Я знав його мову, але удав, що не розумію.
А лейтенант нічого не переклав. Генерал попросив зв'язати його з англійською консульською службою в Стамбулі.
Вислухавши переклад, полковник засміявся:
— Ви надто поспішаєте, генерале. Коли настане час, ми самі повідомимо, кого слід. І майте на увазі — ви не в Англії.
Ніколов насупився. Як я зрозумів, він чекав не такої зустрічі.
Підполковник продовжував оглядати нас. Мабуть, не раз бачив утікачів з Болгарії, але колишнього генерала та недавнього лейтенанта й студента — навряд. Нічого не запитавши, наказав замкнути нас у камеру. Генерал спробував протестувати, але його наче й не почули. На протести не зважили й вартові. Нам не дали ніякої їжі. А ми ж сподівалися плову й баклаги!..
Генерал Ніколов бурмотів прокльони на адресу турків, яких лише добу тому величав людьми «вільного» світу.
На світанку ми почули шум автомашини. На сходах затупотіло багато ніг. Нас привели в кабінет підполковника. Там сидів і курив сигару якийсь цивільний пан, біля нього — ще один.
Ми стали коло дверей, як і годиться в'язням. Ніколов вдивлявся то в одного, то в другого, неначе сподіваючись впізнати знайомого.
— Хотів би я запитати, чи серед панів є англієць? Чоловік з сигарою відказав:
— Ми обоє англійці.
— Прошу вас, панове, — задихано сказав Ніколов, наче боячись, що його примусять замовкнути. — Прошу вас, повідомте у ваше консульство. Сподіваюсь, там уже знають про мою втечу з Болгарії. Мене звуть Геннадій Ніколов.
Чоловік із сигарою встав і вклонився:
— Так, ми знаємо, що генерал Ніколов готовий перейти до Туреччини. Мене відрядили супроводжувати вас.
— А пан, з яким я прийшов?
— Не в моїй владі вирішувати це питання. І я тут гість. Він залишиться в розпорядженні відповідних турецьких органів, поки вони не з'ясують усе, що їм потрібно, відносно його особи.
— Але прошу вас, — гарячкував генерал, звертаючись до перекладача, — це перевірена людина. Хлопець допоміг мені втекти, його переслідує влада, батька його також переслідують комуністи.
Англієць безпорадно знизав плечима.
Ніколов повернувся до мене й також знизав плечима.
— Шкодую, друже. Зараз я безсилий, але не тривожся. Завтра-позавтра я усе владнаю, і тебе привезуть до мене.
Ніколов та англійці вийшли, і відтепер почалося моє справжнє ходіння по лезу бритви.
Мене одвели в камеру й через кілька годин знову покликали в кабінет. У кріслі сидів русявий чоловік. Він здався мені артистом, який мріє про свою коронну роль. Усього його огортав дим із люльки.
Так звичайно сидів мій друг Райко Моряк. Тільки замість сигари або люльки до нижньої губи його була приліплена дешева цигарка. Він промовляв крізь дим, наче піфія:
— Розвідники, брате мій, бачать і знаходять те, що інші не можуть побачити і знайти. їхні сліди на дорогах важко помітити, зате в душах людей од їхніх добрих справ завжди залишаються сліди. Це ремесло найсміливіших і найчистіших, мій хлопче!
Скільки днів і ночей я готувався до цієї зустрічі, скільки тренувався, а ось відчув гидкі мурашки страху на своїй шкірі! І проковтнув таблетку своїх надійних ліків: «Тримайся, Hace! Не забувай, що ти сильніший за них і що твій учитель Райко Моряк!»
Біля того з люлькою стояв молодик з фізіономією досвідченого кельнера. Ад'ютант, секретар або перекладач. А може, і все разом.
Коли я увійшов, отой з люлькою встав і подав мені руку. Вказав на крісло з протилежного боку столика. Перекладач попросив розповісти про себе все від початку до кінця.
Я говорив, молодик перекладав, а все ще не відомий мені начальник стояв коло вікна спиною до мене.
Спливали години. Я був голодний, спраглий, хотілося курити, а запитання все не вичерпувались.
— Що ж це виходить, пане, — говорила люлька, — вас, колишнього офіцера, звільнили, потім вигнали з університету, і все для того, щоб створити легенду, наче вас переслідує влада?
— Але це можна перевірити!
— Оці вірші й статтю ви написали, щоб замилити нам очі?
— Генерал Ніколов знає, я написав їх, коли ховався у монастирі.
— А де гарантія, що ви обоє з генералом не завербовані комуністами?
— Уся Болгарія знає, що генерала Ніколова засуджено на двадцять років ув'язнення.
— А звідки у вас ці грубі гроші? Чи не заздалегідь підготовлені?
— Ігумен дав нам на дорогу.
— Ваші відповіді правдоподібні, але непереконливі. Відпустили мене аж надвечір, попередивши, що, коли ранком не розповім, як і для чого закинутий у Туреччину, розраховувати не буде на що. Адже мені добре відомо, які можуть бути наслідки, особливо коли розслідування триватиме у Стамбулі.
У Стамбулі слідство справді розпочалося в другій половині наступного дня.
Я опинився в такій же військовій канцелярії, тільки без тяжкого духу онуч і дьогтю. Сидів на звичайному стільці, витертому такими же штанами, як і мої. Допитували мене американці. Отого з люлькою серед них не було.
На столі розгорнули карту Болгарії. Звеліли нанести на неї всі військові підрозділи, які я знаю. Наніс кілька. Вони не виявили ніякого інтересу. Певно, нічого нового я їм не сказав, але вони повірили, що я не приховую військових таємниць. Принесли іншу карту — розташування аеродромів — і зажадали, щоб я сказав, чи правильно вони позначені. Вони «розставили» аеродроми біля кожного міста уздовж південного кордону. Я виправив деякі їхні «помилки», за допомогою яких вони перевірили, чи я розуміюся на військових справах і чи розповідаю те, що знаю.
Це скидалось на початок серії перевірок.
Перекладач гортав папку, на обкладинці якої було написано болгарською мовою: «Досьє». Відомий трюк для слабкодухих і недосвідчених.
— Розкажіть докладно, котрими шляхами, коли і як дісталися до кордону.