Господарі казали, що котенята мають маму і тата. Але не знали відкіля любов Лиска до котенят, як і не знали, що він, саме він, вирятував їх.
Чи були б братами? Не знаю. Але обидва були звичайними яснобронзовими псами, такими, що їх американці називають «монґрелс», а ми кундисами. Вони бастарди і нікому невідомий їхній родовід. Що вже говорити про батька? Якийсь вуличний заволока, що не мав ніяких батьківських почувань. Не даремно ж Бриськова мама сказила зуби й гарчала погрозливо, як тільки який-небудь пес наблизився до її гнізда. Від неї й синок навчився говорити й розуміти говорену мову. Очевидно, спершу собачу. Нею досконало порозумівався з своїми ровесниками, граючись з ними на подвір’ї, закиданому відпадками. Відтіля й взяли його до себе мешканці другого поверха. Як ще був малий, але вже настільки кріпкий, що якось сам про себе міг подбати. Бо мама швидко покинула його, чи теж пропала безслідно, як багато інших бездомних псів.
Бриськові пощастило. Він дістав добрих господарів. А тому, що був простим кундисом, його назвали Бриськом. Не якимось Цезаром, чи Нероном, а звичайнісіньким Бриськом. Яку, кращу назву можна було дати такому простюхові, з гладкою, короткою, яснобронзовою шерстю і темнішими, довгими вухами?
Мабуть Брисько був зроду музикальний, бо навчився швидко розуміти мову своїх господарів, та ще й відповідати на неї.
— Бідний Брехунчик — говорила його пані, поклепуючи його по голові. — Бідна сирітка, не має ані тата, ані мами.
— Уууу, уууу, уууу! — скаржився Брисько. І що більше Міля жалувала його, то більше він плакав над своєю долею.
— Не маєш нікого, ані братчика, ані сестрички, сам один на цьому світі!
— Вуууу! By, ву, ву! — заводив Брисько, вже зовсім не стримуючи свого плачу. Припавши головою до землі, плакав він і сльози, спражні сльози текли йому з очей. А господарі ще й сміялися з нього!
— Та дай уже спокій, Мілю, — просив господар, — пес зовсім розплакався. Уже не жалуй його так дуже!
Як лиш Міля перестала жалувати Бриська, він забував своє сирітство, підводився з землі, і танцюючи довкола господині, скавучав радісно, коротко, вривано:
— І, і і і! І, і,і — та старався засягнути язиком її обличчя. Його скавучок був тонесенький наче нитка і господарі знову сміялися з нього. Але тепер уже й Брисько сміявся, підтанцьовував, крутив задом і потрясав вухами й намагався вистрибнути господині на коліна. Коли йому вдалось, вмощувався вигідно в подолку і тільки старався засягнути її підборіддя.
Вранці господарі покидали хату, йдучи до праці. Брисько ж лягав на свій килимчик біля радіятора в кухні і смачно дрімав. Проте він спав дуже чуйно і, хай тільки роздалися кроки на сходах, підривався і підбігав до входових дверей. Він негайно відрізняв кроки господарів від кроків чужих. На останніх він гавкав гостро і проганяв їх. Хай знають, що хата його і їм ніякого діла до неї.
Але хай лиш вловив гомін знайомих кроків, що роздавався ще внизу, на коридорчику, Брисько крутився біля дверей і кидав тоненькі, гострі, радісні гавчки. Так і пізнати було, що радість виповнює його вщерть і радісні гавчки ледве вміщувалися йому в горлі. Коли господарі ввійшли в хату, Брисько замінювався в одну велику радість: стрибав, крутився і говорив. Багато, радісно, по-псячому. Якби ж то знати, що говорив він і розуміти його мову?
— Що робив Брисько, як пані не було в хаті, — запитувала нераз Міля.
— Ооооо! Оооо! Оооо! Ооо! Ооо! О! — роздавалось тоді з Бриськової пащі. І була в тих його словах туга, велика туга, що нагромадилася впродовж цілого, довгого дня самоти.
— Ну добре, — потішала його Міля, — я знаю, що ти тужив. Але трудно, ми мусимо працювати, щоб заробити для свого Брехунчика грошей на бісквіти.
— Бісквіти? Ах, очевидно, бісквіти! — Брисько біг до холодильника та задравши голову показував носом на замок холодильника.
Бісквіти, собачі бісквіти! Мало не вигукував він. Його розумні карі очі були повні сяйва і вони так і говорили:
— Прошу, прошу, прошу! — бісквітів, бісквітів!
Він просив без слів, але його очі говорили голосно й виразно. Міля йшла до холодильника й винимала з нього собачий харч і запрошувала Бриська до вечері. Але тепер він уже й зовсім не спішився. Стояв біля миски, принюхувався і навіть не займав харчів. Розглядався пильно по хаті, тільки вертів хвостом.
— Не хочеш? То я візьму! — дрочився з ним Гриць, його господар. Ой, які смачні бісквіти, аж слинка тече.
Гриць облизувався, а Бриськові так і лилася слина з пащі. Тонким струмочком вона повисала з боків пащі. Він облизувався смаковито і крутив хвостом. Як же господар наблизився до миски, Брисько став їсти, хапаючись. При тому й розглядав господаря кутками очей. Може й справді стане відбирати? Воно, все ж, краще смакує, коли так подрочитися.
Наївшися, Брисько підходив до водотягу і показував носом закрутку. При тому голосно ковтав слину. І зараз находилась мисочка, її наповнювали водою і Брисько пив її жадібно. Ще й вилизував мисочку. Міля сміялася, що Брисько ощаджує воду.
Наївшись і напившись, Брисько заходив у кімнату свого господаря. Лежачи на ліжку він читав часопис. Але то не тривало довго, часопис падав йому на лице і читач, зморений працею, засипляв. А Брисько лягав на килимчик біля ліжка, і зідхнувши з полегшею кілька разів, задрімував. Все ж частенько прокидався і оглядав господаря. Хай тільки він рухнеться, зараз же й Брисько підхопиться на дві задні ноги, а передні покладе господареві на груди і стає говорити: Гм, Гмммм, гммм!
— На прохід хоче пес? — питав пан.
«Прохід» — Брисько досконало розумів. З голосним брехотом він підбігав до коридорчика, що відділював кухню від кімнати, і там підстрибував, намагаючись досягнути нашийника, що повисав на ланцюжку.
— Ну, ну, — говорив Гриць, — зараз, зараз! Одягнутись не даси мені. А де мій черевик?
Черевика Брисько негайно находив під ліжком і, тягнучи за мотузки, подавав господареві.
— А то щастя, що маю пса — сміявся він. Хто б мені найшов черевика, та ще й приніс до рук?
Брисько розумів, що його хвалять і радісно вимахував хвостом, що з ним разом крутився і зад.
Під час прогулянки Брисько чемно йшов поруч пана. Все ж, не міг собі відмовити приємности обнюхувати кожний стовп і кожне дерево. На них він відчитував собачу газету: хто тут стояв, полагоджував свою справу, та куди пішов. Так він не лиш пізнавав чужих псів, але й вивчав їхні звички. Очевидно, запахи різнились один від одного і запах приятеля був інший як ворога. Що вже й казати про сучок! Їхній запах нераз спровадив Бриська на бездоріжжа, тобто покинути господаря і податись на поблизке смітнисько. Бо ж спускав його господар туди інколи, щоб побігав собі та й полагоджував важну справу. Поладнавши її, Брисько біг до господаря, погавкуючи тонко й радісно і, допавши його, підстрибував і лащився. Як не як, чемний він пес!
Але покинути господаря — йому й через думку не приходило. Хіба, що запах сучки приманив його раз чи другий…
Вертався швидко додому і почування вини муляло його. Спинившись під дверима скавучав винувато.
— О, вже є наш кавалер — говорила з полегшею Міля, — а ти боявся, що зовсім пропаде. Жінки не раз уже зводили на бездоріжжя чоловіків, що вже й казати про собаку. Та лихе не згине.
— А ти куди ходив, волоцюго? — докоряв Гриць псові. — То так поводиться порядний пес? Покинути свого пана і пігнатися за сучкою?!
Брисько залазив в темний куток під ліжком і в глибокому почуванні провини відтіля відзивався тонким, винуватим голосом. Час від часу висував голову і розглядав господарів. Але не поважився покинути схованки, поки його не просили.
— Ну, вилази, вже вилази, нічого страшного не сталося. Але наступного разу будь чемний! Будеш?
— І і і і! Ооо! Гав, гав, гав! — відповідав Брисько. Голос був тонкий, покірний, а останній гавчок обіцював поправу. Брисько вилазив з-під ліжка і лащився прихильно. Він сам розумів, що нічого, але то нічого не сталося. Все ж господарі не такі розумні, як він і можуть собі гадати, хто його зна, що. Тож краще брати цілу вину на себе. Тим більше, що дуже не любив довгих промов та ще й закидів. То на людський лад. І, навіщо їм оця одноманітна мова, без глибшого значення? Постійно така, якби млинок хтось крутив. Той, що ним господиня меле м’ясо. Тільки, як лаються чи погрожують, мова ця змінюється, набирає гостроти та виразу і тоді й справді набирає глибини й значення порядної, собачої мови.
Хто знає, чи не так думав Брисько, заключуючи мир з господинею. Але з господарем ще довший час не було замирення. Тут ще найкраще помагала така собача мова:
— Де був пес? Куди волочився? — питав пан.
— Вуву, ву! Вуву, ву! — відповідав тонко й покутним голосом Брисько. Припавши головою до землі лизав панові ногу.
— Та, ти не підлизуйся, дрантюху, то нічого не поможе. Другим разом не пущу Брехуна з ланцюжка; — Гриць не вживав здрібнілої назви — Брехунчик, тієї, що нею приговорювала Міля. Мала б вона бути голублиною відміною від Бриська: замість Брисунчик — Брехунчик. Значить, бреше. Але пес ніколи не бреше. Він завжди говорить правду. Чи то остерігаючи господарів перед лихими людьми, чи висказуючи свою ненависть до чужих псів. Яка тут брехня? І чому люди думають, що пес бреше?
Ах, ті люди, ті люди! Їх не раз не розумів пес. Тобто їхньої поведінки. Бо на їхню мову найкраще відказувати своєю і то ніжно і примильно. Чемність завжди поплачується і дурень інакше собі її пояснює як той, що йому підлещується. То ж краще бути милим і підлесливим.
Мабуть так пояснював собі відношення до людини пес.