіть не залишивши адреси, куди вам цей мішок доставити.
Якщо ж ви бажаєте скористатись другим способом, то вашому приятелеві слід узяти закриту посудину, наповнену розжареними вуглинами, а вам — довгу жердку. Нагадую, що ніч має бути холодна. Діставшись до дерева чи паркана, чи до якогось іншого сідала, яке вподобали собі кури (чужі, коли ви ще не зовсім втратили розум), ви підігріваєте кінець жердки в приятелевій посудині, а потім обережно підводите його під лапки сплячій птиці. Якщо предмет вашої уваги — справжня курка, вона неодмінно подякує вам сонним кудкудаканням, переступить на жердку, вмоститься на ній якомога зручніше і взагалі настільки очевидно сприятиме власній загибелі, що вас мучитимуть серйозні сумніви,— ті самі, що колись виникли у Блекстона*,— а чи не йде вона цілком свідомо на самогубство другого ступеня? (В цю юридичну казуїстику ви заглиблюєтесь, правда, трохи згодом).
Породистого, великого, горластого шанхайського півня виводять за допомогою ласо, як бугая. Слід пояснити, що такого півня треба відразу придушити, та так, щоб той і голосу не подав. Це єдиний надійний спосіб, бо коли йдеться про його кревні інтереси, він так реагує, що в дев’яноста дев’яти випадках із ста негайно привертає до себе увагу сторонніх осіб, байдуже вдень чи вночі.
Чорні шпанські кури — порода винятково чиста й дорога. За одну таку птицю нерідко платять п’ятдесят доларів, а тридцять п’ять — то звичайна ціна. Навіть їхні яйця коштують від долара до півтора за штуку. Правда, вони трохи заважкі для шлунка, і наш лікар дуже рідко включає їх до раціону в’язнів міської тюрми. Та все-таки, мені щастило кілька разів розжитися на десяток-другий, причому задурно, але ночі для цього я вибирав темні, безмісячні. Найкращий спосіб виведення чорних шпанських курей — винести їх пізно ввечері разом із кліткою. Річ у тім, що це птиця дуже цінна, і власники не дозволяють їй ночувати абиде, а заганяють у клітку, яка не поступається міцністю вогнетривкому сейфові і яку тримають на кухні. Цей спосіб виведення не завжди веде до блискучого успіху, але в кухні ви неодмінно знайдете повно цінних дрібничок, так що коли з кліткою нічого не вийде, можна винести щось інше. Якось я виніс гарненьку сталеву мишоловку, що коштувала дев’яносто центів.
Але навіщо мені так розводитись про свої таланти в цій галузі? Я вже досить переконливо довів Західному Нью-Йоркському товариству домашньої птиці, що воно прийняло в своє лоно не жовтороте курча, а людину, обізнану з усіма породами домашньої птиці та з найкращими способами виведення її не гірше за самого президента Товариства. Я щиро вдячний його членам за надане мені почесне звання і готовий завжди довести своє доброзичливе ставлення і громадську запопадливість не тільки цими похапцем написаними порадами та інформацією, а й ділом. Якщо мій досвід виведення домашньої птиці зацікавить шановних членів Товариства, хай завітають до мене будь-коли на тижні після одинадцятої вечора — я завжди до їхніх послуг.
Переклав Костянтин Шмиговський.
Не без побоювання взявся я тимчасово редагувати сільськогосподарську газету. Точнісінько так, як сухопутна людина взялася б керувати кораблем. Але я був у скруті, тож гроші були б мені дуже до речі. Редактор газети їхав у відпустку, і я зайняв його посаду на тих умовах, які він запропонував.
Почувати, що знову маєш роботу, було чудово, і я з задоволенням працював цілий тиждень. Нарешті номер здали до друку, і я насилу діждався кінця дня — так мені хотілося дізнатись, чи привернуть мої зусилля читацьку увагу. Коли я виходив з редакції надвечір, гурт чоловіків та хлопчаків унизу біля сходів розбіглися хто куди. До мене долинули голоси: «Це — він!» Я був приємно вражений. На ранок знову застав біля сходів цілий натовп. Крім того, люди стояли парами й поодинці на бруківці й на протилежному тротуарі, зацікавлено придивляючись до мене. Натовп розступився, пропускаючи мене, і хтось із глядачів гукнув: «Гляньте, які в нього очі!» Я вдав, що не помічаю загальної уваги, але в глибині душі зрадів і вже вирішив написати про це своїй тітці.
Піднявшись невисокими сходами до дверей, я почув веселі голоси й дзвінкий сміх. Зайшов у кімнату і побачив двох молодих людей, судячи з одягу — фермерів. Вони глянули на мене, зблідли й роззявили роти, а тоді прожогом вискочили у вікно. Мене це здивувало.
Приблизно через півгодини ввійшов літній пан з розмаяною бородою й тонкими, хоч і трохи суворими рисами обличчя. Я запросив відвідувача сісти. Видно було, що його щось непокоїть. Він скинув капелюха, поставив його на підлогу і витяг з кишені червону шовкову хусточку й останній номер нашої газети.
Він розклав газету на колінах і, протираючи хусточкою окуляри, запитав:
— Ви — новий редактор?
Я відповів ствердно.
— Ви коли-небудь редагували сільськогосподарську газету?
— Ні,— сказав я,— це моя перша спроба.
— Воно й видно. А з сільським господарством ніколи не стикалися?
— Та ніби ні.
— Я чомусь так і думав,— промовив старий пан, надів окуляри, тоді суворо глянув поверх них і згорнув газету зручніше.— Я прочитаю вам дещо, і ви зрозумієте, звідки взялась у мене ця думка. Ось цю передову статтю. Послухайте й скажіть, чи не ви її писали:
Ріпу не слід зривати, це псує її. Куди краще послати хлопчика, щоб він заліз на дерево й потрусив його.
Ну, що ви про це думаєте? Адже це ви писали?
— Що я думаю? Думаю, непогано! Мені здається, що в цьому є сенс! Певен, що тільки в нашій окрузі мільйони бушелів ріпи щороку псуються, бо її зривають недостиглою, а якби послати хлопчика потрусити дерево…
— Потрусіть свою бабусю! Ріпа не росте на деревах!
— Не росте, кажете? А втім, хто сказав, що росте? Це треба розуміти фігурально, цілком фігурально! Той, хто хоч трохи тямить у цьому ділі, збагне, що я мав на увазі «потрусити кущ»!
Тут старий зірвався на ноги, подер газету на дрібні клаптики, розтоптав їх, розбив ціпком кілька предметів, сказав, що я тямлю в сільському господарстві не більше, як корова, і вибіг, грюкнувши дверима,— словом, поводився так, що мені здалося, ніби він чимось невдоволений. Однак, не знаючи, в чому річ, я не міг йому зарадити.
Трохи згодом до кабінету вдерся довготелесий, схожий на мерця тип з рідкими патлами до плечей і тижневою щетиною на горбкуватому обличчі й завмер на порозі, приклавши палець до уст і нахилившись усім тілом наперед, ніби до чогось прислухався. З-за дверей не долинало жодного звуку. А він усе прислухався. Тихо. Тоді він повернув ключа у дверях і обережно почав навшпиньки скрадатися до мене, зупинився трохи віддалік і хвилину-другу уважно вивчав моє обличчя, потім витяг з-за пазухи згорнутий номер нашої газети й сказав:
— Ось, це ж ви написали. Прочитайте мені вголос, швиденько! Полегшіть мої муки! Я страждаю!
Я почав читати, і з кожною фразою моєму відвідувачеві легшало, зморшки на його обличчі розгладжувалися, тривожний вираз зникав, а натомість по його рисах розливалися умиротворення та спокій, мов благодатне місячне проміння по сумному краєвиду.
Гуано — славна птиця, але її розведення вимагає великого клопоту. Ввозити її потрібно саме з червня по вересень. Взимку її слід тримати в теплому приміщенні, щоб вона могла висиджувати пташенят.
Очевидно, що цього року треба чекати пізнього врожаю зернових. Через це фермерам краще почати висаджувати кукурудзяні стебла і сіяти гречаники в липні, а не в серпні.
Щодо гарбуза. Це улюблена ягода жителів глибинних районів Нової Англії, які віддають їй перевагу перед агрусом для пирогів і вживають також замість малини для годівлі корів, бо вона ситніша й не поступається перед малиною смаковими якостями. Гарбуз — єдиний їстівний різновид родини цитрусових, що росте на півночі, коли не рахувати манго та двох-трьох сортів дині. Але звичай садити гарбуз в палісаднику разом з декоративними кущами виходить із моди, бо тепер уже всі визнають, що тінь від гарбузового дерева невелика.
Нині, коли наближається спека і гусаки починають нереститися…
Схвильований слухач підскочив ближче, потис мені руку й промовив:
— Годі, годі. Цього досить! Тепер я бачу, що ще не з’їхав з глузду, бо ви прочитали те саме, що й я, слово в слово! Але, добродію, коли сьогодні вранці я вперше прочитав цю статтю, то сказав собі: «Я зроду-віку не вірив цьому, хоч друзі тримали мене під пильним наглядом, а тепер вірю — я таки божевільний». Я так заволав, що було чути за дві милі, і вибіг, щоб убити кого-небудь, бо, бачте, я зрозумів, що рано чи пізно дійде до цього,— то краще вже відразу! Я перечитав один абзац з вашої статті, щоб переконатися, що я справді божевільний, потім підпалив свій дім і взявся до діла. Покалічив кількох людей, одного загнав на дерево, щоб був під рукою в разі потреби. Але, проходячи мимо вашої редакції, я все-таки вирішив зайти, щоб перевірити себе ще раз. Тепер я все зрозумів, і це просто щастя для того бідолахи на дереві. Я напевне порішив би його, вертаючись додому! До побачення, сер, до побачення. Ви зняли великий тягар з моєї душі! Якщо мій розум витримав вашу сільськогосподарську статтю, то йому вже нічого не зможе пошкодити! На все добре!
Мене трохи занепокоїли каліцтва й підпали, якими розважався цей тип, бо я відчував себе певною мірою його співучасником. Але розмірковував я про це недовго — в кімнату ввійшов редактор! (Я подумав про себе: «Ну, чого ти не поїхав до Єгипту, як я тобі радив? У мене ще був би час виявити свій хист; а ти взяв і повернувся. Я так і думав, що тебе принесе невчасно»).
Редактор був похмурий, збентежений і пригнічений.
Він оглянув руїну, що вчинив старий бешкетник та двоє молодих фермерів, і потім сказав:
— Сумно, дуже сумно. Розбито пляшку з клейстером, шість шибок, плювальницю і два підсвічники. Але це ще не все. Підірвано репутацію газети — і боюся, що назавжди. Правда, на газету небувалий попит, вона ніколи ще не мала такого великого тиражу й такої слави. Але кому потрібно набути слави божевільного і наживатися на власному недоумстві? Друже мій, даю вам чесне слово, що на вулиці повно народу. Люди повилазили навіть на паркани, щоб хоч одним оком поглянути на вас, бо думають, що ви з’їхали з глузду. І мають на це право після того, як прочитали ваші статті. Ці статті ганьблять журналістику. Звідки ви взяли, що можете редагувати сільськогосподарську газету? Ви, очевидно, не знаєте навіть основ сільського господарства. Ви плутаєте борону з борозною; твердите, що корови міняють пір’я; радите приручати тхорів, бо ці тварини відзначаються грайливістю і чудово ловлять пацюків! Ви пишете, що устриці спокійні, поки грає музика, але це зауваження зайве, цілком зайве. Устриці завжди спокійні. Устриць ніщо не може потривожити. Устрицям музика ні до чого. О, сто чортів! Якби ви поставили за мету свого життя вдосконалення в неуцтві — і тоді б ви не могли досягти кращого успіху, ніж сьогодні. Я зроду не бачив чогось схожого. Ваше повідомлення, що кінський каштан, як товар збуту, набуває дедалі більшого попиту, явно розраховане на те, щоб угробити газету. Я вимагаю, щоб ви негайно залишили роботу. Не треба мені більше відпустки — я все одно не міг би відпочивати. В усякому разі, доти, доки ви сидите на моєму стільці. Бо весь час чекав би з жахом, яку з ваших порад принесе читачеві наступний номер. Я втрачаю рівновагу щоразу, як пригадую ваші міркування про устрицеві грядки під заголовком «Ландшафтне садівництво». Я вимагаю, щоб ви пішли негайно. Ніщо в світі не змусить мене взяти нову відпустку! Ну, чому ви не сказали відразу, що нічого не тямите в сільському господарстві?
— Ах ти ж качан кукурудзяний, капустяна голова, гарбузовий син! І що ти верзеш? Чотирнадцять років працюю редактором і вперше чую, що людина повинна щось знати, щоб редагувати газету. Ну й ріпак же ти! Хто пише театральні рецензії для другорядних газет? Вчорашні шевці та аптекарські учні, що тямлять в акторській грі не більше, ніж я в землеробстві. Хто займається літературною критикою? Люди, що самі не написали жодної книжки. Хто ліпить неоковирні передовиці з фінансових питань? Пройдисвіти, в яких завжди в кишенях гуляє вітер. Хто пише про битви з індіанцями? Джентльмени, що не відрізняють вігвам від вампума*, що ніколи не тікали стрімголов, рятуючись від томагавка, і не висмикували із своїх родичів стільки стріл, що їх вистачило б для цілого багаття. Хто закликає в пресі до тверезості та найбільше галасує про шкідливість алкоголю? Людці, які протверезяться хіба що в могилі. Хто редагує сільськогосподарські газети, бульбо ти нещасна? Здебільшого люди, яким не поталанило на ниві поезії, писанині бульварних романів у жовтій обкладинці, сенсаційних мелодрам, хроніки і які хапаються за сільське господарство, щоб не опинитися відразу в притулку для бідних. Ви мені щось торочите про газетну справу? Я вивчив її від Альфи до Омахи*, і я кажу вам: чим менше людина знає, тим більше вона галасує і тим вищої вимагає платні! Бог свідок, якби я був неук і нахаба, а не скромна освічена людина, то я зажив би собі слави в цьому холодному, егоїстичному світі! Я покидаю вас, сер. Коли до мене так ставляться, я навіть радий піти геть! Але я виконав свій обов’язок. Я виконав умови нашої угоди, наскільки мені дозволили обставини! Я сказав, що зроблю вашу газету цікавою для всіх верств суспільства,— і зробив. Я сказав, що збільшу тираж до двадцяти тисяч примірників,— і збільшив би, якби мені ще два тижні. Тепер у вас найдобірніше коло читачів, яких будь-коли мала сільськогосподарська газета,— серед них немає жодного фермера, жодної людини, що могла б відрізнити стовбур кавуна від персикової лози навіть заради порятунку свого життя. Я піду, але ви ще про це пошкодуєте, кабачкове дерево! Бувайте!