— Зайдіть-но сюди, будь ласка!
На дверях мене зустрів пишно вбраний лакей і завів до розкішної зали, де сиділи два літні чоловіки. Відіславши лакея, вони запросили мене сісти. Вони, видно, тільки-но поснідали, і я, вгледівши на столі рештки сніданку, мало не зомлів. Майже в нестямі дивився я на ту їжу, але мені не пропонували брати її, і я мусив стримуватися.
А тепер я розповім вам, що сталося за кілька днів перед тим: тоді я, звісно, нічого про це не знав, а довідався тільки згодом. Ті два літні чоловіки, рідні брати, досить гостро засперечалися про одне діло і зрештою побились об заклад: адже так здебільшого вирішують суперечки в Англії.
Може, ви пригадуєте, що Англійський банк колись випустив дві банкноти по мільйону фунтів кожна, призначені спеціально для якихось фінансових розрахунків з іншою державою. Не знаю вже чому, але тільки одну з тих банкнот використали й погасили, а друга так і лежала десь у банківському сейфі. Так ось, у братів виникла в розмові химерна думка: цікаво, а що якби цілком чесна й недурна заїжджа людина опинилася в Лондоні без знайомих, без жодного пенса в кишені, лише з тією мільйонною банкнотою, неспроможна пояснити, звідки вона її взяла. Що сталось би з такою людиною? Брат А. сказав, що вона пропала б із голоду; брат Б.— що ні. Брат А. сказав, що той бідолаха не зміг би розміняти банкноти ні в банку, ні деінде, бо його б умить заарештували. І так вони сперечались, аж поки брат Б. заявив: він ладен закластися на двадцять тисяч фунтів, що така людина якось проживе тридцять днів за той мільйон і не попаде до в’язниці. Брат А. вхопився за те слово. Брат Б. пішов до банку й викупив мільйонну банкноту. Чисто, бачте, по-англійському: де слово, там і діло! Тоді продиктував листа; клерк написав його гарним круглим почерком, брати сіли біля вікна й почали виглядати підхожої людини, щоб віддати їй лист.
Довго не могли зупинитись ні на кому: той їм здавався чесним, та не досить розумним; той — розумним, та не досить чесним; той, може, і чесний, і розумний, та не досить бідний, а як бідний, то не заїжджий. Кожному чогось бракувало; аж ось брати побачили мене й відразу погодились, що я з усіх боків підхожий для них. Ось чого я опинився в їхньому домі й чекав тепер, коли мені скажуть, нащо мене покликали. Вони почали мене розпитувати, хто я та що я, і дуже скоро довідалися про мене все. Нарешті вони сказали, що я той, хто їм потрібен. Я запевнив їх, що дуже радий, і спитав, нащо ж. Тоді один з братів дав мені запечатаний конверт і сказав, що відповідь я знайду в ньому. Я хотів був одразу розпечатати конверт, але він спинив мене: візьміть, мовляв, із собою додому й там передивіться як слід, тільки не кваптесь і не вчиніть необачно. Спантеличений, я все ж почав ще допитуватись, проте вони не хотіли більше говорити, тому я попрощався й вийшов, ображений, бо мав підозру, що з мене просто посміялись. Однак я мусив проковтнути образу — моє становище було не таке, щоб давати відкоша людям багатим і сильним.
Тепер я підібрав би та з’їв ту грушу на очах у всього світу, але її вже не було. Отже, за цією нещасливою пригодою я втратив ще й грушу, і це анітрохи не пом’якшило моєї злості на тих стариганів. Ледве відійшовши від їхнього дому, я розпечатав конверт — і побачив усередині гроші! О, тоді моя думка про тих людей відразу змінилася! Не гаючи ні хвилини, я сховав лист і гроші в кишеню й подався до найближчої харчівні. Та й напхався ж я там! Коли далі пхати стало вже нікуди, я вийняв з кишені гроші, розгорнув їх, глянув — і трохи-трохи не зомлів. П’ять мільйонів доларів! У мене аж голова обертом пішла!
Добру хвилину я просидів приголомшений, кліпаючи очима. А коли нарешті більш-менш отямився, перше, що я помітив, був хазяїн харчівні. Він стояв переді мною, мов закам’янілий, прикипівши очима до банкноти. Він просто молився, молився душею й тілом і, здавалося, не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Я вмить зміркував, як повестись, і зробив єдине, що можна було зробити розумного в таку хвилину,— простяг йому банкноту й мовив недбало:
— Решту, будь ласка!
Отоді отямився й трактирник. Він почав без кінця вибачатися, що не може розміняти такої банкноти. Він нізащо не хотів навіть доторкнутися до папірця. Йому хотілося на нього дивитись, і він не спускав з нього очей; він не міг надивитись на банкноту, але доторкнутись до неї боявся, немов то була річ, занадто священна для рук простого смертного. А я наполягав:
— Вибачте за такий клопіт, але доведеться вам якось розміняти ці гроші, бо інших у мене з собою немає.
Та він відказав мені, що то пусте, що він згоден зачекати з такою дрібничкою до другого разу. Я тоді сказав, що навряд чи потраплю скоро в цю околицю, але він знову запевнив, що згоден чекати скільки треба; ще й більше — я можу будь-коли замовляти у нього в борг і розраховуватись, коли сам схочу. Невже ж таки він побоїться повірити в борг такому багатому панові тільки через те, що той має веселу вдачу і йому заманулося для сміху так одягтися! В ту хвилину до харчівні хтось зайшов, і хазяїн моргнув мені, щоб я сховав своє фінансове страшидло, а тоді, раз по раз кланяючись, довів мене до дверей. Я чимдуж подався до того дому, де мені дали конверт. Я хотів сам виправити помилку, поки мене ще не схопила поліція та не допомогла її виправити. Я дуже схвилювався, а правду кажучи, навіть перелякався. Хоча, звісно, ніякої вини на мені не було, проте я вже досить добре вивчив людей, щоб знати: вони, раптом виявивши, що помилково дали волоцюзі мільйонну банкноту замість однофунтової, розлютяться до нестями на нього, замість покартати самих себе за неуважність. Та, підійшовши до їхнього дому, я трохи заспокоївся, бо там не видно було ніякого переполоху, і майже впевнився, що помилки ще не виявили. Я подзвонив. Мені відчинив той самий слуга. Я спитав, чи вдома пани.
— Вони поїхали,— відказав він холодно й пихато, за звичкою свого лакейського поріддя.
— Поїхали? Куди?
— У подорож.
— Але ж куди, в який край?
— Мабуть, до Франції.
— До Франції?
— Так, сер.
— А якою дорогою?
— Оцього вже не скажу, сер.
— І коли ж вони повернуться?
— Сказали, що через місяць.
— Через місяць? Ой лишенько! Та порадьте ж, як мені їх сповістити! У мене вкрай важливе діло!
— Що ж я вдію! Я знати не знаю, куди вони поїхали, сер.
— Ну, тоді мені треба побачити когось із родини.
— Родина теж уся виїхала, вже кілька місяців, за кордон — у Єгипет чи в Індію, здається.
— Слухайте, чоловіче, тут сталася страшенна помилка! Вони ще до вечора повернуться. Скажіть їм, що я вже прибігав i приходитиму, поки не застану їх, нехай не турбуються.
— Гаразд, як вернуться, я їм скажу, тільки навряд, щоб вони вернулися. Вони сказали, що ви через годину прибіжите й будете допитуватися, то щоб я вам сказав, що все гаразд, вони повернуться вчасно й чекатимуть вас.
Довелось мені махнути рукою й піти. Загадка якась, та й годі! У мене аж у голові паморочилося. «Повернуться вчасно…» Що це має означати? Стривай, а лист же! Я ж зовсім забув про лист! Я видобув його з кишені й прочитав. Ось що там було:
Ви людина розумна й чесна, як видно з вашого обличчя. Видно також, що ви бідний і в Лондоні чужий. При цьому листі ви знайдете певну суму грошей. Ми позичаємо їх вам на тридцять днів, без процентів. Коли мине цей термін, прийдіть до нас. Я побився про вас об заклад. Якщо я виграю, то ви дістанете найкращу роботу, яку лишень я зумію вам знайти,— тобто, звісна річ, якої ви навчені і яку зумієте виконувати.
І все: ні підпису, ні дати.
В добру ж халепу я вскочив! Ви хоч знаєте вже, з чого все почалося, а я ж тоді не знав! Переді мною була загадка, темна, як ніч. Я не мав ані найменшого уявлення про їхні наміри: чи мені добра зичать, чи лиха. Я пішов до парку, сів на лавці й спробував усе обміркувати та вирішити, як же мені найрозумніше повестися.
Просидів я з годину, і в голові моїй склалася така думка: може, ці люди зичать мені добра, а може, й лиха — визначити нема як. Вони затіяли якусь гру, чи інтригу, чи, може, спробу — яку саме, дізнатись нема способу. Про мене побились об заклад — за що саме, довідатись я не маю змоги. Отже, все невідоме відкинуто. Лишається те, що можна розібрати, помацати й зважити. Коли я піду до Англійського банку та попрошу покласти банкноту на рахунок її власника, вони це зроблять, бо він їм відомий, хоч я його й не знаю; але ж мене спитають, яким чином банкнота опинилась у моїх руках, і коли я скажу правду, мене запроторять до божевільні, а коли збрешу — до в’язниці. Те самісіньке вийде, коли я спробую покласти її до якогось іншого банку або позичити під неї грошей. Хоч-не-хоч я мушу носити цей страшний тягар, поки старі химерники не повернуться. Мені з банкноти стільки користі, як із жмені попелу, зате я мушу стерегти її, труситись над нею, жебраючи собі на шматок хліба. Віддати її я не зможу нікому, бо ні чесна людина, ні злодій її не візьмуть, не схочуть мати з нею ніякого діла. Ті два дідки нітрохи не ризикують. Навіть якби я загубив чи спалив їхню банкноту, вони б і тоді нічого не втратили, бо досить заявити до банку, і її погасять, а вартість повернуть їм; а мені тим часом доведеться цілий місяць поневірятись без будь-якої користі для себе, хіба що я допоможу одному зі сперечальників виграти заклад, який там він уже не є, і дістану обіцяну роботу. О, я не від того! Такі люди можуть улаштувати на ого яку посаду!
Я поринув у мрії про можливу посаду, і в мені почала оживати надія. Платня, напевне, буде не маленька. Місяць потерпіти, а тоді заживу по-людському… Невдовзі я був уже в найкращому настрої. В парку мені не сиділось, і я знову пішов тинятись по вулицях. Ось я помітив вивіску кравецької майстерні, і мені враз захотілося скинути з себе своє дрантя й одягтися більш-менш пристойно. Але за які гроші? Я ж, крім мільйона фунтів, не мав нічого. І я змусив себе проминути майстерню. Проте через хвилину вже плентав назад. Спокуса пекла мене як вогнем. Я, мабуть, разів із шість отак завертав і знову минав вивіску, мужньо борючись сам із собою. Та нарешті здався, не міг не здатися. Зайшов і спитав, чи нема в них часом убрання, яке не схотів узяти замовник. Той чолов’яга, до котрого я звернувся, не відповів нічого, тільки кивнув головою на іншого. Я підійшов до того, але він так само кивнув головою на третього, не промовивши й слова. Я попрямував до третього, і аж той сказав мені:
— Почекайте трохи.
Я став чекати. Нарешті він скінчив своє діло, завів мене до якоїсь комірчини, перебрав цілу купу забракованих костюмів і вибрав для мене найгірший. Я натяг костюм на себе. Він був не мого розміру і взагалі мав не дуже принадний вигляд, зате був новий, і мені не терпілося купити його, тому я не став прискіпуватись, а сказав трошечки ніяково:
— Може, ви будете такі ласкаві, що почекаєте грошей кілька днів? У мене нема при собі дрібних.
Кравчик осміхнувся глузливо й відповів:
— Нема дрібних, кажете? Я так і думав: такі великі пани, як ви, дрібних грошей при собі не носять.
Мене взяло за живе.
— Голубе мій,— сказав я,— не завжди слід судити незнайому людину по її одежі. Я цілком спроможний заплатити за цей костюм, тільки не хотів завдавати вам клопоту з розміном великої купюри.
Це трохи збило з нього пиху, та відповів він мені все ж іще гонористо:
— Я не хотів вас образити, та як уже почалися докори, то мушу сказати, що це не ваше діло — можемо ми чи не можемо розміняти ваші гроші, хоч би які там вони у вас були. Ми будь-які гроші можемо розміняти.
Тоді я подав йому банкноту.