Якби не було: ніяка провина не була причиною, щоб за неї карали. Її швидко забували, гладили і поплескували пса по голові і по спині. Та ще й розказували гостям який розумний пес з Бриська. Він тоді лащився і маючи зрозуміння своєї ваги, і зосереджуючи цілу увагу на собі, вертівся, лащився, заглядав у вічі і казав себе пестити. Дуже бо любив пестощі й увагу і міг би цілий день приймати їх. Як не як: він був тільки один і віддавав людям пестощі сторицею.
Навіть коли наблизилась ніч, Брисько говорив до господарів та лащився. Навіть ідучи спати на свій хідничок, він ще заходив до пана, клав голову йому на груди — пан уже лежав в ліжку — та просив пестощів. Потім заходив до Мілі і, викручуючись, таки діставався до неї до ліжка. Не бракувало тоді промов-жартів та відсилання на хідничок. Ех, якби так вільно цілу ніч поспати з панею! Але ті жінки, ті жінки!
Зідхнувши тяжко, Брисько засипляв. Таки на своєму хідничку. Крізь сон він частенько гавкав тонісінько й тріпав ногами. Очевидно якийсь сон, якесь видиво. Крізь нього Бриськова мова була тонісінька, прямо щеняча. Тож нікому не заваджала спати. Ані псові.
Виспавшись смачно, вранці треба зачати новий, собачий день.
Такий у нього характер.
У Міліної сестри майже такий сам пес, як у Мілі. Теж цинамонового кольору, простюх. Його теж не кликали жодною вишуканою назвою, тільки Латка. Чому Латка? Бо мав він білу латку на голові й таку саму на животі. Якби не друга, напевно казали б, що на голові у пса зірка й так напевно називали б його. Але в кого на животі зірка? Аж смішно! А латка трапляється. От, тому й пса називали Латкою.
Латка не говорив, як його побратим, тільки гавкав. Звичайним собачим гавканням. Так, що не раз приходилось Гані заспокоювати його. Напевно пес чув чи помічав щось, чого не помічали люди, і коли гавкав, знав добре, з якого приводу. Але людям дошкулювало його настирливе гавкання. Тож наперед наказували псові мовчати, що він і робив слухняно й опісля заглядали крізь вікно, чи й справді не яка напасть. А тут, замість напасти — гість!
Ось, уже сидять при столі й смаковито пахне стравами. Латка вилазить з-поза вішалки, де його схованка, і пронюхує пильно гостеві сліди, далі його плащ і, найголовніше, кальоші чи снігівці. Вони промовляють до Латки найвиразніше й приносять йому найбільше вісток знадвору. Тож над ними спинює свій рухливий ніс найдовше. Так він вивчає гостя.
Мабуть гість — приятель сім’ї, бо Латка швидко привикає до його запаху й підходить до самої людини. Спершу нюхає її ноги та впевнившись, що вони ті, що були в кальошах, нюхає далі. Тут уже швидко проходить уздовж і поперек. До того ж любить теплий, запах жіночих спідничок; така вже в нього звичка й таке вподобання. Ним він раює і вже зовсім звикнувши до гості, нюшить далі. Руки, а з них пальці, знову кажуть Латці багато. Під ляком на нігтях і кремом на руках, що їх Латка дуже не любить, викриває він запах страв, запах кухні. Цибуля, селера, картопля мішаються з пахощами м’яса в один принадний запах людського житла. Як не мила б рук пані й яким кремом не натирала б, пес таки викриє чим займались оці ніжні руки передтим. І тоді стає лизати їх.
Латка лиже пальчики встановивши чергу. Отже починає від великого пальця лівої руки. Вилизує його старанно й зараз таки лиже другий і третій — усіх їх п’ять. Лиже їхню спинну сторону. Покінчивши роботу, штовхає носом берег долоні й намагається повернути руку долонею в гору. Вдається йому легко, бо пані зайнята розмовою і не противиться Лапчиним «маніпуляціям», хоча те слово відноситься до праці рук людини. Її тут виконує собачий ніс. Можна б отже сказати: «назопуляція», бо «назус» по латині ніс як і «манус» — рука. Та Латка латини не вчився. Все ж таки заставляє паню повернути долоню і тоді вилизує знову по черзі всі пальці. Покінчивши лизати їх, Латка переходить на другу сторону й таким порядком лиже пальці правої руки. Отже — роботи має доволі. А ще знову повертається до лівої руки. Цього вже надто милій гості. Вона нахилюється понад стіл і правою рукою поплескує пса по голові, а ліву кладе на подолок.
І Ганя, що за розмовою призабула звичку пса, тепер нагадує собі і кличе:
— Латка, фуй!
Латка залазить під стіл і з-під нього сяють його тільки очі. Може пані забуде його й тоді…
Ганя держить Латку на руках. Але він виривається і бреше. Голосно, пронизливо, зовсім по собачому. Бреше на гостю, що стоїть біля дверей, готова вийти з милого дому приятелів. Латка гавкає нестримно.
— Він жаліє так, що ви відходите, — пояснює Ганя.
— Ей, його мова надто гостра й напаслива! — Гостя досконало знає собачу мову — він гавкає як на справжнього ворога.
І знаєте чому? Пес любить хвалитись своєю вірністю і показати господарям який він чуйний і як береже дому. Зараз він показує вам, що злодія він не випустить з хати, хоч би ним була мила пані. Вже коли йому вдалося зайти в хату, то вийти — ні, ніколи!
Латка скалить зуби й гавкає та намагається вирватися з рук своїй господині. Але гостя вже за дверима й вони зачинились, таки Латці перед носом. Так він і не використав нагоди пописатись перед своїми господарями.
Пів року Галя не була в своєму літньому дімку над озером. Його обмивали дощі та присипали сніги і він спав під їхнім покривалом. Був подібний до великого звір’я, що запав у зимову сплячку. Але засяяло сонце, пригріло й прокинулась весна. Снігові води стекли до озера, прокинулись його пожильці. Зазеленіли дерева. І Галя вернулась до свого дімка.
Мала хатка, наче б ждала на неї: повертання ключем, скрип дверей. Тріщить підлога під ногами, стіни наче б гомоніли від людських кроків. Під вікнами павутиння. Ще восени його сплели павуки. В ньому неживі, висушені мухи. Чи павукам було доволі харчів з цієї одної — другої мухи? Чи й вони теж спали в зимі?
Галя прибирає в хаті. Пил, що здрімався на підлозі, прокидається і підноситься в повітрі. Мерехтить — міниться пиляна смуга, вбираючи в себе сонячне проміння, що падає крізь вікно. Танцюють пилинки. Обмітає павутиння. Велика бура нетля падає на землю. Ще жива. Лізе помалу, розклавши крила, хитається і подібна до літачка, що збирається піднестися в гору. Але нетля не в силі піднестися. Мабуть павук пошкодив її. Галя бере її обережно й викидає на двір.
По стіні лізе велика, подовгаста комаха, бабище, як її називають. І знову: гайда на двір!
Прибравши хату, розкладає постіль: підносить ковдру й під нею… великий чорний жук! Дивиться великими сяючими очима й махає вусами. Галя говорить:
— А ти, що тут робиш?! Такий дикий звір і під ковдрою! То зима настала для тебе?
Заскакує ворога від заду і крізь шматину ловить зі страхом: ануж шпигне? Викинула за вікно, аж за ним закурилося.
Хата повна світла. Галя жмурить очі зі сну. Котра ж то година: восьма, дев’ята? Як довго спала! Ні, щойно п’ята. Невже так рано зачинається тут день? Вставати? І що робити так досвіта? Повертається до стіни, натягає коц на голову й западає в — півсон, мрії…
…. плюскотить озеро… сяє вода… як приємно плисти, яка тепла вода.
… лоскоче, переливається…
Вітер теплий, весняний вітер — шумлять дерева… співають птахи: соловій!
Он там у кріслатому дубі, співає, співає, аж переливається! З просоння: це ж Америка! Тут немає солов’їв!
Прокидається зовсім. Хата залита сонячним золотоцвітом. Ні, то не соловій, то тарахкає косарка. Хтось їде косити трави, буйні трави.
Дерева підросли. Високі американські ялівці не мають колючок. Їхня чатина м’яка, яснозелена. Цілі посипані сиваво-зеленими ягодами. Пахнуть і смакують як наші в бойківських горах. Але під ними не ростуть гриби. Загалом не родяться гриби, наші боровики. Треба чекати на осінніх козарів, чи масляків і підпеньок. Немає під ними й афинника, і загалом ягід.
О, це що?! Лежить покотом дуб коренастий. Вчора була буря і вихор зламав його. Не дарма ж писав Шевченко: «лама дуба, гне тополю». А здавалось би, що дуб кріпкий, твердий. Он же, як ляг поперек узбіччя! Чи то грім звалив його? Ні, таки вітер поклав дуба. Але ж, що показується, зблизька? Пень наскрізь порохнявий. Якась хвороба точила його довго, довго, ціле нутро сипка, бронзова маса, в ній наче підвішені дерев’яні волокна. Он чому ліг дуб! Внизу, поперек стежки, лежить кремезний конар. Аж ось куди вилетів від батька свого.
Водяні лелії танцюють уздовж берегів. Непорочно білі, радісно сяють золотим осередком. Сині бабки тріпочуть крильцями. Ліс водоростів хитається на дні. Дзюрчить струмок і весело вливається в озеро. Поперек струмка хтось кинув дошку. Вже й часинно прикрили її водорости. На краю лежить вуж. Бурий, з жовтим малюнком по боках. Товстючий і довгий. Приляг до дошки й дрімає. Вода ще холодна й хочеться холоднокровному плазунові погрітись на сонечку. Помітивши людину, вуж зсковзує з дошки й поринає у воду. Зараз таки, понад неї, винурюється його овальна голова, сяючі очі слідкують. Пливе здовж берега м’якими, хвилястими вигинами. Віч-на-віч з людиною, він певно думає, що йому робити? Йому ж треба до берега: в ньому його гніздо. Тож береться до купи трав біля Галиних ніг. Галя відступає: тут вуж має право. Зникає в щілині, навіть трава не хитнеться.
— Має там, певно сім’ю — думає Галя.
А жаби в оситнязі: бавх, бавх! — голос такий якби хто бубнив у старий бляшаний горщок. Бавх! бавх! бавх! і — плис у воду!
Хвилі хлюпочуть при берегах і стрибають на пісок і рінь.
Шумить ліс у теплому повітрі. Молоде зелене листя заливає його соковитим зеленоніжним руном.
Мама бурундучиха йде попереду. Вона сита, бронзовий кожушок гладко зачесаний, на ньому чорні смужки. Потрясає хвостиком. За нею біжить рядком троє малих. Мабуть це чи не перший їхній вихід з нірки. Біжать зручно й сміло, потрясаючи хвостиками. Куди ж то вибралась бурундуча сім’я?
По дереві бігає білка. Присідає, бере в руки — оці передні лапки, дуже рухливі й моторні, що їх можна сміло назвати руками, — шишку, лущить її і кидає луски на землю. Хрупає зернятко. Помітивши людину, збігає вниз стовбуром і пильно слідкує за її рухами. Присіла на гілці, станула стовпиком і склала ручки на грудях. Її хитрі, сяючі очі так і говорять: горішків просить ласунка. Хоч харчів доволі на дереві й в лузі. Галя сміється — вона не має горіхів; за нею сердитий поклик: чик, чик, чик!
— Добре! добре! — каже, — завтра прийду знову й принесу горішків. Прошу вибачення за сьогодні.
На мокравині виводиться безліч різних птахів. Співають, гуркотять, висвистують. Велика сіра чапля стоїть при березі й пильно слідкує за життям у воді. Час од часу, занурює свій довгий дзьоб у воду й вловлює рибу. Ковтає її, навіть не смакуючи. В оситнязі буйне життя: там качки й дикі гуси вистелили свої гнізда.
В озері й на приозерному суходолі повно молодого, рухливого життя.
Галя йде уздовж озера. Воно, наче велике дзеркало, що впало з небес і лягло в улоговину. Сяє і сріблиться і дрібними хвильками набігає на береги.