— Можливо.
— Але не забувайте, що за це добре платять.
І погляд, і слова його були досить красномовні.
— Подумайте. Інакше опинитесь у становищі боягуза без краплі національної свідомості. Навіть викличете сумніви: утік від комуністичного терору, а не хоче боротися проти нього.
Кларк одвіз мене машиною додому. Прощаючись зі мною, радив подумати і подзвонити йому. Але я, либонь, довго думав.
Якось увечері бай Спиро повернувся з міста ошелешений. Вилаяв мене за віщось, уникав дивитися в очі. Бідкавсь, що стоїть на межі банкрутства й мусить мене звільнити. Я здивувався, але нічого не відповів. Потім, хоч і без підстави, подумки облаяв себе: «Та саме цього й слід було чекати, а ти, сучий сину, цього не передбачив!»
Навіщо я себе лаяв? Що не передбачив цього ходу Кларка чи десь помилився? Я міг залишити роботу через два тижні після попередження.
Якось увечері вдалося нам із баєм Спиро хильнути. Я зробив так, що він пив, не помічаючи цього, і мою мастику, а в моїй склянці була вода.
Цього фокуса я навчився од однієї постійної відвідувачки софійської корчми — дівчини визивної, циганської краси, яка добувала собі хліб у дуже хитрий спосіб. Вона безпомилково вгадувала, кому з відвідувачів припадала до душі, і підсідала до своєї жертви. Пила тільки мастику. Мастику пила і жертва. Офіціант, спільник дівчини, наливав їй воду, і таким чином випиті за вечір десяток чарок мастики давали їй за вечір більше, ніж дві денні зарплати.
Бай Спиро підпив, обійняв мене, пустив сльозу і, природно, виказав усе:
— Такого робітника, як ти, в мене не було. Учора лягли, і я сказав жінці: Танас збільшує мені прибутки. Могли б узяти його за пайщика, а коли б схотів — і зятем. Та не вийде. Ти виявився великою рибою. Дня не минає, щоб хтось не питав про тебе. З усіх боків розпитують. Турки, англійці, мериканці… Ну, не самі мериканці, а їхні люди. Бай Спиро їх знає, йому не вперше. Та чи велика ти риба, чи велике майбутнє матимеш, та ось не для мого городу. Так що прощавай, хлопче. Ні дня більше не можу тебе тримати, ані пускати ночувати. Інакше матиму халепу.
Він говорив уже так голосно, що за сусідніми столиками почали прислухатися, то я підхопив його попід руки й вивів.
Усяке прискорення подій веде до провалу. Але це правило має уточнення: усяке гальмування подій також призводить до провалу!
Щоб цього не сталося, за чотири дні я залишив город. Пішов до болгарина-корчмаря, який продавав кисле молоко. Він сказав, що не може взяти мене. Не дозволив і заночувати в корчмі.
Мені не лишалося нічого іншого, як переночувати на лавці просто неба. Уночі мене заарештували поліцаї й одвезли в якусь в'язницю минулого століття. Замкнули в камері разом з картярськими шахраями.
Ранком мене привели до офіцера, певно, чергового. Той, видно, зрадів, що взяли важливого злочинця, й почав розпитувати, коли і як я потрапив до Туреччини. Я попросив його подзвонити полковникові Кларку, який приїхав через десять хвилин.
Про що він говорив з офіцером у сусідній кімнаті — не знаю. Американець забрав мене з собою і повіз обідати. Звісно, платив він. І платив так, що, коли ліз в одну кишеню, виймав пачку доларів. З другої — турецькі ліри. І лише в портмоне знайшов дрібні.
Трюк був дешевий, але дав сподіваний наслідок.
Жадібним, користолюбним поглядом я втупився в гроші, не зронивши ані слова. Мені здавалося, що в цьому випадку це розумний і результативний крок. Так і сталося.
В куточках губ американця майнула торжествуюча посмішка. Нарешті він уловив моє слабке місце! А воно підтверджувало золоте правило «вільного» світу: «Усе купується за гроші!»
— Ви обмірковували нашу попередню розмову?
— Обміркував, пане Кларк. Я візьмусь за роботу, яку ви мені пропонуєте, хоча й сумніваюсь у її результативності. Проти комуністичного ладу треба вести боротьбу широким фронтом, усіма можливими силами й засобами і, головне, — з надійною допомогою великих волелюбних націй.
— Маєте цілковиту рацію, але цього ніколи не буде, якщо копатимете городи і полишатимете на інших діяльність, яка чекає на вас.
Він сказав, що мене одвезуть на віллу за містом, де живе ще кілька моїх співвітчизників, і що там я муситиму беззастережно підкорятися інструкторам.
На цьому перший етап «Варіанта № 1» успішно завершено — я став своїм для американської розвідки. Байдуже, що не все сталося так, як передбачали ті, хто послав мене сюди. Має значення наслідок — я вже своя людина.
Шкода, що про цей успіх поки що знаю тільки я.
Розмова відбулася в перші дні червня 1954 року, а на першу п'ятницю липня була призначена моя зустріч з однією жінкою, чий чоловік підтримував радіозв'язок з Софією. Однак у цей час я мусив бути на віллі Кларка, і зустріч могла провалитись. А кожен, хто має хоч найменше уявлення про наше мистецтво, розуміє, що це означає: сумніви у моїй вірності, думки, чи не провалився я, чи не виказав пароль і таке інше.
На мене чекали випробування не легші, ніж допити в перші дні. А може, мені взагалі не їхати на віллу, поки не зустрінуся з дружиною радиста? Але відмова викличе в американця підозру й посилений нагляд, коли не щось гірше.
Кларк вів «форд» випуску 1953 року із звичайним приватним номером. Я сидів поруч. Ми від'їхали від Бей-оглу і попрямували на північний захід. Час від часу з лівого боку прозирало море. Це могла бути лише знаменита затока.
— Хіба вас не цікавить, де міститься наша вілла?
— Звичайно, цікавить, але я розумію, що, коли буде необхідно, ви самі скажете.
— Оце Золотий Ріг. Ми їдемо його північним берегом. При потребі, коли будете в місті, питатимете квартал… Сюди ходять рейсові автобуси, і вам слід запам'ятати номер. А коли знайдете квартал, кожен поліцай покаже вам «Американський курорт». Найзручніший транспорт у Стамбулі, поки ви не придбаєте машину, це таксі.
Ми зупинилися перед залізними воротами. Якийсь молодик спритно відчинив їх і застиг, наче статуя. Це був не турок, а от чи американець — цього сказати не можу… Дорога звивалася між двома шерегами кипарисів. їм було не менше тридцяти років. Крізь скло я побачив парадний вхід до вілли, широкі сходи, великі двері з колонами обабіч.
Ще не вийшли з машини, як обидві стулки дверей парадного входу відчинилися одночасно — певно, автоматично. А мої очі прикувало до себе щось зовсім несподіване.
У глибині холу, над сходами на другий поверх, висіла величезна картина — «В штики». Я дивився на болгарина — як говорили колись — у його сублімаційну мить.
Ясно, що це не оригінал Ярослава Вешина, але все-таки копія найвиразнішої картини про дух болгарина. І цей твір тут, в американському розвідувальному й диверсійному центрі!..
Напередодні Дев'ятого вересня безліч її репродукцій зустрічалося по календарях і газетах відставних підофіцерів та офіцерів. Дехто з комуністів говорив, що це шовіністична пропаганда. А от батько Наска Розвідника був іншої думки. Пригадую, він зняв ікони в їхній кімнаті, і, коли жінка розплакалася через таку неповагу до божої матері, старий заспокоїв:
— Не скигли! Ось оцей болгарин з багнетом і рушницею наш бог, йому молись. Він тримав у руках молот, тримав серп, а тепер от узявся за зброю і нею робить свою справу, як і плугом.
Батька Насчиного розстріляли над Дунаєм. Його слова підбадьорювали Розвідника, коли він ішов на фронт:
— Завжди пам'ятай, сину мій, приклад болгарського солдата — тільки в штики!
Дивлячись на картину й думаючи про людей з нашого Брегового, я почув голос Кларка:
— Це твір одного вашого співвітчизника. Наскільки я розумію, він відтворює те, що ви вважаєте національною рисою болгарина. Автор копії — дилетант у мистецтві, але був цікавою людиною, колишній офіцер. Він загинув як патріот, і ми вирішили, що кращою йому пам'яттю буде повісити картину на цьому місці.
Нічого в цьому поганого. Дивно тільки, що один з утікачів із Болгарії малював саме «болгарина з багнетом».
Перед нами стояв мужчина років сорока, чемно всміхаючись. Хоч був він у цивільному, все виказувало в ньому військового — й уклін, і руки вздовж стегон, і те, як стояли ноги. Потиснув руку Кларкові, потиснув і мені.