— … Кларенса Бранта. Візьміть цей вклад, — сказав чоловік, показуючи на гроші, — і видайте квитанцію.
А коли клерк, так і не зрозумівши, в чому справа, вийшов, чоловік знову глянув на Кларенса і сказав:
— Мабуть-таки з тебе будуть люди.
Сказавши це, він знову повернувся в свій кабінет і зачинив за собою двері.
Нема нічого дивного в тому, що Кларенс, ще кілька хвилин тому гірко розчарований, пригнічений, покинутий напризволяще своїми рідними, без будь-якої надії на майбутнє, виходив з банку в небувалому піднесенні, почуваючи себе дорослою і цілком незалежною людиною. Ще кілька хвилин тому він був безпритульним хлопчиськом, а тепер, залишаючи банк, проходив повз клерка, що пожалів його, уже не як жебрак — не випадково ж директор відкинув цю думку, — а як вкладник, ділова людина, як клієнт, подібно до інших людей, які товпилися тут. Кларенс розмовляв з людиною, чиє ім'я він щойно прочитав на дверях будинку і яке з повагою згадували його супутники. Це був відомий у всій Каліфорнії банкір.
Отож не дивно, що, сповнений радісних мрій і надій, забувши про все, навіть про те, що привело його сюди, і про те, що гроші, покладені в банк, належать, як він гадав, не йому, Кларенс, зсунувши хвацько капелюх набакир, вийшов на вулицю шукати свого щастя.
Через дві години перед банкіром стояв другий відвідувач, що був знайомий нам, схожий на фермера супутник Кларенса, що сидів поруч з ним у кареті. Відвідувач, певно, був тут своєю людиною і користувався пошаною, бо його одразу ж провели в кабінет директора, доповівши про нього, як про капітана Стівенса.
Поговоривши про справи, капітан запитав між іншим:
— Мені листів немає?
Зайнятий банкір показав ручкою на один з ящиків під літерою «С», що стояв в ряду з іншими ящиками з наклеєними на них в алфавітному порядку літерами. Капітан відібрав свою кореспонденцію і затримався, розглядаючи один з листів.
— Слухайте, Карден, ось тут у вас лежать листи, адресовані якомусь Джону Сілзбі. Вони лежали тут і десять тижнів тому, коли я останній раз заходив за листами.
— Ну, то й що?
— Це той чоловік з графства Піке, якого вбили в прерії індійці. Вчора вечірні газети в Сан-Франціско повідомляли деталі вбивства. Певно, ці листи адресовані йому. Марок на конверті немає. Хто їх залишив тут?
Містер Карден покликав клерка. Виявилося, що лист залишив до запитання якийсь Брант Фок'е. Капітан Стівенс усміхнувся.
— Брант так загрався в карти, що про все забув, а потім я чув, що після тієї стрілянини у Енджелса, він подався кудись на південне узбережжя, його давній приятель Кол Джонсон приїхав сьогодні ввечері зі мною в поштовій кареті з Стоктона.
— Ви також приїхали з Стоктона поштовою каретою? — запитав Карден.
— Так, але я доїхав до станції на десятій милі, а звідти сюди — верхи.
— Ви не помітили там кумедного, трохи старомодного хлопчиська, ось такого на зріст, схожого на учня, що втік зі школи?
— Як такого не помітити! Він навіть частував нас у барі.
Карден схопився з місця:
— Значить, він мені не збрехав!
— Ні, звичайно. Ми не відмовились, але потім все влаштували так, що хлопчисько ніяких втрат не потерпів, навіть навпаки. А в чому справа? Що трапилося?
Але містер Карден уже вискочив з кабінету і розмовляв з клерком, який привів до нього хлопця.
— Ви запам'ятали хлопчика Бранта, якого ви приводили до мене?
— Так, сер.
— Куди він пішов?
— Не знаю, сер.
— Ідіть і розшукайте його за всяку ціну. Обійдіть всі найближчі готелі, ресторани, кав'ярні і знайдіть неодмінно. Візьміть ще кого-небудь з собою, якщо почуваєте, що самі не справитеся. Приведіть його сюди негайно!
Було вже близько півночі, коли клерк повернувся. Розшуки виявилися марними. «Корабельна ніч» була в розпалі, в магазинах, конторах, барах, картярських домах — всюди яскраво горіли вогні. На вулицях вешталось багато перехожих, які поспішали назустріч щастю, втіхам, злочинам… І серед важкого монотонного тупоту багатьох людських ніг ніби назавжди потонули дрібні легенькі кроки бездомного хлопчика.
Коли Кларенс знову опинився на вулиці, перед банком, йому в голову прийшла одна блискуча, на його думку, ідея: чому б йому тепер, коли він, всіма покинутий, залишився один серед бурхливого моря життя і ні перед ким не відповідає за свої вчинки, — чому б йому тепер не податися на найближчі золоті приїски. Йому, бездомному, знедоленому повернутися до містера Пейтона і Сюзі — про це й мови не може бути. Треба купити деяке спорядження, — він бачив таке у рудокопів, — і, повечерявши, негайно вирушити в дорогу.
Давно вже він мріяв про те, щоб зайти коли-небудь в ресторан і замовити собі те, що бажаєш. Нарешті його мрія здійснилася, він сміливо переступає поріг ресторану. Та коли очі всіх присутніх з цікавістю втупилися в нього, Кларенс (можливо, через його маленький зріст, а може, через матроський костюмчик) зніяковів і, пробурмотівши якесь пробачення, вискочив на вулицю.
Більше він в ресторан не заходив. Підкріпився він в булочній імбирним пряником ї содовою з лимоном, а в найближчій бакалійній крамниці купив кілька оселедців, трохи копченого м'яса і сухарів на дорогу.
Після цього Кларенс подався на розшуки необхідного спорядження. За годину він придбав, нібито за дорученням (щоб уникнути зайвих запитань), сковороду, ковдру, лопату і кирку. Все це він залишив у булочника, де була його штаб-квартира, за винятком високих чобіт, в яких наполовину ховалися його морські штани: йому хотілося взути їх якомога швидше.
Навіть Кларенсу, незважаючи на його недосвідченість, ціна на всі ці речі здалася надто високою. Коли все було куплено, у нього залишилося не більше чотирьох доларів! Але в дитячій уяві Кларенса ці речі, які він придбав за золото, були куди цінніші від золотих монет. Кларенс по-дитячому захоплювався цим магічним перетворенням золота в речі.
Тим часом на людних вулицях він, як це не дивно, починав гостріше відчувати свою самотність, неясний смуток заповзав у його серце, хоч навкруги було так весело. Яскраво світилися вікна барів, де видно було пишно вбраних розкішних жінок; з численних кабаре долинали бурхливі оплески, вигуки, біля дверей кабаре — галасливі п'яні компанії, що, зчиняючи шум, бродили по вулиці і змушували Кларенса боязко тулитися до стін будинків, часом вони жартома запрошували його приєднатися до них. Все це бентежило і хвилювало хлопця.
У товаристві грубих людей він бував і раніше, але в умовах повсякденного життя там було не до розваг, і над ними був контроль.
Ось пролунав у натовпі пістолетний постріл; збуджені обличчя людей, що біжать повз нього, безпорадна постать — людини біля стіни, і знову натовп, серед якого загубилася та самотня постать.
Під час однієї з таких сутичок його притиснули до дверей, які оберталися, і здивований Кларенс раптом опинився в просторому, світлому, крикливо оздобленому залі, переповненому мовчазними зосередженими людьми, які були так заглиблені в свої справи, що шум і галас під самими дверима не заважали їм. У цьому залі в мовчазній тиші, мов зачаровані, сиділи за столами люди, одягнені хто просто, хто багато, а перед ними лежали карти і купки золота й срібла. Чути було тільки стукотіння кульки з слонової кістки, хтось мляво, монотонно і невиразно повторював одні і ті ж слова.
Кларенс зрозумів, де він опинився: це був картярський дім.
Скориставшись з того, що всі були надто зайняті і не звертали на нього уваги, підбадьорений урочистою тишею, Кларенс несміливо наблизився до одного з столиків. На ньому лежало кілька карт, і на кожній з них — купка грошей. Але на карті, проти якої зупинився Кларенс, грошей не було.
Якийсь картяр, що сидів поруч, підвів голову, здивовано зиркнув на хлопця і поклав на вільну карту кілька монет. Захоплений спогляданням залу і картярів, хлопець не помітив, як його сусід виграв на ту карту два чи навіть три рази. Забираючи зі столу свій виграш, сусід глянув на Кларенса і усміхнувся. Хлопець, зніяковівши, перейшов на другий кінець столу, де також була вільна карта. Той же картяр, потягнувшись через стіл, кинув на неї кілька монет своєю лопаткою і виграв знову. Інші картярі також звернули увагу на Кларенса, дехто усміхнувся йому. Хлопець почервонів і попрямував до виходу. Але щасливий картяр схопив його за рукав і всунув йому в руку три золоті монети.
— Це твоя пайка, синку, — сказав він.
— Моя пайка? За що? — запитав Кларенс, запинаючись.
— За те, що ти приніс мені щастя, — відповів чоловік. Кларенс здивовано глянув на нього.