Михайло вийшов з хати. Зарядив мотор свого авта, виїхав з ґаражу й ще зупинився на подвір'ї. Їхав до праці.
З-над озера піднялися дві гуски. Кликали протяжно, дзвінко. Сіли на городі, де росла зелена, дрібна конюшинка. І ще паслися.
Михайло підійшов до них. Не боялися, не втікали. То були їхні гуси, з над їхнього озера. Він сипнув їм кукурудзи й кинув куски хліба. Їли радо й безбоязко. Простягнув до них руки. Підійшли й шолопали дзьобами. Їли кукурудзу.
— Осінь, пора вам летіти! Буде нам сумно без вас. Але ви повернетесь, як рік-річно. Ви, наші гусі.
Піднялись, ґеґали й закружляли понад господаревою головою. І подались за ключем, що летів під поранковим небом.
Михайло й Галя вирішили поїхати до Канади. Поглянути, як відлітають гуси. І кинути останнє прощай своїм любимцям.
Котилось по рівній дорозі авто, минало оселі й містечка. Подавалося на полудневий схід. Там, на північному березі озера Ірі був заповітник пана Майнера.
Минали містечко Кінґсвіл. Крамниці повні вибагливих речей, одягу, пам’яток, харчів. На багатьох малюнок гуски, на інших напис: огляньте прибіжище Майнера. Одні подорожні спинювались, інші швидко проїздили. Треба було смерком приїхати до Майнера.
Кількість авт збільшувалась, рух густішав і сповільнював. Уже нічого, жодних жител, жодних управних піль. Де-не-де водяні розливи, де-не-де лісок і хаща, річка й мокравина. Ніде нікого на просторих полях. Крутий поворот: наче з-під землі появляються будинки, загорожі, водоймища й люди. Багато людей. Так багато, що тяжко їм десь примістити вози. Через дорогу просторе поле обмежоване лісом. На полі гуси.
Тисячі їх! Ходять не поспішаючи, раз в один бік, то в другий. Інші шолопають і гладять пір’я. Щось клюють на землі.
З будинку виходить пан Майнер. То наймолодший Жаспер, син Джека Майнера, основника цього прибіжища для перелетної птиці. Пів століття тому, цей приятель тварин, приютив тут птахів, що відлітали: гусок, лебедів, качок і менших пташок. Летіли здалеку, з півночі й тут находили захист і харч і відпочинок. Тут вони збиралися до відлету.
Пан Жаспер іде здовж ліса. Усі голови повертаються в його напрямі. Ворушиться поле густо покрите гусками. І подається за ним. Йдуть усі, маршують. Голови простягнені. Пан Жаспер повертається і вони теж ідуть тепер. Тисячі їх до одної людини. Всі вони знають його.
При дорозі музичний інструмент. Скринька. Її заряджують. ' Озивається поважна, наче релігійна мелодія. Під її звук підносяться стада й стада й вкривають небо. Літають, кружляють і небо чорніє від них. Невже гуси так відповідають на музику?!
Над’їздять вози наладовані кукурудзою. Стадо за стадом вони летять поза огорожу, на поле, де люди сиплять їм золоте життєдайне зерно. Вони вкривають сусідні поля, багна, чагарники, озерця і потоки. Все тут для них, тих утомлених мандрівників. Летять здалеку, аж з над затоки Гадзон, з усіх околиць північної Канади. Вони в дорозі до середущої Америки, полудневих країн Сполучених Держав. Там зимуватимуть.
Джек Майнер, творець цього захисту був звичайним сільським хлопцем. Жив і зростав у цій тут хаті. Тут серед піль і мокравини він зачав помічати птахів і читати Велику книгу природи. Він цитував вірш із св. Письма: «Він сидить поруч мене у гущавині й розкриває книгу знання. Він повертає сторінки дуже помало, щоб мої короткозорі очі могли бачити».
І він бачив: що люди винищують тварин і що їхня кількість щораз зменшується, що цивілізація є ворогом тварин. Що вони є не лиш засобом харчів для людини, але й окрасою нашої землі. Що в постійній боротьбі ґатунків одні винищують одних і слабші, менше цінні, улягають сильнішим. Що неправдою є, наче б у природі панувала рівновага й вона сама вирівнювала стан своїх тварин. Бо поміж неї і тварин увійшла цивілізація, масові лови, затроєні води й дерева, отрутне повітря, і далека дорога перед птахами, що летять на південь.
Хотілося Джекові знати, куди й якою дорогою летять вони. Хотілося допомогти їм. На його полях вони осідали безстрашно, відпочивали й він годував їх. Ловив у сітки та клав на їхні ноги алюмінієві обручки. На них цитата з св. Письма, дата й адреса захисту Майнера. Хто, в якій країні, застрілив таку птицю посилав обручку, та описував місце чи умовини, де воно сталося. Так Майнер вивчав куди летять і спинюються його захисники. Читав велику книгу Природи.
Дні й ночі він і три його сини обручкували птахів, відчитували, складали мапи й графи. Спершу це була одна пара птахів, потім пів тузеня, потім тисячі й сотні їх.
Старий пан їздив з доповіддями, вчив людей і збирав гроші на вдержання свого захисту. Докуповував ґрунти, сіяв і управляв кукурудзу, своїми матеріялами підсилював університети. Його приют поширювався. Але всі вони, його птахи ніколи не сідали на полях сусідів. Як вони знали, де межа між пристановищем богобоязливого мужа й їхнього приятеля, і полями звичайних людей, що держать у руці рушниці?
Мандруючи по Америці, Джек Майнер промовляв у всіх більших містах, у найбільших залях, аж поки люди не зрозуміли його, того старого пана, що вчився із святої книги Природи.
Закони, датки, записи… найвища англійська відзнака.
Захист поширювався, його взяла в опіку держава, ним стали опікуватися опікуни. Бо не стало старого пана, що любив мандрівну птицю. Його завдання стали сповнювати сини, а з них наймолодший, Джаспер. Він сам заобручкував шістдесять тисяч гусок і п'ятдесят тисячі в качок. Але з неба, в якому відпочиває батько консервації, — так його назвали ті, що оцінювали його працю і пішли його слідами, — дивиться на своїх синів, на людей, що зрозуміли його й благословить їхнє діло. Благословить усі захисти, багато їх, що постали за його почином чи зразком у Канаді, у Америці, в багатьох заморських країнах. Їх засновували люди, що покористувались Майнеровим досвідом знали вже, як летять птахи й де їм потрібно відпочинку й харчів.
Галя і Михайло читали цю історію і тепер дивилися на тисячі птиць, що вкрили поле. Якже тут пізнати, котра їхня пара, коли вони всі однакові? І вона мала обручки на ногах. З них пан Майнер читав, що ті самі гуси прилітали до його захисту продовж п’ятнадцятьох, а то й двадцятьп’ятьох років.
Тиха мелодія неслась і стелилася під сонцем, що сідало поза обрій. Ґеґанням втоми гуси прощали його. Завтра воно зійде для них і день покличе їх до мандрівки — льоту.
Летіло низько стадо. Пара відлучилась від нього й обнизилась. Кружляла понад головами людської пари. І кликала. Може кликала своїх добрих господарів до мандрівки з ними? А може кидала їм останній привіт.
— Гусі, гусі, гусі! — закликали обидвоє.
Ще хвилю кружляли й ґеґали. Але до них долітав крик стада. Тож підбились і полетіли в слід за ним.
Ніч насувалась на приют для птиць. Покрила їх густим покривом.
Вмовк клич диких гусей, що спинились тут, де люди вдержують для них приют.
Світла авт по дорогах. Танцюють як свято-йванські жучки.
Людська пара поверталася до дому. Туди, де над озером стоїть їхній дімок. Мале озеро морщиться під холодним вітром і зідхає дрібними хвильками. На ньому вже не ґеґатимуть канадські гуси. Пустка й тиша ляже на нього й лежатиме довгі місяці, аж поки одного підвесняного дня не прилетять гуси.
Дім стояв на горбі. Понижче бігла дорога. В низу, у стіп горбовини великий водяний простір, одного з Великих Озер. Врешті, то озеро Гюрон сріблилося дрібною лускою хвиль, що набігали на ґранатову синьку води й колихали піною, добиваючись до піщаного берега. По ньому снувалися вітрильники, маяли щоглами й вітер надував паруси.
В далі пливли великі вантажні кораблі. Везли руду, сталь і машини. Здалеку здавалося, що стоять на овиді, малі, іграшкові, наче дитячі витинанки з картону. Тільки ж дим підносився з коминів і чорною смугою лягав на воду. З великого вікна ви могли цілий день дивитися на озеро й вам не навкучилося б. На ньому завжди щось діялось, чи теж діялось багато. А вода жива, вічно рухлива й мінлива.
Але Лапці ніколи було розглядати світ. Він, господарський кіт, мав доволі діла вдень і вночі. Не тому, що господарі не годували його добре й він мусів сам про себе дбати. Навпаки, — їсти мав доволі. Але як кіт, а ще частинно дикої породи, він потребував для життя свіжого, ще живого м’яса, в якому ще не згусла кров. Він, споконвіку й у всіх країнах був хижаком, так як його близькі родичі коти й дальші: леви, тигри, пантери. Вони теж їдять те, що зловлять. Кожний рух в їхньому сусідстві заставляє їх прокинутись навіть із смачного сну й чатувати. За привичкою котів і Лапка не спав глибоко. Хай лиш щось торохне, він негайно розкривав очі й був готовий до стрибка.
Навіть у воді він ловив риб. Як і кожний кіт він дуже любив рибу й ловив її своїми закривленими кігтями. Ясне, що рибалив при березі й то тільки тоді, коли не траплялась нагода полювати на щось інше. Зловивши рибу хрупав її смаковито й облизував свій закривавлений рот.
Таке право в тваринному світі, і ви не лайте його за те. А людина що робить? Таж вона найхижіша з усіх хижаків і вбиває майже все живе, не лиш для своїх харчів, але й для насолоди вбивати. Але її славлять, ще й пам’ятники їй ставлять. А коли кіт зловить мишу чи горобця, люди вважають його за злочинця й дикуна. Хоч ніхто не лає людей за те, що їдять ледве підігрітий кусок м’яса, що його називають стейк, з якого витікає ще кров.
Чому я розказую вам про ті справи й чому, заздалегідь, виправдую Лапку? Бо трапився випадок, яким ви напевно згіршитеся і ніколи Лапці того не забудете. Подумати тільки:
На дереві жила собі пташина пара. У гніздечку виводили молодих і щебетали радісно. Літали поблизу хати й співали, і вони привикли до господарів, так як і господарі до них. Навіть Лапка наче б не звертав на них уваги.
Тепле сонечко пригрівало на провесні. Звинений у клубок спав Лапка втулившись у свій улюблений куток біля хати. З клубка його смугастої, бурої шерсти виднів лиш ротик, білі вуса й одне вухо. Другу частину голови й друге вухо прикривав хвіст. Нагло щось зашелестіло й, звичаєм котів, Лапка прокинувся і в тій же хвилині стрибнув. Напевно не було в нього часу розглянути, що зловив. Ловецький інстинкт, відрухова, мимовільна дія.
Лапка держав у зубах птаха. Його гострі зуби вп’ялись в шийку цинамового кольору, сірі крильцятка з білим рисунком пташка простерла, ніжки ще дрижали, пташка ще тріпалась.
На огорожі сиділа її пара й кричала й цвірінчала й лаяла. Вона підстрибувала, падала з гори на ворога камінцем, клювала його дзьобиком і била крильцятами. Але кіт тримав добичу кріпко й тільки гарчав крізь зуби.
Незвичний крик пташини заставив господарів поглянути, що сталося. І вибігли на допомогу пташці. Але Лапка загарчав погрозливо й люто й з своєю добиччю в зубах зник у кущах.
Ситий і задоволений, Лапка подався до озера. Після ловів він завжди пив воду. Рожевим ротиком хлептав воду, підкидав трішки в трубку звиненим тоненьким язичком і ковтав смаковито. Коли напився, став митися. Це ще один з предвічних законів котячого роду: після їжі помийся! Лапка шанував цей закон і мився залюбки. Його шерсть завжди лисніла й кожушок був гарненько помитий і вичесаний. Він і справді був чепуруном.
Помившись, Лапка подався в свояси. На своє привичне містечко, де так мило пригріває сонце. Тепер тільки спати.