«Глеками» називалися схованки для зв'язку з помічниками в Болгарії.
— Манол загинув біля одного, Євтим — біля другого. Глеки були провалені, міліція постійно чатувала коло них. Коли вже цьому прийде край, матері його ковінька, та коли буде кому тебе пригорнути чи кого тобі цілувати, як повернешся!..
Мені ледве вдалося вислухати його розповідь про перехід до Болгарії, як у дверях з'явився прислужник. Власне, це був охоронець і — як пізніше довідався — кат «Американського курорту». Неймовірно могутній і кремезний. Звичайно люди такої статури незграбні, але цей, сорокарічний, був спритний, як пантера.
— Містер Кларк просить пана до себе, — сказав англійською мовою охоронець.
Неголений повільно підвівся.
— Зараз йому влетить за те, що одразу прийшов сюди, а не поголився спершу, не почистився, — проказав сам до себе Стойно і вийшов.
Я помітив, що він похитав головою. Що це могло означати?
Кирпатий розхвилювався й мало не вхопив за петельки Безрукого:
— Дайте мені перейти кордон! Я мушу відпустити на небо три душі, а тоді хай буде що буде.
Безрукий стояв нерухомо, закусивши нижню губу. Він похнюпився, і я бачив його набряклу шию. На його сигареті не було попелу, але він безперервно постукував по ній пальцем.
Озвалися й інші:
— Нас усього жменька, треба залучати більше людей.
— Треба визволяти людей з таборів.
— Ви обидва з Кларком мусите проїхатись по таборах.
Безрукий зітхнув і мовчки вийшов. Того дня він не повернувся до нас.
А той, хто живий повернувся з Болгарії, прийшов надвечір справді випрасуваний, виголений, уже не стомлений.
Я спостерігав за Стойном. Помітив його скептичну усмішку. Збагнувши, що я спостерігаю за ним, він знітився.
Ми сиділи в клубі. Кидали кості й співали тихо, наче в інтимному товаристві. Я намагався, щоб мій голос звучав розчулено:
Стойно устав і підійшов до вікна. Той, що ранком повернувся, запалив сигарету. Зайшовся кашлем і удав, що лютий тютюн нагнав сльози, але всі зрозуміли, від чого були ті сльози.
Кирпатий грюкнув кулаком по столі. Дошка, на якій ми грали, впала на підлогу.
— Замовкни! Замовкни, бо ти мені серце краєш цією піснею!
Ми розбрелися по кімнатах. Була п'ятниця, а по цих днях нам дозволялося виходити в місто. Мої співжильці запросили мене на прогулянку, але я сказав, що не маю настрою. Коли всі розійшлися, я пішов до альтанки.
Від входу обережно показався Кирпатий, а лише кілька хвилин тому він казав, що йде до міста. Я нахилив голову й удав, що не помітив його. Він, певно, подумав, що я його не бачив, і повернув назад.
Ось один, який за своєю ініціативою або за чиїмось наказом стежить за мною. Бо я новенький? Чи ще й досі не з'ясували, що я за людина? Що б там не було, він ні на мить не завагається придушити мене серед ночі або штрикнути ножем у спину. Тільки-но засумнівається в моїй поведінці. А то й без сумніву — досить Кларкові чи Безрукому моргнути…
Поживемо — побачимо…
Сидів, а мені кортіло навшпиньках увійти до спальні й застукати Кирпатого за перевіркою моїх шухляд і валізи. Але який у цьому сенс! Тільки дам привід для зайвих підозрінь.
З гаража виїхав спортивний «опель» і зупинився напроти альтанки.
— Прошу, пане Ог… Огнен… Адже так?
— Огнян.
Дейвіс відчинила дверцята й з фамільярністю давньої знайомої рухом голови запросила мене сісти.
— Вибачайте, чи не дуже я нахабна? Зовсім не хочу псувати вам програму.
— Якам там програма в сіромахи й одинака, міс Дейвіс!
— Не знаю, але здається, вчинила нахабно. Болгари звичайно тлумачать такі вчинки як легку поведінку.
— Та прошу вас!
— Гаразд, тоді чим я можу спокутувати своє нахабство?
— Ви така люб'язна й уважна дама, що ніяковію, мов юнак, і не знаю, як вам віддячити.
— О, ви починаєте говорити як закоханий!
Ми рушили. Вона скоса глянула на мене й сказала:
— Нема чого ніяковіти, це вам не пасує. Такий показний мужчина, а від присутності жінки червоніє. Коли ви приїхали з полковником Кларком і вийшли з машини, я побачила вас із вікна й зразу зрозуміла, що ви атлет.
Вона замовкла. Напевно, спостерігає за мною й оцінює мою реакцію. Я зробив вигляд, наче не почув нічого цікавого. Немов провінціал, роздивлявся на світлову рекламу — річ, яка справді мене вражала і про яку в наших газетах тоді писали з насмішкою.
— Уявляю собі, як дівчата за вами… Є якесь таке підходяще слово?
— Побивалися.
— Так, так. Як дівчата у Болгарії побивалися за вами. Навіть бачу вас у юнкерській формі на тому бульварі… Як він називається? Ага, Руський. Попід каштанами. Гімназистки і студентки переслідують вас юрмою. Чи не так, чого ви мовчите?
— Ви наче добре знаєте Софію.