— А хіба ви не зрозуміли цього з перших же моїх слів? Та мене стільки разів перекидали до Болгарії! Адже ваші газети пишуть, що з півдня сунуть американці.
— А що в мене спільного з комуністичними газетами?
— Але ж ви… Так, Кларк говорив, що ви юнак з патріотичним самолюбством.
— І тому ви зараз хочете подражнити мене?
— Мушу визнати, що нерви у вас досить міцні.
— Навпаки, я людина з розхитаною нервовою системою, але моє серце не дозволяє гніватися на вас.
— Ого, вас знову тягне на любовні зізнання! Взагалі ви, болгари, дуже сентиментальні. Гаразд, більше не буду дратувати вас. За всі свої провини перед вами цього вечора я одвезу вас в одне гарне місце. А вас не цікавить, звідки я так добре знаю болгарську мову?
— Справді, ви чудово говорите нашою мовою.
— Бо я вивчала її у тому віці, коли про дітей кажуть, що вони найбільші папуги і… оте, як воно називається?.. Ах, так, прес-пап'є… промокашки…
У закладі, до якого ми ввійшли, її знали. Портьє вклонився їй, наче шанованому відвідувачеві. Ми спускалися по сходах. Навколо — куди не глянь — тільки ми двоє. Люстер більше, ніж у військових клубах. Це був нічний заклад з ложами навколо майданчика для танців. До нас підійшов старший офіціант чи метрдотель і з поклонами повів у віддалену ложу, де була табличка з написами англійською і турецькою мовами: «Зайнято».
— Що ви питимете? — запитала Дейвіс.
— Дозвольте мені замовити. Вона по-чоловічому махнула рукою.
— Облиште це на інший раз. Я привела вас сюди.
— Тоді те, що питимете ви.
— Гаразд, я люблю чінзано з льодом і ромом. І обов'язково апельсин. Люблю його аромат і смак.
Ми цокнулися, оркестр заграв.
— Ну, пане Ог… Огнен… Я все забуваю ваше ім'я…
— Чи хочете покепкувати з мене й примусити розсердитись на вас? Та на міс Дейвіс навряд чи хто зможе розсердитися.
— Облиште цей тон. Може, ви запросите мене потанцювати?
— Я боявся завдати собі таку радість, перш ніж одержу дозвіл.
— Ох, і хитрун же ви. Завжди знайдете спосіб сказати комплімент.
Вона встала, поправила сукню, глянула в люстро на стіні й була задоволена сама собою. Грали танго, танець, якому я і зараз віддаю перевагу перед усіма іншими, навіть якщо мене вважатимуть найконсервативнішою людиною в світі.
Я міцно притулив Дейвіс до себе. Намагався танцювати краще, ніж на конкурсних змаганнях.
— Я так і думала. Ви скидаєтесь на спортсмена, танцюєте легко, — прошепотіла вона, підвівши до мене обличчя.
Ще міцніше пригорнувши її, я поглядом відповів: «Стараюсь».
— Обережно, бо роздушите мене. І взагалі не захоплюйтесь. Тут мене знають, і, коли хтось розповість Кларкові, перепаде не тільки вам, а й мені.
Я й справді був захопився, попустив віжки. Але водночас і підбадьорився. Вона боїться, щоб хтось не розповів Кларку. Ці слова багато важили для мене.
— Ось так, — прошепотіла Дейвіс, і я вловив хвилювання в її голосі. — Здається, кров у вас гаряча… ог… огненна.
Підтверджуючи її слова, я легко торкнувся губами її вуха. Вона озирнулася: чи ніхто не бачив? І лише пересвідчившись, що люди на дансингу і за столиками зайняті своїми пристрастями, подивилася на мене докірливо. Я теж відповів їй поглядом: «Слухаюсь, ваш покірний слуга».
Дейвіс похитала головою.
Ми пили, танцювали, розмовляли. Чи, вірніше, говорила вона все тим же задерикуватим тоном. Я слухав, зрідка заперечував.
Після півночі співачка виконала стриптиз. Я не дивився на неї, хоча це мистецтво було мені незнайоме. Не спускав очей з американки й удавав, що вже трохи підпив.
— Це вас не цікавить? — запитала вона, кивнувши на артистку. — Невже ви бачили стриптиз у Болгарії?
— Ніколи.
— І не бачили голих жінок?
— Бачив.
— А я подумала, що ви заперечите.
Я схилився до неї і пошепки промовив:
— Тут ніхто мене не цікавить, крім вас.
— Ого, ви стаєте надто зухвалим! Начувайтеся, бо поскаржусь полковникові Кларку.
— Я ж нічим вас не образив, щоб ви мали підстави скаржитися. А як і було б, то що може зробити пан Кларк? Вигнати мене, одправити до табору чи в'язниці. І без того нинішня робота не дуже приваблює мене.
Вона нашорошила вуха й швидше запитала, ніж попередила:
— Думайте, що говорите.
— Я думаю… Казав це й полковнику Кларку. Ми даремно витрачаємо сили, час, а найбільше людей у диверсійній діяльності. Ми повинні переправити до Болгарії всіх підходящих емігрантів, щоб вони працювали там. Наш народ піддається організації. Не випадково Левський застосовував цю тактику. Не випадково й комуністи запозичили її. Треба скрізь створювати комітети й організації для розпалювання невдоволення комунізмом.