Я вже двічі розповідав про це. Пізніше розповідатиму ще тричі. Перевіряли, чи не виникнуть розбіжності у свідченнях. Якби вони виявились — значить, не йшов пішки, а їхав машиною Державної безпеки.
Показали фотографії. Чотири чоловіки сфотографувалися на згадку. Відразу видно — болгари. Чи знаю когось із них? Нікого.
Під час одного з допитів увійшла людина середнього віку. Не турок, може, болгарин або серб. Скромно, скоріше бідно вдягнений, витертий костюм, краватка у плямах. Чоловік уважно обдивився мене з ніг до голови й скептично скривив рота. Мовляв, не знає.
Відомий номер. Його застосовують усі подібні служби в світі. Увійшов інший. Така ж злиденна постать. І він скептично похитав головою.
Я чекав, що мене битимуть — кулаками, ногами, волячими жилами, кийками. Ніхто мене не бив. Це примушувало бути насторожі.
Мене викликали на допит у будь-який час: тільки-но я засинав чи брав до рук миску з баландою. Розпитували про те, про що питали вже десятки разів. У камері я сидів сам. Була вона темна і вогка, без вікна. Я знав, що за мною безперервно стежать крізь вічко, але вдавав, що нічого не помічаю.
Після чергового допиту перекладач переказав мені слова американця:
— Це може бути твоя остання година. Якщо маєш якісь бажання і прохання, скажи або напиши на цьому аркуші.
Я написав:
«Я втік од червоного терору в Болгарії і попросив політичного притулку в Туреччині. Тут вважають, що я агент комуністів. Коли є можливість, прошу перевірити мою діяльність як юнкера, офіцера і студента, перевірити, які в мене батьки, поговорити з ігуменом монастиря та, коли це можливо, повідомити про моє становище генерала Ніколова.
Шкодую, що слідчі органи сумніваються у щирості моїх зізнань.
Анастас Тодоринов».
Той, хто допитував, жестом наказав іти за ним.
— Усе це відома демагогія.
Перед якимись дверима він щось проказав, і перекладач передав:
— Скажеш іще що-небудь?
— Нема чого.
— Шкода. Тут тобі буде край.
Я добре зрозумів усе, що сказав американець, але дивився на перекладача.
Двері несподівано відчинились, і хтось уштовхнув мене в темну кімнату.
Двері ще не зачинились, як мене засліпили блискавки, і я відсахнувся. Ударився головою об щось чи щось вдарило мене по голові. Я спробував підвестися, але мене знову шмагонуло. З усіх боків сліпили блискавки, як від короткого замикання. Зліва цьвохнув батіг. Я відскочив праворуч, але там мене зустрів оглушливий тріск.
Скільки часу тривало це пекло, не знаю. Відчув вологу на обличчі, неначе несподівано пішов дощ. Почув свій стогін і злякався, чи не марив.
Не марив. Наді мною в напруженому чеканні стояли американець і перекладач.
Я заспокоївся, що не виказав себе, і знову все закрутилось перед очима. Мене сліпили різнокольорові блискавки, приголомшували постріли. Я корчився й знемагав од незрозумілого тремтіння.
Певно, мене знову облили холодною водою, і я отямився. Лежав у камері на голій цементній підлозі. Був певен, що за мною стежать через вічко або за допомогою спеціальної апаратури. Одірвав од штанів ґудзик, бо„з кишень усе позабирали, і надряпав на стіні:
«Певно, загину. Я не винен. Шкодую, що втік до Туреччини, а не до Греції або якоїсь іншої країни вільного світу.
Ан. Т.».
Я зрозумів: мене піддали звуковій і світловій обробці. Але це я можу сказати зараз, а тоді — п'ятнадцять років тому! — мені й жодному з тих, хто розробляв «Варіант № 1», були невідомі такі катівні.
Кожному, хто вже знає про їхнє існування, легко стиснути зуби й витримати, але навряд чи це було просто для першого!..
І хоч це звучить самовпевнено, все-таки я витримав. Але вони не могли зупинитись на цьому. Мусили піддати мене ще тяжчому випробуванню. І воно надійшло наступного дня.
В іншій кімнаті при криваво-червоному освітленні видно було якесь обладнання, схоже на рентгенівську установку. Мене примусили зняти сорочку. Гумово-металевий шолом стиснув голову. Такі ж пояси обвилися навколо грудей і рук. До скронь причепили якісь мембрани. Такі ж мембрани я відчув і на потилиці.
У кімнаті нікого не було. Поганою болгарською мовою, якою говорять іноземці, пролунав загробний голос. Мені здалося, що це не людина, а робот чи магнітофон вимовляє слова:
— Ти перед «машиною правди». Відповідай на запитання. Тебе закинула Державна безпека?
Голос ще не замовк, а в сусідній кімнаті почулися радісні вигуки. Вони були приглушені, але досить чіткі, щоб я почув їх:
— Є! Виказав себе!
Вигуки збентежили мене, і я відчув, як сильніше закалатало серце. Невже можливо, щоб машина реєструвала мої думки, хай не точно, приблизно? Я мусив заспокоїтись, підбадьоритись.
«Спокійно, Hace, спокійно і, диви, не втрачай глузду».
— Ти готувався до роботи за кордоном, а брешеш, що в цей час сидів у тюрмі!
І як перед тим — голос ще не замовк, а з сусідньої кімнати дружний вигук:
— Знову виказав себе!
Узяв мене сумнів: а може, вони й справді щось вловлюють?
До кімнати увійшов американець. Я не бачив як слід його обличчя, але по голосу зрозумів, що він торжествує:
— Ну, переконався, що ми можемо читати твої думки? Даремно опираєшся.
Я відповів: