— Оця скунсиха прогнала вас, і заставила втікати. А ми якраз потребуємо такого моторного хлопця як ви.
Пан Торнтон уже від деякого часу шукав когось, щоб піднявся тієї роботи. Але робітник, що шанує себе, не хотів узяти такого марного зайняття.
Взяв його студент, що потребував заробити гроші для студій.
Його заставив прийняти цю працю не страх перед ніччю, тільки пронизливий запах, що йшов за ним, куди б він не повернувся. Не поміг купіль, мило й порошок до миття підлоги. Не помогла мамина квітова вода. Він вивітрився і зник аж по тижневі праці на подвір’ї великої швальні. Дрібка по дрібці забирав його вітер і відносив на ліси та гори.
Там йому й місце.
Полоскуни-звірі завбільшки в середнього пса; шерсть у них бура й на очах великі чорні «окуляри». Вони живуть у лісі, але радо заходять до людських жител, добуваючи собі їжу й з бочок на сміття, чи загалом відпадків від людського харчу. А назва їхня від того, що поки з’їсти, вони полощуть харч у воді. Дехто каже, що вони такі чистотні, але інші, знавці тварин, кажуть, що роблять це для звогчування харчу.
Не відомо, чи маму-полоскуниху щось загризло, чи теж мале відбилось від неї. Залишилось саме, беззахисне в кущах.
Діти йшли лісом. Помітивши звірка намагались його зловити. Але зразу пізнали, що справа з ним не легка. Він показував їм гострі зуби й боронився міцними кігтями. Тож накинули на нього светерок, обмотали та понесли до дому. Напевно думали, що тваринку легко буде приручити й можна буде з нею гратися, як з котом, чи псом.
Поки зайшли в хату обідати, діти поклали добичу на подвір’ї. Пообідавши, повернулись до неї.
Обмотка була порожня. Гостро видерта діра розказувала про те, як полоскунятко дерло светерок поки не проробило діри. Туди й утікло в ліс.
Коли діти розказали мені про втечу полоскунятка, я зраділа. Як добре сталося! Оминула його неволя бідного в’язня, страждання і побивання в клітці. Може й привикло б згодом, аж тоді, коли в нього погасла б остання сила опору й не зламався б свободолюбний інстинкт.
Я бачила полоскуна в неволі.
В зоологічному городі жив він у просторій клітці і його годували. Поївши, він зараз таки розпочинав свою мандрівку здовж сітки. Туди й назад, туди й назад. Він поспішав, він дерся на сітку, він пробував дістатись під неї.
Він ішов і йшов і біг. Його темні очі запались глибоко й чорні окуляри надавали їм виразу розпуки й трагічности.
Він потовкався об стіни клітки, він ходив, він біг, він шукав виходу. Мені здавалося, що він так довго ходитиме, аж поки не впаде з безсилля.
Я бачила полоскуна в моїх сусідів. Привезли його з фарми. Припняли на ланцюгу до дерева, що росло в городі. Він потовкався, торгав ланцюг, дерся на стовбур і падав з нього підвішений на ланцюгу. Мотався довкола стовбура й біг доки старчило ланцюга. Тоді біг у протилежний бік, ланцюг відмотувався і замотувався і в’язень далі й далі торгав, мотав і дер. На його обличчі безсила лють і розпач.
В книжках пишуть, що полоскуна легко приручити й що він стається милим домашнім звірятком. Ніколи не бачила я прирученого полоскуна. Але, коли таке буває, скільки то розпачливого побивання воно коштує свободолюбному звіреві!
Хто, чи що, навчив його цінити свободу? І боротись за неї. Люди кажуть, що в нього від віків — тисячів їх, свободолюбний інстинкт.
Вчасною весною рік-річно прилітали на озеро канадські гуски. Вже здалеку доносився їхній крик. Ним вони вітали своє житло, в країні вологого й не дуже гарячого підсоння, де виляглися і зросли. І людей, до яких звикли, а навіть прив’язалися. Галя і Михайло любили цю пару. Так і називали їх, бо ж імення вони не мали. Тож, коли про них говорили, казали: гуска й гусак. Отже — Пара.
Пара була завжди та сама й єдина, що поселилася на Малому озері. Прилетівши ранньою весною, вони опускалися на Маленькому острівці, що зеленів серед води. Порослий ситнягом і кущами, він давав доволі захисту гускам. Звивши кубелечко вони задомовлювались і гуска зараз таки несла яйця. Було їх п’ять, інколи сім…
Обидвоє вони були однакового кольору, не так як деякі інші птахи. Їхня самичка звичайно скромно й непомітно одягнена, а самчик буває прибраний у дуже кольорове, сяюче пір’я. Такі є: тетереви, павичі, навіть кардинали. Всі подивляють пишний вахляр павича й прегарний, яскраво червоний кольор кардинала. Живе він у лісі й у кущах біля людських жител, тут в Америці. Він отже яскраво-пурпуровий з таким самим чубком на голові, а «кардиналиха» скромна, ясно-бронзово сіра. Ніхто не пізнав би, що вона дружина такого пишного птаха.
У канадських гусок одяг зверху гливий, під сподом сніжно білий. Чорна, довга шия і чорна голова на підборідді пов’язана білою хустиною. Так і складається враження, що в гуски заболіли зуби й тому вона пов’язалася.
Живуть вони в любові й вірному подружжі, незмінно на ціле життя. Згідлива це пара.
Спершу вони ще плавають по озері, хоч вода льодово-холодна. Але згодом, коли вже гуска знесла яйця і сіла вигрівати їх плаває гусак сам. Держиться поблизу острову й захищає сім'ю.
Галя і Михайло раділи своїм друзям.
— Уже наша гуска сидить на яйцях, — міркувала Галя. Невідомо тільки, скільки виляжеться молодих.
Їх виклювалось звичайно п’ять або сім. Радісно було дивитися як плавали вони згодом по озері. Малу пухнату, жовту фльотиллю очолювали й замикали батьки. Великі й гливі вони й справді виглядали як пілоти, як керманичі фльотиллі. Господарі раділи й піклувалися своїми гусками. Возили їм хліб, сипали кукурудзу. Ці харчі знаменито прогодовували гусок і вони швидко набирали ваги, інколи на десять чи й більше фунтів. Врешті й самі вони про себе дбали: скубали траву, дуже любили молоду конюшинку, що росла перед хатою. Тож, коли малі вже плавали й ходили, батьки виводили їх на берег і на ньому ціла сім’я паслася. А люди підкидали їм ще своїх харчів. До них вони привикли, так, що їли їм з руки. Доволі було закликати: гусю, гусю, гусю! — і вже з поза крутого берега випливав гусак, або й ціла сім’я. Пливли швидко до своїх друзів, і до харчів, що їх вони їм підкидали.
Що то за крик підняв гусак? Невже лис, або полоскун добирається до гнізда? Ґеґає гусак і лопотить крильми. І, наче б біг по воді. Он, що діється: друга пара сіла на озері! Спершу плавають здовж берегів, наче не займаючи нікого. Але гусак не чекає напасти: він пливе їм на зустріч, кричить і б’є крильми, аж з води бризки піднімаються. Зайди відповідають йому таким же криком.
Гуска покинула гніздо та розправивши крила полетіла на озеро. Сіла поруч гусака й заґеґала голосно. Такий крик підняли обоє, такий гамір. Повернулися до чужих дзьобами й пливли їм назустріч. Тонка смуга води позад їхніх ніг, якими гребуть зручно й швидко готові до бою в обороні житла. Обидві пари ґеґають, лаються, аж лящить! Підносяться з води й наче б бігли по ній. Б’ють крильми, сідають на воду, пливуть, підносяться і сідають на плесо з голосним, боєвим ґеґанням. Якась чужа пара, якісь заволоки залетіли на їхнє озеро! Тут досі вони жили й неподільно володіли водою і суходолом, харчами й господарями. Тут виводили гусенят.
Чужа пара не поступається. Вони також літають, і б’ються об воду й ґеґають. Невже не шанують споконвічнього закону, за яким кожна пташина пара присвоює собі стільки простору, скільки їй треба для прогодування сім’ї. Невже ті заволоки не знають, що володіння кожної птиці сягає так далеко, як залітає її голос?
Цілий день гомонить боєвий крик канадських гусей. Ним вони відганяли заволок. Під вечір стихає їхній крик: зайди від — летіли. Може на інше озеро, а може десь у комиші, на багна. Може навіть повернуться ще тут?
Пара повертає до гнізда. Воно — порожне. Тільки шкаралущі зосталися з яєць. Ворона, відомий шкідник і грабіжник чужих гнізд, скористала з баталії гусок і досита повечеряла їхніми яйцями.
Пара покинула порожне, холодне гніздо. З осіннім, протяжним криком піднялися понад воду, декілька разів окружили дім своїх господарів, ґеґаючи продовжним криком прощання. Подалися на північ і пристали до стада, що жило на великому озері.
З ним і відлетять осінню на теплі, південні береги.
Вже облетіло листя. Спершу було золотисто-жовте, згодом мідяно-червоне. І стало поволі снуватися на крилах осіннього вітру й безшелесно падати на землю. Вітер підносив його й збивав в купини, що притулювались до стовбурів голих уже дерев. Між купинами листя і безлистими деревами сито зеленіла осіння трава.
Скляна наморозь лягла на зелень і мідь. Осінь кінчила свої завдання і стелила широку, простору дорогу зимі.
Пізно вставало сонце. Велике й наче заспане клало широкі малинові мазки на темне срібло озера.
З полудневого сходу роздався крик канадських гусок. Був спершу далекий і ледве вловимий. Але кріпшав з хвилини на хвилину й вже чути було в повітрі його металічний звук. Під його гру, шуміли високо крила. Великий ключ гусей летів під ледве прояснілим небом і чорною громадою збивався і роз'єднювався, кружляв і кликав і кликав, ґеґав. Шиї простягалися в простір. Ними гуси позначували напрям. І летіли й кружляли й кричали.
Але вони ще не відлітали. Вони збиралися до лету.
Ключ падав на землю. Він приземлювався на кукурудзяному полі. Там дожидали його інші подорожні, багато їх. Паслися, літали до річки пити воду й знову верталися.
Пізно ввечері знову крик гусок.
Уже сіло сонце, пірнувши у сталь озера. Ще тільки смужка золотаво-червона ясніла на воді. Бігла наздогін сонцю. Але воно западало щораз глибше й темний фіолет лягав на озеро.
Мукнула корова, одна й друга, заіржав кінь. Рипнули двері від стодоли. Холодний пізній вітер крутив листям і лягав на воду.
Здалеку, ще здалеку крик гусей. Летіли низько, летіли кількома ключами. Сонно-тужливо кричали гуси пролітаючи понад головами людей. Вони кидали останнє прощання. Хто знає скільки з них, мандрівників не вернеться на весні? Хто знає, хто з людей доживе зустрічі з тими, що повернуться? Тепер замовкав крик гусей. Вони приземлювалися на кукурудзяному полі. Збиралися до льоту.