Кларк відрекомендував його:
— Пан Кемпбел, безпосередній начальник цього дому. За моєї відсутності звертатися тільки до нього. Про інше ми вже говорили. До побачення, панове.
Людей не видно було й не чути. Важко припустити., що цей замок нежилий. Я вловив запах мастила для зброї та запах кухні. Десь праворуч протяжно заскрипіли двері. Там люди шаруділи, наче миші. З верхнього поверху долинув дзвінкий жіночий сміх, неначе по сходах покотилися горіхи.
Мешканці тут обох статей. Чудово, у вовчій пащі мені не буде нудно…
Кемпбел провів Кларка до машини й повернувся до мене. Фамільярно узяв мене під руку й заговорив болгарською мовою порівняно добре, принаймні можна було зрозуміти, що він хотів мені сказати:
— Познайомлю вас з деякими вашими співвітчизниками, з яки… з якими ви будете працювати.
І повів мене туди, звідки чулося мишаче шарудіння.
Певно, мої співвітчизники знали або здогадалися про прибуття нового болгарина. Шестеро чоловіків стояли, наче стройові солдати, у кімнаті, яку можна було сприйняти за клуб. Тут грали в більярд, нарди, карти, але, видно, спиртного не пили.
Перш ніж зупинитися перед ними, помітив знайому особу. Вона навіть злегка посміхнулась мені. Мовляв, давні друзі. Так, я не помилявся. Перебитий ніс, випнута верхня щелепа, опукле чоло, очі шибеника або завзятого містифікатора.
Це той, кого «моряки» кинули з палуби, щоб налякати мене, і хто на базарі говорив мені, що хоче повернутися до Болгарії.
Я спробував виказати коротку пам'ять або, точніше, коротку злопам'ять, — і відповів на усмішку.
На правому фланзі стояв, мабуть, найстарший. Виглядав передчасно постарілим, і я не міг визначити його віку, але з першого погляду щось зароїлося в пам'яті. Чи не Безрукий це, відомий і прикордонникам, і міліціонерам, й усьому населенню прикордонних районів як невловимий?
Було йому не менше сорока років. Не досить буде сказати, що волосся мав посивіле, воно наближалось до наступної стадії. Лівий рукав у нього був порожній, під правим вухом виднівся слід од кулі. Суворі й холодні риси образ військового командира, до того ж байдужого до життєвих радощів.
Може, через те, що стояв на правому фланзі, а може, тому, що мав виразні сліди участі в боях, цей чоловік справив на мене найсильніше враження. Він оглянув мене досить критичним поглядом, так, наче зважив на своїй долоні. Певно, він чув про мене добрі слова, а його очі заперечували ті позитивні оцінки: «Чи не буде цей недавній офіцерик їжаком, що його ми кладемо за пазуху?»
Я запам'ятав імена, чи, точніше, — псевдоніми усіх шістьох. Правофлангового звали Алекс, але для мене він залишився Безруким. Потім я дізнався, що так його звали всі, крім полковника Кларка. Мій знайомий із перебитим носом був Кирпатим. Інші вдивлялись у мою фізіономію. В їхніх поглядах прозирали цікавість і недовір'я: «Чи не зустрічали десь цього хлопця?»
Я тримався недбало й безтурботно, наче кішка, коли вона чатує на горобця й хоче обдурити його своїм сонним виглядом. Але переді мною стояли не горобці, а яструби, що вмить розтерзають будь-яку кішку, тільки-но збагнувши, що перед ними кішка.
Після офіційного знайомства ми пообідали, а тоді Безрукий запитав в Кемпбела:
— Ви дозволите поговорити з нашим новим співвітчизником?
— Звичайно, — великодушно погодився Кемпбел.
Ми пішли до клубу. Безрукий кивнув одному, той ще комусь, і ми лишилися удвох. Безрукий мовчав, здавалося, він обмірковував, як розпочати розмову.
— Ти був… кажуть, ти був офіцером.
Він мовби не запитував, а констатував певний факт, отже, мені нічого було відповісти, я тільки кивнув. Дивився на нього очікувально і, здається, трохи улесливо:
«З усього видно, що ви бойова людина, яка пройшла вогонь і воду. Але я теж добре натренований і не менш спритний».
— Та-а-к… — протягнув мій співрозмовник чи, може, слідчий. — Які новини в Болгарії?
Він цікавився останніми законами, ухвалами і постановами уряду. Розповів йому те, що прочитав у газетах.
— Інше, інше мені розкажи. Чи можна чекати розколу серед комуністів?
Слухаючи мої пояснення, він кивав головою, неначе все це вже чув і задоволений моїми підтвердженнями.
Мені здавалося, що цією розмовою Безрукий хотів скласти якнайшвидше безпосереднє враження про мене й подолати якісь свої сумніви. Хоча я й не бачив жодних ознак довір'я в його холодному проникливому погляді, все-таки вловив якесь заспокоєння.
— Ти вже чув, що я старший групи. Кажу тобі «ти», бо все одно за день-два усі так звертатимуться до тебе. Мушу сказати, що я суворо караю за кожну провину. Ти не можеш ступити ані кроку, ні зустрітися з кимось, ні поговорити без мого відома. Порядок і дисципліна!
Після пообіднього відпочинку Кемпбел запитав мене, як я стріляю з автомата й пістолета, чи розуміюся на радіосправі. Розпитував мене як добрий знавець усього того, чого навчають людей у таких центрах.
Коли розмова закінчилась, господар вивів мене не через головний вхід до кабінету, а через кімнату секретарки. Коли двері відчинились, вона підвелася — білолиця красуня з фарбованим волоссям, з милими й привітними рисами. Мені здалося, що вона зробила легкий кніксен, і не своєму начальнику, а гостеві. Очевидно, знала, хто приїхав. Вона розквітла такою люб'язною посмішкою, що я не стримався й відповів їй не менш привітно. Я спробував зобразити задерикувате парубоцьке захоплення: «Браво, лялечко! Хто цілує твої вуста?»
— Познайомтесь з міс Дейвіс, — сказав Кемпбел, і я поквапився скористатися його пропозицією.
Завагався, чи не поцілувати їй руку, але сказав собі: «Гальмуй, Hace, бо дістанеш по носі!» І побажав сам собі, щоб мені випала можливість поцілувати їй не тільки руку…
Побажав чи повірив, що рано або пізно це станеться! Бо, хоч як би це не звучало самовпевнено, своєму передчуттю я завжди довіряю. Хай дарують мені теоретики, але розвідник, який не довіряє своїй інтуїції, не вартий ламаної копійки.
На все життя я запам'ятав слова Кларка після завершення «слідства», запам'ятав не тільки тому, що вони мене потішили:
— Ви надто молодий, щоб бути досвідченим, але ви напевно маєте хист до розвідки, і це одна з причин, яка спонукала мене так довго й всебічно вивчати вас. Я помітив це в багатьох дрібницях, про які ви навряд чи думаєте, що вони належать до ваших достоїнств. Очевидно, це помітив і генерал Ніколов. Певно, не тільки через бажання віддячити він так наполегливо шукає вас.
— За моєї відсутності, — сказав Кемпбел, — коли щось необхідно вирішити, звертайтесь до міс Дейвіс. Можете бути спокійним, про всі спішні справи вона мене повідомить.
Секретарка всміхнулась, і я збагнув, що вона як не говорить, то принаймні добре розуміє болгарську мову. Було б просто невихованістю лишатися байдужим до її люб'язності. Спробував сказати їй, звісно, лише очима: «Хай би Кларк і Кемпбел завжди були відсутні, щоб я міг звертатися до вас, і хай би вони не мали заступників, щоб я не мусив шукати їх».
Перед вечерею я надибав усіх в клубі. Ледве впізнав їх крізь тютюновий дим. Двоє грали в нарди, четверо — в карти.
Присів до них. Дивився, слухав — тихший води, нижчий трави. Інакше кажучи — «учився». Так само тримався і на уроках радіотехніки, стрільби, при вивченні прийомів уникнення арешту, вуличних боїв з міліцією чи бою з прикордонниками, пересування в темряві й ще бозна-чого.
Оскільки мова зайшла про це, мушу сказати, що кожного дня я тренувався в стрільбі, переважно з пістолета. Тренаж, аж поки світ не померкне. Прокидаєшся — за пістолет, засинаєш — і ще хапаєшся за нього. Усі системи пістолетів, в тому числі й останні радянські. Від безконечного прицілювання в очах весь час миготіли кола мішеней.
Гадав, що вражу своїх співвітчизників, стріляючи через плече чи прицілюючись за допомогою дзеркала. Але те ж саме показали Безрукий і Кирпатий. Вони стріляли з-під лівої руки або між ногами, цілячись назад чи вбік.
Після вечері я пішов у спальню, де мене поселили разом з Кирпатим і ще одним типом приблизно мого віку, який з особливою настирливістю придивлявся до мене ї вслухався в мій голос.
Увійшов Кирпатий і сказав: