Шановна пані!
Ваш чоловік зможе заробити чималу суму грошей (з повною гарантією, що закон не зазіхне на його особу), якщо погодиться невідкладно зустрітися зі мною.
Одну з цих записок надіслали з довіреною особою жінці, яка вважалася дружиною Спритника Дафі, а другу — жінці, яка вважалася дружиною Рудого Макфадена.
Через годину надійшли дві такі образливі відповіді:
Старий дурню! Вже два роки, як Спритник Дафі врізав дуба.
Стара гаво! Рудого Макфадена повісили, вже півтора року, як він у раю. Це кожному віслюкові відомо, тільки не поліцейським.
— Я так і здогадувався,— мовив інспектор.— Ось вам ще одне свідчення безпомилковості моєї інтуїції.
Коли який-небудь план провалювався, цей феномен був готовий негайно замінити його іншим. Він одразу ж написав оголошення до ранкових газет. Копія цього оголошення в мене збереглася:
А-ксвбл. 242.Н Тнд-фа 328 вмлг. ОЗПО,—; 2 т! Ав. Цс!
— Якщо злодій живий і здоровий,— пояснив інспектор Блант,— то він обов’язково прийде в призначене місце, де звичайно укладаються угоди між детективами і злочинцями. Зустріч відбудеться завтра опівночі.
Більш нічого було робити, і я, не гаючи часу, з почуттям величезної полегкості залишив кабінет інспектора.
Об одинадцятій годині вечора наступного дня я приніс сто тисяч доларів готівкою і віддав їх у руки старшому інспекторові Бланту, котрий невдовзі й пішов, причому в його очах світилась давно відома мені відвага і впевненість. Минула година нестерпного чекання. Нарешті я почув так палко очікувані кроки і, задихаючись, непевною ходою рушив інспекторові назустріч. Яким тріумфом сяяли його очі! Він сказав:
— Ми домовились! Насмішники завтра заспівають іншої. Ідіть за мною!
Він узяв запалену свічку і опустився вниз у величезний підвал, де звичайно спало чоловік шістдесят детективів, а зараз чоловік двадцять розважалися грою в карти. Я не відставав від інспектора, що швидко прямував до напівтемного закутка. І саме коли я мало не знепритомнів від жахливого смороду, він спіткнувся об якусь величезну тушу і впав на неї з такими словами:
— Наша благородна професія відновила свою зганьблену честь! Ось він, ваш слон!
Мене принесли в кабінет інспектора на руках і привели до пам’яті карболовою кислотою. З’явились детективи у повному складі, і почались такі веселощі, яких я ще зроду не бачив. Запросили репортерів, відкоркували шампанське, стали проголошувати тости, тиснули один одному руки й поздоровляли. Героєм дня, зрозуміло, був старший інспектор, і його щастя, здобуте надзвичайним терпінням, гідністю й хоробрістю, було таке повне, що навіть я порадувався разом з усіма — я, що стояв там безпритульним жебраком, бо мій безцінний підопічний загинув, бо я через власну фатальну необережність не виконав дорученої мені важливої справи і зіпсував свою кар’єру. В очах багатьох присутніх світилось глибоке захоплення інспектором, а детективи шепотіли: «Погляньте на нього; він справжній король свого фаху; дайте тільки вхопити нитку, і від нього ніщо не сховається». Ділили п’ятдесят тисяч доларів з великим піднесенням. Коли ця процедура закінчилася, старший інспектор, ховаючи свою частку в кишеню, виголосив стислу промову. Ось що він сказав:
— Гроші, хлопці, ваші. Ви чесно заробили їх. Більше того, ви вкрили наш фах невмирущою славою.
Якраз у цю хвилину надійшла телеграма:
Монро, штат Мічіган, 22 год. 00 хв.
Вперше за три тижні потрапив на телеграф. Їхав по слідах тисячу миль верхи густими лісами. Сліди щодень стають дедалі виразніші й свіжіші. Не турбуйтесь, я певен — ще тиждень, і слона ми знайдемо.
Старший інспектор запропонував тричі прокричати «гіп-гіп ура» на честь «одного з наших найкращих агентів», а потім наказав викликати Дарлі телеграмою для одержання належної йому частки винагороди.
Так закінчився цей дивовижний випадок з викраденням слона. Наступного дня всі газети, крім однієї, наввипередки розхвалювали детективів. А той брудний листок надрукував таке:
Славетні діла твої, о детективе! Щоправда, ти можеш бути трохи неповороткий, розшукуючи таку дрібничку, як украдений слон, ти можеш ганятися за ним цілі дні, а вночі протягом трьох тижнів спати поруч з його напівзогнилою тушею, але ти все одно розшукаєш слона, якщо крадій покаже тобі, де заховав його.
Бідний Гасан загинув для мене навіки. Ядра смертельно поранили його. В тумані він заліз у це непривітне підземелля і там, оточений ворогами, відчуваючи постійну загрозу, що його знайдуть, згасав від голоду й страждань, аж поки смерть заспокоїла його.
Угода із злочинцями коштувала мені сто тисяч доларів, витрати на пошуки — ще сорок дві тисячі. Я не наважився просити в уряду якої-небудь посади. Я став банкрутом і мандрівником. Проте моє схиляння перед цією людиною, перед найвидатнішим детективом, якого будь-коли бачив світ, не пригасло в мені й досі і залишиться незмінним до кінця моїх днів.
Переклав Юрій Латко.
Хіба наша поліція не доброчесна? Хіба не наглядає вона за порядком у місті? Чи не її пильність і вміла робота направляють на путь істини настраханих розбишак і шибайголів? Докази? Наші дами, коли їх охороняє полк солдатів, наважуються показуватися вдень на околицях міста. Хіба це не доказ? Чимало важливих злочинців спокійнісінько розгулюють на волі, та варто якомусь китайцеві залізти в чужий курник, як його миттю запроторять до буцегарні, а імена полісменів, які затримали злодія, увічнять на газетних шпальтах. Хіба це не доказ? Полісмени завжди насторожі і такі обачні, що жоден із них ще ні разу не попав під колеса. А які ж полісмени кмітливі, завзяті, жваві! Погляньте на першого-ліпшого з них, як пихато ступає він тротуаром зі швидкістю один квартал на годину,— від такого темпу в людей починає миготіти в очах і робиться нервовий напад. А як охайно полісмен носить форму! А які в нього ніжні руки! Ви кажете, полісмен не трудиться? Не працює як віл? По-вашому, ні? А як мило всміхається до жінок! Навіть знесилівши від своєї напруженої праці, притулиться до стовпа та й посміхається, посміхається, доки не зомліє. Ото вже славні хлоп’ята, хіба ж не так? До сьомого поту вони не працюють, такого випадку нам ще не траплялося, та якби хто й натрапив на такого полісмена, то, певно, вигукнув би: «Лишенько, та він же вмирає! Хіба можна цьому бідоласі працювати?» Не хвилюйтеся, ще ніхто з нас не бачив, щоб полісмен працював у поті чола свого! Гляньте, он він гріється на сонечку в своїй улюбленій позі, підпираючи ліхтарний стовп,— і спокійно, не поспішаючи, цілком задоволений життям, чухає одну ногу об другу. Невинне створіння? А може, все-таки, ні?
Я особисто не маю жодних претензій до поліції, але д-р Ровел, мабуть, іншої думки. Коли позавчора ввечері крамар Зілі проламав череп бідолашному волоцюзі, що поцупив у нього на сімдесят п’ять центів торбів із-під борошна, полісмен потяг волоцюгу до в’язниці й вельми добросердо запхав його до камери. Ви вважаєте, що не слушно? По-моєму, слушно. Не міг же він заарештувати крамаря Зілі, не міг же він сказати йому: «Ну годі вже, братику. Ти запевняєш, що застукав цього незнайомця на гарячому в своєму дворі, а ми бачимо лиш одне — ти розвалив йому дрючком голову. То посидь також за гратами, поки ми попитаємо й супротивну сторону. А що, як твої свідчення не підтвердяться? Твій же злочин доведено і карається за статтею «Образа дією». Задля чого поводилася б так поліція?! Гаразд, не хвилюйтеся, ніхто цього й не каже!
Хіба погано, що полісмени кинули напівживу людину в камеру і навіть не гукнули лікаря, щоб той оглянув рану? Просто вони вважали, що з цим устигнуть і на другий день,— якщо неборака дотягне до того дня! Хіба погано, що тюремник не захотів турбувати скалічену людину, коли через дві години застав її непритомною? Навіщо будити арештованого,— адже він спав, а люди з проламаною головою мають звичку так безтурботно спати! Розбудити в’язня було неможливо, але тюремник не бачив у цьому приводу для занепокоєння. Чого тут непокоїтися? І справді, чого? В’язень — бісів іммігрант, права голосу не має. Та й заявив же вчора джентльмен, що цей тип поцупив якісь мішки! Ага, поцупив! Виходить, сам себе поставив поза громадою і через свій ганебний вчинок позбувся права на християнське співчуття. Я в цьому певен. І поліція теж. Тому хоча невідомий і сконав о сьомій ранку після чотиригодинного освіжаючого сну в камері, з головою, розкраяною навпіл, ніби яблуко, від лоба до потилиці (так зафіксовано у протоколі розтину), якого лиха ви пнетеся звинувачувати поліцію? Вічно сунете носа, куди не слід! Нічого робити вам, чи що? Я вже з сил вибився, захищаючи поліцію від усіляких закидів.
Мені добре відомо, що наша поліція — уособлення добра, великодушності та гуманності. Лише вчора мені нагадали, як блискуче виявила вона такі якості у випадку з капітаном Лізом. Ліз поламав ногу, і шеф поліції призначив Шілда, Уорда і ще двох полісменів доглядати за капітаном, з материнською ніжністю виконувати всі його забаганки. Подумайте тільки, шеф дав капітанові чотирьох із найдужчих і найбільш працездатних своїх полісменів, тоді як інші, дріб’язкові люди могли б завважити, що Лізові було б досить і двох. Та шеф не поскупився: відіслав у цілковите розпорядження хворого всю четвірку тих блазнів у поліцейській формі. І це не так уже й дорого обійшлося для міста Сан-Франціско. Якихось п’ятсот доларів, оскільки один полісмен одержує на місяць сто двадцять п’ять доларів платні. А є ж люди, які злісно запевняють, що не гріх було б потрусити гаманця в самого капітана Ліза і що якби він лікувався власним коштом, то, певне, не став би так легко тринькати щомісяця по п’ятсот доларів на сестер милосердя! До речі, ходять чутки, що міська влада закидана петиціями від різних зацікавлених осіб, які просять збільшити штат поліції і які вважають, що це надзвичайно необхідний захід. А тим часом поліцейське начальство не знає, куди поткнути своїх нових підлеглих і, зарахувавши їх на службу, метушиться, висолопивши язика, вигадуючи для них різні заняття, хоч би й догляд за хворими, аби приставити до якогось діла. І ви, певне, чули всілякі плітки про те, що міській владі слід було б організувати загін сестер милосердя і тримати його напоготові для нещасливих випадків, щоб майно громадян не лишалося без охорони, коли полісменів поженуть чергувати біля хворих. Ви не можете собі уявити, як мене засмучують ці вічні нападки на нашу доблесну поліцію! Та нехай,— я вірю, що їй за все відплатиться сторицею на тому світі!
Переклав Юрій Латко.
Як болить моє серце за вас, як мені вас жаль, комодоре!
Майже в кожної людини є хоча б невелике коло друзів, чия відданість для неї — підтримка та втіха в житті. Але ви, мабуть,— лише ідол юрми низькопоклонників, нікчем, що з насолодою оспівують ваші найкричущіші паскудства, або молитовно славлять ваше величезне багатство, або розписують ваше приватне життя, найбанальніші звички, слова і вчинки, немовби ваші мільйони додають їм ваги. Ці друзі аплодують вашій винятковій скнарості з таким же захопленням, як і блискучим виявам вашого комерційного генія та сміливості, а поряд з цим і найбеззаконнішим порушенням комерційної чесності, бо ці палкі шанувальники чужих доларів, певно, не бачать різниці між одним і другим. Вони скидають капелюхи й співають «алілуя» усьому, що б ви не зробили. Так, жаль мені вас! Гідний жалю кожен, хто має таких друзів. Вам, певне, вже остогидли газети. Мені здається, ви не наважуєтесь навіть заглядати в них — з остраху, що побачите до непристойності захоплений панегірик із приводу якогось вашого вчинку, або найбуденнішого, або такого, що його слід було б соромитися. Хоча ми з вами і незнайомі, та щире співчуття до вас дає мені право так говорити. Скажіть, чи ви коли-небудь намагалися тверезо оцінити репутацію, яку створюють вам газети? Чи зрозуміли, з чого вона твориться? А це ж цікаво, запевняю вас! Ось, наприклад, одного чудового дня хтось із ваших «підданих» присвячує дві-три газетні шпальти подробицям вашого «зльоту» від убогості до багатства, і, захоплюючись вами, наче ви найдосконаліше, найпрекрасніше з усього, що створив бог, він мимоволі показує, якою безмежно ницою має бути людина, щоб досягти того, чого досягли ви. Потім другий ваш підданий змальовує, як ви катаєтесь у парку: зневажливий вигляд, схилена голова… Ви не дивитесь ні ліворуч, ні праворуч, не хочете порадувати тисячі людей, що прагнуть удостоїтися хоча б одного вашого погляду, і мчите вперед, відчайдушно нехтуючи всіма правилами їзди. Вся ваша поведінка ясно свідчить: «Хай ніхто не трапляється мені на дорозі, а якщо трапиться і я його зіб’ю, скалічу — байдуже, відкуплюсь». І як же цей оповідач таких зворушливих епізодів плазує перед вами, лежачи в пилюці біля ваших ніг, як славить вас, Вандербільт! Далі один із ваших людей публікує в газеті довгу статтю, де змальовується, як ви якимось таємним, хитрим способом «обійшли» інших, затіявши якусь махінацію з акціями «Ері»*, і додали ще один брудний мільйон до грубих пачок ваших банкнотів. І — зважте! — цей писака тільки вихвалює вашу спритність. Жодного слова про те, що темні справи на такій високій посаді, як ваша,— небезпечний приклад для підростаючого покоління комерсантів, більше того — вони вбивчі для всієї нашої нації, доки існують такі плазуни, як ваші шанувальники, що в пресі ставлять вам оці махінації в заслугу, неначе найбільшу доброчесність. В «Харперс» один такий суб’єкт розповідає, немов кумедний анекдот, як одна дама побилася об заклад на пару рукавичок, що зуміє зворушити вас розповіддю про потреби благодійного товариства, яке створюють благородні та самовіддані люди для допомоги нещасним, і тоді ви, розщедрившись, кинете йому якісь крихти від ваших незліченних багатств. А ви дослухали до кінця її розповідь про злидні та страждання — i що ж? Ви дали тій дамі один жалюгідний долар (такий вчинок уже сам по собі — образа. Уявіть, що з моєю сестрою або вашою хтось обійшовся б так!) і сказали: «Тепер можете повідомити того, з ким ви билися об заклад, що рукавички — ваші!» Розповівши в пресі цей анекдот, ваш вірнопідданий аж заходиться від сміху — такою дотепною здається йому думка про те, що ви здатні піддатися на вмовляння сентиментального адвоката в спідниці та мужньо виділити від своїх щедрот аж цілий долар для допомоги хоча б одній істоті у світі. От які у вас щирі друзі, Вандербільт! Від одного з них ми взнали, наприклад, що, коли вам належали пароплави Каліфорнійської лінії, ви наказували касирам складати фальшиві списки пасажирів, насправді ж перевозили на кілька сотень людей більше, ніж то дозволено законом. Так ви порушували закони нашої країни і наражали на небезпеку життя пасажирів, ущерть набиваючи людьми пароплави, яких чекала далека дорога по тропічних морях у страшенну спеку та під загрозою епідемій на борту. І, звісно, ваш друг журналіст належно вшанував таку визначну спритність! А я пам’ятаю, як лаяли та проклинали вас жертви вашої жадібності, пасажири, які добралися до Панамського перешийку, а особливо жінки та дівчата, яким впродовж усієї дороги доводилося спати на палубах покотом, бік у бік із якимись чоловіками, покидьками суспільства, котрі, якщо вірити нещасним жінкам, лежали навіть поряд з ними на ліжках. І можете мені повірити, о великий Вандербільт,— ви, кого оспівують і кому заздрять,— що в Каліфорнії не було людини, яка піддала б сумніву їхні слова. Жінки ті нам з вами чужі, але якби було інакше, то ми були б обурені і скандалізовані таким поводженням з ними, чи не так? Щоб правильно оцінити ці факти, спробуймо собі уявити, що на місці тих пасажирок — наші родички або кохані жінки. Тоді вже нам буде не до сміху і кров наша закипить від гніву. Ось так, мій любий комодоре!
Захоплені шанувальники розповідають про вас ще й інші iсторії, та змовчимо про них, вони вас тільки ганьблять. Вони ясно показують, яке небезпечне для людини багатство, як вона нікчемніє, коли гроші для неї — не слуги, а божество. Так, ваші подвиги свідчать, якою бездушною робить людину багатство,— згадаймо хоча б чарівну історію про те, як один молодий адвокат зажадав од вас за якісь послуги п’ятсот доларів, а вам здалося, що то забагато. І ви вдалися до хитрого трюку: здобувши довіру молодої людини, ви умовили її взяти в борг гроші і вкласти їх в акції «Ері», які — а вам те було напевне відомо — на той час падали. Адвокат попав у розставлені вами тенета, став жебраком, а ви помстились і зловтішалися. Шанувальники ваші, звісно, не пропустили нагоди сповістити про цей випадок у пресі, вихваляючи до небес вашу винахідливість.
Та, мабуть, досить наводити приклади! Не пригадую, щоб я хоч раз прочитав про вас що-небудь таке, чого вам не треба було б соромитися.
Зараз я хочу наполегливо порадити вам лиш одне: подолайте ваші вроджені інстинкти і зробіть що-небудь справді похвальне, щоб вчинок цей не примусив вас червоніти, коли ви прочитаєте про нього в пресі. Зробіть що-небудь таке, що може збудити іскру благородства в серцях ваших шанувальників. Хоч один-єдиний раз покажіть добрий приклад тисячам молодих людей, які досі пробували з вами змагатися лише в енергії та невтомності. Нехай у смітті ваших вчинків блисне хоча б єдина крихта щирого золота. Зробіть це, благаю вас, бо поміж нас — не доведи господь! — скоро з’явиться п’ятсот нових Вандербільтів, що стали на той самий шлях. Прошу вас, наважуйтесь, зробіть хоча б один гідний вчинок. Наберіться духу — і великодушно, благородно, хоробро пожертвуйте чотири долари на яке-небудь велике благодійне діло. Знаю, це розіб’є вам серце. Та, байдуже, вам однаково жити лишилося недовго, і краще померти раптово від пориву благородства, ніж жити ще сто років, лишаючись тим же Вандербільтом. Послухайте ж мене, і, слово честі, я теж почну співати вам дифірамби.
Бідолашний Вандербільт! Мені справді шкода вас, слово честі! Ви — стара людина, і час би вам піти на відпочинок. А вам доводиться пнутись із шкури, позбавляти себе спокійного сну і душевної рівноваги, багато від чого відмовлятися через вічну гонитву за грішми. Я завжди співчуваю таким бідолагам, як ви, яких загнали власні «злидні». Зрозумійте мене правильно, Вандербільт. Мені відомо, що ви маєте сімдесят мільйонів. Та ми з вами знаємо, що людина багата не тоді, коли вона має великі гроші, а тоді, коли їй цих грошей досить. А доки вона прагне збільшити свій капітал, то вона ще не багата. Нехай будуть у неї навіть сімдесят разів по сімдесят мільйонів, вони ще не роблять її багатою, доки вона знемагає від бажання нагромадити більше. Моїх коштів ледь-ледь вистачило б, мабуть, щоб купити найгіршого коня з вашої конюшні, але я можу сказати, поклавши руку на серце, що одного коня з мене досить. Виходить, я багатий. А ви! Ви маєте сімдесят мільйонів, але вам конче треба п’ятсот, і ви через те щиро побиваєтеся. Таке злидарство просто жахає. Чесно вам кажу, навряд чи я зміг би прожити хоча б добу, пригнічений тягарем мерзенної жадоби здобути ще чотириста тридцять мільйонів. Це доконало б мене. Ваша нещаслива убогість так мене засмучує, що, стрівши вас зараз, я вкинув би у вашу бляшанку десять центів і сказав би: «Нехай змилостивиться над вами господь, неборака ви бідолашний!»
Прошу вас, Вандербільт, не гнівайтеся на мене. Запевняю вас, я зичу вам добра, і слова мої щиріші за все, що досі казали вам і про вас. Отож зробіть хоч щось, чого не довелося б соромитися! Зробіть щось гідне власника сімдесяти мільйонів, людини, чиї найнезначніші вчинки запам’ятовують люди молодшого віку в усій країні i беруть їх за приклад для наслідування. Не зваблюйтесь думкою, ніби все, що ви робите і говорите, чудове, не вірте ослам, які без кінця твердять це в газетах. Не обдурюйте себе. Дуже часто ваші ідеї по суті зовсім не блискучі, то на них просто падає відблиск від ваших сімдесяти мільйонів. Поміркуйте про це на дозвіллі. Вас наслідує вся наша молодь. Я теж пробував наслідувати вас і стати знаменитим. Та мої подвиги не привернули нічиєї уваги. Одного разу я дав убогій каліці два центи і жартома порадив їй піти в готель «П’ята Авеню» і прожити там за ті гроші цілий тиждень. Але про мою витівку ніде не писалось. А якби це зробили ви, то всі стали б кричати, що це найдотепніший жарт у світі. Бо ж вам, Вандербільт, можна виголошувати нечувані банальності — в газетах їх відразу ж оголосять взірцем мудрості та дотепності. А ось недавно я говорив у Чікаго про свій план відкупити залізницю «Юніон-Пасіфік» аж до Скельних гір і експлуатувати її самостійно, на свій ризик. На таку чудову ідею, такий сміливий проект не спромігся навіть ваш хвалений мозок,— та чи викликало це сенсацію в газетах? Аж ніскілечки. Зате якби це вигадали ви, тоді весь газетний світ шаленів би від захоплення. Ні, сер, інші люди не поступаються вам у блиску ідей та промов, але їм не вистачає ореола сімдесяти мільйонів. Отож не вірте хорові хвали. Більша частина її стосується не вас, а ваших мільйонів. Кажу це, щоб застерегти вас від марної пихи, і хворобливої і безпідставної. Бо якби ви позбулися своїх мільйонів, то з подивом і гіркотою пересвідчилися б, що віднині всі ваші слова та діла будуть видаватися звичайними, не вартими уваги.
Зверніть увагу, я нічого не кажу про вашу душу, Вандербільт. Не кажу, бо маю всі підстави думати, що душі у вас нема. Ніхто не зможе мене переконати, що людина з вашою надзвичайною комерційною кмітливістю, якби вона мала душу, пропустила б таку надвигідну угоду з господом богом: адже ви могли б забезпечити собі мільйони років спокою, миру і блаженства в раю ціною такої дурнички, як десяток років, безгрішно прожитих на землі! А вам навряд чи лишилося жити більше якогось десятка років — адже ви старезний дід…
А втім, ви, може, все-таки маєте душу. Але я знаю вас, Вандербільт, чудово знаю: ви спробуєте торгуватися, купити спасіння душі якнайдешевше. Мільйони років райського блаженства вас, певна річ, ваблять, і ви ладні піти на таку угоду. Ще б пак, така чудова перспектива! Але ви будете вичікувати, тягти до свого смертного часу i тоді запропонуєте за неї те, що у вас лишилось,— одну годину i сорок хвилин. Знаю я вас, Вандербільт! А проте, так роблять люди і гірші за вас. Злочинці, на яких чекає шибениця, завжди в останню хвилину посилають по священика.
Повірте, Вандербільт, я кажу все оце задля вашого ж добра, а зовсім не для того, щоб вас позлити. Справді, ви поводитесь не розумніше за Асторів*. Зрештою, краще бути мерзотником, та живою людиною, ніж ковінькою, навіть якщо ця ковінька має золоту головку.
Ну ось, я своє завдання виконав. Я хотів вас розворушити й розважити. Адже вам, мабуть, іноді до смерті набридають нудні лестощі та підлабузництво i ви для різноманітності не проти, щоб почути чесну критику, навіть лайку. Ще одне скажу вам на прощання: ви, глава фінансової аристократії Америки, напевне відчуваєте часом невиразну потребу здійснити щось прекрасне, подвиг комерційної чесності, гуманності, мужності, честі та гідності,— подвиг, який відразу прославив би вас по всій країні, і через сто років після вашої смерті матері все ще твердили б про нього своїм юним і честолюбивим синам. Сподіваюся, що у вас бувають такі хвилини,— адже це цілком природно,— i тому палко раджу вам утілити цю думку в дію. Наважуйтесь, здивуйте всю країну якоюсь доброю справою. Досить учинкiв i слів, негідних людини і вкрай нікчемних, слів i вчинків, які ваші друзі розхвалюють у пресі. Приборкайте тих підлабузників або задушіть їх.
Ваш Марк Твен.
Переклав Дмитро Стельмах.