Дмитро понурив голову, скрутив цигарку і, закуривши її, сплюнув сердито крізь зуби.
І ще потім, як Дмитро побіг до табору, Анна довгу хвилю сиділа в поточині та й журилася й міркувала:
— Який той світ настав, Богойку любий, і до чого тото кому потрібне?! Та ци треба того дакому, аби людські діти всихали при тім воську? Таже то всьо чуджі, та ще й багато з них малі, зизоокі, та й говорут так, що їх не зрозумів би никус.
Верталася Анна через Ростоки. Як була ще дівчиною і пасла, був там зруб. Нині Анні доходить п’ятдесятка і лісові теж не більше. Та яке там більше? Таже садили у зрубі ліс, як Анні було десять літ. То й лісові певне буде з сорок років. Густочатинні ялиці поросли так, що челядин ніяк не пролізе, ще може звір який протиснеться. Стежки, що ними Анна ходила приспівуючи, позаростали так, що віднайти їх не віднайшов би. Ей де!
Вертаючись від Дмитра, Анна за старою звичкою збирала гриби. Темні й білоголові біляки складала до кошика, що його Яцько виплів з ялівцевого коріння, а інші, як от голубінки, гіркані, лиски, клала в мішечок, що його завжди брала з собою до ліса. Ніколи бо бойкиня не йде в ліс даром та й ніколи не вертається з нього впорожні. В кожній порі там ростуть гриби, раз такі, то знову інші. Біляки посушить на зиму, а оці інші наварить на вечерю.
Дома Анна застала новину: молодшому синові Гнатові прийшов такий жовтий папір, що го кликав до воська. То вже дома і ґазда був, і Гнат, і ще кількоро парубків. Міркували, нараджувались. Папір переходив з рук до рук, парубки читали, повертали на всі боки невиданого гостя, по-російськи написаного. Розглядали, міркували, нараджувались.
— Та як, Гнате, буде? — питав Мазурів Кость, що теж дістав таке письмо, — підемо за чужих воювати, ци як?
Гнат не спішив із відповіддю. Він склав старанно папірця, вигладив його долонею і поклав у кишеню лейбика. Папір тільки зашелестів, ховаючись поза зеленими й червоними шнурками, що ними була обшита кишеня. Потім Гнат сплюнув крізь зуби та й поглянув хмурним поглядом на батька.
— Що ти маю повісти, сину, — наче відповідаючи на його німий запит, говорив Іван, — я старий, ще в австрійськім воську-м служив. То як приходило йти до воська, то-м ішов, бо мус било, та й тілько. Але, бо то мовили, шо цісар наш пан, ци тато, ци як там. І шо то за него. Та від тої пори били москалі і били поляки і тепер тоти є. І всі нашої крови жадні.
— А ми за них маєме воювати! — кинув Костьовичів Панько, дивлячись на ровесників.
— Я таке повім, тату: досить з нас, що Дмитро пішов, ци видите, як му файно при тім воську. Та й ци знаєте, за кого та й куди поженут і ци ввидите ви го даколи? То я так міркую: най буде шо хоче, а я в салдати не піду!
Анна сиділа на ослінчику та й перебирала гриби. Бронзові шапочки лисніли здоров’ям, білі пеньки виглядали з-під них, наче зуби в веселому посміху. Пахнули лісом, тішили радістю здобутків. Шапочки Анна відкладала набік, для сушення. Пеньки стругала чисто й кроїла дрібно, кидаючи до чорного залізного горшка. Будуть з картоплею на вечерю. Біля неї рачкував онучок, двоє старшеньких хлопчиків товклось на постелі. Мовчки прислухувалась Анна до розмови чоловіків. Алеж почувши Гнатове рішення, кинула роботу та й підійшла до них.
— Та й я так міркую: няй не йде! Чей я парубків родила не на то, би десь пропадали, тілько би ґаздували, та й на старість аби з них вирука била. Да як переховат ся, чей Господи, не довго, таже повідав Дмитро, шо відиш, война буде.
Заговорили про війну та розглядали, що і як буде. А потім вирішили: не підуть! Доки годні будуть, поміж людьми ховатимуться, а там вже й у лісі сховище знайдеться. Ліси великі, густі, куди там незнайомому туди ходити. А парубки знали усі стежки в гущавині й криївки в ярах та за млаками.
Вже ніч була, як виходили з Цаповичевої Іванової хати. На небі вже серед безлічі зір розсілася Квочка, а за нею рівним рядком поступали Косарі.
Ліс шумів під зорями, стиха хитаючи верхів’ям. Потоки з клекотом збігали з вершків, скачучи по камінних порогах. Де-не-де лунав постріл.
Швидко й несподівано, як громова хмара, прийшла війна. Ще люди не звикли до думки про неї, а вже горами ревли гармати, гостинцями бігли панцерні вози, а селами гуляли заграви. Ще жінки не встигли заголосити за синами й ґаздами, як їх більшовики погнали кудись у глиб краю. По дорозі дехто втікав та добивався до хати, інші пропадали безвісти. Ті, що верталися, розказували про страхіття відвороту без пуття й толку. І розказували, як нищили людську силу ті, що забрали чоловіків до чужого війська. У лагерях валялись трупи, та здебільша бойківських синів, що ще й добре рушниці не навчилися у руках тримати. Хто поклав їх шаленим прицілом, чи іншими способами, не відали.
Плакали матері, голосили жінки, а земля й небо гули й стогнали під тяжкими возами та від розривів стрілен.
Пропав і Дмитро між ними. І хоч Анна ходила шу-кати його в інші села, не знайшла ні живого, ні мертвого. Ані в Ісаях, ані в Кропивнику, ані навіть у Дрогобичі. Там і кінчився бойківський світок білейкий, то куда там ще ходити? Як живе — вернеться.
Але не вертався.
Три дні йшли зливи зеленими горами. Густими струмами лили води з бурого неба на померклу землю. Потоки, що спершу журкотіли, перейшли на гучний клекіт. Річки носили повними боками. Як ранені тварюки, вони розвертались у болях та ревли глухо.
Іван, Дмитрів батько, вийшов з хати, вслухувався у клекіт зібраних вод та, похитуючи головою, гойкав:
— Ой, Богойку, Богойку! Та то не тяжко, би повінь прийшла, та й страшнов потопов затопила долини. Йой, та ще не тяжко, би хати понесла гет з людьми та й їмінням, як тото проказуют старі люди. Най би ї било та било би! — христився, спльовував та й страхався.
Безпереривно й беззмінно ринули зливи на стривожену землю. І знову, виглядаючи з хати, голосив Іван:
— Бійтеся Бога, людойки та бійтеся го, людойкове! Таже то не паде, іно ллє, та же то не дождж, а пропаст і потопа і конец світа! Казали і приказували старі люди, що буде война, а пак прийде повінь, зараза і мір на нарід і на скотину.
То вже войну маєме, а тепер не тяжко, би била повінь, ой не тяжко!
Шостого дня під ніч з ревом вилили ріки, розбіглись потоки по небувалих місцях, а буря-стихія стала нести дерево, каміння, хати, худобу.
Вітер, що віяв увесь час і колотив ярі жита й зелені вівси, перейшов в ураган.
Опівночі сталося щось жахливе. Земля стала ревти страшними голосами. Ніби розкрились її челюсті, а з широких надер ревли пекольні сили. Жахливий лопіт, страшний гул. Земля дрижала й стогнала, ніби в її груди валили тисячі велетенських обухів. Голосили гори та кидали страшний гул у потопаючі долини.
Ураган шалів, повінь жахливо казилася жовто-пінними водами. В селі запанувала страшна тривога. Ніхто й не лягав, ніхто ока не замкнув у цю ніч загибелі. В хатах плакали діти, жінки лементували. Люди наслухували з тривогою гулу бурі й зловісного клекоту зібраних вод.
Анна кинулась навколішки перед образами та й молилася-голосила:
— Отче наш, же єси… таже то ми ся видит конец світови білому прийшов!
— Хліб наш насушний… білого дня не діждеме, сонця ясного не ввидиме!.. а Дмитро десь в поли загибає і Гнат в лісі від бурі пропаде…
Ратуй, Богородице Небесна!!!
В яскравих блискавицях ввижалось їй раз біле-біле, як крейда, Дмитрове обличчя, то знову бачила Гната приваленого смерекою-вітроломом. Серце стискала їй страшна тривога.
А вихор вив, земля стогнала, світ валився в безодню.
Аж поки над водами й руїнами не засірів стривожений ранок. Тоді, як буря трохи влягла, прийшов з лісу Гнат. Мокрий, збіджений, ледве живий. Але живий.
Іван накинув сіряк, плахтою накрив спину й захистив голову і подався долі селом — чи пак поза городами, бо в селі не стало дороги. На її місці лютувала широка, небезпечна гірська річка, що несла каміння й колоди. З мостів і кладок сліду не стало, усі долини морем залило.
Але гори й ліси? Що ж їм сталося?
— Ой, та то див-дивезний, та то кар-карезний! Таже ліс старий ніби хто висипав патички з коробки. Таже того нихто не видав і не чував, бо ліси скорчувало, гей, зрубом поклало!
— Ой страшна річ, ой дивогльидна, ой як же тото може бити?! — бідкали ґазди, пробираючись до своїх піль.
Але не стало піль, що були під лісом. Зливи знесли їх у потоки, пообривали узбіччя гір і кинули їх на поля. Цілі шари молодняку з’їхали на поля. Котра деревина стоїть просто, котра вгору коренем або й покотом лежить.
— Таже нема мої праці, таже нема мої кервавиці гіркої! Лісом ї знесло, каміням закинуло!
Відкриті щелепи гір зяють нагим нутром. Воно жовте, гидко й липко розкинене. Позбувшись лісу, безсоромно розкидало тельбухи і показує білому дневі кальне нутро.