— Йди! — Стас відчинив двері. — Котись під три чорти! Кому ти потрібна, селючка у старому платті?! Приповзеш до мене за допомогою. На колінах будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, — прошипів він.
— Не дочекаєшся! — скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.
Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, всередині приміщення, в яке вона більше не повернеться. Насправді, в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.
Охолонувши, їдучі в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй в копійчину. Але дарма. Дарма, що вона віддасть таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне, швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити та не чути ані Стаса, ані Галі, чи пак, Гелі.
Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗІ» по грунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.
У Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, ім’я та по-батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно. А час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею?
А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, вперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас, складне слово «мама».
Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під вітерець своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка була на пагорбі, а хатини розкинулися, розляглися вздовж дороги, розсипалися по балці, потонули у зелені з домішками золотавого кольору. Десь внизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою та спокійною.
Софійка угледіла чоловіка, який йшов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той розповів, як знайти її хату, й Соня пішла понад будинками. За дерев'яним парканом вона побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.
— Є хтось вдома? — погукала дівчина чужим, дрижачим голосом. Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася вона, її мати. Сумнівів ніяких не було. Таке ж золотаве хвилясте волосся, як і у Соні, така ж худенька, дуже схожа на Соню, але під очима синюваті кола, лице не свіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.
— Можна? — Софійка першою опанувала себе.
Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обнімати дівчину.
— Соню, Соню, — повторювала вона та почала плакати. — Доню моя…
Серце дівчини наповнилося щемом. Дівчина в що хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасливою та сумною.
— Ходімо, ходімо до хати, — запросила вона. — Шарику, перестань лапати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.
Софійка зайшла до хати й у ніс одразу ж вдарив стійкий запах перегару.
— Не звертай уваги, — сказала жінка. — У нас не прибрано. Ми ж не чекали гостей. А у селі, сама розумієш, роботи непочатий край.
Жінка заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На розкиданому ліжку стара ватяна ковдра без пішви,[Пішва — підодіяльник] на столі — пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.
— Ну, як ти, доню? — жінка сіла напроти.
Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.
— Я? Потихеньку. А як… ви?
— Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобою працює. А ти вивчилася? У місто виїхала?
— Ні. Живу, де й жила.
— До цього часу у селі? У тій самій хаті?
— Так.
— Заміжня? Дітки є?
— Ще немає.
— Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?
- Є.
— То онуків скоро чекати?
— Побачимо, — відказала Соня й знизала плечима.
— Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.
— Я не тримаю.
— Одним випадає доля гарна, живуть все життя, як сир у маслі купаються, а мені… Така у мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти — молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.
Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання і нічогісінько не розуміла.
— Чому ж ви не приїхали до мене?
— Чому? Чому? — жінка схлипнула, налила собі у брудну чашку горілки. — Будеш?
— Ні. Я не п’ю.
— А за зустріч? Чи ти не рада мені? — запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. — Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Поїсти в хаті нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.
— Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? — Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.
— Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?
— У вас була я.
Жінка налила собі ще, випила, вже не закусуючи.
— Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я про тебе лягала спати та вставала весь час думаючи. І про Петруся ніколи не забувала, — жінка розпустила нюні.