Глибокі яри, круті вирви порізали гори.
Гей, чи набридло оцим узбіччям від віків стояти на місці?! Оце рушились і з ломотом поповзли у мандрівку в долини.
Кріпкі старі ліси, що віками шуміли на вершках і побідно ставили відпір бурям, лягли покотом у страшному падінні. Ялиця на ялицю, кремезні смереки лягли поперек себе й біля себе. Нині вже ні людині, ні звірові доступу не буде.
— Тото видит ми ся, за войну та й за людську кривду. Таже в тих всіх лісах восько стояло. Людські діти з усіх усюдів зігнали та губили по тих лісах. І лісови не дарували, рубали, аж із смерічок кров текла, гей би з челядина. Бога не признавали, такий на них конец прийшов, як на той ліс. Бо так старі люди приповідают: — Кілько ліса впало, тілько народу згине. Мір страшний на нарід йде та й ще піде!
За таборами руїна. Повалені палатки, кілки, містки. Ще на ялицях, що де-не-де лягли від бурі, таблиці з написами чи числами якимись. Пляшки, папір, скирти цілі. Вихор лісом розніс. Понадпалювані сторінки, позатиране, розмокле письмо. Книги лежать між зломами на моху, поміж мертвими ялицями. По них бігають мурашки й жуки, а вітер перегортає мертві й нікому непотрібні сторінки, і шелестить поміж ними. Інколи підіймає папір сердитим крутіжем та кидає його в жовтопінні буруни потока.
Тихо й глухо в мертвих лісах Бойківщини. Ні звір, ні птах не полошить тиші лісового цвинтарища, здається тільки, як би смерть засіла на товстому пні викорчуваної ялиці та з подолка висипала оцей папір, що шелестить поміж вітроломами.
Тієї тривожної ночі, коли здавалось, що світові загибель прийшла, вернулись у село й їхні хлопці, що по лісах ховались від мобілізації. Змучені й промоклі до шкіри, але проте бадьорі, як оті стрункі й молоді ялиці — дочки, що йдуть на вируку старого лісу, що ліг покотом від бурі.
Хоч поля спустошені повінню і всюди шкода велика впала, Гнат разом з вітцем став рятувати й направляти. Потім виходив з топором у ліс, що ріс у Вапнярці. Треба було дорубувати одні вітроломи, другі обкорувати й порубати. Що грубші звести на обору, хай сохнуть. Придадуться на нову будову.
І хоч сумно було в поляглому лісі, Гнат свистав бадьоро, пробираючись крізь сітку пнів, гілля мертвого конаря.
Оце з краю лісу росте молодняк. Його засіяли з своїх плідних шишок батьки-велетні, що лягли в боротьбі з бурею. Він тепер іде протинаступом збитими лавами збройної сили. Він стрункий і хиткий в своїй молодості, але разом — одна непоборна лава. Побідним походом, стрійні в пушисту зелень щитів і шоломів, молоді йдуть на заміну старих і тих, що лягли в силі віку. Горді молодістю й непоборною силою життя, підступають до грудей старому лісові, що вже ліг і що стоїть де-не-де. Рясною, молодою зеленню вони трублять тріюмф над смертю. Кінчики своїх гілок вкрили яснозеленими лапками, вершок їх вистрілив зорею: з її рамен швидко виростуть нові, здорові конарі, новий ступінь їхнього стрільчастого деревостану.
Повні соків і сил, вони вдерлись у старий ліс. У його підніжжя вони здобули вкриту сухими шпильками землю. Переможно-гордо, з тріюмфом весни на гілках вони йдуть у змагання із смертю. Малі, буйні й твердокорінні, за ними тепер черга! Для них тепер соняшне сяйво й блакить неба. Та й цього їм не доволі. Оце лежить порохнявий пень якогось предка. На нього вистрибнули дві молоді смерічки, запустили коріння в порохно і м’якесенькі, ніжнесенькі піни своїх весняно-зелених чатин розкотили понад чорним трупом того, що жив колись.
Ще й розбіглись поміж вітроломи землеприклонні ялівці, що не пнуться в небо, тільки п’ядь за п’яддю добувають землю. Надмір свого синявого, запашного овочу сипнули на зелені мохи. Притулились до жовтих медунок, що пахнуть солодко й кохаються з чмелями та разом з густими заборолами ожинників боронять вступу в ліс.
Але велика й могутня держава лісових муравлів, що всевладно панувала над деревами, рослинами й тваринами, сьогодні у великому роздратуванні: впала ялиця, що до її пня прилягало муравлисько, здавила й розбила його. Прудкі, дощеві води розмили його стіни.
Чорняво-рудий народ в тривозі, метушні й не-стримному русі: понад пнем поляглої ялиці треба видвигнути нову державу.
Біжать своїми битими гостинцями, наскакують одна на одну, одні там, другі назад. Несуть будівельний матеріял, тягнуть цілі велетенські дерева, несуть стебла-шини і чатину-цеглини. Безліч і безліч їх.
Хто ж знає, як довго прийдеться їм будувати величну державу, володарку життя й смерти мільйонів? Проте метушиться хоробрий лісовий народ.
Тільки яструбам гнізд забракло. Квилять жалібною скаргою, кружляючи понад поляглим лісом.
В тій частині, де старий ліс ліг покотом, щоденно працював Гнат. Ба, не лиш він, інші ґазди й ґаздівські сини виходили в ліс. Безліч сокир гупало всюди. Як великі жовни, вони стукали об пні. Пили скрипіли й стогнали, ріжучи сире, ще соковите дерево. До великих пнів запрягали коней і тягнули їх лісом аж на берег яру. Відтіля пускали ризами в потік. Він брав їх на свою буропінну спину й ніс в село.
Порізане дерево складали в сяги. Ще довго воно там стоятиме й пахнутиме живицею, висихаючи в літньому сонці. Великі купини гілля й чатини чекали на свою чергу, щоб їх звезли в село.
Так день-у-день ішла праця в лісі, в багатьох лісах, що лягли тієї весни в смертельному падінні під ударами бурі. Жилаві бойківські руки чистили їх від трупів, молодим яличкам і смерічкам залишаючи вітер, сонце й небо та мохами вкриту землю.
Так як прогуділа буря й прошуміли зливи — і війна від бойківських зелених гір далеко відкотилася. Вже й німці прийшли і навіть встигли вже скинути жовтоблакитні прапори, що ними замаїлись міста й села назустріч новому наїзникові.
Але Дмитро не вертався.
Тож одного дня Анна зібралася й пішла за порадою до Марисі Библички, що знала ворожити. Дуже файно знала й правду повідала, хоч не з карт, ні з долоні, а з сонця. Може вона дещо знає про Дмитра?
Марися жила в горішньому кінці, там де Розлуч ділиться на два рукави: правий, що в нім живуть ґазди, й лівий, де сидять цигани. Там право проти вижної школи стояла Библикова хата, як усі, в вугли, з тесаного дерева. Тільки, що з комином була і навіть під дахівкою, бо Библик Микола був колись в Америці і, вернувшись, поклав кращу хату. Але Марися була йому вже друга жона. Дітей своїх не мала, зате дуже знала до курок, гусок і ворожити.
Анна зустріла її на подвір’ї, якраз тоді, коли сипала збіжжя куркам.
— Славайсу, Марисю! — привіталася.
Марися оглянула її уважно. її темні очі дивилися гостро з-під чіпця.
— Слава навіки. Ци не за Ґмитра пришли-сте розвідати? — Анні пробігли мурашки спиною. Ворожка знала все наперед. Певно знає і про парубка…
— Таже за нього. Пішов тай ся не вертат, альо другі вже прийшли домів… Марися приложила руку до чола й дивилася на сонце:
— А Ґмитро ся не верне. За дві неділі вістку матимете, що ляг та й не прийде вже д вам, хотьби-сте го кликали кілько.
Анна тільки сплеснула в долоні та й як не заголосить, як не заплаче! А Марися далі в сонце ся дивит і каже:
— Десь го в дорозі вбили, аж там, де не виджу ни гір, ни ліса, тілько само поле.
За дві неділі вернувся з війни Копачів Федьо. Аж з України пішки йшов. Він вістку приніс, що перед переправою через Збруч не одного галичанина мертвим залишили над берегом річки. Там і Дмитро зостався.
Де немає ні гір, ні ліса, тільки широке поле.
Ци = чи. (Див. пояснення говіркових слів наприкінці книжки).