— Сідайте! Сідайте! Досить! Самі себе виказали! Ваші прізвища теж там знайдуться!
— Пане голово, скільки у вас тих конвертів?
Голова взявся підраховувати.
— Разом з розпечатаними — дев’ятнадцять.
Грім глузливих оплесків.
— Може, всі вони розкривають одну й ту ж таємницю? Пропоную оголосити кожен підпис і, крім того, зачитати перших п’ять слів.
— Підтримую пропозицію!
Пропозицію поставили на голосування і прийняли одноголосно. І тоді бідолаха Річардс підвівся з місця, а разом з ним підвелась і його старенька дружина. Вона стояла, опустивши голову, щоб ніхто не бачив її сліз. Річардс узяв дружину під руку й заговорив тремтячим голосом:
— Друзі мої, ви знаєте нас обох — і Мері, і мене… все наше життя пройшло у вас на очах. І мені здається, що ми заслужили вашу симпатію й повагу…
Містер Берджес перепинив його:
— Дозвольте, містере Річардс. Це все правильно, що ви кажете. Місто справді знає вас. Воно прихильно ставиться до вас, справді поважає вас, ще й більше — шанує і навіть любить…
Тут пролунав голос Голідея:
— Ось вам ще одна першосортна істина! Коли збори погоджуються з головою, нехай підтвердять його слова. Встаньте! А тепер «гіп-гіп ура!» — хором!
Всі як один встали й повернулися лицем до літнього подружжя. В повітрі, мов лапатий сніг, замиготіли носовички і гримнули щирі вітальні вигуки.
— Я хотів сказати,— вів далі голова,— що всі ми знаємо ваше добре серце, містере Річардс, але тепер не час виявляти милосердя до винних. (Вигуки: «Правильно! Правильно!») З вашого обличчя видно, що саме ви збираєтеся з властивою вам великодушністю просити, але я нікому не дозволю заступатися за цих людей…
— Але я хотів…
— Містере Річардс, сядьте, прошу вас. Нам ще треба переглянути решту записок — хоча б із почуття справедливості щодо тих, кого ми вже викрили. Тільки-но з цим буде покінчено, ми вас вислухаємо,— повірте моєму слову.
Голоси. Правильно! Слушно каже голова. Зараз перепиняти не можна! Далі! Прізвища! Прізвища! Збори так ухвалили!
Старенькі нехотя сіли на свої місця, і Річардс прошепотів дружині:
— Тепер почнуться муки чекання. Коли всі довідаються, що ми збиралися просити тільки за самих себе,— ганьба буде ще більша.
Голова почав оголошувати прізвища далі, і веселощі в залі спалахнули з новою силою.
— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Роберт Дж. Тітмарш».
— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Еліфалст Уїкс».
— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Оскар Б. Уайлдер».
І раптом зал осяяла блискуча ідея: звільнити голову від читання перших п’яти слів. Голова скорився — і не можна сказати, щоб неохоче. Далі він виймав чергову записку з конверта й показував її зборам. І всі дружним хором проспівували перші п’ять слів (не бентежачись тим, що цей речитатив скидався на один дуже знайомий церковний гімн): «Ви не та-ка-а по-га-а-на лю-ди-на-а…» Потім голова казав: «Підпис «Арчібальд Уїлкокс». І так далі, і так далі — прізвище за прізвищем.
Радість публіки дедалі зростала, і не поділяли її лише бідолашні дев’ятнадцять. Час від часу, коли називали чиєсь особливо значне ім’я, збори примушували голову зачекати, доки не проспівають від початку до кінця всю сакраментальну фразу, включаючи слова: «… і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — кра-а-ще». В цьому випадку співи завершувалися громоподібним, урочистим і болісно протяжним: «Амі-інь!»
Непрочитаних записок лишалося менше й менше. Нещасний Річардс лічив їх, здригаючись щоразу, коли голова оголошував прізвище, схоже на його власне, і з хвилюванням та острахом чекав принизливої хвилини, коли йому доведеться разом з Мері підвестись і закінчити свою оборонну промову словами:
— «… Досі ми не зробили нічого поганого і чесно йшли своїм шляхом. Ми бідаки, і обоє — старі. Ні дітей, ні рідні у нас немає, і допомагати нам нікому. Спокуса була велика, і ми перед нею не встояли. Підвівшись уперше, я хотів у всьому відверто покаятися й просити, щоб моє ім’я тут не вимовляли привселюдно. Нам здавалося, що ми цього не переживемо… Мені не дали договорити. Що ж, це справедливо: ми мусимо прийняти муку разом з усіма іншими. Нам дуже тяжко… Нам уперше доводиться чути, як ганьблять наше ім’я. Згляньтеся на нас… заради нашого чесно прожитого життя. Все у ваших руках,— будьте ж милосердні й полегшіть тягар нашої ганьби».
Але в цю мить Мері, помітивши відсутній погляд чоловіка, легенько підштовхнула його ліктем. Зал скандував: «Ви не та-ака по-га-а-на…»
— Готуйся! — прошепотіла вона.— Зараз — наша черга. Вісімнадцять він уже прочитав.
— Далі! Далі! — залунало звідусіль.
Берджес опустив руку в кишеню. Старі, тремтячи, почали підводитись. Берджес пошукав у кишені й сказав:
— Виявляється, я прочитав уже всі.
У старих ноги підкосилися з подиву й радощів. Мері прошепотіла:
— Дякувати богові, ми врятовані! Він загубив нашу… Та мені тепер і сотні таких мішків не треба!
Зал ще раз грянув пародію на арію з «Мікадо», проспівавши її тричі підряд з дедалі дужчим запалом. Дійшовши востаннє до заключного
всі повставали з місць. Співи завершилися оглушливим «гіп-гіп ура!» на честь «кришталевої чистоти Гедліберга та вісімнадцяти її безсмертних Символів».
Слідом за цим підвівся лимар Уїнгейт і запропонував прокричати «ура» на честь «найпоряднішої людини в місті, єдиного з іменитих його громадян, котрий не поласився на ці гроші,— на честь Едварда Річардса».
«Гіп-гіп ура!» пролунало із зворушливою одностайністю. Тоді хтось запропонував обрати Річардса «Єдиним Охоронцем та Символом священної віднині гедліберзької традиції», щоб він міг безстрашно дивитись у вічі всім насмішникам світу.
Голосувати навіть не було потреби. І знову проспівали чотиривірш на мотив арії з «Мікадо», замінивши кінцівку на:
Настала тиша. Потім:
Голос. А кому ж дістанеться мішок?
Кушнір (ущипливо). Це вирішити неважко. Гроші треба поділити порівну між вісімнадцятьма непідкупними, кожен з яких дав стражденному незнайомцеві по двадцять доларів та ще й цінну пораду на додачу. Щоб пропустити повз себе цю довгу процесію, незнайомцеві потрібно було щонайменше двадцять дві хвилини. Загальна сума внесків — триста шістдесят доларів. Тепер вони, звісно, хочуть одержати свої грошики назад — разом з відсотками. Всього — сорок тисяч доларів.
Численні голоси (глузливо). Правильно! Поділити! Згляньтеся над бідаками, не мучте їх!