Але, був один запах, якого Бобцьо вирізняв дуже чітко. Це пронизливий, дикий, лісовий запах скунса. Від нього у Бобця кружляла голова й нападали його нудоти. Самого спричинника цього смороду, скунса він не бачив. Він жив у гущавині й рідко появлявся у сусідстві людських жител.
Так жилось Бобцеві під високою сосною влітку. Туди прибули його господарі на літо. З Нінкою він грався і з господарями ходив плавати в озері.
Після купелю вони всі троє йшли прогулятись і Бобцьо гонив по лісі та побріхував і нюшив. Так було й сьогодні. Вони забились у лісову гущавину, де Ліда шукала грибів, а Бобцьо пігнався в хащу. Але що то? — подумала за хвилину Ліда. З хащі долітало жалке скавучання. То Бобцьо плакав! Скаржився, а поміж першим і другим гавчком, тягнув тонко й жалісно. Що сталось йому?
— Щось трапилось Бобцеві, Ніночко, — говорила Ліда. — Виє і скавучить так тонко-пронизливо. Може де попав у яку пастку, може щось страшне трапилось йому. Біжімо, шукаймо!
Вони продирались крізь хащу, йдучи за його голосом. Що більше наближувались, то виразніший ставав запах скунса.
— Ой, як смердить, аж дух запирає! — скаржилась Ніночка.
— Хто зна, чи Бобцеві від того не сталась яка пригода, — міркувала пані Ліда.
За хвилину вони розгорнули гілля крислатого ялівцю і побачили Бобця. Вигляд у нього був жалкий! Серед пронизливого смороду він крутився і вертівся і ніяк не міг удержати рівноваги. Падав на землю і качався та старався витиратись об суху чатину, що густо встелювала землю. Тер пащею об землю, лапами старався промити очі. Але вони заходили туманом і Бобцьо тратив рівновагу, а разом з тим, зір.
Як же це сталося? Здалеку побачив Бобцьо поміж кущами щось пухнате, чорне в білі смуги. Не багато надумуючись, він пігнався за дичиною. Ще один стрибок і в Бобця в зубах жмуток шерсти з хвоста. Але в тому рішальному моменті скунс підніс хвоста й порснув йому в обличчя свою пронизливу «парфуму». Бобцьо заскавучав, скунс зник у гущавині, а тепер Бобцьо плакав і скаржився і качався і тратив притомність.
— Ой, та його обризкав скунс! Ведім його швидко до озера, — говорила Ліда, беручи Бобця на ланцюжок. Сам бо він не потрапив би був іти.
У озері купали вони Бобця і мили, але пронизливий сморід держався його цупко. До того пес став блювати й памороки стали поглиблюватись.
Наблизився до них Микола й почув уже з віддалі, що за біда трапилась.
— Та його треба мити помідором, бо він витягає той сморід, — радив Микола.
— Ну, скажіть, де ви ранньою весною та ще й у лісі найдете помідори?
Ліда й Нінка подались швидко до дому. Тягнули за собою Бобця ні живого ні мертвого.
В дома Ліда видістала пляшку помідорового соку, що його звуть кечапом і стала намащувати ним Бобця. Ще там по боках голови йшло як так. Але сік зайшов до ока й до пащі. Сік той приряджують з оцтом та корінням і Бобцьо аж завив. Так його запекло око, так пекло в роті.
— Ой, мамо! — закликала Ніночка, — та він згине від цього кечапу!
Ні, Бобцьо не згинув. Його ще далі мили й купали вже тепер у ванні, намащували чим хто радив. Але на ньому, як і в хаті, ще довго держався запах скунса.
Бобцьо видужав, хоч ще довго не міг удержатися на ногах і якийсь час навіть не бачив добре. Згодом усе те пройшло.
Але Бобцьо зрозумів, що таке скунс і вже ніколи, за жадну ціну не був би наблизився до нього. Здалеку, помітивши чи вловивши запах, він скавулів та, підобравши під себе хвоста, втікав у протилежному напрямі від того, з якого вітер ніс сморід скунса.
Коли западала ніч, Василь залишався сам. У руку товстий ціпок, до грудей пришпилював ліхтарку і йшов звичайним, щоденним обходом. Спершу проходив чотири поверхи головного корпусу. У притемненому світлі машини виглядали як страшні звірюки, що шкірили зуби й металевими очима жадібно дивились на Василя.
Завжди він находив усе в порядку, бо хто крав би тяжкі машини? Вогню теж не було, ані навіть алярмового сиґналу, що кликав би на тривогу.
Сходив поволі по сходах аж до підвалу. Виходив бічною брамою, затріскував її на автоматичний замок і, зідхнувши з полегшею спинювався на фабричному подвір’ї. Частину свого завдання так він виконав. Присів на камінній лавці й похилившись, рисував щось палкою на піску.
— Тієї формули я ніколи не можу запам’ятати. Я вже казав О’ Кормікові й просив, щоб мені розтолкував на розум, як вона постала й як її примінюється. Але він тільки махнув рукою і повернувся до мене спиною. Або сам не знає, або надто лінивий, щоб одному студентові присвятити увагу. О, як дуже я хотів би скласти той іспит і позбутися тієї клятої оптики!
Василь був студентом. Як усі вони, чи може більшість, увесь рік він учився в університеті, а під час вакацій працював. Брав працю, яку міг найти, щоб тільки заробити гроші, потрібні йому для оплати студій продовж року. Тепер Василь мав працю нічного дозорця в фабриці «Гіґґінс і Ко». Праця не була важка, от таке ходження. Але Василеві було моторошно залишатись по-ночі самому на просторому фабричному обійстві. Ще головний корпус лежав при дорозі й в ньому було Василеві якось відрадніше. Та три дальші, великі скрині розкинені в лісі, поринали під деревами. Дорогу, що вела від одного до наступного будинку, тільки денеде освітлювали ліхтарні. Поза тим вона, як і будинки, поринала в сутінках. Моторошно ставало молодому, нічному дозорцеві тинятись по-ночі. Хоч не було причини, щоб тут хтось заподіяв якусь шкоду, але… Найбільше ми боїмось чогось неокресленого, чогось несподіваного, непередбаченого.
— Як я хотів би вже покінчити цю службу! — міркував Василь, підводячися з лавки. Так темно тут, так моторошно й ще самотою. А ті глибокі тіні в лісі мене таки тривожать, чи відганяю від себе страх, чи ні. Може я надто нервовий для праці в ночі, та ще й самотою.
Нагадувався ясний, затишний дім батьків. І тепле ліжко. Але відганяв від себе цю спокусу.
— Трудно, мушу в літі заробити тих триста долярів. Мушу сплатити половину довгу, що затягнув у банку продовж року, а друга частина залишиться мені на наступний рік. Але, як звучить ця клята формула?
Пірнув у темінь. Йдучи постукував палкою об дерева. Від того ставало якось відрадніше. Але оптична формула й тут не виринала з забуття. Здавалось, наче б і вона пірнула в темінь лісу.
Василь обійшов другий корпус, оглянув коридори й входи, найшов усе в порядку й при виході продірявив свій білет. Здавалось, що це була найважніша частина його роботи. Якби не те, мабуть не йшов би від корпусу до корпусу. В кожному діркував свій робочий білет. Таки покінчив обхід і в усіх будинках продіркував свій білет, минула година. Зачинав обхід знову й знову, що години «пончував» свій білет.
— Остаточно й до того можна привикнути, — міркував далі. Боягузом не можна бути, треба працювати. Ще чотири семестри…
Так міркуючи, наблизився до третього корпусу. Звичним рухом скермував світло ліхтарки на замок — він був у порядку. Тоді спрямував свої кроки до бічної брами. Там росли старі, буйні дерева. Шуміли вони буйним листям, і Василеві здавалося, що погрожують йому. Стелили глибокі тіні. Їх слабо пронизувало світло Василевої ліхтарки.
Нагло — щось заворушилося біля Василевих ніг. І роздався пронизливий сморід. Василь відскочив до заду й вигукнув. У світлі ліхтарки побачив під купиною фабричних відпадків спричинника смороду. То мати скунсиха. Лежала в гнізді під дошками й держала високо пухнатий, темний, біло обрамлений хвіст. Біля неї малеча смоктала мамине молоко. Вона пригортала її до себе дбайливо, готова боронити малих і лігва, вживаючи до того своєї «хемічної зброї» В її яскравих очах погроза та рішучість: боронитись проти напасника.
Та не заходила потреба боронитись. Василеві штани були до колін побризкані пронизливою рідиною. І, хоч яка вона була смердюча, Василь з приємністю розглядав сім’ю скунсів. Тільки приклав до носа хустинку й її бережком витирав сльози, що рясно стікали йому з очей. Але, хоч яка була мила й гарна картина, Василь не міг видержати в «загазованому терені». Швидко відчинив браму й подався до робітничої роздягальні. Скинув штани, під краном помив ноги і надягнув чийогось комбінезона.
— Що тут буде діятись завтра, як робітники прийдуть до праці?!
Зажурився: ціла роздягальня була виповнена пронизливим смородом.
Василь написав звіт і той кусок паперу поклав на столі. Хай собі радять, як зуміють. Хай дають цілу фабрику до хемічної пральні! Засміявся.
Повернув до першого корпусу й поклав на стіл адміністратора записку:
— «Прошу мене звільнити з праці».
Вдома мився і купався і обмірковував справу. Проспавшись годинку — дві, поїхав до міста. Його невеликий, сірий Фолькс котився по вулиці й йому Василь розказував: Знаєш, Фольксе, та мала скунсиха мене порядно заґазувала. Але ця її ґазова війна штовхнула мене до оборони. Буду поночі скитатись по лісі! Їдемо шукати праці!
Працю вдалось йому найти несподівано швидко. На подвір’ї великої швальні понищився бетон, ціле парковище в ямах. Треба було направити. Праця нестала, але постійної Василь і так не потребував. Обговоруючи з персональним адміністратором умови праці, несміло запитав:
— Немає у вас, часом, скунсів на подвір’ї?
— Чого? — здивувався шеф. Він уже й сам вловив запах, що його Василь приніс з собою.
Василь розказав про свою пригоду, а пан Торнтон зареготався та сказав: