— Тікав до Туреччини, а вони завернули тебе?
— Завернули.
— Ех, матері твоїй!..
Він ударив мене прикладом у груди, і я впав на спину. Наступив ногою, дихання мені перехопило.
— З Болгарії тікаєш! Зрадник! Продажна душа! Ворожий елемент!
Коли я підвівся, прикордонник знову штовхнув мене й наказав іти попереду.
Не знаю, як я йшов. Двічі чи тричі падав, поранив долоню об камінь. Людей перед заставою не видно. Двері відчинені. Освітленим коридором мене провели в якусь кімнату. На стіні висів портрет Георгія Димитрова. Під ним сидів старший лейтенант, зіпершись ліктями на звичайний письмовий стіл, який можна побачити в кожній болгарській канцелярії. Офіцер утупився в мене.
— Хто такий?
Солдат доповів:
— Тікав до Туреччини. А ті завернули його
Старший лейтенант підвівся і підійшов, не спускаючи з мене ока. Проказав тихо, крізь зуби:
— Зрадник! Втікач з нашої соціалістичної батьківщини!
Я мовчав, похнюпившись. Офіцер дав мені ляпаса й наказав:
— Говори!
— Про що?
Коротко розповів усе, що розповідав американцям, промовчавши тільки про свого супутника. Звичайно, за ці свідчення можна уникнути зайвого стусана, поки не потраплю до вищого начальства, але іншого я не скажу.
Лейтенант сказав, що мене одвезуть у Малко Тирнове.
Хай везуть, куди хочуть. Незчувся, як опинився на підлозі. Потім почув лайку. Хтось мене тримав, термосив. Здається, понесли на руках. Кинули на щось м'яке. Запахло бензином, запрацював мотор.
Я вловив знайомий аромат люльки…
Машина зупинилася. Мені розв'язали очі, і, ще нічого не побачивши, я по тютюновому запаху зрозумів, хто поряд. Він кивнув, щоб ішов за ним.
У кабінеті зупинився й простягнув мені руку. Ми були удвох. Він заговорив чистою болгарською мовою:
— Якщо все те, що мої люди вчинили з вами, безпідставне, прошу пробачити нам. Мене звуть полковник Кларк, болгарські емігранти називають мене бай Янакі.
Він продовжував тримати мою правицю.
— Якщо ж ви настільки спритний розвідник, що перехитрили нас, заплатите за це головою. Ви добре розумієте, це може статися як на турецькій, так і на будь-якій іншій території, включаючи й болгарську. Зараз ми звільняємо вас. І ще раз — прошу пробачення за прикрощі. Ви, сподіваюсь, розумієте, що без них не можна. У таких випадках ми віддячуємо значною грошовою винагородою, яку секретарка згодом передасть вам.
Він запросив мене сісти. Не на той стілець, на якому я сидів під час першого допиту в цій кімнаті, а в крісло навпроти себе. Почастував мене «кентом». Ще не розпочали розмови, а нам уже принесли каву.
— Як ви збираєтесь влаштувати своє життя?
— Найперше мені необхідно прийти до тями… після слідства.
Він засміявся:
— Не чекали такого?
— Відверто кажучи, не чекав такого прийому.
— Бо в Болгарії уявляєте собі Туреччину за творами Каравелова, Ботева і Базова, а зі сторінок «Стиршела» та інших центральних газет дістаєте найточніше уявлення про американський спосіб життя і завжди зображуєте нас п'яними од «кока-коли».
— Так, ми маємо неповне уявлення про ваше життя. Як і ви, припускаю, маєте неточне уявлення про Болгарію.
— А ви вразливий патріот.
— Не приховую, люблю свою вітчизну.
— Тоді чому ж втекли з неї?
— Бо за нинішньої влади не можу більше жити. Замість сидіти за гратами волію жити на чужині.
— І яким ви вбачаєте своє життя?
— Спробую знайти якусь роботу, щоб мати на кусень хліба, а потім шукатиму можливості закінчити вищу освіту.
— Надто егоїстичні завдання ви собі поставили.
— Що ж вдієш, кожен мусить дбати про себе.
— А чи не поїхали б ви до Америки чи Канади? Може, там влаштуєтесь краще?
Я відповів не зразу. Навіщо він питає про це? І дивиться на мене впритул, щоб вловити мою реакцію.
Втікач, який має певні завдання від Держбезпеки, наполягатиме залишитись у Туреччині, а той, хто подібних ангажементів не дістав, ладен влаштувати своє життя скрізь, де йому буде краще.
Примусове слідство закінчилось, але спостереження й перевірки тривають.