— Невже,— кажу,— нічого не помічаєте? Якщо я в такому вигляді покажуся серед обраних, то хіба не приверну я до себе надмірної уваги? Чи не буду я вирізнятися серед них?
— Що ж,— каже він,— я нічого особливого не помічаю. А хіба вам чогось бракує?
— Бракує? Та мені бракує арфи, і вінця, і ореола, і псалтиря, і пальмової гілки — бракує всього, що потрібно тут людині.
Чи був він спантеличений, Пітерс? Ти таких спантеличених зроду-віку не бачив! Зрештою він каже:
— Ну, ви й справді наче диво якесь, хоч з якого боку на вас не глянь. Та я про такі речі ніколи й не чув!
Якийсь час я, остовпівши від подиву, розглядав його, а тоді й кажу:
— Сподіваюсь, ви не образитесь, бо я зовсім не маю наміру ображати вас, але, далебі, для людини, котра, як на мій погляд, так довго пробула в царстві божому, ви дуже мало обізнані з його звичаями!
— Його звичаями! — каже він.— Небеса — чималенький край, друже мій! У великих імперіях безліч різних звичаїв. Навіть у маленьких володіннях їх доволі, як ви, напевно, знаєте з того, що бачили хоча б на Бородавці. Чи можете ви собі уявити, що я міг би вивчити усі звичаї незліченних царств небесних? Та на саму думку про це починає боліти голова. Я знаю звичаї, що панують у місцях, населених народами, яким призначено входити крізь мою браму, і, дозволю собі зауважити, цих знань цілком досить для однієї людини, котрій довелося втовкмачувати їх собі в голову тридцять сім мільйонів років, протягом яких я день у день, ніч у ніч вивчав цю науку! Але вивчити звичаї всього величезного небесного простору — ні, ви нісенітницю верзете! Тепер я не маю сумніву, що чудернацьке вбрання, про яке ви кажете, носять у тій частині неба, де вам належить перебувати, але в нас його відсутність нікого не здивує.
Почувши такі слова, я повеселішав, попрощався з ним і пішов. Цілісінький день я йшов до далекого кінця велетенської зали, сподіваючись ось-ось пройти в рай, але я помилився. Ту залу було збудовано за загальним небесним планом,— певна річ, вона не могла бути маленькою. Нарешті я так підбився, що не міг іти далі. Тоді я сів відпочити й став розпитувати чудернацьких на вигляд незнайомців, але нічого не допитався: вони не розуміли моєї мови, а я не розумів їхньої. Самотність дошкуляла мені страшенно. Я так підупав духом і так затужив за рідною домівкою, що сто разів пожалкував, що помер. Звичайно, я повернув назад. На другий день, близько полудня, я дістався до того місця, звідки вирушив у дорогу, став перед віконечком реєстратури та й кажу головному клеркові:
— Я починаю розуміти, що кожен має бути в тому раю, котрий для нього призначений. Тільки там він може пізнати справжнє щастя.
— Ваша правда,— каже він.— А ви гадали, що один і той же рай може влаштувати усіх?
— Еге ж, була в мене спершу така думка, але тепер я бачу всю її безглуздість. Як мені пройти, щоб потрапити до своєї дільниці?
Він покликав молодшого клерка, який нещодавно вивчав карту, і той дав мені загальні вказівки. Я подякував і вже хотів іти, але він зупинив мене:
— Зачекайте хвилинку, це за мільйони миль звідси. Вийдіть-но за браму, станьте на отой червоний килим-самоліт, заплющіть очі, затамуйте подих і побажайте опинитися там.
— Вельми вам вдячний,— кажу.— Але чому ви не метнули мене туди відразу, як я прийшов?
— У нас тут і без того є чим собі голову сушити. Це вже ваше діло — думати й питати. Прощавайте, ми, напевно, не побачимо вас у цих краях і за тисячу століть.
— В такому разі — оревуар,— відповідаю.
Скочив я на килим-самоліт, затамував подих, заплющив очі й побажав перенестися в реєстратуру своєї дільниці. І в ту ж мить почув, як знайомий мені голос діловито гукнув:
— Арфу, псалтир, пару крил і ореол, розмір тринадцять, для капітана Елі Стормфілда із Сан-Франціско! Виписати йому санітарне посвідчення й пропустити!
Я розплющив очі. Справді, то був індіанець племені Пай-Ют, мій колишній знайомий з округи Туларі, дуже славний хлопець. Пригадую, я був на його похороні. Його, за звичаєм, спалили, а інші індіанці мазали собі обличчя попелом і завивали, як дикі кішки. Він страшенно зрадів мені, і, уяви собі, я був так само радий побачити його й відчути, що потрапив нарешті у той самий рай, якого шукав.
Тут, скільки око сягало, виднілися юрби клерків, які заклопотано бігали й метушилися, вбираючи в нові пишні шати тисячі янкі, мексіканців, англійців, арабів та іншого люду. Коли мені видали моє спорядження, я начепив ореол і, глянувши на себе в дзеркало, мало не підстрибнув до стелі від радості, такий я був щасливий.
— Ну, це вже на щось схоже! — сказав я.— Тепер я готовий, покажіть мені мою хмарину.
Хвилин через шістнадцять я вже був за милю від того місця, прямуючи до пасма хмарин. Разом зі мною сунула юрба, мабуть, у мільйон чоловік. Більшість із нас пробувала літати, але деякі покалічились, і ніхто не досяг великих успіхів. Тим-то ми вирішили йти пішки, поки не напрактикуємось на крилах.
Назустріч нам ішли цілі юрби людей. У декого були в руках самі арфи й більше нічого, у других — псалтирі й більше нічого, у третіх — зовсім нічого; усі вони мали невдоволений і якийсь приголомшений вигляд. В одного хлопця не лишилося нічого, крім ореола, та й той він ніс у руці. Раптом він простяг його мені й каже:
— Прошу, потримайте хвилинку!
І в ту ж мить зник у натовпі. Я пішов далі. Якась жінка попросила мене потримати її пальмову гілку і теж зникла. Дівчинка попросила мене потримати її арфу і, до лиха, так само зникла, і так далі, й так далі, аж поки мене було нав’ючено, як верблюда. Тут підходить, усміхаючись, якийсь літній джентльмен і просить потримати його речі. Я витер піт і відповів йому досить уїдливо:
— Вибачайте, друже, але я вам не вішалка!
Згодом мені стали траплятися цілі купи таких пожитків, покинутих край дороги. Я теж спокійнісінько звалив туди все зайве. Потім озирнувся і, знаєш, Пітерс, що я побачив? Слідом за мною сунув натовп, і всі були нав’ючені так само, як я раніш! Бо кожного хтось із юрби тих, що поверталися, просив, бач, щось потримати хвилинку. Незабаром усі наші також звільнилися від зайвого вантажу, і ми рушили далі.
Усівся я врешті на хмарину поряд з мільйоном інших людей і відчув себе щасливим як ніколи. «Ну,— сказав я собі,— отепер уже мені дали все, що обіцяли. Якщо досі в мене ще були сумніви, то зараз я певен, що потрапив таки до раю!» Змахнувши зо два рази пальмовою гілкою, я настроїв арфу і вдарив по струнах. Пітерс, ти й уявити собі не можеш, який ми вчинили галас! Це було щось грандіозне, аж мороз ішов поза шкірою. Але, бачиш, мелодії були зовсім несхожі одна на одну, і це трохи порушувало гармонію. До того ж там було багато індіанських племен, і їхні войовничі вигуки, я б сказав, помітно псували враження від нашої музики. Кінець кінцем я припинив гру і вирішив, що час уже спочити. Поруч зі мною сидів дуже милий і приємний дідуган. Я помітив, що він не бере участі в концерті, і став підбадьорювати його, але він відказав на те, що з природи соромливий і боїться грати серед такої численної публіки. Слово за словом, і старий признався мені, що він взагалі ніколи не любив музики. Щиро кажучи, я починав відчувати те саме, однак промовчав. Досить довго жоден з нас не озивався ні словом, але звичайно там цього не помічаєш. Отак минуло годин шістнадцять чи сімнадцять. Час від часу я награвав і наспівував,— правда, одну й ту саму мелодію, бо ніякої іншої не знав. Нарешті поклав арфу й почав обмахуватися пальмовою гілкою. Потім ми обидва заходилися глибоко зітхати через досить рівні проміжки часу. Аж ось дідусь озвався:
— Невже ви не знаєте ніякої іншої мелодії, крім тієї, яку бринькаєте цілий божий день?
— Не знаю,— відповів я.
— А ви не могли б розучити ще якусь? — питає він.
— Куди мені,— відказую.— Я вже пробував не раз, та марно.
— Довгенько ж нам доведеться одне й те саме слухати. Вічність, самі знаєте.
— Та не ятріть хоч ви вже мені серця,— кажу дідуганові.— Я й так духом занепав!
Після досить довгої мовчанки старий знову обізвався:
— Скажіть, ви раді, що потрапили сюди?
— Чоловіче добрий,— відповідаю,— я буду з вами відвертий. Все оце зовсім не схоже на те блаженство, про яке я мріяв, коли ходив до церкви.
А він мені:
— А може, на цьому й годі? Вважайте, що вже по роботі.
— Оце діло,— кажу.— Ніколи в житті мені так не хотілося змінитися з вахти.
І ми вирушили далі. Весь час до хмарин причалювали нові мільйони щасливих людей, виспівуючи осанну. Інші мільйони мовчки рухалися в протилежному напрямку. Ми взяли курс на новачків, і дуже скоро мені пощастило роздати їм усі свої речі — «потримати на хвилинку». Тільки тоді я знову відчув себе вільним і невимовно щасливим. Саме в ту мить я й наскочив на старого Сема Бертлета, котрий помер багато років тому, і зупинився з ним побалакати.
— Скажи мені,— звернувся я до нього,— невже все це триватиме вічно? Чи нема тут чого-небудь іншого для різноманітності?
А він каже: