— Ну що ж, гаразд. Вибачте.
Він простяг руку й усміхнувся, як ото, бува, всміхаються всім обличчям, що враз береться зморшками та брижами, наче вода в ставку, коли туди кинеш цеглину. Але тільки-но позирнув на банкноту у себе в руці, усмішка вмить застигла; лице його зжовтіло й стало схоже на хвилясті, поморщені патьоки чи озерця захололої лави, які можна натрапити на схилах Везувію. Я доти ніколи не бачив, щоб на обличчі отак закам’яніла усмішка. Кравчик усе стояв з банкнотою в руці й дивився на неї; аж нарешті до комірчини заскочив сам хазяїн глянути, що тут робиться, й заторохтів:
— Ну що? Що сталося? Що тут за морока? Чого вам іще?
— Нічого не сталося,— відказав я.— Чекаю решти.
— Гаразд, гаразд, дай йому решту, Тоде, дай йому решту.
— Еге, дай решту! — огризнувся Тод.— Легко сказати. Гляньте-но самі на ці гроші!
Хазяїн зиркнув на банкноту, свиснув тихенько й промовисто і, встромивши голову в купу забракованих костюмів, почав перебирати їх, мурмочучи збуджено, немовби сам до себе:
— Пропонує дивакові мільйонерові такий непотріб! Ото дурень! Дурнем уродився, дурнем i вмре. Завжди впоре якусь дурницю. Порозганяє мені всіх мільйонерів, бо не вмiє добрати, де багатій, а де волоцюга, i ніколи не вмітиме. Ага, ось воно. Прошу вас, сер, скиньте оте, що на вас, геть його в піч! Будьте ласкавенькі, надіньте оцю сорочечку та оцей костюмчик. О, це якраз на вас, якраз те, що треба. І просто, і не вбого, i скромно, i шикарно, хоч герцогові носити. Це замовляв один чужоземний князь, може, ви з ним знайомі,— ясновельможний курфюрст Галіфакський. Він не взяв костюма, а замовив собі жалобний, бо його матінка надумала була вмирати, а тоді так і не вмерла. Ну, це таке діло, що нічого не вдієш, не все ж буває так, як нам… чи то пак їм… о, штанці якраз, наче на вас шито, сер! Тепер жилеточку. О, теж добре! Тепер сюртучок… Боже мій! Ви самі гляньте! Як улито! Скільки кравцюю, ще мені не бувало, щоб отак костюм прийшовся!
Я висловив своє задоволення.
— Авжеж, сер, авжеж! На перший час згодиться, ще б пак! Та постривайте, що ви скажете, як ми вам за вашою міркою костюм пошиємо! Тоде, бери швидше книгу, записуй! Штани по довжині — тридцять два…— i так далі.
Не встиг я й слова промовити, як він уже обміряв мене всього й почав диктувати замовлення на фраки, візитки, сорочки, й на се, й на те. Аж ось і я зміг докинути слово:
— Але ж, шановний пане, я не можу всього цього замовити, хіба що ви погодитеся чекати грошей довший час — або розміняти оці.
— Довший час? Це не те слово, сер, зовсім не те слово! Довіку — ось як би я сказав! Тоде, щоб усе це було зроблено якнайшвидше і негайно послано цьому панові додому! Дрібніші замовники можуть і почекати. Запиши панову адресу!
— Та я саме думаю перебиратись. Я коли-небудь зайду й залишу вам свою нову адресу.
— Гаразд, сер, як вам завгодно. Прошу, ось сюди. Бувайте здоровенькі, сер, на все найкраще вам!
Тепер ви розумієте, як пішло далі? Я, звісно, почав купувати все, що мені треба, та просити решту з мільйона. За якийсь тиждень я не тільки жив у достатку, а розкошував на всю губу. Найняв цілий будинок на Ганноверській площі і обідав удома, але снідати ходив щодня до скромної харчівні Гарріса, де вперше наївся за свій мільйон. Завдяки мені Гарріс пішов угору. По місту розійшлася чутка, що Гаррісову харчівню вподобав дивак чужоземець, який носить у жилетній кишеньці мільйонні банкноти, і цього вистачило: з убогої харчівеньки, що насилу зводила кінці з кінцями, зробився уславлений ресторан, і люди пливли сюди плавом. Гарріс, не знаючи як і дякувати, силоміць пхав мені в руки позички й не хотів слухати ніяких відмовок; отож я, злидар, мав ще й гроші на всякі витрати і жив не гірше за багатих і вельможних. Я весь час думав, що не минути мені бурі, але що я мав робити? Вороття нема, треба пливти далі або йти на дно. Звичайно, якби не нависла наді мною загроза, що надавала серйозності, навіть трагізму моєму становищу, воно було б просто кумедне. Ночами, в темряві, трагедійний бік справи виступав наперед, остерігав, загрожуючи, я крутився на ліжку, і сон мене не брав. Та при радісному світлі дня трагічна барва щезала, і я не чув землі під ногами, аж сам не свій, аж п’яний від щастя.
Та й ще б пак! Адже я став одною із знаменитостей столиці світу, і це мені закрутило голову, та й не трохи, а таки добре. Яку, було, газету не розгорнеш — англійську, шотландську чи ірландську,— в кожній хоч раз та згадано «Мільйон у жилетній кишеньці» і його останні вчинки та слова. Спочатку мене згадували аж наприкінці світської хроніки; потім я піднявся вище від простого дворянства, далі вище за баронетів, баронів… і отак, що більше зростала моя популярність, то вище я підносився, аж поки досяг своєї вершини й твердо там закріпився,— над усіма герцогами некоролівської крові й усіма духовними чинами, крім примаса Англії. Одначе то була ще не слава, а тільки популярність. Та не забарився й вирішальний удар — посвячення в рицарі, так би мовити,— що за одну мить обернув нетривку шумиху популярності в тривке золото слави: «Панч»* надрукував карикатуру на мене! Відтоді моє становище було забезпечене твердо. З мене ще можна було жартувати, але тільки шанобливо, не голосно и не грубо ’— всміхатись, а не реготати: минули ті часи! На карикатурі в «Панчі» я, вдягнений у жахливе лахміття, торгувався з гвардійцем-вартовим за лондонський Тауер. Уявляєте, як почував себе молодий хлопець, що доти ніколи не тішився людською увагою, а тут раптом не може сказати й слова, щоб його не підхопили та не рознесли по всьому місту, не може ногою ступити на вулиці, не почувши, як довкола гомонять: «Он, он іде! Це він, це він!», не може поснідати так, щоб біля столу не тислися цiкавi; не може показатися в оперній ложі так, щоб на нього не наводили тисячі біноклів відразу! Еге ж, я просто-таки купався в славі з ранку до вечора.
Знаєте, я навіть зберіг своє старе дрантя й час від часу виходив у ньому задля розваги, щоб знов, купивши якусь дрібничку, наслухатись образ, а тоді вбити насмішника на місці своїм мільйоном. Та скоро ця розвага урвалась. Газетні карикатури зробили мій маскарадний костюм таким відомим, що мене, тільки-но вийду на вулицю, зразу пізнавали і за мною сунула юрба, а коли я заходив куди-небудь щось купити, то крамар пропонував мені в борг усю свою крамницю, перше ніж я встигав націлитись на нього банкнотою.
Десь на десятий день своєї слави я пішов виконати патріотичний обов’язок — зробити візит американському послові. Той, зрозуміло, зустрів мене якнайприязніше; покартав за те, що я забарився з візитом, і сказав, що зможе пробачити мені, тільки якщо я погоджуся прийти ввечері до нього на обід замість одного гостя, що несподівано занедужав. Я пообіцяв прийти; потім ми розбалакались, і виявилося, що посол іще в школі вчився в одному класі з моїм батьком, а потім вони вчилися разом у Йєльському університеті* і взагалі були щирі друзі до останніх днів батькового життя. Далі він запросив мене приходити до нього додому, коли тільки матиму час, і я, звичайно, охоче погодився.
Правду кажучи, я погодився не просто охоче, я був радий-радісінький. Якщо вдарить буря, посол, можливо, зуміє врятувати мене від остаточної загибелі; як саме, я не знав, але він, мабуть, щось придумає. Я не насмілився розкрити йому все зразу, хоч не вагаючись зробив би так на початку своєї карколомної лондонської кар’єри. Ні, тепер про це дарма було й думати, я загруз уже надто глибоко. Тобто — в очах такого недавнього знайомця, якби я йому признався; одначе зовсім не з головою, як на мій погляд. Бо я, бачте, хоч скільки вже наробив боргів, проте весь час оглядався на свої можливості — тобто на майбутню платню. Звичайно, я не міг знати точно, яка вона буде, але прикидати більш-менш певно міг, бо ж мені сказали: якщо я допоможу виграти заклад, то зможу вибрати собі найкращу роботу, яку лишень старий багатій зуміє для мене знайти, а я — виконувати. Ну, а я ж таки дещо вмів робити! Щодо самого закладу я нітрохи не тривожився: мені в таких речах завжди щастило. Я сподівався платні десь так від шестисот до тисячі фунтів на рік: скажімо, першого року шістсот, а тоді рік за роком вислужуся й до тисячі. Поки що я заборгував тільки платню за перший рік: хоч мені всі нав’язували гроші в позичку, я здебільшого відмовлявся тим чи тим і досі напозичав усього триста фунтів та ще триста заборгував за різні куплені речі й за прожиток. Вирішивши бути якомога ощадливішим, я сподівався, що платні за другий рік служби вистачіть мені дотягти до кінця місяця. А коли власник банкноти повернеться з подорожі, усе владнається: я зразу почну працювати і платню за перші два роки роздам своїм кредиторам векселями.
Обід у посла вийшов дуже приємний. Гості були такі: герцог i герцогиня Файф-о-Клок, їхня дочка — леді Анна-Грація-Елеонора-Селеста і т. д, і т. д., де Буль-Тер’єр, граф і графиня Плум-Пудинг, віконт Ростбіф, лорд і леді Кольдкрем, ще кілька нетитулованих панів і паній, сам посол із дружиною й дочкою та подруга тієї дочки, що саме гостювала у них,— дівчина-англійка на ім’я Порція Ленгем. У неї я закохався відразу, та й вона в мене теж — я це бачив навіть без окулярів. Був там ще один гість, американець, але я трохи забігаю вперед. Усі ми сиділи у вітальні, наганяючи апетит, і холодними поглядами окидали спізнених гостей. Аж ось лакей оголосив:
— Містер Ллойд Гастінгс.
Після звичайної церемонії вітання Гастінгс рушив просто до мене, вже простягаючи руку, та враз спинився й промовив ніяково:
— Пробачте, сер, мені здалося, що ми з вами знайомі…
— Авжеж знайомі, друзяко!
— Стривай! Невже це ти…
— «Мільйон у кишенці? Атож, це я. Не бійся називати мене так, я вже звик до цього прізвиська.
— Ой-ой-ой, оце так несподіванка! Я кілька разів натрапляв у газетах на твоє ім’я при цьому прізвиську, але й не подумав, що це може бути той самий Генрі Адамс, тобто ти. Таж нема ще й півроку, як ти сидів клерком на платні у Блейка Гопкінса, а вечорами підробляв, допомагаючи мені впорядковувати папери Гулда й Кері! І ось, подумати лишень, ти в Лондоні, мільйонерище, прославлений на все місто! Тисяча і одна ніч, та й годі! Ні, просто в голові не вкладається! Нічогісінько не розумію! Дай мені трохи отямитись!
— Еге, Ллойде, думаєш, мені легше? Я й сам іще нічого не розумію.
— Ні, слово честі, я просто приголомшений! Таж сьогодні рівно три місяці, як ми з тобою були в ресторані «Гірник»…
— Ні, в «Тут весело».
— Правда, правда, в «Тут весело»! Прийшли туди о другій годині ночі з’їсти по котлеті та випити кави, шість годин підряд просидівши над паперами Гулда й Кері, і я ще умовляв тебе їхати зі мною до Лондона продавати ті акції, обіцяв випросити для тебе відпустку, оплатити всі твої витрати й уділити дещицю з прибутку, як пощастить із продажем. Ти й слухати не хотів — мовляв, навряд чи мені пощастить, а крім того, ти не можеш так надовго відриватись від діла й потім гаяти бозна-скільки часу, щоб знов увійти в курс. І ось ти тут. Ну, чи не чудасія? Як же це ти сюди потрапив і яким чином так неймовірно вискочив угору?
— О, чисто випадково. Це довга історія, цілий роман, можна сказати. Я тобі все розповім, тільки не зараз.
— А коли ж?
— Наприкінці місяця.
— Так це ж іще більше двох тижнів! Я доти лусну з цікавості. Нехай через тиждень, гаразд?
— Ні, не можу. Потім узнаєш, чому. Ну, а як твої справи?
Веселість із Ллойда враз наче вітром здуло, і він мовив, зітхнувши:
— Ти як у воду дивився, Генрі. Краще було б мені не їхати. Ет, і говорити про це не хочеться.
— Е ні, ти мусиш розказати. Звідси ми підемо до мене додому, i ти все розповіси.
— Правда? Ти не жартуєш? — У Ллойда аж сльози на очах виступили.
— Авжеж! Я хочу знати все до слова.
— Який я тобі вдячний! Хоч одна людська душа зацікавилася мною після всього, що мене тут спіткало. Боже! Та я на коліна ладен упасти!
Він щосили стиснув мені руку, підбадьорився і потім уже весело чекав обіду… який так і не відбувся. Авжеж, сталася звичайна річ, що завжди трапляється через оті жахливо складні англійські церемонії: не змогли вирішити, хто за кого значніший і кому зайняти чільне місце за столом. Так обід і не вийшов. Англійці, йдучи в гості, завжди обідають удома, бо знають, на який наражаються ризик; але чужинця ніхто ніколи не попереджує, і він спокійнісінько іде й шиється в дурні. Цього разу, звісно, обійшлося без потерпілих — ми всі пообідали вдома, бо новачків серед нас не було, крім Гастінгса, а його посол теж попередив, що з пошани до англійських звичаїв ніякого обіду не готують. Кожен узяв під руку даму, і всі рушили до їдальні, бо ритуал цей годилося виконати, але там почалася суперечка. Герцог Файф-о-Клок претендував на чільне місце, вважаючи, що він значніший за посла, бо той представляє тільки націю, а не монарха; але і я не хотів поступитися своїм правом. Я сказав, що чільне місце належить мені, бо в світській хроніці я стою поперед усіх герцогів не королівської крові. Звісно, скільки ми не сперечалися, ніхто нічого не зміг довести. Врешті герцог необачно спробував зіграти на стародавності свого роду й пішов тузом — Вільгельмом Завойовником; тоді я побив його козирем — Адамом, бо ж я його прямий нащадок, як свідчить моє прізвище, а герцог тільки нащадок бічної лінії, як видно з його прізвища та не дуже давнього нормандського походження. Кінець кінцем ми всі повели своїх дам назад до вітальні і стоячи перекусили поданими на великих тарелях сардинками й полуницями. Там культ старшинства вже не такий суворий: двоє найзначніших гостей кидають жеребок шилінгом, i хто виграє — перший з’їдає полуниці, а хто програє — забирає шилінг. Тоді жеребкується друга пара, третя і так далі. Потім повносили столи, і ми сіли грати в крибедж* по шість пенсів за партію. Англійці ніколи не грають у карти просто для розваги. Коли не можна щось виграти чи програти — однаково що,— вони грати не сядуть.