— Де це воно — Америка? Що це за Америка?
Молодший клерк поквапливо відповідає:
— Такого світила нема.
— Світила? — озиваюсь я.— Ну, що ви таке кажете, юначе? Америка — не світило. Це країна, материк. Її відкрив Колумб. Про нього ви, сподіваюсь, чули? Америка… ну, що ви, сер! Америка…
— Мовчати! — гаркнув головний клерк.— Востаннє питаю: звідки ви прибули?
— Ну,— кажу,— я вже не знаю, що й говорити, хіба що спробувати оптом і сказати, що я із світу.
— Ага!— зрадів він.— Це вже на щось схоже. З якого світу?
Ну, Пітерс, тут уже він загнав мене на слизьке. Я спантеличено витріщився на нього, він роздратовано — на мене, а потім як скипить:
— Та не тягніть ви: з якого світу?
Я кажу:
— Ну, з того самого. Він же один.
— Гм! — гмукнув він.— Один! Та їх мільярди!.. Чия черга далі?
Це означало, що я повинен відійти. Я так і зробив, а на моє місце прискакав якийсь блакитний чоловік, що мав сім голів і тільки одну ногу. Я пішов прогулятись. Тоді тільки я й звернув увагу на те, що всі міріади людей, котрі кишіли біля брами, були точнісінько такі самі, як це створіння. Я спробував знайти в натовпі хоча б одного знайомого, але знайомих не знайшлося. Обміркувавши все як слід, я потихеньку знову пробрався до брами, вже геть знітившись.
— Ну? — питає головний клерк.
— Що ж, сер,— одказую покірно,— я, здається, не знаю, з якого я світу. Але я спробую вам допомогти: це той світ, що його спас Христос!
Почувши це ім’я, він схилив голову, а тоді промовив:
— Світів, які спас Христос, стільки, скільки брам у небесах,— ніхто не може їх злічити. В якій астрономічній системі ваш світ? Можливо, це допоможе нам.
— Це та система, в якій є Сонце, Місяць, і Марс…— За кожною назвою він хитав головою, бо навіть і не чув про них,— уявляєш? — і Нептун, і Уран, і Юпітер…
— Стривайте! — каже він.— Помовчіть хвилинку! Юпітер… Юпітер… Здається, років вісімсот чи дев’ятсот тому був у нас якийсь чоловік звідти; але люди з тієї системи дуже рідко проходять крізь цю браму.— І раптом він так пильно подивився на мене, ніби хотів просвердлити своїм поглядом наскрізь. Потім, карбуючи кожне слово, промовив: — Ви прилетіли сюди просто зі своєї системи?
— Так, сер,— відказую я, трохи почервонівши.
Він ще суворіше глянув на мене та й каже:
— Це неправда, і тут не місце викручуватись. Ви відхилилися від свого курсу. Як це сталося?
Довелося ще раз почервоніти:
— Пробачте! Беру свої слова назад і признаюсь: одного разу я помчав наввипередки з кометою, але це тривало якусь частку сек…
— Так, так,— проказав він голосом, який я не наважився б назвати лагідним.
— Але я відхилився на якийсь жалюгідний румб і одразу ж після перегонів знову ліг на курс.
— Не має значення. Цього відхилення було досить, щоб ви ускочили в халепу. Воно привело вас до брами, що знаходиться на відстані мільярдів миль від тієї, яка вам потрібна. Якби ви потрапили до своєї брами, там би відразу знали, з якого ви світу, і не було б ніяких затримок. Та дарма. Спробуємо вас якось влаштувати.— Він обернувся до одного з молодших клерків.— В якій системі знаходиться Юпітер?
— Не пригадую, сер, але здається, що така планета є в одній з маленьких нових систем у малонаселеному закутку всесвіту. Я зараз подивлюсь.
У них там була карта завбільшки із штат Род-Айленд. Він підтягнув до неї повітряну кулю і став підніматися вгору, все вище й вище. Скоро здійнявся так високо, що й зовсім зник з очей. Час від часу він спускався попоїсти чого-небудь і знову відлітав. Одне слово, працював так день чи два і, нарешті, опустився й сказав, що йому, здається, пощастило розшукати ту сонячну систему,— але, можливо, то просто мушині сліди. Тут він узяв мікроскоп і знову піднявся вгору. Результат виявився втішнішим, аніж він сподівався. Він таки розшукав нашу систему. Клерк примусив мене описати нашу планету, вказати її відстань від сонця, а потім звернувся до свого шефа:
— О, тепер я знаю, сер, що він має на увазі. Ця планета є на карті! Вона зветься Бородавкою.
А я собі слухаю й думаю: «Юначе, юначе, боюсь, що клімат тієї планети виявився б згубним для вашого здоров’я, якби ви наважились з’явитись там і назвати її Бородавкою!»
Врешті вони впустили мене й сказали, що тепер я спасенний й хвилюватися мені вже нічого.
Потім вони відвернулися від мене і взялися знову до своїх справ так, ніби вважали, що справу мою закінчено і все в повному порядку. Правду кажучи, це мене вельми здивувало, але я побоявся заговорити першим і нагадати про себе. Мені дуже не хотілося турбувати їх, бо в них і так клопоту вистачало. Двічі я вирішував дати їм спокій і залишити все так, як є. Отож двічі пускався я в дорогу, але тільки-но згадував, яке враження справлятиму в своїй оснастці на всіх спасенних, як відразу повертався й знову ставав на якір. Люди почали поглядати на мене — клерки тобто — і дивуватися, чого це я не відпливаю. Терпіти далі я не міг. Надто вже ніяково себе почував. Отож набрався я врешті духу й зробив знак головному клеркові. А він мені:
— Га! Ви ще тут? Чого вам треба?
А я й відповідаю, тихенько так і довірливо, склавши долоні трубочкою над його вухом:
— Вибачайте, будь ласка, і не гнівайтесь, що я вам нагадую і ніби втручаюсь не в своє діло, але чи не забули ви чого?
Він подумав якусь мить та й каже:
— Забув?.. Ні, здається, нічого не забув.
— Подумайте,— наполягаю я.
Він подумав. Тоді каже:
— Ні, не пригадую. А в чому річ?
— Подивіться на мене,— кажу,— огляньте мене як слід.
Він оглянув.
— Ну? — питає.