Влада однієї людини над іншою означає гноблення — повсякчас і завжди гноблення; нехай не завжди свідоме, умисне, обдумане, не завжди суворе, чи тяжке, чи жорстоке, чи огульне,— але так чи інакше — завжди гноблення у тій чи іншій формі. Більше того: навіть коли можновладець хоче зробити добро одній людині, він неминуче завдає шкоди іншій. Хоч кому вручи владу, і вона неодмінно виявиться в гнобленні. Дайте владу дагомейському царку* — і він одразу ж почне перевіряти влучність своєї новенької скорострільної гвинтівки на кожному, хто проходитиме повз його палац; люди падатимуть один за одним, але ні йому, ні його придворним не спаде на думку, що він чинить щось погане. Дайте владу главі християнської церкви в Росiї — імператору,— і він одним порухом руки, наче відгоняючи мух, пошле силу-силенну молодих чоловіків, матерів з немовлятами на руках, сивоволосих дідів і молодих дівчат в страшне пекло свого Сибіру, а сам спокійнісінько піде снідати, навіть не відчувши, яке варварство щойно вчинив. Дайте владу Константинові*, або Едуардові IV*, або Петрові Великому, або Річардові III*,— я міг би назвати ще сотню монархів,— і вони переб’ють своїх найближчих родичів, а потім міцно заснуть, навіть без снотворного. Дайте владу Річардові II — і він викличе у натовпу рабів сльози вдячності, подарувавши їм волю* (щоб урятувати своє життя), а тільки-но врятується, посміється їм в обличчя, розірве на клаптики грамоти про звільнення, і пообіцяє їм нове рабство, таке жорстоке, яке їм навіть не снилося. Дайте владу середньовічним сеньйорам — і вони покріпачать вільних селян, а потім, без найменшого почуття гумору, полишать їм самим доводити, що вони не кріпаки, а вільні люди. Дайте владу церкві — і вона візьметься безжально убивати, мучити, катувати, спалювати на багатті, причому ні вона сама, ні її посіпаки не сумніватимуться, що вона трудиться не покладаючи рук на благо людини і на славу божу. Дайте владу зовсім на те непідготовленим, темним масам у французькій монархії, доведеним до нестями тисячолітнім розгулом неймовірного деспотизму,— і вони убиватимуть без розбору і заллють кров’ю усю країну. Дайте владу будь-кому — і ця влада буде гнобити. Навіть Компанія конок примусить своїх візників і кондукторів працювати по вісімнадцять годин на день, у полярний холод і тропічну спеку і платитиме їм мідяки; а замість цієї компанії можна взяти інші масштаби й інші форми, назвати тисячі інших корпорацій, компаній і промислових підприємств. Так, можна простежити крок за кроком весь шлях від імператора до Компанії конок, і ми побачимо, що усюди, де є влада, вона використовується для гноблення.
Як ми знаємо чи можемо здогадуватись, так триває вже мільйони років. Хто ж гнобителі? Їх небагато: король, капіталіст і жменька інших — наглядачів і поплічників. А хто гноблені? Їх безліч. Це народи світу: кращі представники людства, трудящі — ті, хто своєю працею добуває хліб для білоручок-нероб. Чому вважається справедливим такий нерівний розподіл плодів праці? Тому що це встановлено законами і конституціями. Із цього виходить, що коли закони і конституції стануть іншими і продиктують більш рівний розподіл благ, тоді такий порядок вважатиметься справедливим. А отже, в політичних суспільствах право визначати, що є Справедливість, належить виключно Силі. Іншими словами: Сила створить справедливість — або усуне її. А це в свою чергу означає, що коли виборці із числа робітничого населення, яке нараховує 45 мільйонів, об’єднавшись, висловлять свою волю решті 12 або 15 мільйонам і зажадають, щоб існуюча система прав і законів була докорінно змінена, то тим самим і в цю саму хвилину існуючу систему цілком недвозначно, беззаперечно і законно буде оголошено застарілою, непридатною, вона просто перестане існувати, і ні одна людина із названих 15 мільйонів не матиме права заперечити проти цього.
Отже, будемо вважати, що з давніх-давен король і мізерна меншість пригнічували народи і що їм належала влада вирішувати, що справедливо, а що ні. Якою була ця влада — реальною чи уявною? Досі вона була реальною. Але відтепер — я вірю у це всім серцем — в нашій країні вона навіки тлінь і порох. Бо інша, велика сила, що перевищує владу королів, піднялася на цій єдиній у світі землі, справді призначеній для свободи. І ви, хто має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, вже в змозі розрізняти вдалині сяйво її прапорів і ходу її воїнства. Нехай насмішники знущаються, нехай вигадують причіпки і заперечення, але вона зійде з божою поміччю на свій трон і підійме свій скіпетр — і тоді голодні наситяться, голі вдягнуться, і надія заблищить у очах тих, хто ніколи її не знав. І фальшива знать забереться геть, а законний володар вступить у володіння своїм домом.
Колись і справді було над ким знущатись. В усі часи і в усіх країнах світу гігантська неповоротка громада пригнобленого людства — нещасних безсловесних тварин — була наділена неймовірною силою, але навіть не підозрювала про це. Вона в поті чола від світання до смеркання добувала хліб для розніженої меншості, чи то в безсилій люті, чи то із сльозами дивлячись на своїх нужденних домочадців — на озлоблених жінок і дітей, які не вміли посміхатись,— ото був час для глуму. І в усі часи, в усіх країнах світу, один раз на пам’яті кожного покоління, окремі частини цієї громади приходили у рух, і повставали, і кричали, що несила більше терпіти цей гніт, це приниження, ці злидні, але через кілька днів відступали, розбиті, знову безмовні. Над ними насміхались, і це теж був час для глуму. За останні десятиліття бувало, що робітники якогось фаху, об’єднавшись, з надією піднімались на боротьбу і вимагали собі кращої долі; але якщо то були мулярі, інші робітники байдуже лишались осторонь — це, мовляв, не їхня боротьба; і якщо повставали одна, друга, третя професії, десять мільйонів інших робітників i далі спокійно займалися своїми справами: адже ж ми ні з ким не сварились! Це теж був час для глуму, і дехто, певна річ, глумився. Але коли всі мулярі, і всі палітурники, і всі кухарі, і всі перукарі, і всі слюсарі, і всі рудокопи, і ковані, і друкарі, і піднощики цегли, і портові вантажники, і малярі, і стрілочники, і машиністи, і кондуктори, і всі фабричні, і візники, і продавщиці, і швачки, і телеграфісти — словом, усі мільйони трудящих людей, в яких дрімає ця велика сила, що іменується Владою (справжня влада, а не блякла і примарна тінь її!),— коли вони повстануть, ви матимете змогу, втішаючи себе, називати це як завгодно, але істина від цього не зміниться — це буде повстання Народу. І за деякими прикметами вже можна розпізнати його наближення. Коли Джеймс Рассел Лоуелл* від імені нечисленних американських письменників звернувся із чемною відозвою до однієї з комісій сенату Сполучених Штатів, і його вислухали,— як уже шістдесят років вислуховували тут письменницькі відозви: з байдужістю, якої і вимагало незначне питання, порушене невеликою і невпливовою групою населення, і він сів на місце, а після нього виступив майстер із друкарні* у скромному сірому костюмі і сказав: «Я присутній тут не як робітник-друкар, і не як муляр чи тесляр, і взагалі не як представник якогось одного фаху. Я виступаю від імені робітників усіх професій, усіх галузей промисловості, усіх моїх побратимів, котрі щоденно заробляють власними руками хліб насущний на величезному просторі від Атлантичного океану до Тихого, від штату Мен до Мексиканської затоки, щоб прогодувати себе, своїх дружин і дітей. Мій голос — це голос п’яти мільйонів людей». Коли пролунав такий удар грому, настав час сенаторам прокинутись і виявити інтерес, повагу — так, так, шанобливо і негайно визнати, що у них з’явився господар, і поцікавитися, якою буде його найвища воля. І сенатори це зрозуміли.
Письменники, мало сподіваючись на успіх, лише несміливо натякнули, яких кроків вони чекають від конгресу. Друкар, який говорив голосом п’яти мільйонів, без найменшого нахабства чи розв’язності, але спокійно, ясно усвідомлюючи, яка величезна сила стоїть за ним, указував конгресу — не що він має робити, а чого він робити не повинен. І до цього наказу доведеться прислухатися.
Це був чи не перший випадок в історії, коли заговорив народ. Заговорив не за посередництвом інших, а сам, своїм власним голосом! І з ласки долі мені довелося бачити це і чути. Я відчув, як перед обличчям цього видовища зблякнула вся мішура і всі спектаклі історичного минулого. Їхні позолота, і глянець, і плюмажі виглядали убогими в порівнянні з цією царственою величчю в плоті. І я подумав тоді — і думаю так і зараз,— що наша країна, так марнотратно багата на скарби, якими вона по праву може пишатись, знайшла новий скарб, який перевершує все, що вона мала досі. Сам народ, в особі цієї людини, виголошував промову, а слуги слухали його,— так, слуги, а не господарі, що лицемірно іменуються слугами народу. Такого ще не знала жодна країна, жодна епоха.
Ті, від чийого імені говорив робітник-друкар, і є народ, і вони продовжують свою промову. Ви читали їхній маніфест, перелік їхніх вимог? Вони звучать як щось дивовижно знайоме, давнє, усім відоме. Вони і справді не нові. Вони давніші, ніж Біблія. Вони старі, як Тиранія, як Бідність, як Відчай. Це найдавніше, що є у нашому світі,— вони народились разом із людським голосом. У тому чи іншому вигляді вони тривожили слух багатіїв і можновладців у всі часи. А тим здавалось, що це плач вередливих дітей,— докучливий плач чужих дітей,— і вони не слухали його. Та й навіщо було слухати? Адже у них просили місяць з неба, вимагали неможливого. Так вважали ті, хто не бажав слухати, не бажав вдумуватися. Але коли у будь-якому кутку землі плачуть усі діти, самий розмах того, що відбувається, виводить із байдужості, і людина починає думати: може, щось і насправді негаразд,— і прислухається. І що вона чує? А те, що безліч разів чула і раніш, але сприймала як порожні слова. А тепер, коли її увага загострилась, вона бачить, що ці слова щось означають. І от нарешті вона,— а вона — це ви,— по-справжньому слухає, по-справжньому, всіма чуттями і в усіх подробицях, сприймає цей документ, який прийшов із глибини віків,— цей Маніфест скарг і вимог. Тільки-но ви вникнете хоча б у два-три пункти цього переліку, як ви здивовано вигукнете: «Чи можливо, що ці люди позбавлені таких необхідних й елементарних умов існування і мають боротися за них? Позбавлені їх уже багато сторіч, а щасливці нашого світу не знали про це,— або ж знали, та не хотіли помічати, мирились із такою ганьбою, з такою нелюдською жорстокістю?» І народжується думка: як це дивно! Чи може бути, щоб голодне немовля тяглось до материних грудей, вимагаючи того, що призначила йому природа, а материнське серце лишалось би глухим, або ж мати знала, що дитина голодна, й байдуже відвернулась би від неї?
Прочитайте цей маніфест, прочитайте без упередженості і задумайтесь над ним. Декому із нас тут пред’явлено обвинувачення в зраді законному владиці світу. Обвинувальний акт складений компетентними особами, і близький той час, коли ми станемо перед судом республіки. І ми почуємо такі обвинувачення, проти яких не зможемо заперечити.
Багато разів мені доводилось бачити, як б’ють коня, і я глибоко шкодував, що не знаю конячої мови, і не можу шепнути: «Дурнику, ти ж сильніший! Хвицни його копитами!» Мільйони трудящих у всі часи були тими ж кіньми — були ними. Щоб стати господарями становища, їм був потрібен умілий вождь, який би зібрав воєдино їхню силу і навчив їх, як користуватись нею. Тепер вони знайшли цього вождя і стали господарями становища. Вперше в світі порфіру надів правдивий володар, уперше слова «король божою милістю» перестали бути брехнею.
Нам нема чого боятись цього короля. Всі королі, які до цього часу правили у світі, співчували і сприяли клікам, класам і кланам роззолочених нероб, спритних казнокрадів, невтомних інтриганів, порушників громадського спокою, що дбали лише про свою вигоду. Однак цей король — природжений ворог тих, хто інтригує і говорить красиві слова, але не працює. Він буде нам пристановищем і захистом проти них і проти всіх видів політичної хвороби, зарази і смерті.
Як він використає свою владу? Спочатку — для гноблення. Бо він не більш доброчесний, ніж ті, хто владарював до нього, і не бажає вводити нікого в оману. Різниця лише у тому, що він буде гнобити меншість, а ті гнобили більшість; він буде гнобити тисячі, а ті гнобили мільйони. Але він нікого не кидатиме в тюрми, нікого не шмагатиме канчуками, не катуватиме, не спалюватиме на багаттях, не триматиме у засланні, не примушуватиме своїх підлеглих працювати по вісімнадцять годин на день і не моритиме голодом їхні сім’ї. Він подбає про те, щоб усе було справедливим — справедливий робочий день, справедлива заробітна плата. І будемо сподіватись, будемо вірити, що коли влада його буде визнана, а сила міцно зібрана в кулак, далі цього він не піде. Якийсь час, поки в його цитаделі не збереться весь гарнізон, і не зміцниться його престол, він буде вимогливий, твердий, часом жорстокий — коли необхідно. На цей час запасемось терпінням.
Чекати лишилось недовго — термін наближається. Воїнство цього короля шикується, ладне вирушити в похід. Сурми грають збір. Кожен тиждень десять тисяч нових бійців вступають до лав, і їхній крок зливається в громовий ритм ходи батальйонів.
Він — найбільш приголомшливе породження найвищої цивілізації нашого світу, і краще, і достойніше. Тільки наше сторіччя, тільки наша країна, тільки наш рівень цивілізації могли його породити. Правдиві життєві знання, якими він володіє,— а тільки знання дають божественне право на владу,— наслідок набутого ним досвіду, у порівнянні з яким освіченість королів і аристократії, що віками правили ним,— дитяче белькотання, не варте уваги. Сума його знань, зібраних із тисячі недавно народжених новітніх професій з усіма їхніми підрозділами, що вимагають напруженої, точної, складної роботи, фізичної і розумової, від мільйонів людей,— ця сума знань така величезна, що у порівнянні з нею сума всіх людських знань в будь-яку попередню епоху, аж до народження найстарішого з тих, хто тут присутній,— все одно що ставок у порівнянні з океаном чи пагорб у порівнянні з Альпами. Це знання, поруч з якими вся освіченість колишніх часів здається темрявою і неуцтвом. Або ще так: ось простягається рівнина, ледь видна при світлі зірок,— а ось та сама рівнина, залита сонцем, у всій розмаїтості квітнучої природи, відтінків і барв. Без знань трудяща людина лишилась би тим, чим була раніш,— рабом. Отримавши знання, вона стала володарем. Довгим і важким був її шлях. Сузір’я в небі, які бачили її народження, далеко відпливли від своїх причалів. Але нарешті вона прийшла. Прийшла і залишиться тут. Вона — найвеличніше явище найвеличнішої епохи з усіх, які пережило людство. Не намагайтесь над ним глумитись — цей час минув. Перед нею стоїть найблагородніше завдання, яке будь-коли випадало на долю людини, і вона виконає його. Так, вона прийшла. І тепер не поставиш питання, яке ставили тисячоліттями: як же нам учинити з нею? Вперше в історії людства нас ніхто не запрошує в керівники. На цей раз перед нами не пролом в загаті,— перед нами розбурханий потік!
Переклав Костянтин Шмиговський.
Це сталося багато років тому. Гедліберг був тоді найчеснішим, найпоряднішим містом у всій окрузі. Він зберігав за собою бездоганну репутацію протягом уже трьох поколінь і пишався нею більше, ніж усіма іншими своїми здобутками. Гордість його була така велика, і йому так хотілося увічнити свою славу, що він почав утовкмачувати засади чесності навіть немовлятам у колисці і поклав ці засади в основу їхнього виховання й на дальші роки. Мало того: підростаючу молодь відгородили від будь-яких спокус, щоб її чесність могла безперешкодно міцніти, гартуватись і входити кожному у плоть і кров. Сусідні міста заздрили чеснотам Гедліберга і вдавали, що глузують з нього, називаючи його гордість чванством. Але вони не могли не погодитися, що Гедліберг — справді непідкупний, а приперті до стіни мусили визнавати, що вже самий факт народження в Гедліберзі — найкраща рекомендація кожному юнакові, що покинув рідне місто в пошуках гідної посади.
Та от якось Гедлібергові не пощастило; він образив одного проїжджого, можливо, навіть не здогадуючись про те і напевне не жалкуючи про вчинене, бо Гедліберг був сам собі голова, і його зовсім не обходили ні заїжджі люди, ні їхня думка про нього. Проте цього разу не завадило б зробити виняток, бо вдача у того проїжджого була зла і мстива. Цілий рік по тому він десь мандрував, але образи не забув і кожної вільної хвилини думав, як одплатити своїм кривдникам. Багато планів народжувалось у нього в голові, і всі вони були непогані. Бракувало їм тільки одного — розмаху. Найскромніший з них міг би погубити десятки людей, але месник намагався придумати план, який охопив би весь Гедліберг, щоб ніхто з його жителів не уникнув кари. І ось нарешті прийшла йому в голову блискуча думка. Все його єство запалало зловтіхою, а мозок зразу ж запрацював, складаючи підступний план. «Так,— думав він,— отак я й зроблю: я спокушу все місто!»
Через півроку цей чоловік з’явився в Гедліберзі. О десятій годині вечора він під’їхав візком до будинку старого касира, що служив у місцевому банку, вийняв із візка мішок, завдав собі на плечі, пройшов, заточуючись, двором і постукав у двері. У відповідь почувся жіночий голос: «Заходьте!» Чоловік зайшов і поставив мішок біля грубки у вітальні і чемно звернувся до літньої жінки, що читала при лампі газету «Місіонерський вісник».
— Сидіть, будь ласка, пані. Я вас не турбуватиму. Отак… Тепер він у цілковитій безпеці, ніхто й не помітить. Я хотів би поговорити з вашим чоловіком, пані.
— Він поїхав до Брікстона і, можливо, не повернеться до ранку.
— Ну що ж, не біда. Я просто хотів залишити йому цей мішок, пані, щоб він передав його законному власникові, коли того розшукають. Я не тутешній, ваш чоловік мене не знає. Я заїхав до Гедліберга тільки для того, щоб виконати обов’язок, що вже давно не дає мені спокою. Тепер діло зроблено, і я поїду звідси вдоволений і навіть гордий, а ви мене більше ніколи не побачите. Разом з мішком я залишаю листа, з якого ви все зрозумієте. На добраніч, пані!
Таємничий незнайомець налякав жінку, і вона зраділа, коли він пішов. Але тут у ній прокинулася цікавість. Вона швидко підійшла до мішка і взяла лист. Він починався так:
«Прошу відшукати законного власника через газету або приватно. Обидва способи годяться. В цьому мішку лежать золоті монети загальною вагою сто шістдесят фунтів чотири унції…»
— Господи боже, а двері ж не замкнено!
Місіс Річардс, уся тремтячи, кинулася до дверей, замкнула їх, спустила штори на вікнах і стала посеред кімнати, з острахом та тривогою думаючи, як уберегти себе й гроші від небезпеки. Вона прислу́халася, чи не лізуть грабіжники, а потім, скоряючись цікавості, знову підійшла до лампи й дочитала листа до кінця:
Я іноземець. Незабаром я повернусь на батьківщину й залишуся там назавжди. Мені хочеться віддячити вашій країні за все, що вона мені дала, поки я жив під захистом американського прапора. А одному з її громадян — мешканцю міста Гедліберга — я особливо вдячний за те велике добро, яке він зробив для мене років два тому. Власне, він зробив його двічі. Зараз я все поясню.
Я був картярем. Підкреслюю — був. Я програвся вщент і, опинившись у вашому місті вночі голодний, без цента в кишені, попросив милостині — в темряві, бо жебрати завидна мені було соромно. Я не помилився, звернувшись до цього чоловіка. Він дав мені двадцять доларів — інакше кажучи, подарував мені життя. І не тільки життя, а й ціле багатство, бо ці гроші дали мені великий виграш за картярським столом. А його слова, звернені до мене, я пам’ятаю досі. Вони здолали мене, а здолавши, врятували рештки моїх чеснот: з картами покінчено. Я зовсім не знаю свого благодійника, але мені хочеться, щоб його розшукали й передали йому ці гроші. Нехай вчинить з ними, як йому завгодно: роздасть, викине геть, залишить собі. Просто таким способом я хочу висловити йому свою подяку. Якби я міг затриматися у вас, то розшукав би його сам, але гадаю, що його знайдуть і без мене. Гедліберг — чесне, непідкупне місто, і я знаю, що на нього можна сміливо покластися. Особу потрібної мені людини ви встановите з тих слів, з якими вона звернулася до мене. Певен, що вона їх не забула.
План мій такий: коли вас більше влаштовує приватний пошук, воля ваша; передайте зміст цього листа кому визнаєте за потрібне. Коли він відповість: «Так, то був я, і я сказав те-то й те-то»,— перевірте його. Розв’яжіть мішок і вийміть звідти запечатаний конверт, де знайдете записку із словами мого доброчинця. Коли ці слова виявляться однаковими з тими, що скаже ваш кандидат,— нічого більше не розпитуючи, віддайте йому гроші, бо це, безперечно, і є та сама людина.
Але коли ви вважатимете за краще зробити це відкрито, опублікуйте мого листа у місцевій газеті з таким додатком: рівно через тридцять днів, рахуючи від сьогоднішнього дня (в п’ятницю), претендент має з’явитися до міської управи о восьмій годині вечора і вручити запечатаний конверт з тими самими словами преподобному містерові Берджесу (якщо той ласкаво погодиться взяти участь у цій справі). Нехай містер Берджес тут-таки зламає печатки на мішку, розкриє його й перевірить правильність повідомлених слів. Коли слова збігатимуться, передайте гроші разом з моєю щирою подякою опізнаному таким чином моєму благодійнику.
Місіс Річардс, яку бив легкий дрож, сіла на стілець і поринула в глибоку задуму: «Як це все незвичайно! І як поталанило цій добрій людині, що пустила хліб свій по воді!* Якби це був мій чоловік! Адже ми такі бідні, такі бідні і обоє — старі!..— Тяжке зітхання.— Ні, це не мій Едвард, він не міг дати незнайомцеві двадцять доларів. Ну що ж, шкода…— І, здригнувшись:— Але ж це гроші картяра! Гріховна мзда… ми не змогли б прийняти їх, не змогли б торкнутися до них. Мені неприємно навіть сидіти біля них, вони оскверняють мене».
Місіс Річардс пересіла далі від мішки. «Скоріше б уже Едвард приїхав та відніс їх до банку! Ще злодій який наскочить. Мені страшно! Такі гроші, а я сиджу тут сама-самісінька!»
Містер Річардс повернувся об одинадцятій годині і, не слухаючи вигуків дружини, що зраділа його приїздові, одразу ж заговорив:
— Я так стомився, ледве ноги несу! Яке це нещастя — злидні! В моїх літах так поневірятися! Працюй, як каторжний, на той хліб, гни спину на якогось багатія, а він сидить собі вдома у м’якеньких пантофлях!
— Мені за тебе серце болить, Едварде. Але заспокойся, з голоду ми не помираємо, і поки наше добре ім’я…
— Так, Мері, це найголовніше. Не зважай на мої слова. То тільки миттєвий спалах, та й годі. Поцілуй мене… Ну от, тепер усе минуло, я ні на що не скаржуся. Що це в тебе? Якийсь мішок?
І тут дружина повідала йому велику таємницю. Хвилину він не міг прийти до тями, а потім сказав:
— Мішок важить сто шістдесят фунтів? Мері! Отже, в ньому со-рок ти-сяч доларів! Подумай тільки! Справжній капітал! Та в нашому місті не набереться й десятьох чоловік з такими грішми! Дай-но мені листа.
Він перебіг його очима.
— Оце так історія! Про такі небилиці читаєш тільки в романах, у житті вони ніколи не трапляються.— Річардс підбадьорився, навіть повеселішав. Він поплескав свою стареньку дружину по щоці й жартівливо сказав: — Та ми з тобою багатії, Мері, справжні багатії! Варто лише заховати гроші й спалити листи. Якщо навіть той картяр коли-небудь заявиться сюди розпитувати, ми просто зміряємо його крижаним поглядом і скажемо: «Що за нісенітниці? Ми ніколи й не чули ні про вас, ні про ваш мішок із золотом». Це його, звичайно, ошелешить, а…
— А поки ти жартуєш, гроші лежать, де лежали, і найзручніший час для грабежу все ближче.
— Твоя правда. Але як же нам бути? Довідатися приватно? Ні, це зіпсує всю романтику. Краще через газету. Подумай тільки, який здійметься галас! У наших сусідів очі рогом полізуть від заздрощів. Адже вони добре знають, що жоден іноземець не довірив би таких грошей ніякому іншому місту, крім Гедліберга. Оце пощастило! Побіжу мерщій до редакції, поки не пізно.
— Стривай… стривай, Едварде! Не лишай мене наодинці з цим мішком!
Але чоловіка вже й слід загув. Хоча ненадовго. Мало не біля самого будинку він зустрів видавця газети, всунув йому в руку листа від незнайомця й сказав:
— Цікавий матеріал, Кокс. Дайте в черговий номер.
— Трохи запізно, містере Річардс; а втім, спробую.