— Ти вибач, але довелося… Ми всі як один пройшли через це. Перевірка з усіх боків. Цього не роблять тільки з тими, хто ходив до Болгарії принаймні двічі або тричі. Тоді він уже перевірений. І надійний тільки тоді, коли закривавиться. Бо як потрапить сюда агент комуністів, то й американцям буде кепсько, та й нам не краще. Ми пхнули свої голови у зашморг і мусимо начуватися. Через те я отам, на палубі, а потім на базарі… Сам розумієш, всебічна перевірка. Хотів отак, наодинці, усе тобі пояснити.
— Та облиш, мені все й так ясно, я не ображаюся на тебе.
— Атож, бо як почнемо коситися один на одного… Ходімо до клубу, пограєм у кості, а то, може, й замочимо твоє прибуття до нас.
— Зараз маю справи, як закінчу, тоді. Він вийшов, а я сів писати листа.
«Мамо, батьку!
Уже двічі писав вам, але не певен, чи ви одержали листи. Тому пишу ще раз.
Вибачте, що так сталося. Не хотілося мені сідати в тюрму, і тому я втік з Болгарії. Не знаю, чи оддадуть вам цього листа, але, якщо одержите його, знайте, що зі мною все гаразд, і не турбуйтеся про мене. Працюю на городі, власник його болгарин, ми добре порозумілися. Вже підзаробив трохи, гадаю, що незабаром ще матиму і тоді візьмуся до торгівлі, може, за моїм фахом — радіотехнікою.
Через мене вас, мабуть, переслідують. Шкодую, але в мене не було виходу».
Двері прочинилися, я сидів, схилившись за столом, і не озирнувся. Двері зачинилися, і кроки віддалилися в коридорі. Так незграбно ходить Кирпатий. Колишній підофіцер жандармерії, а не засвоїв стрункої ходи. Один його крок — здається, правий — твердіший.
Я залишив лист в незаклеєному конверті у тумбочці й вийшов. Сів в альтанці неподалік від парадного входу до «замку» й запалив сигарету. Був ясний вечір, долинали пахощі соснової живиці й морських водоростей. Неподалік пролітали автомобілі, біля паркана позіхнув собака. У мансарді світилися вікна. Десь там містилась радіослужба. Як би дістатися до неї й довідатися — хто, коли й звідки у Болгарії виходить на зв'язок?
На другому поверсі, здається, в кімнаті Дейвіс, зібралися американці. Почувся сміх секретарки і чийсь низький голос. Я сидів і намагався встановити, стежить хто за мною чи ні. Нічого не з'ясував, хоча й був глибоко переконаний, що таки стежать. Інакше й бути не могло: за кожним завжди стежили і кожен стежив за іншим.
Я докурив сигарету, але продовжував сидіти. З вілли вийшла міс Дейвіс. Приємно дивитися, коли жінка спускається сходами, особливо коли ця жінка молода й гарна, як-от секретарка Кларка. Здалося, що вона зійшла з п'єдесталу і йде до тебе. Американка йшла впевнено, наче знаючи собі ціну, а також і те, що чийсь чоловічий погляд обов'язково обійме її тіло.
Була у спортивному вбранні — светрі з тонкого пухнастого прядива тютюнового кольору і брюках, із сумкою.
— А, новий пан! — вигукнула Дейвіс чистою болгарською мовою і підійшла до мене. — Вибачте, як вас називати?
Я встав і легко вклонився. Вона зупинила мене рукою:
— Прошу вас, не поводьтесь зі мною як з начальством.
— Вибачте, міс, але ввічливість призначена не тільки для начальства.
— З цим я згодна. Не розчула вашого імені.
— Огнян.
— Ог… Ог… — затнулась вона і проказала: — Гей, чи це не партизанське ймення?
— Полковника Кларка важко звинуватити в симпатіях до болгарських партизанів.
— Це він дав ім'я?
— Так, і, здається, вдало. Справді, його аргумент виправданий — не завадить, щоб деякі імена наші нагадували імена тих, хто боровся з гітлерівцями.
— І що воно означає?
— У нас багато людей має це ім'я. Певно, воно походить від вогню… або чогось подібного.
— Ого, чи не натяк це на ваш темперамент? Звучить самовпевнено… Нудьгуєте?
— Відпочиваю. І, може, трошки сумую.
— Чому?
— Бо ще не звик до нової обстановки.
— Не варто думати про це. Незчуєтеся, як звикнете. Чи не хочете, щоб я розвіяла вашу тугу?
— Був би вдячний вам.
— Якщо ви не рано лягаєте, ходімо зі мною. Втім, заждіть.
Вона обернулась до вікна на другому поверсі, звідки долинав гомін, і гукнула:
— Полковнику Кларк! Містере Кларк!
Кларк визирнув, і Дейвіс запитала:
— Чи можу я погуляти з паном?
— Звичайно, аби тільки він захотів.
І зразу зник. Дейвіс приклала палець до вуст і змовницьки підморгнула. Вона нагадувала мені шибайголову, який хоче обдурити своїх батьків.
— Почекайте.
Напевно, ця жінка була такою ж Дейвіс, як я — Огняном. Цього я був певен, однак ще не збагнув, американка вона чи болгарка. Не виключено, що те й те водночас. Вона добре говорила болгарською мовою, хоча й з акцентом. Але це могло бути викликане тривалим життям серед іноземців.
За кілька хвилин двомісний спортивний «опель» загальмував коло мене. Я сів поруч з Дейвіс. Вона різко рушила. Я одразу помітив, що зовнішні ворота відчинені.
Перед тим, як завернути на широкий бульвар, мій люб'язний шофер запитав:
— Тепер куди?
— Я не знаю міста, й мені складно обрати маршрут.