— Про Петруся? Хто він такий?
— Це я його так назвала, — вона витерла сльози долонею. — Свого синочка, твого братика. А взагалі, офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.
— Де… Де ви його полишили? — впалим голосом запитала Соня.
— Де? Де? В пологовому будинку. Де ще можна? — буркнула жінка. — Тільки ти про це нікому на селі ані гу-гу. А то я підпила, розпустила язика. Добре?
— Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!
— Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім все, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, — жінка кивнула на пляшку, — збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли трапилося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина у тебе буде і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Жаль було Пєтєчку залишати у пологовому будинку, жаль. Гарний був хлопчик, красивий, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий — це я точно пам'ятаю. Він на три роки молодший тебе, так, точно на три.
— І ви його полишили там?
— А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає дитину, аніж я його колись придушу. Я вчинила правильно. Чи не так?
Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила у руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.
— Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала я до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю і дізнаюся, що його вже усиновила якась заможна родина.
З жінки знову полилися горохом п'яні сльози.
— Тепер я не знаю, де мій Пєтєчка, а, може, він і не Пєтєчка, то грець з ним! Що було, то було. Ти як, доню?
— Я-то добре, а ось дідусь — не дуже.
— Помер?
— У нього інсульт. Лежить прикований до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, — одним подихом випалила Софійка.
— Так ось, чого ти приїхала, — жінка похитала головою. — Грошей просити, — помовчала. — А я думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.
— Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати у ліжку, — не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. — Мені дуже потрібні гроші на ліки.
— Ти працюєш?
— Так. Звичайно ж.
— Де?
— Поштаркою.
— Зарплатню отримуєш?
— Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплатню. Мені ще потрібні гроші.
— А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?
— Так.
— А ще що розказував? Що я розпусниця?
— Це неважливо, принаймні, зараз.
— А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я його кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні бидла попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, в чому моя провина? — жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.
— Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги.
— У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я — ніщо, так, пусте місце.
— Воно й видно, — тихо сказала Софійка, а вголос промовила: — Виходить, ви мені нічим не допоможете?
— І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?
— Дякую, у нас своєї вдосталь, — Соня піднялася. — Я, напевне, піду.
— Добре, добре. Воно, можливо, й на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає — краще спить. Чи не так, доню? — засміялася жінка, показавши відсутність передніх зубів.
Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю — знала напевне.
Жінка провела Софійку до хвіртки.
— Автобус буде за півгодини, — сказала вона. — Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?
— Добре, — кивнула Соня.
Дівчина зупинилася, обернулася.
— Приїздіть до нас.
— Ага, — закивала жінка головою — Колись, коли будуть гроші на дорогу, Приїду.
— До побачення, — сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.
— Соню! — окликнула її жінка.
Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася.