А Сашко ще довго стояв у тамбурі, смалячи цигарку за цигаркою. З його уяви ніяк не зникали сумні, повні відчаю виразні очі Соні.
Сашко лежав, закинувши руки під голову, й намагався хоча б трохи подрімати. Він вслухувався в монотонне поцокування поїзда, але той не міг розхлюпати тривогу, яка засіла десь в глибині душі. Неспокій Софійки нахлинув на нього й щемом наповнив серце.
Сашко піднявся, за звичкою поправив постіль й задивився у вікно. Високі тополі швидко бігли назад, але й цей краєвид незабаром почав його дратувати. Олександр дістав з кишені пачку «Мальборо», швидко вийшов у тамбур, з насолодою затягнувся цигаркою. Скрізь важкий гуркіт коліс до нього ніби звідкись здалеку донеслися слова, повні прохання, відчаю й любові одночасно: «Я буду тебе завжди чекати! Ти чуєш?! Завжди!»
— Мара, — подумав він й нервово жбурнув недопалок у відкрите вікно.
Сашко знову ліг, але перед ним знову були очі Софійки — великі, гарні, з чорними пухнастими віями, але скільки ж у них було неприхованого відчаю та смутку! Він крутився з боку на бік, але видіння лізло в голову, заважало думати про щось інше, туманом оповивало свідомість. Сашко забувся у тривожному сні лише на кілька хвилин. Басовитий голос провідниці змусив його підхопитися на ліжку:
— Поїзд затримується на одну годину!
— Як?! — скрикнув Сашко. — Як затримується?! Чому?
— Молодий чоловіче, це питання не до мене, — провідниця кинула на його оцінюючий погляд. Спочатку їй хотілося звично ляпнути якусь грубість, але, побачивши перед собою гарного, статного, підтягнутого чоловіка, вона широко посміхнулася й грайливо повела нафарбованими очицями.
— Я не можу знати, чому ми стоїмо, — зовсім іншим тоном сказала вона.
— Чорт! Я спізнюся на роботу! — в розпачі сказав Олександр. — Чи не можна тут зійти та пересісти на інший потяг?
— Ні. Та ви не хвилюйтеся, таке буває. Ми повинні прибути вчасно… — промуркотіла жінка та запитала: — Чайку принести? Чи, може, кави?
— Дякую, не треба, — відповів чоловік й вийшов із задушливого вагону на свіже повітря.
Потяг зупинився десь серед лісу. Догорала тепла сонячна днина та приємно пахло сіном. Але Сашко цього не помічав. Затримка на годину ніяк не входила в його плани. Якби потяг прибув вчасно, то у нього була б можливість взяти таксі й заїхати на годинку до матері у село. Він уже уявляв непідкупну радість тихої жінки, що жила одна й дуже чекала на короткі зустрічі з сином. Людмила Орестівна все життя працювала в селі вчителькою математики, сама виховувала сина. Сашко не пам’ятав свого батька, бо той загинув в автокатастрофі, коли хлопець був ще немовлям. Скільки він пам’ятав себе, завжди поруч була мати — невисока, худорлява, в окулярах. У неї завжди було сиве волосся. Мама розповідала, що коли дізналася страшну звістку про загибель батька, то за ніч посивіла. Вона не соромилася цього й ніколи не фарбувала волосся, від чого виглядала набагато старшою. Людмила Орестівна не намагалася влаштувати своє особисте життя, вона його присвятила вихованню єдиного сина та ще своїм учням. Сашко зараз, як ніколи розумів, яка вона самотня та чому ховає за окулярами сумні очі. При першій же нагоді він завжди їхав до неї хоча б на годину, тому затримка потягу його так нервувала. Він зовсім втратив спокій, коли сплила довга година чекання, але потяг не зрушив з місця. Пасажири повисипали з вагонів й ходили по високій траві, збираючи польові квіти.
Коли Олександрові урвався терпець, він пішов до бригадира поїзду, але й той його не заспокоїв. Поїзд затримували з невідомих причин. Лише за дві з половиною години змучені спекою пасажири зайняли свої місця та зітхнули з полегшенням. Поїзд неохоче зрушив з місця.
Лише тепер Сашко зателефонував Софійці. Її голос був сумний, хоча вона й намагалася переконати Сашка, що вже заспокоїлася.
— Любий, не хвилюйся за мене. У мене все добре, — сказала Соня, але Сашко добре почув, що її голос тривожно бринить. — Я посміхаюся, як завжди.
— Не сумуй, все буде добре. Я дуже, дуже тебе кохаю, — сказав Сашко.
— Швидше повертайся, — попрохала Соня. — Пам’ятай, що я тебе чекаю.
— Добре, Сонечко. Ми незабаром знову будемо разом. Ти мені віриш?
— Так, — прозвучало тихо, але вже впевнено.
Олександр поговорив по мобільному телефону з матір’ю, пояснив, чому не зможе сьогодні її навідати. Людмила Орестівна, звичайно ж, засмутилася, але не подала виду. Час навчив що худеньку, маленьку жінку бути мужньою та мудрою. Поговоривши зі своїми дорогими людьми, Сашко трохи заспокоївся та почав з цікавістю спостерігати за невгамовним хлопчиськом напроти. Він був головатий, з рудим волоссям, з безліччю веснянок на маленькому кирпатому носикові, але такий рухливий, цікавий та кумедний, що дивитися на нього без посмішки було не можливо. Хлопчик ні хвилини не сидів на місці, весь час крутився, ніби його бісики штовхали в боки та задавав своїй бабусі безліч запитань. Старенька не встигала відповідати на одне з них, коли він задавав інше. Нарешті бабуся вкрай стомилася й вибилася з сил. Врешті вона задрімала, а кмітливий хлопчисько одразу ж взув бабині тапці й швиденько шмигнув по вагону, дістаючи своїми запитаннями інших пасажирів.
Сашко любив дітей. Він не мав братів та сестер і від цього дуже страждав в дитинстві. Мабуть, ще в шкільному віці, десь вже у старших класах у нього з'явилася мрія мати багато своїх дітлахів. Про це він нікому ще не розповідав, навіть Софійці.
— Синку, ти нічого не забув взяти? — запитав Стаса Андрій Андрійович, спостерігаючи, як той пакує великі валізи.
— Тату, — Стає квапливо застібнув останню блискавку валізи, сів на канапу напроти батька, — Я — не маленька дитина і збираюся, як ти вже зрозумів, не до піонерського табору, а на відпочинок до річки. Якщо я вірно розумію, то завтра перше серпня й там розпочався оксамитовий сезон.
Андрій Андрійович відкинувся в розкішному шкіряному кріслі, яке, здавалося, марно намагалося проковтнути його кремезне, що розпливлося від жиру, тіло.
— Я розумію, що ти, Стасе, почуваєшся зовсім дорослим, бо закінчив два курси юрфаку. Але для мене та твоєї матері, повір мені на слово, ти завжди будеш дитиною.
— До чого ці телячі ніжності? — у голосі сина просочилися нотки звичайного для його тону скептицизму. — Здається, ти найбільше любиш, — Стас загнув один палець, — Своє крісло головного прокурора міста. По-друге, значок народного депутата, по-третє — гроші, в четверте — молодих дівчат, а вже потім…
— Заткнися! — скрикнув Андрій Андрійович, миттєво почервонівши від гніву. — Шмаркач! Ти будеш мене повчати?! Розповідати, що я люблю більше, що менше?! Для кого все це?! Для себе, чи для тебе я купив будинок під Києвом?! Чи не моє прокурорське крісло сплачує за твоє навчання в інституті? Чи не воно купило тобі нове авто замість того, що ти розхекав в перші ж дні?! Та я…
— Все! Все! Брек! — Стас підняв руки догори. — Згоден, що твоя посада приносить мені шматок хліба на стіл, що вона купує мамі відпочинок на Мальдівах, але навіщо ти мені завжди цим тичеш у пику? Я ж не винен, що не народився у бідній сільській родині або у якоїсь безхатченчихи?
— Тож будь вдячним своїм батькам!
— Красно дякую, таточку! — Стас театрально бухнувся перед батьком на коліна та вдарився кілька разів чолом в підлогу.
— Я клоунів не запрошував! А цирк вже від’їхав! — ледь стримуючи себе мовив чоловік.
— Добре, — Стас піднявся, взяв у руки валізи. — Я бачу, що тобі трішки набридла моя присутність, тому, таточку, я поїду подихати свіжим сільським повітрям, понюхати квіти, погодувати комарів не на тиждень, як збирався, а до першого вересня. Відпочивайте від мене і не сумуйте. Ауфідерзейн!
— Стасе! Не мели дурниць!
— Це не дурниці, а моє рішення, — спокійно відповів син, тягнучи валізи на вихід.
— Зачекай! — зупинив його батько.
— Що ще? Забув мене поцілувати у щічку? Чи не перевірив наявність презервативів у моїй сумці?
— Не пускай шпильки, а послухай мене.
— Слухаю, таточку, — Стас повернувся. На його обличчі грала нахабна іронічна посмішка.
— Ірина їде з тобою?
— О ні! Вона мені тут набридла! Є ще питання?
— Ти можеш мені пообіцяти, що не викинеш, як завжди, якогось коника? Я стомився тебе витягати з халеп, в які ти завжди вляпуєшся.
— Пообіцяти? Пообіцяти можна. А чому ж і ні? — Стас посміхнувся. — Все? Можна йти? Мене чекають друзі.
— Скільки їх?